Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 26 вересня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

Відродження Нації

Переглядів: 76173
Додано: 21.03.2006 Додав: LuckyLuke  
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
З цими цілями Центральна Рада й скликала на 5 мая 1917 р. перший український з'їзд представників від усіх військових орґанізацій, товариств і просто військових частин українського складу, як з фронту, так і з тилу.
І, це вийшла, справді, імпозантна демонстрація українського руху. В маленькій залі Педаґоґічного Музею зібралось біля 700 представників, які приїхали з мандатами від кількох сот тисяч озброєного українського народу. Загартовані чотирьохлітнім вогнем війни, розбурхані хвилями революції, обвіяні духом пробудженої національної гордости, любови, ніжности, вони, ці представники, горіли, палали бажанням зразу, тут же здійснити свою ненависть і свою любов. Вони оперували життям людей й життям своїм усі ці чотирі роки. І коли вони несли це життя на чужий їм, шкодливий їм, ненависний здебільшого олтарь, то кольми паче вони готові були покласти його на олтарь свій, своєї любови, своєї пробудженої гідности.
Це був один з кращих моментів того молодого, здорового, повного сили завзяття, віри й чистоти періоду. Ніякі труднощі, ніякі перепони не пригнічували, а тільки здіймали дух до крику радісної боротьби. Це було трудне схождіння на гору, але з кожним кроком, з кожним усиллям розгортались все ширші, все могутніші перспектіви.
Ці 700 чоловік не всі були свідомими, освіченими, національнo орґанізованими. Вони не всі вміли говорити чистою українською мовою. Їхня душа, їхня свідомість, як і їхня мова були покалічені царизмом. Але тим більше іменно ці горіли, тим більше іменно вони були проняті „шовінізмом” — як нестримано, несовісно писала „Кіевская Мысль”, — бо вони найбільше відчували свою покаліченість і найбільше за це горіли ненавистю на тих, хто зробив їх такими. В цьому є корінь того явища, яке так потім помічалось увесь час на протязі української революції, що іменно неофіти, іменно ті, які не вміли навіть говорити як слід по українському, вони були найбільш крайніми, запальними, непримиримими „націоналістами”.
Демонстрація сил знов зробила вражіння. Як під час Всеукраїнського Конґресу, так і тепер, руське громадянство занепокоїлось, захвилювалось, насторожилось. Ґазети знов почали дзвякати в кишені монетами, —„правом самоозначення”, робить приємні, прінціпіально—готові на все міни, фамільярно брать українство під лікоть і по товариськи радить йому пам'ятать про революцію, про великі завдання на фронті, про демократію. Але одночасно, тут же, не здіймаючи руки з під ліктя пускали в публіку провокаційні чуточки, уваги, спостереження, які робили як серед руських так і серед українців відповідне вражіння.
Демонстрація сил не тільки в Київі, на Україні, але й у Росії, в Петрограді не пройшла непомітною. І там вона наробила заколоту. А провокаційні шпильочки й дописи київської руської преси настільки підогріли чуття петроградської руської демократії, що вона зараз же на раді петроградських військових депутатів поставила справу українського військового з'їзду й в той же день вислала в Київ, на цей з'їзд телеґраму, в якій говорилось, що справу творення окремих національних військ буде поставлено на порішення всеросійського військового з'їзду, який відбудеться 14 червня (н. ст.). Окрема комісія при участи представників національних орґанізацій і ґенерального штабу обговорює питання переформування запасних частей і утворення національного війська. Виконавчий Комітет Ради робітничих і салдатських депутатів просить український військовий з'їзд звернутися до всіх українців салдатів з закликом стриматися від самовільних явочних починів у сій справі до скликання всеросійського з'їзду.
Ця телеґрама викликала цілком природне й зрозуміле обурення всього з'їзду. Мало того, що на кожному кроці пануюча нація ставила українцям перепони, перешкоди, заборони, насмішки, образи, а ще хотіла, щоб ми самі своїми власними руками тягли себе за чуба туди, куди покаже воля пануючих. А за це манили обіцянням... поставити на обговорення питання на всеросійськім з'їзді. Тільки поставити питання обіцяли, а як вирішиться воно, про це мудро мовчали. І знов те саме: не смійте розрішать самі, „самовільно” ніяких питань, навіть про своє життя, про свої болі. Ми, пануючі, ми господарі Росії, ми тільки маємо право розрішать усі питання, навіть про ваші болі.
Так, приближно, можна б висловити зміст усіх промов учасників з'їзду. Найбільш запальною частиною з'їзду пропонувалось дати гостру, різку відповідь. Але така відповідь могла би внести серйозний заколот у ряди демократії, могла би викликати багато зайвих і тяжких непорозумінь. І з'їзд обмежився короткою телеґрамою, в якій говорилось, що Українська Центральна Рада й військовий З'їзд висилають до Петрограду до Уряду й до Ради Робітничих та Салдатських Депутатів депутацію з ухвалами Ц. Ради й Військ. З'їзду в сій справі. Від результатів переговорів сеї депутації з Петроградом буде залежати спосіб і порядок формування українських частин.
