Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 26 вересня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

Відродження Нації

Переглядів: 76166
Додано: 21.03.2006 Додав: LuckyLuke  
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Яка ж ще аґрарна реформа, коли вже був земельний закон?!
Отто-ж, значить, покінчено було й з аґрарним законом. А які саме мали би бути ті "реформи", в якому дусі, то про це треба було б докладніще спитати Гришиних-Алмазових.
Після цих основних, проґрамових "ідеалів" "Висока Директорія" висловлювала (як то було наказано їй полковником Фрейденберґом і капітаном Ланжероном) свої "побажання" з приводу виставлених пунктів договору. А саме:
"Ми вручаємо державам Антанти та Сполученим Штатам оборону нашого законного права на всю фльоту Чорного Моря"...
Се-б-то вся фльота віддавалась у руки Гришиних-Алмазових.
Далі:
"... ми певні, що наші Високі Союзники допоможуть нам, як з боку техничного, так і в справі зміцнення нашої валюти на всесвітньому ринку".
Се-б-то, цим приймався пункт французських умов про контроль над українськими фінансами.
"Українське Правительство нині задоволено тим, що шляхетна Франція, одушевляючись ідеалами свободи, культури й права, вкупі з другими державами Антанти та Сполученими Штатами Північної Америки готова підтримати нас і спільно вступити в рішучу боротьбу з большевизмом".
Одушевляючись ідеалами свободи, культури й права!
І нарешті:
"Користуючи з нагоди, звертаємось до французького народу та инчих народів держав Антанти з закликом допомогти нам у справі остаточного визволення нашої української нації й відбудування Української державности та її економично-фінансових і політичних основ".
Цілком та сама історія, що й у Ц. Ради: заклик до "народу", тільки тепер уже французського, а тоді було до німецького.
"Свій заклик ми опіраємо на традіційну повагу французького народу до права й справедливости й непохитно дотримання ним культурно-правних прав".
Пікантно особливо те, що французи вимагали, щоб іменно так було зазначено, що вони мовляв, французи, не так, як німці, прийшли й окупували чужу теріторію, а "спіраючись на традіційну повагу фр. народу до права й справедливости".
Реалізацію цих "ідеалів" і всього договору було доручено новому кабінетові міністрів, на чолі якого було поставлено С. Остапенка, головного й ретельного оборонця цього феноменального сервілізму.30
Отже, коли прирівняти тепер цей договір. з договором, який оголошено було київськими комуністами, то не лишається вже ніякого сумніву, що, дійсно, того таємного договори було таки складено й підписано отаманами Трековим і Матвієвим. Тільки тут було трохи в инчих виразах, не так отверто, але суть була та сама.
Другий пункт, наприклад, таємного договору вимагав скасування Директорії й передачи всієї влади коаліційному кабінетові. Тепер кабінет був не тільки коаліційний, а просто правий. І цікаво, що С. Остапенко, ("соціаліст-революціонер!"), беручи на себе формування кабінета, ставив катеґоричну умову "повноти влади" раді міністрів. Инакше не хотів навіть вступати в кабінет. Чи був С. Остапенко знайомий з тим таємним договором, чи французи приватно, не вводячи його в суть того договору, піддали йому цю ідею?
В кожному разі цей панок був слухняним, податливим і згодливим на все апаратом у руках одеської кумпанії. І дійсно, мав усю повноту влади (скільки її, розуміється, лишалось від отаманів). Наприклад, у справі арештованих гетьманських міністрів. Директорія два рази рішуче постановила цих людей не випускати, не зважаючи на всі настійні домагання французів.31 Вона поясняла, що ці люди наробили злочинств уголовного характеру, за які їх буде суджено. Але С. Остапенко тихенько, без ґвалту й без усяких постанов усіх тих злочинців.32 посадив у ваґони й одвіз у Одесу.
