Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 26 вересня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

Відродження Нації

Переглядів: 76169
Додано: 21.03.2006 Додав: LuckyLuke  
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
В одній юрбі підстаркуватий жид-ремісник з Великої Васильківської пробує змагатись:
— Я так думаю, що всі називаються „русскіє”: і українці, й поляки, й жиди, й вірмени — я уважаю, що все „русскіє”...
Іроничний сміх.
— А ви історію знаєте? — сиплеться на його град питань.
— Ні, — змішано відповідає той, — історії не знаю...
— Ну, то вперед довідайтеся, а потім говоріть...
Той самий спір у другій юрбі. Обступили російського ремісника.
— Та що ви говорите? Корінь „русскаго” народу се українці, як хочете знати, а північні народи се галузі...
І знову:
— А історію знаєте, читали?
— Читав...
— Ну, й багато-ж знаєте! Прочитайте ще! Салдат великорос стоїть проти салдата українця. Спорять і зачинають сердитися:
— Що ж то буде, — говорить великорос, — всі зачнуть відокремлюватися, українці, Литва, Сибір... Ви хочете всіх звідси вигнати...
— Товаришу! Ви говорите дурниці! Ви не читали нашої проґрами.
— Які дурниці, коли я сам чув: і то наше й то наше... Вчора на станції кричать: „І станція наша!”. Чому ми від вас не відокремлюємося, а ви хочете від нас відокремитися?
— Що?! — дивується українець.
— Я говорю: чому ми вас не кидаємо, а ви хочете нас кинути? Українець вибухає:
— Та йдіть собі, куди хочете! Геть на всі чотирі! Ми вас не тримаємо! Ще з-заду дамо копняка!
Вибухає й великорос: важко дихаючи, обидва міряють одне одного недобрими поглядами.
— Та ви не хвилюйтеся, товаришу! — поволі відзивається великорос.
— Ну, й ви так само заспокойтеся! — з притиском говорить українець.
І цілий день бурилося це людське море розхвильованих пристрастей. І думалося: далеко ще до повної перемоги ідей соціалізму...
Перед Музеєм також салдатське море. Тут видаються карти вступу на з'їзд. Черга почалася від 1-ої ґімназії і тягнулася у діл давньої стіни з залізними ґратами.
— Ось тобі й заборонили з'їзд! Дивіться, як народ іде хмарою! — весело говорить добре збудований солдат, що обливається потом від палячих промінів сонця.
Народ прибуває. При вході до Музею зібралася величезна юрба й ніяк не може дістатися до середини. Величезний вестібюль Музею гуде. Гомін відбивається відгомоном десь нагорі від тисячі голосів, від тупоту тисяч ніг військових людей, що входять і виходять. Під стінами за столами писарі безпереривно пишуть сині членські карти й дають пояснення... А нагорі засідав Військовий Ґенеральний Комітет, куди приходять за розв'язкою ріжних орґанізаційних справ.
* * *
О 5-ій год. Народній Дім переповнений. Величезна густа юрба лишається на вулиці. Не всі делеґати з синіми картами попадають сюди, а тим, хто хотів би бути присутним яко публіка, відмовляють:
— Добродію! Нема ні одного місця. Ось повірте-ж.
І, дійсно, нема ні одного місця. Театр з низу до гори залитий народом—салдати, офіцерство, матроси. Одна суцільна маса, густо збита. Коли зі сцени глянеш на галерею й инші верхні місця, бачиш чорніючу купу народу. Коли глянеш у партер — одне солдатське людське обличчя. На сцені презідія. Голова Винниченко. Він досвідний, умілий голова, — спокійно й уміло проводить сим, незвичайним з огляду на скількість народу вічем. Послух голові, дісціпліна — взірцеві. Але й тут настрій напружений. Ухвалюють, що буде віче, а з'їзд відкриється в понеділок рано в городськім театрі.
— А дадуть театр? — питає хтось.
Його сусід усміхнувся й не відповів нічого.
На сцені один з перших ораторів віча — людина в салдатській формі. Оратор починає говорити, але не знає добре української мови. Чуються бурхливі протести. Від бесідника домагаються пояснень: хто він? Він пояснює: він почтово-телеґрафічний урядник, родом з катеринославської ґубернії; просить вибачення, що умови життя були такі, що він забув свою рідну мову. У відповідь несуться палкі оклики. Віче ухвалює: Хай говорить, як може, як уміє!...
Про що говорили на вічу? Про автономію.
— А чи буде з'їзд? — запитує бесідник. У відповідь — бурхливі оплески.