Отже: не саме формування, а тількі спосіб і порядок. Коли Петроград згодиться з прінціпом, то здійснення його, спосіб і порядок, буде обговорено разом. Коли не згодиться, то спосіб і порядок будуть такі, які покажуть обставини. Але саме формування мусить бути й буде.
І яко вислов цеї волі, з'їзд постановив:
„З огляду на те, що в військах, зтомлених за три роки війни, зменьшилася боєва енерґія й дісціпліна, а справі оборони грозить небезпека, — український військовий з`їзд визнав необхідним як найшвидче розпочати боротьбу з таким упадком духової й реальної сили армії. Для зміцнення військових частей в одну цілість потрібна негайна націоналізація української армії; всі офіцери й салдати повинні виділитися в окремі части. На фронті виділення відбувається ступнево; а що торкається фльоти на балтийському морі, то треба комплектувати деякі кораблі з українських команд. У чорноморській фльоті, яка складається переважно з українців, дальше доповнювання переводити виключно з українців. Для практичного переведення сих прінціпів треба утворити військовий ґенеральний комітет, що працював би в контакті з російським ґенеральним штабом”.3
Так само з'їзд ухвалив, підтвердив і скріпив усі инчі позіції, на яких стояла українська демократія в лиці Центральної Ради. Він надав їм ще більш реальної, тілесної сили й ще дужче підкреслив назрілість домагань українства, його силу, його дозрілість до цих домагань.
Тепер українська демократія могла їх рішуче й катеґорично виставити перед руською демократією й вимагати не прінціпіальної, а точної, виразної відповіді.
З цією метою й було вислано до Петрограду першу українську делеґацію.
РОЗДІЛ VІІІ.
УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА СТАВИТЬ
ВИРАЗНІ ВИМОГИ РОСІЙСЬКОМУ ТИМЧАСОВОМУ
ПРАВИТЕЛЬСТВУ Й РУСЬКІЙ ДЕМОКРАТІЇ
1. Революція потребує миру.
Тим часом загально-російська революція, перейшовши стадію святочних днів, розгорталась все ширше та ширше, проймала все глибше соціально-політичні відносини, в'їдалася в соціальні тріщини, розмивала їх і робила цілими проваллями.
Революція — переворот, зміна, визволення. Так думав кожний. Кожна кляса, ґрупа, стан, професія, кожна окрема людина сподівалися від неї увільнення від тих лих, які зазнавала раніше в своєму станові.
Праця, як примус, як невільне, тяжке, безнадійне витрачання сил, праця, як довічня каторга за невідоме злочинство, як перепона до радостей життя, до веселої гри сил і розвитку, — така праця була прокляттям, найбільшою неволею. І цілком природно, що пролетаріат, отой без-вини каторжник приняв революцію не тільки, як знищення царизму, але й як визвольницю від свого соціального поневолення, від каторги примусової, винищуючої праці.
Звідси походить та „нестриманість і непоміркованість”, — як казала буржуазна преса, — вимог робітництва в сфері робітничого зоконодавства, в підвищенню заробітньої платні, в зменшенню годин робочого дню, що такою широкою хвилею розлилась по всій Росії. Вважаючи поділ на кляси явищем цілком нормальним, природним, незмінним ніколи й законним, кляса непрацюючих дивилась на домагання кляси працюючих, як на порушення норм і законів природи та людського громадянства. Не зазнавши самі того тягару, тої безпросвітности вічної, невилазної праці, вони, ці вічно безробітні, вічно гулящі люди, злісно сміялись з „зажерливости” працюючих, з їхньої „жадности” до найбільшої, непомірної платні, з їхнього бажання робити яко мога меньче, словом з їхнього, як здавалось гулящим людям, смішного, еґоїстичного, невірного й шкодливого розуміння революції й свободи.
Розуміється, вони мали деяку рацію, говорячи про шкоду для всього господарства держави від такої зміни відносин. Розуміється, продукційність краю зменьшувалась, розвиток продукційних сил гальмувався, сама машина працювала зовсім уже безладно, стіхійно.
Але запобігти цій шкоді можна було зовсім не злісним сміхом, не упертим обстоюванням своїх клясових позіцій.
Так само селянство. Революція — свобода. Але свобода й визволення не тільки від ґубернаторів, справників, стражників, але й від вікової, підтримуваної отими ґубернаторами й стражниками залежности від гулящих, вічно-святкуючих людей, від увільнення від праці на них, від поневолення земельним голодом!
А звідси знов той самий „еґоїзм, зажерливість, жадність, нетерплячка”. Прогнавши стражників і ґубернаторів, селяне не могли зрозуміти, чому мають лишатися незачепно ті, ради яких істнували ті стражники, — поміщики. І, будучи послідовними, вони самі, “самочинно”, — як тоді говорилось, — зміняли відносини, провадили революцію до лоґічних і консеквентних висновків: одбірали в гулящих людей землю, яку ті ніколи своїми руками не обробляли, й передавали тим, які все життя робили на ній.