І таким способом з одного боку отаманщина, а з другого пятаковщина потягли знову бідну хуторянку, що не вміла шануватись, в "обійми" чужинецького, брутального, ворожого й глузливого до неї імперіалізму. Кажуть, що історія не повторюється. Ні, коли повторюються причини, то повторюються й наслідки.
Останню, слабеньку, безнадійну спробу уникнути антантських обіймів, се-б-то, щоб таки помиритися з совітською Росією, було зроблено 9 лютого. В цей час як раз надійшла телеґрама Совітського Рос. Уряду про те, що мирова укр. делеґація підписала договір і що ґрунт для порозуміння знайдено. Після телеґрами Пятаковського Уряду Директорією було послано радіо в Москву С. Мазуренкові з наказом покинуть усякі переговори й вертатися на Вкраїну. Але тепер вияснялось, що пятаковщина щось не так переказала. І голові Директорії В. Винниченкові та міністру закордонних справ В. Чеховському удалось добитись згоди Директорії не одкидати цієї пропозиції Рос. Сов. Уряду, а тільки вияснити, як треба розуміти пункт мирового договору про "признання совітської влади", - чи це мають бути трудові ради чи ради типу російських.
І С. Мазуренкові послано було другу телеґраму з наказом лишатись у Москві до вияснення цього пункту.
Це було постановлено 9-го, а 10-го ми обидва вже вийшли з Уряду. С. Мазуренко ждав-ждав нових розпоряджень і не діждався, - нова влада найменьче думала про мир з Совітською Росією. А коли С. Мазуренкові, нарешті, вдалося пропхнути свого кур'єра до Директорії, то новий голова її С. Петлюра з лайкою прогнав його, не принявши навіть докладу голови місії, мандат якому був за підписом і "Головного Отамана".
От такі були два моменти в зносинах Директорії з антантським імперіалізмом. Один - тоді, як Директорія спіралась на революційні трудові маси, а другий - коли ті маси вигнали її з України.
7. Нічого, крім "Загального Наказу № 28".
Отже з українського боку було зроблено все, чого вимагали французи. І дескрідітовано себе, й ще більше підірвано довірря в революційних елементів, і обпльовано себе, й понижено.
Що ж за це все дістала українська влада?
"Загальний Наказ № 28".
І більш нічого. Навіть слова "Україна" не було згадано ні в одному публичному виступі французів. З самого ж початку було глузливо, цінично обманено.
Так само ніякої техничної допомоги дано не було.
Та й не трудно зрозуміти через що саме.
По внутрішньому договору Антанта розділила всю бувшу Росію на "зони впливу". Так, наприклад, прибалтійський край був у зоні впливу Анґлії; Кавказ, Дон так само Анґлії; Сибір - головним чином зона, Америки й Японії. Зона ж впливу Франції була Польща й Україна з включенням Донецького району.
Отже "вплив", - инчими словами, все розпорядження долею України, - було віддано в руки Франції. Франція, будучи державою переважно фінансового, лихвярського капіталу, за час франко-російського аліансу вклала в Росії декільки десятків мілліардів франків. Ці гроші, натурально, вона хотіла дістати назад і дістати з добрим процентом, бо лихвярь мусить "заробляти". Хто мав вернути їй ці гроші й проценти? Вся Росія чи сама Всликоросія? Розуміється, бувші частини всієї Росії охоче взяли б на себе свої частини боргу (що й заявлялось як Україною так і инчими новими державами). Але, само собою, для Великоросії це було би дуже невигідно, - адже на неї лягла би найбільша доля того боргу, а Великоросія сама, по собі не є така багата, щоб легко могла винести навіть свою частину виплати, бо головніша частина її державних доходів ішла як раз з "окраїн", а переважно з України.
І, натурально, Великоросія могла заявити Франції, що при поділі Росії вона не може ручатись за виплату боргу.