— Ось і відповідь! — закінчує бесідник.
— Керенський не міг заборонити з'їзду!
— Попросіть Керенського, — хай він сам прийде сюди, хай почує від нас, чого нам треба!...
— Ми вільний народ! І ні Керенському, ні Тимчасовому Правительству, себто російському народові й нікому иньшому не вдасться спинити вільний народ!...
— Як народ захоче, так і уладить своє життя!...
Один з делеґатів докладно оповідає, як трудно, було йому дістатися до Київа на з'їзд: усюди робили перепони, на кождій станції пропонували вернутися назад.
— Лекше було мені в Карпатах наступати, — говорить офіцер, — ніж приїхати зі Пскову до Київа.
А коли одну ґрупу спинили в однім місці й бесідник спитав їх, чи їдуть вони дальше, отримав відповідь:
— Часу не гаємо, їдемо в Київ!
— Отже з'їзд повинен відбутися. Се не буде дезорґанізацією. Дезорґанізація буде тоді, коли з'їзд не відбудеться!...
— Розв'яжім українську справу тепер; вони запихають її то сюди то туди в ріжні кутки. Коли не розв'яжемо, — скажуть, що боїмося!...
* * *
Сильно гудів з дзвіниці Софійського собору дзвін „Рафаїл” і сквапливо сипав звінкі дрібні звуки збір малих дзвонів. Уся площа, яка вже потонула в присмерках вечера, уявляла незвичайний вигляд. Десятки тисяч народу заповнили її — від Софійського собору до Михайлівського монастиря. У самого пам'ятника Хмельницького відслужено молебень. Український полк гетьмана Богдана, як один чоловік, упав на коліна. Стала навколюшки й публіка. У сумраці блискала щетина сталевих баґнетів над головами вояків, що стали навколюшки...
А потім почулися пристрасні промови.
— Брати — Українці! Ви вже присягли раз... Присягнемо-ж ще, що без автономії нашої Неньки-України не вернемося до своїх частей!...
— Прясягайте-ж!
— Присягаємо! — й повтіря затряслося від однодушного оклику, що вирвався із грудей...
Гучно встали на ноги. Почулася в темноті команда й гучно стало переходити вояцтво. Полилася пісня:
— ... „докажем, що ми браття козацького роду”!
— ... „ще нам браття-козаки, усміхнеться доля”...
— ... „душу, тіло ми положим за свою свободу”...
На темнім небі засвітилися великі ясні зорі. Виразно відбивався темною бронзовою купою Богдан на коні з піднесеною булавою...
І здавалося, що тисячолітні київські вулиці смутно згадують якийсь давній-давній сон”...
РОЗДІЛ XI.
ЦЕНТРАЛЬНА РАДА ПРОГОЛОШУЄ АВТОНОМІЮ УКРАЇНИ
1. Сінтез перейденого, імпульс до дальшого.
Відповіді з Петрограду не було. В останнє простягнену руку українства одкинено. Україна гула, гомоніла, хвилювалась і ждала рішучого, останнього, закінчуючого слова.
Те слово мало бути сінтезом перейденого і з його витворенням дальшого. „Дальше” повинно було мати коріні, основу в перейденому, в сущому й разом з тим новим, одсуваючим старе в минуле. Закінчуюче слово повинно було бути сказане в тому ж тоні високого піднесення, щоб не знизити, не прохолодити натхнення пробуджених мас. І разом з тим воно, це слово, повинно було спиняти дух руйнації, дух мстливого нищення, повинно було бути імпульсом до творіння, до творчої орґанізації пробуджених сил.
Таким закінчуючим словом, сінтезом і імпульсом до творчого „дальшого” був Перший Універсал Української Центральної Ради.
23 червня (н. ст.) 1917 року в одній із кімнат Педаґоґічного Музею відбулося засідання Комітету Центральної Ради, на якому в остаточному читанню було принято текст Універсалу.
І на цьому ж засіданню доручено було заступникові голови Центральної Ради В. Винниченкові негайно йти на засідання Військового З'їзду й оголосити принятий Універсал.
З яким нетерпінням, з якою згагою ждало українство того сінтетичного слова, можна судити по тій побожній, урочистій тиші, яка обхопила ввесь величезний театр, переповнений делеґатами й публікою, коли презідією З'їзду було оповіщено, що Центральна Рада має оголосити свій Універсал.
Увесь З'їзд підвівся й стоячи замер у чеканню.
І серед затаєного духу кількох тисяч людей залунали перші виразні слова української Державности:
2. Перший Універсал.
Універсал Української Центральної Ради до Українського Народу, на Україні й поза Україною сущого.