А це, розуміється, також не сприяло планомірности й продуктивности народнього господарства. Бо провадилось це без сістеми, без ощадности, без яких будь загальних переспектів.
Але й тут не ґвалтом гулящих, не відозвами Уряду, не одсиланням до Установчих Зборів треба було залагожувати справу.
Але головним, загальним, усіх, (крім невеличкої ґрупки громадянства), гнітючим лихом була війна. Це була спадщина царизму, яка не давала нікому як слід скористуватися здобутками революції, яка нищила й далі сили народу, яка вимагала жертв, яка робила саме знищення монархії неповним, немов недоцільним.
Розуміється, ті кляси й ґрупи, для яких війна й раніше була корисна, яка збогачувала їх, яка дозволяла їм міцно зберігати пануюче становище, для тих війна була й бажана, й просто необхідна, як противага революції, як одвернення руйнуючої й творчої сили визволення в безпечний для них бік.
Але для працюючих, для тих, для яких війна була тільки шкодливою, які дивились на неї, як на тяжку спадщину царизму, як на справу пануючих, ворожих їм кляс, ті, натурально, хотіли яко мога швидче позбавитись цієї спадщини, ліквідувати її й увільнити себе від цеї страшної язви.
І на цьому ґрунті, головним чином, все дужче й дужче розросталася боротьба між тими, хто, дійсно, хотів змінити соціальні й політичні відносини на користь поневолених і тими, хто хотів зберегти їх з такою зміною, щоб вона була на користь пануючим.
Представницею першої течії була Рада Робітничих і Салдатських Депутатів, представником другої — Тимчасовий Російський Уряд.
Боротьба ця, зрештою, привела до деякої перемоги: попередній, чисто буржуазний уряд, було змінено на коаліційний з участю поміркованих соціалістів, як соціальдемократів, так і соціалістів-революціонерів. В проґрамі війни було одкинено всякі анексіонистичні наміри, але так само й наміри сепаратного миру.
Але в одкиненню сепаратного миру й виявилась несміливість, непослідовність і недальновидність тодішніх керовників Ради Робітничих та Салдатських Депутатів. Це була уступка пануючим клясам, „соглашательство”, недовірря до сили революційних кляс, страх перед імперіалістичною Антантою, словом усе те, що корінилося в суті самої політики меньшевиків і есерів.
Але така політика, як і в инчих питаннях, так і в питанню миру заспокоєння в широкі маси не внесла, бо під лозунґом оборони й миру „без анексій і контрібуцій” тяглася й далі та сама війна, провадилось далі нищення краю, людей і революції.
Єдиною послідовною, непримиримою течією як в усій соціальній політиці так і в справі найшвидчого миру була партія соціаль-демократів-большевиків. Мир за всяку ціну; мир хоч би й сепаратний; мир, кінець війні й закріплення, поширення й поглиблення революції всередині. Такі були лозунґи большевиків. І ці лозунґи знаходили в масах найбільше співчуття, не вважаючи на те, що слова „сепаратний мир” здавались тоді страшними, нечесними, зрадницькими.
Але большевики в Уряд не вступили. І це не віщувало спокійного істнування коаліції. Не дурно „Новое Время” писало: „Росія або скине соціальдемократичний Уряд або схилить голову перед будівничим її щастя. Але й в однім і в другім випадку буде принаймні знати, кого звеличує чи кого змітає; а тайна діктатура соціальреволюційних орґанізацій, прикритих позбавленим власти правительством на показ, дає широке поле для всяких соціально-політичних експерементів з боку невідповідальної безіменної влади та загрожує країні небезпекою. Свідомість її все шириться й між населенням, і в армії на фронті й викликає різкий протест проти безіменної Ради, що тяжить над Правительством. Утворення соціальдемократичної „семи-боярщини” викликало вже демонстрації в багатьох частях армії й може спричинитися до крівавих розрухів і повороту реакції”.
Тоді навіть реакційні, чорносотенні „Новое Время” й „Кіевлянинъ” любили лякать поворотом бажаної їм реакції. Але ця ґазета мала рацію: влада, дійсно, була в руках не Уряду, а Ради, бо Рада спіралась на озброєні, військові частини, на революційний, рішучий пролетаріат, а Правительство тільки на піддержку цієї самої Ради та й то з умовою: „остільки, — оскільки”. Це була маґічна формула тодішнього часу, від якої бідне Тимчасове Правительство вічно почувало себе, як сорока на тину.
І покою, творчої праці, розумного, продуктивного використовування революції, не вважаючи ні на коаліцію, ні на „остільки — оскільки”, не було. Та й не могло бути, поки всі сили держави йшли на війну, поки маси не мали спочинку, поки почувалась недостача в продуктах життя, поки скрізь були лазарети, ранені, поки не припинялась одправка на фронт, на побоїще нові й нові тисячі молодих, здорових, найбільш корисних людей. І не могли мати ні сімпатій, ні піддержки в масах ті течії, які хоч би з найщирішим запалом, стояли за це продовження цього побоїща.