Це - один бік справи. Другий бік той, що Франція не мала ніякого матеріального інтересу (цього єдиного мотиву всіх "шляхетних" капіталістичних держав) в поділі Росії, в обороні самостійности України. Краще мати своїм довжником якусь одну сильну, централізовану, платежоздатну одиницю, вже відому, певну, ніж десяток дрібних, невідомих, непевних. А особливо яка рація лихвярській, імперіалістичній Франції обстоювати державність української нації, тої нації, яка не мала буржуазії, того безпосереднього контрагента, у яким треба робити "інтерес"? В ім'я "традіційної любови французів до права й справедливости"? Ну, цс байка для отаманів із Директорії.
Третій же бік був той, що велика, сильна Росія була потрібна капіталістичній Франції проти Ґерманії. Не зважаючи на перемогу... Америки над Ґерманією, на те, що німецький імперіалізм було порядно здушено, Франція не могла почувати себе цілком спокійно, маючи такого впертого, життєздатного сусіду, як німецький народ. Знаючи, що німецький імперіалізм оклиґає колись, набере сил, знаючи, що він буде кохати в собі ідею лютого, реваншу, а для цього шукатиме собі союзників, стара процентщиця Франція мусіла себе якось забезпечити з цього боку. От через що, наприклад, була така гаряча, "шляхетна" любов Франції до Польщи. Польща повинна була бути невеликим, але злим кулаком Франції над Ґерманією. З цієї ж причини Франції конче необхідно було мати велику Росію на своєму боці й проти Ґерманії. Отже й з цього погляду Франція не могла бути за поділ Росії. А особливо за самостійність України, тої України, яка заключала берестейський мир з німцями, яку німці "піддержували", яка могла навіть увійти в союз з Німеччиною й стати ворогом Франції.
От у цьому був корінь того "шляхетного" поводження французських представників з українською владою. І, розуміється, було би безглуздям з їхнього боку давати якусь поміч українській державности та її владі.
Цим і пояснюється те, що як Остапенко ні підлещувався, як ні розстилався рядюжечкою перед одеською кумпанією, нічого крім "Загального Наказу № 28" за те українці не мали.
РОЗДІЛ XI.
ПЕРІОД МІЖ ВІННИЦЕЮ Й КАМ'ЯНЦЕМ
1. Перемоги отаманщини наліво й направо.
А тим часом большевики, занявши Київ і укріпившись, стали посуватись далі й через кільки тижнів бідна українська дрібно-буржуазна демократія тікала за отаманщиною з "столиці" Вінниці.
Отаманщина тепер уже цілковито викреслилась, "опреділилась". Головний Отаман уже був і головою Директорії, "Верховної Влади", отже вся й військова, й політична влада цілком стала отаманською. "Соціалістичні" партії було одсунено зовсім на бік і навіть цієї слабенької гальми не було вже для отаманської безпардонної "колесниці".
Це, натурально, не сприяло побільшенню опорних проти большевиків сил і ті українські невеличкі військові частини, що ще лишались в отаманщини, мусіли уступати большевикам пункт за пунктом.
З Вінниці "влада" розбіглась на всі боки, - частина в Кам'янець, частина в Галичину, частина в Рівне, куди малося перенести "столицю".
В цей момент ліва частина української демократії на чолі з бувшими міністрами В. Чеховським, М. Ткаченком і О. Жуковським, бачучи безлад і безсилля отаманської влади, бачучи всю безплодність і шкодливість союзу з Антантою, зробила спробу направити політику в инчий бік, у бік порозуміння з большевиками й з'єднання з революційними елементами широких мас. З цією метою цією ґрупою в Кам'янці було складено "Комітет спасіння Республіки", який став на ґрунт радянської влади.
Але цю спробу було зразу ж задушено отаманщиною. З українськими соціалістами отаманщина мала силу битися. "Комітет спасіння Республіки", виникнувши аd hос, не підготовивши наперед сил, маючи за собою невеличкий військовий виділ під командою Жуковського, не зміг опіратися переважній силі отаманського війська. Деяких членів Комітета спасіння Республіки було арештовано й трохи-трохи не розстріляно отаманцем Хомадовським. Коли б не втрутились партії й не поставили вимогу увільнення, то цих відомих політичних діячів України було би вбито.