Народе Український! Народе селян, робітників, трудящого люду!
Волею своєю ти поставив нас, Українську Центральну Раду, на сторожі прав і вольностей української землі.
Найкращі сини твої, виборні люди від сел, від фабрик, від солдатських казарм, од усіх громад і товариств українських вибрали нас, Українську Центральну Раду, й наказали нам стояти й боротись за ті права та вольности.
Твої, Народе, виборні люди заявили свою волю так:
Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори.
Ті ж закони, що мають лад давати по всій Російській державі, повинні видаватися у Всеросійськім Парламенті.
Ніхто краще нас не може знати, чого нам треба, й які закони для нас лучші.
Ніхто краще наших селян не може знати, як порядкувати своєю землею. І через те ми хочемо, щоб після того, як буде одібрано по всій Росії поміщицькі, казенні, царські, манастирські та инші землі у власність народів, як буде видано про це закон на Всеросійськім Учредительнім Зібранні, право порядкування нашими українськими землями, право користування ними належало тільки нам самим, нашим Українським Зборам (Соймові).
Так сказали виборні люди з усієї Землі Української.
Сказавши так, вони вибрали з поміж себе нас, Українську Центральну Раду, й наказали нам бути на чолі нашого народу, стояти за його права й творити новий лад вільної автономної України.
І ми, Українська Центральна Рада, вволили волю свого народу, взяли на себе великий тягар будови нового життя й приступили до тієї великої роботи.
Ми гадали, що Центральне Російське Правительство простягне нам руку в сій роботі, що в згоді з ним ми, Українська Центральна Рада, зможемо дати лад нашій землі.
Але Тимчасове Російське Правительство одкинуло всі наші домагання, одпхнуло простягнену руку українського народу.
Ми вислали до Петрограду своїх делеґатів (послів), щоб вони представили Російському Тимчасовому Правительству наші домагання.
А найголовніші домагання ті були такі:
Щоб Російське Правительство прилюдно окремим актом заявило, що воно не стоїть Проти національної волі України, проти права нашого народу на Автономію.
Щоб Центральне Російське Правительство по всіх справах, що торкаються України, мало при собі нашого комісаря по українських справах.
Щоб місцева власть на Вкраїні була об'єднана одним представником від Центрального Російського Правительства, се-б-то вибраним нами комісаром на Вкраїні.
Щоб певна частина грошей, які збіраються в Центральну Казну з нашого народу, була віддана нам, представникам сього народу на національно-культурні потреби його.
Всі ці домагання наші Центральне Російське Правительство одкинуло.
Воно не схотіло сказати, чи признає за нашим народом право на Автономію, та право самому порядкувати своїм життям. Воно ухилилось од відповіді, одіславши нас до майбутнього Всеросійського Учредительного зібрання.
Центральне Російське Правительство не схотіло мати при собі нашого комісаря, не схотіло разом з нами творити новий лад.
Так само не схотіло признати комісаря на всю Україну, щоб ми могли разом з ним вести наш край до ладу й порядку.
І гроші, що збіраються з нашої землі, одмовилось повернути на потреби нашої школи, освіти й орґанізації.
І тепер, Народе Український, нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю. Ми не можемо допустити край наш на безладдя та занепад. Коли Тимчасове Російське Правительство не може дати лад у нас, коли не хоче стати разом з нами до великої роботи, то ми самі повинні взяти її на себе. Це наш обов'язок перед нашим краєм і перед тими народами, що живуть на нашій землі.
І через те ми, Українська Центральна Рада, видаємо цей Універсал до всього нашого народу й оповіщаймо: од нині самі будемо творити наше життя.
Отже, хай кожен член нашої нації, кожен громадянин села чи города од нині знає, що настав час великої роботи.
Од сього часу кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земська, яка стоїть за інтереси українського народу, повинна мати найтісніші орґанізаційні зносини з Центральною Радою.
Там, де через якісь причини адміністративна влада зосталась у руках людей, ворожих до українства, приписуємо нашим громадянам повести широку, дужу орґанізацію та освідомлення народу, й тоді перевибрати адміністрацію.
В городах і тих місцях, де українська людність живе всуміш з иншими національностями, приписуємо нашим громадянам негайно прийти до згоди й порозуміння з демократією тих національностей і разом з ними приступити до підготовки нового правильного життя.
Центральна Рада покладає надію, що народи не-українські, що живуть на нашій землі, також дбатимуть про лад та спокій у нашім краю й у цей тяжкий час вседержавного безладдя дружно, одностайно з нами стануть, до праці коло орґанізації автономії України.