Але ні Тимчасове Правительство, ні оборончеські демократичні течії цього не розуміли й уперто старались промовами, резолюціями, відозвами здмухнути гору втоми, апатії, невдоволення, яка все більш і більш насувалась і на армію й на народ. А разом з горою здмухнути й своїх противників.
А від цього Петроград дні й ночі колотився в зібраннях, мітінґах, засіданнях, демонстраціях, маніфестаціях. Резолюції виносились сотнями й тими резолюціями кидалось у бідний ґарнізон, щоб розворушить його й випровадить на фронт. Колишні політичні спекулянти й шарлатани нашвидку переодягались під революціонерів, республіканців і, вимахуючи перед носом бідного солдата червоним прапором, кричучи й ґвалтуючи старались вигнати його з його огиди до крови, ран і смерти й погнати на фронт.
2. „Авдіенція” у руської демократії.
Під такий час до Петрограду прибула делеґація від Української Центральної Ради.
Для них усіх, — і для Уряду, й для революційної руської демократії, — Україна з її національним рухом була тільки зайвий, нудний і трівожний клопіт. І вони зустріли делеґацію без захоплення. Вони вже були трошки заспокоїлись: адже український військовий з'їзд уже відбувся, нічого особливого не трапилось, Україна не відділилась, руська влада лишилась на своєму місці, все тихо, спокійно. Крім того вище російське військове начальство якось там уже порозумілось з українцями, вже заспокоїло їх, „прінціпіально” згодившись на формування трьох корпусів з українців. Отже, чого ж ще треба було тій делеґації?
Я мав честь бути учасником, як сеї, так і всіх останніх делеґацій до Петрограду, й можу сказати, що, коли відродження нації повинно добуватися крім усяких инчих способів і пониженням, і соромом, то українська демократія й цим щедро заплатила як усій руській нації, так і її найпоступовішій демократії. І з гіркостю, з жальом мушу зазначити, що, коли руський Уряд понижував і ображав нас, то робив це хоч у ввічливій формі, а руська демократія і ввічливостю не вважала потрібним прикрить свою націоналістичну брутальну наготу. Російський Уряд принаймні зараз же приняв делеґацію, принаймні чемно мугикав, скорботно розводив руками й не лаявся революційними словами. А в руської демократії три дні ми не могли добитися „авдіенції”; три дні представництво української демократії, українського селянства, робітництва та війська оббивало пороги Ради руських представників робітництва та війська, поки, нарешті, після листовних докорів, загроз і т. п., Виконавчий Комітет Ради Робітничих і Салдацьких Депутатів згодився нас вислухати.
Але тільки й того, що вислухати. На вирішення ж наших конкретних, домагань вони нас одіслали до Уряду. Тут, у цьому питанню вони не боялися з ним розійтися чи посваритися, тут вони були цілком солідарні й цілком покладались на його.
Але ми все ж таки хотіли почути думку самої руської демократії, ми повинні були, нарешті, дістати від неї точну, виразну, конкретну відповідь на наші точні, виразні й конкретні домагання.
І не дістали такої відповіді.
Один удавав дурника й дивувався, слухаючи „докладну записку” делеґації. Другий, справді, був дурником і український рух, українська нація взагалі явились для його вроді нововинайденого острову серед Петрограду. Третій і дурником не був, і не удавав дурника, а просто вважав увесь рух буржуазним, реакційним, з яким усякому демократові треба без церемонії боротись і більше нічого. Четвертий просто нічого не слухав, а хапав нас за барки й вимагав від нас солідарности, патріотизму, саможертв. П'ятий нудився. Шостий і не нудився, й не лаявся, й за барки не хапав, і ніби все знав, і ніби навіть співчував, але так торгувався, що лучче б уже за барки хапав.
А в результаті — „прінціпіально” всі стояли за право самоозначення всіх націй, практично ж одсилали до Уряду, — як він вирішить, так хай і буде, вони не будуть робити перепон. Пілат умивав руки, одсилаючи до Каіафи.
3. Від Пілата до Каіафи.
Пішли ми й до Каіафи-Уряду. Він призначив спеціальну комісію, яка мала з нами разом обміркувати наші домагання. Комісія складалась дивним способом як раз з представників не соціалістичної половини Уряду, а буржуазної, — голова комісії—кадет, кадети професори, кадети й октябристи експерти.
Делеґація, їдучи до Петрограду, бажала насамперед з руською демократією вияснити справу, се-б-то з дійсною владою. Через то ми й домагались так переговорів з Радою Депутатів. Як представники демократії, ми шукали порозуміння й вияснення в демократії. І з тою метою делеґація виробила „докладну записку”, в якій для руської демократії роз'ясняла сітуацію, виставляла домагання українства й мотивувала їх.
Розповівши „старшому братові”, як якомусь далекому чужинцеві, про характер і природу українського руху, про значіння Центральної Ради, про її ролю в загальнодержавному й українському життю, делеґація, між инчим, спеціально для тих, що закидали українству реакційність і буржуазність українського руху, писала:
„А як відноситься до того, дійсно казкового, пробудження 35-міліонового народу російське громадянство там на Україні? Треба зараз же з початку сказати: відношення неглибоке, незв'язане з інтересами революційної Росії; навпаки, таке, що грозить багатьма комплікаціями для всієї справи свободи.