І коли ми зробимо цю підготовчу орґанізаційну роботу, ми скличемо представників від усіх народів землі української й виробимо закони для неї. Ті закони, той увесь лад, який ми підготовимо, Всеросійське Учредительне Зібрання має затвердити своїм законом.
Народе Український! Перед твоїм вибраним орґаном — Українською Центральною Радою стоїть велика й висока стіна, яку їй треба повалити, щоб вивести народ свій на вільний шлях.
Треба сил для того. Треба дужих, сміливих рук. Треба великої народньої праці. А для успіху тої праці насамперед потрібні великі кошти (гроші). До цього часу український народ усі кошти свої оддавав у Всеросійську Центральну Казну, а сам не мав, та не має й тепер від неї того, що повинен би мати за це.
І через те ми, Українська Центральна Рада, приписуємо всім орґанізованим громадянам сел і городів, усім українським громадським управам і установам 31-го числа місяця липня (іюля) накласти на людність особливий податок на рідну справу й точно, негайно й реґулярно пересилати його в скарбницю Української Центральної Ради.
Народе Український! У твоїх руках доля твоя. В цей трудний час всесвітнього безладдя й розпаду докажи своєю одностайністю й державним розумом, що ти, народ робітників, народ хліборобів, можеш гордо й достойно стати поруч з кожним орґанізованим, державним народом, як рівний з рівним.
Ухвалено: Київ. Року 1917, місяця червня (іюня) числа 10.”
Те чуття, яке обхопило ввесь З'їзд, було найкращим доказом, що це було іменно те слово, якого ждалося й яке висловлювало всю душу піднесеної нації. Грім радости, захвату й ентузіазму дійшов до екстазу, до чуття побожности, до бажання молитися своїй радости, свойому екстазові. Весь театр з делеґатами, з публікою, з кореспондентами ґазет став на коліна й нечуваним, могутнім, потрясаючим душу хором заспівав великий „Заповіт”:
Поховайте та вставайте,
кайдани порвіте
і вражою злою кроввю
волю окропіте.
Засмажені, загартовані в боях, у крови, в стражданнях обличчя кривились від солодкого болю надзвичайних переживань, від високої, ніколи не знаної радости. Деякі голосно ридали, припавши головами до спинок фотелів; многі кулаками, рукавами „гімнастьорок” витирали сльози; деякі суворо сціплювали зуби, щоб не закричати в екстазі.
3. Перший Уряд відродженої державности — Ґенеральний Секретаріат.
А в слідуючих днях, як виплив з Універсалу, як лоґічне переведення його в життя було зосновано Ґенеральний Секретаріат Української Центральної Ради, інстітут, який мав реалізувати виставлені в Універсалі тезіси.
Це не було Міністерство в звичайному розумінню. Центральна Рада не хотіла гратися бучними словами, для яких ще не було реальних, дійсних передумов. Але це була Рада Міністрів для української, свідомої орґанізованої демократії. Це був Уряд для тих, хто почував над собою примус законів духу, а не законів фізичної сили. Це був ідеальний Уряд, прообраз тих Урядів, які колись матиме людськість, коли позбавиться від усіх засобів насильства й грубого, злочинного примусу. Основою його була добра воля, довірря й спільна мета тих, хто визнавав його.
Ґенеральннй Секретаріат у тому періоді свого істнування не мав ніякої влади, яку має звачайне Правительство. До його розпорядження не було ні одного салдата. Але сотні тисяч українців, які були в армії, готові були на найбільші жертви по одному його слову.
Ґенеральний Секретаріат не міг ні наставити ні скинути ні одного урядовця, не міг ні одній адміністративній інстітуції дати разпорядження чи наказу. Але ті українці, які були в інстітуціях і на посадах урядовців накази Ґенерального Секретаріату ставили вище за накази Уряду.
Ґенеральний Секретаріат не мав ніяких грошей, не накладав ніяких податків, не мав ніяких засобів і орґанів для збірання грошей з населення для своїх потреб. Але й невеличкі гроші (кільки десятків тисяч рублів), які Центральна Рада мала в Національному Фонді, були знесені без примусу, без усяких орґанів збірання, без обману, без насильства й експлуатації.
Це був, здається, перший і єдиний у всій історії людськости Уряд, який повстав без насильства, без примусу, без усяких орґанів і засобів урядування, але який був справжнім Правительством з великою моральною силою, з неписаними, необставленими тюрмою, нагайом і жандармом законами.
4. Україна присягається на вірність своїй вищій владі.
 
Наші Друзі: Новини Львова