„Причин сього багато. А головна з них це клясові інтереси. Пануючі кляси на Україні — не-українці. Промисловість у руках буржуазії російської, жидівської, французької; торговельну, а також велику часть аґрарної буржуазії творять поляки, росіяне й українці, що давно називають себе „руськими”. Так само всі адміністраційні обов'язки в руках не-українців. А сфери експлоатованих — велика частина городського пролетаріату, ремісники, дрібна служба — українці.
„Таким робом у даний момент нема на Україні буржуазії, що признавала-б себе українською. Є окремі особи, невеличкі ґрупи, що прилучаються задля своїх клясових інтересів до пануючих кляс під економичним оглядом, але кляс, повторяємо, ще нема.
„Наслідком сього серед українських партій досі не було ніодної, яка не внесла-б до своєї проґрами в тій чи инчій формі ідею соціалізму. Розуміється, ці окремі особи та ґрупи завдяки клясовому нахилові скоро зіллються в одну компактну масу й заложать фундамент виразно національно-означеної української буржуазії і очевидно боротьба за панування повинна розгорітися між буржуазними сферами всіх націй на Україні.
„І ось саме та перспектива боротьби й передбачення перемоги української буржуазії настроюють неукраїнські пануючі кляси дуже ворожо до всього українського руху”.
Потім навівши приклади націоналістичного відношення до українства руської буржуазії й руської демократії на Україні, делеґація на кінці писала:
„Невідповідальні особи, не розуміючи всього того, що тепер відбувається, немов би з якоюсь цілю ставляють ріжні перешкоди орґанізації українських мас. Українська Центральна Рада яко представницький орґан, зорґанізований українською демократією, досі відогравала, навіть і тепер відограє здержуючу ролю, звертаючи рух у зорґанізоване річище.
„Але вона могла й може це робити тільки до того часу, поки така орґанізація йде в контакті з природним розвитком народнього руху. Коли з якоїсь причини вона мусітиме спинити або навіть відмовитися від своєї орґанізаційної діяльности, її знесе стіхійний потік. До сього може її приневолити неґативне відношення, як місцевого, так і російського громадянства зокрема. А таке неґативне відношення до українського руху запримічено нетільки на Україні, але й в центральній Росії. Коли не отверте неґативне відношення, то затушовуване або просто ніяке.
„Ми не можемо мовчати, а повинні попередити всю російську демократію про дуже велику небезпеку з приводу такого відношення. Росія й без того перебуває в скрутному стані, й без того нема дісціпліни в армії, нема довозу хліба в краю.
„Не можна підбурювати мілліони людей, що стоять на фронті й відчувають тяжку образу своїх найблагороднійших поривів, не можна доводити тих людей до того щоб вони, занепокоєні незадоволенням ні одного з їх бажань, піддалися стіхії й кинулися на Україну, як грозять вони в багатьох своїх заявах. Не можна доводити селян до погроз лишити без хліба весь край. А це роблять ті люде, що бажають відділити Київ від України.4
Природно, що на це селяне відповідають: а що буде, як ми відділимося від вас? Ми беремо на себе сміливість звернути найсерйознійшу увагу Тимчасового Правительства, Ради Робітничих і Солдатських Депутатів і всієї демократії на теперішній стан справи й закликуємо піти нам назустріч у здійсненню нашого тяжкого відповідального завдання — звернення української стіхії на такий шлях, котрий нетільки не сприяв би все ростучим національним суперечкам, а, навпаки, помагав би орґанізації сил усієї Росії. Ми закликуємо як найуважнійше прислухуватися до гомону сеї стіхії. Як що правительство й російська демократія уловлять у нім ноти, на котрі треба відповісти згодою, вони зроблять те, що ця стіхія стане найвірнійшим, найбільше одушевленим чинником волі Росії. Як що ж вони не звернуть на все те уваги або навіть віднесуться вороже, то ця стіхія відвернеться від них. І тоді Українська Центральна Рада передасть свої завдання в руки того, хто буде такий сміливий, що візьме їх на себе.
„До самого останнього часу Українська Центральна Рада була в можности здержуватися від того, щоб ставити до правительства якісь домагання, давно вже заявлені цілим рядом постанов з'їздів українського народу. Але все ростуче нерозуміння завдань і цілей української демократії з боку російського громадянства, а також його ворожість до українського руху, а з другого боку ростуче недовірря української демократії до російського громадянства й щораз більший напір на нас з боку сеї демократії приводить нас до твердого переконання, що одиноким правильним виходом з такого стану буде негайне задоволення домагань, котрі українська демократія в особі Української Центральної Ради представляє Тимчасовому Правительству й Раді Робітничих і Салдатських Депутатів і які ми тут коротко викладаємо:
„1. Беручи під увагу однодушне домагання автономії України, виставлене українською демократією, сподіваємося, що Тимчасове Правительство висловить у тім або иншім акті прінціпіально своє прихильне відношення до сього постуляту.
„2. Необхідність поставлення української справи на міжнародній конференції в зв'язку з долею Галичини й частей української землі, занятих німцями, спонукує зараз же прінціпіально порішити справу участи в такій конференції представників українського народу, бо така участь вимагає негайного пороблення приготовчих практичних кроків, що торкається закордонної України.
„3. Для всестороннього познайомлення правительства з настроями на Україні, з домаганнями українського населення, а також для практичної помочі правительству в переведенню в життя ріжних заходів, викликаних окремішностями життя краю, необхідно зоснувати при Тимчасовім Правительстві уряд окремого комісара для справ України.
„4. Для об'єднання правительственних заходів у всіх ґуберніях з українським населенням необхідний уряд окремого комісара з краєвою радою при нім.
„5. В цілі піднесення бойової сили армії й відродження дісціпліни необхідно перевести в життя виділення українців в окремі військові части, як у тилу, так, наскільки можна, й на фронті.
„6. Признану Тимчасовим Правительством українізацію початкової школи необхідно розтягти й на середню та на вищі школи, як що до мови, так і предметів навчання.
„7. Відповідальні посади, як громадської, так і духовної адміністрації на Україні необхідно обсаджувати особами, що користуються довіррям населення, говорять його мовою й знайомі з його побутом.
„8. Для задоволення національних потреб, здавлених за старого режіму, необхідно відпустити з державної каси в завідування Центральної Ради відповідні засоби.
„9. Необхідно дозволити від'їхати до Рідного Краю тим закордонним українцям, котрих виселено несправедливо з місць їх постійного побуту, а також улекшити участь полонених українців-галичан, розмістивши їх по українських ґуберніях.
„Члени делеґації Української Ради: В. Винниченко, Д. Коробенко, Письменний, Д. Ровинський, Н. Ковалевський. 0. Пилькевич, А. Чернявський, С. Єфремів, І. Сніжний, Г. Одинець”.
4. Що ховалося під професорською мантією Каіафи?
Отже ніякого страхіття ми не домагалися. Ми тільки скромно хотіли, щоб Правительство „в тому чи иншому акті висловило прінціпіально своє прихильне відношення до сього постуляту”—автономії України. Тільки прінціпіально. Тільки десь там собі хоч згадайте, що ви іменно до автономії України ставитесь „прихильно”. Не заводьте її зараз, ми готові скільки там треба ждати здійснення цього постуляту; не вирішуйте навіть його тепер, не кажіть, що так і буде, заявіть тільки, що ви „прихильно ставитесь”.
Але замісць простої, точної відповіді Уряд випустив на делеґацію комісію професорів. Вони накинулись на нас і почали шарпать з усіх боків, намагаючись спихнуть нас з нашої позіції, втягти в нетрі юрісдікції, заплутать там і потім узять живими в руки.
Що таке автономія? Який розмір уявляє собі Центральна Рада цієї автономії? Які права, які обов'язки, які взаємовідносини між автономною Україною й Росією? Чи має якесь наукове поняття делеґація про автономію?
Так, делеґація мала поняття, але справа йшла зовсім не про це. Розмір, характер, взаємовідносини, це все вирішиться потім, на Установчих Зборах чи в другому місці. Тепер же ми хотіли тільки, щоб нам сказали, чи руський уряд ставиться прихильно до прінціпу автономії України, чи ні. Більш нічого делеґація не уповноважена виясняти.
Ні, вони так не могли, вони конче хотіли, щоб зараз же було вирішено й розмір, і об'єм, і взаємовідносини, й теріторія. Навіть мапу Росії принесли, почали розглядати, виміряти.
Це все робилося, розуміється, для того, щоб показати, що в два-три засідання не можна вирішити такого значного питання. А раз його не можна вияснити, то яка ж може бути мова про автономію.
Але характерно між инчим, що в цій комедії в кадетських професорів під час захоплення дебатами мимоволі з під строгої наукової мантії визирнуло їхнє сите, жадне, буржуазно-клясове тіло. Виміряючи теріторію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного Моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харьківщини. І тут, від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі Збори, почали вимахувати руками, розхрістались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму. О, ні, в такому розмірі вони ні за що не могли признати автономії. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну, хай ще Волинь, ну, та хай уже й Чернигівщину, це вони могли б ще признати українськими. Але Одеса з Чорним Морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданел, до Европи? Але Харьківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це — Новоросія, а не Малоросія, не Україна. Там і населення в більшости не українське, то, словом, руський край. Бідні професори навіть науці своїй наплювали в лице й, як нетактовне цуценя, одшпурнули від себе ногою, коли вона підбігла до них з своєю статистикою, з посвідченням Російської Академії Наук. Яка там, к лихій годині, Академія Наук, коли однімаються Дарданели, вугіль, залізо, сіль? Руський буржуа батька рідного одшпурнув би ногою, коли б він перешкажав йому тримати й не пускати ці багацтва.
— Та ви ж нас од Чорного Моря одрізаєте?! — з обуренням кричали вони.
Але тут уже делеґація рішила вияснити професорам, що таке автономія, бо вони, очевидно, не мали про неї ніякого поняття. Автономна частина певного державного цілого не позбавляє якусь другу автономну частину (Великоросію) або все ціле (Росію) користуватись чи в своїх чи в загальнодержавних інтересах шляхами, портами, морями цієї частини. Отже ніякого одрізання від Чорного Моря не може бути.
Розуміється, професори це знали. Але вони також знали, що автономія не дозволить їм так безпардонно, так безоглядно, централістично визискувати багацтва того чи инчого краю на користь одної нації й пануючих кляс її.
От у чому полягала неможливість для них признати українськими найбагатші частини теріторії України, заселені з давніх давень українцями, политі їхньою кроввю, як раз ті землі, де віками провадилась боротьба українського козацтва з турками й татарами, де билося серце Козацької України, Січ Запорожська.
Кілька день урядова комісія професорів усякими способами намагалась переконати делеґацію, що вона, делеґація, вимагає від Уряду вирішення й здійснення автономії України, — а це ж неможливо.
І кілька день делеґація товкла професорам, що вона не вирішення й не здійснення домагається, а тільки признання прінціпу автономії України, вислову своєї прихиль-ности до цього прінціпу, — а це ж можливо.
На тому й розійшлись. Комісія мала передати всі матеріали з наших засідань на розгляд і вирішення Ради Міністрів, а делеґація, не маючи часу дожидатись цього вирішення в Петрограді, рушила на Україну, щоб так само зробити відчит своїй вищій інстітуції, — Центральній Раді.
Перед від'їздом комісія професорів гаряче запевняла делеґацію, що вирішення Уряду буде напевно прихильне до вимог українців, — як не в повній мірі, то в більшости пунктів.
Але делеґація тої певности не мала. Не надав їй оптимізму й той факт, що ні одна руська соціалістична ґазета не схотіла надрукувати на своїх сторінках „Записки Делеґації”. Руська революційна демократія в цьому питанню цілком солідарізувалася з своїми кадетсько-буржуазними професорами.
З тяжким серцем і новим гірким досвідом од'їжжало представництво української демократії з центру руської демократії.
РОЗДІЛ IX.
ТИМЧАСОВЕ ПРАВИТЕЛЬСТВО
ОДКИДА ДОМАГАННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
1. Урочиста зустріч відповіді Тимчасового Уряду.
А тим часом у центрі України, в Київі Центральна Рада збірала представництво від усієї трудової селянської української землі, щоб разом з ним достойно й поважно зустріти відповідь руської демократії й Російського Уряду. Висилаючи делеґацію, Центральна Рада була певна, що тепер, після Всеукраїнського Конґресу та після Військового З'їзду й руська демократія й Уряд переконаються, що сила в українства є, що народні маси стоять за ним і що Центральна Рада має право й підстави бути представницею свого народу. А коли це так, то відмови на домагання не може бути.
І навмисно було розраховано одкрити Всеукраїнський селянський з'їзд на час повернення делеґації з Петрограду.
Делеґація прибула, з'їзд було одчинено, але... відповіді Уряду не було. Делеґація могла тільки здати справоздання про свої переговори з окремими міністрами, про засідання з урядовою комісією, та про свою „авдіенцію” у Виконавчого Комітету Петроградської Ради робітничих та солдатських депутатів.
Справоздання викликало таке обурення, що воно перелилось через край і залило навіть саму Центральну Раду. Для чого, по віщо вона посилала делеґацію випрохувати милости в цих віковічних ворогів нашого народу? Не проханнями, не переговорами, не справедливостю треба з ними балакать, а кулаком!
2. Природа селянської пробудженої ніжности.
Але було би великою помилкою й блудом у розумінню дальших подій думати, що в цьому обуренню найбільшу ролю грало невдоволене національне чуття селян.
Селянин з соціальної природи своєї є реаліст. Він оцінює явища не по їхній ідеальній, можливій цінности, а з погляду реальної, сучасної корисности. Національна свідомість, національне чуття — це є вже абстракція часової реальности, це є передбачання дальшого, підрахунок минулого, скомбінування в щось одне всього минулого, сучасного й майбутнього.
Український селянин не мав ні змоги, ні часу до таких складних комбінацій. Але він мав національну інтуіцію, позасвідомий розум, який одкладав у душі його життєві катеґорії в одну певну цілість. І та цілість невиразно відчувалась ним разураз, а під час революції, під час пробудження загального українського руху пробудилась і в йому з певною силою. Але тут же, зараз же злилась з його реалістичною природою й набрала цілком конкретних соціальних форм, які для селянина були цілком зрозумілі й виразно видні.
3. „І хведеративна!”
Революція знищила владу стражників, урядників, ґубернаторів, усе те конкретне, реальне зло, яке селянин відчував на собі що-дня. Лишалось питання ще про війну й землю. Війна одбірала в селянина хліб і робітників од землі. На землі сидів ще поміщик і чогось ждав. Це все було зло, яке— треба було знищить. Уряд же, від якого залежало те знищення, провадив далі війну й дозволяв поміщикам сидіти на землі й чогось дожидатись.
Отже до Уряду довірря не було. Вірити можна було тільки тім, хто скинув царя, стражників і був проти поміщиків. Тільки своїм можна було вірити.
Салдат був свій і той, хто скинув царя. Ніхто не мав на селі більшого довірря, авторітету, як салдат. І не офіцер, не унтер, а простий, „рядовий” салдат.
Своїм був і той, хто по селянськи говорив, хто здавна був відомий на селі, хто був „з наших, з простих”, по простому балакав, по простому поводився, співав „простих” пісень, по простому прокламації писав, ґазети на простій мові друкував, словом, цю „простість” шанував, приймав і навіть у закон вводив. Від цього віяло рідностю, це пробуджувало гідність, гордість, — це викликало велике довірря. Значить, ці дійсно хотять добра простим людям, значить, вони спинять війну, вернуть синів-робітників і дадуть мужикам землю, на якій ще сидять поміщики.
Таким чином „пробуджена ніжність” зараз же підпорядковувалась селянському реалізмові, злучалася з ним в одне, неподільне чуття.
Руські демократи й реакціонери сміялись з українських селян, які не давали промовляти тім ораторам, які в лозунґ: „Російська демократична Республіка” не вставляли „і федеративна”. На Всеросійському Селянському З'їзді в Петрограді, який одбувався як раз під час перебування там делеґації Центральної Ради, селяне з України склали свою окрему фракцію (до 170 чоловік) на ґрунті цього додатку — „і федеративна”. Руські соціалісти-революціонери, під проводом яких проходив З'їзд і які прінціпіально визнавали право самоозначення націй, вживали всіх усиль, щоб збить українських селян з цього додатку. Пускалась у хід і демаґоґія, й умисна брехня, й насмішка, й висміювання, й „обхажаванье” всякими гарними словами та обіцяннями. Ні, українці-селяне ні за що не хотіли уступитися з „і федеративна”. Як тільки хтось з промовців вимовляв „Російська Демократична Республіка”, вони зараз же здіймали гомін, стукіт і обурено кричали „і хведеративна! і хведеративна!”. І Всеросійський Селянський З'їзд примушений був приняти в свою резолюцію цей додаток.
Руські демократи, розуміється, мали рацію, коли казали, що „хахли”-селяне самі не знали, що таке та „федеративна”. Дійсно, вони не знали, що воно таке, але вони вірили „своїм людям”, які говорили по простому, які були так само з України, які цілком вірно знали, що треба „нашим людям” там на Вкраїні й які твердо й гаряче обстоювали ці потреби перед руськими. Вони знали, що „федеративна” забезпечує їм землю, й тільки їм, а не тім, хто ніколи на цій землі не робив, а прийде звідкись і візьме стільки ж, скільки й той, хто з діда-прадіда ту землю своїм потом поливав. Коли вони не знали, в чому саме, через що й як, то відчували добре там у Петрограді свою відмінність, свою нерідність з руськими селянами. Ця відмінність називалась „і хведеративна”, отже вони твердо й непохитно обстоювали її.
Так само на Україні все селянство вірило Центральній Раді, бо вона була „своя”, вона добре знала потреби „простих людей” і хотіла здійснити ті потреби. Ці потреби називались „автономія України” і „федеративна Росія”. В цих словах містилась і пробуджена ніжність селянства, й реабілітована простота, й повага до „простої” мови, й узаконення його відмінности від „руського”, „кацапа”, й ліквідація образливої вічної зневаги цього „кацапа” до „хахла”, й, нарешті, в цих словах було вирішення питання війни й землі. Реалістичний, моністичний розум селянина ці дві катеґорії, — національне й соціальне, — зараз же зливав у одну, неподільну, орґанично пов'язану між собою цілість. Хто за землю, той і за Автономію. Хто проти Автономії, той і проти землі.
От через що ні одна руська партія на Україні не мала й не могла мати ніякого впливу серед українського селянства. Вони були чужі, не „з своїх”, вони були проти автономії; отже вони були проти інтересів українського селянина, а, значить, і проти землі йому.
От через що не мала ніякісенького успіху та шалена аґітація, яку пустила в хід руська демократія в Київі серед членів селянського з'їзду, щоб збить вражіння від справоздання делеґації й привернуть українське селянство на бік руської демократії й її Уряду. Весь Київ за тих днів був повний національними дебатами. На улицях, на трамваях, на плацах, скрізь збірались купки й цілі мітінґи, на яких населення Київа розбивалось на дві половини: українську й не-українську. (До останньої бо належали не тільки руські, але й євреї, й поляки, й чехи, словом, усі національности, які жили на Україні й які почували себе вищими за українців). Селян оточували зо всіх боків, засипали доказами, хитрими запитами, лайками й брехнями на адресу провідників українства, провокаційними чутками, закликали до себе, манили обіцяннями, — селяне на все це тільки крутили головами й казали: „І хведеративна!”
І з повним довіррям та непохитностю йшли на свій з'їзд.
4. Миру й землі!
 
Наші Друзі: Новини Львова