Так урятувавши себе зліва, отаманщина перебігла до Рівного. Остапенко, виявивши повну нездатність в урядуванню, а головне не досягши нічого в союзників, мусів податися з усім своїм кабінетом до дімісії, що й було зроблено ним в перших числах марта.
Міністерської влади не стало. Отаманщина, розуміючи, що правим курсом вона зовсім себе знесилює й одпихає навіть український демократичний елемент, рішила знову скласти "соціалістичний" кабінет, запропонувавши есдекам і есерам вернутися до "керування" державними справами. Ці партії згодились і було сформовано у Рівному (в початку квітня) новий кабінет міністрів на чолі з с-д. Б. Мартосом.33
Партії поставили умову свого вступу в Уряд передачу всієї законодавчої ініціативи з Директорії до кабінета міністрів. Отаманщина на це згодилась, знаючи з досвіду, що закони й усякі декларації одне, а фактична влада - друге. Фактична влада лишалась собі в її руках, а паперові закони міністрів могли тільки служити для заспокоювання невдоволення отаманською реальною "політикою". І що "демократичніщі" будуть ті закони, то краще служитимуть цій цілі.
Крім того цими партіями було поставлено вимогу виступу з Директорії двох її членів П. Андрієвського й Ф. Швеця. Але цей виступ повинні були перевести самі партії, одкликавши цих членів. П. Андрієвський, "соціаліст-самостійник", людина цілком правого напряму, занадто вже компромітував "Верховну Владу". Ф. Швець також, на думку тих партій, не відповідав своїми якостями своїй "високій" посаді. Але обидва ці члени не схотіли виступити й лишилися в Директорії, не зважаючи на постанову урядових партій.
Крім того П. Андрієвський запротестував проти складання кабінета міністрів меньчостю Директорії, С. Петлюрою й А. Макаренком. ("Більшість" сиділа в Станіславові: П. Андрієвський, Ф. Швець і др. Петрушевич. Др. Петрушевич увійшов у склад Директорії, яко представник Галичини). Але "меньчість" викликала до Рівного Ф. Швеця й таким чином стала "більшостю".
Тоді П. Андрієвський зробив заяву, що він не може погодитись з таким насильством та незаконностю й виступає з Директорії. Цим скористувались і викресили його з складу "Верховної Влади", (хоч він потім цю заяву взяв назад і вважав себе членом Директорії).
Невдоволення правих ще збільшилось і вони постановили зробити "переворот". Для цеї мети було використувано відомого "національного героя", отамана Оскілка. Це був собі досить енерґійний і здібний молодий хлопець, який під час повстання визначився деякими успіхами в боротьбі з гетьманцями. З прапорщика чи поручика він став "отаманом". Це закрутило йому голову. Вся ж сістема отаманського режиму, безконтрольність і безвідповідальність, зробила його маленьким сатрапом на свойому участкові. Він не слухався ніяких наказів ні військового міністра, ні "головного отамана", ні Директорії. От самостійники й рішили спертися на цього "героя". Спочатку він тільки "одкрив фронт" большевикам, щоб тим налякати уряд. А коли це не помогло, силою захопив "столицю" Рівне й арештував майже все Правительство (крім Директорії, яка була не в Рівному, а в Здолбунові).
Але успіх був короткий: у "головного отамана" знайшлось трохи більше війська й "просто-отамана" Оскілка було вибито з Рівного. Він з частиною своєї кумпанії втік у Польщу, захопивши з десяток мілліонів рублів. Цим і кінчилась "Оскілковщина" (квітень 1919).
2. Ваґонний циганський табор.
Але незабаром і "головний отаман" з своїм урядом мусів тікати з Рівного, бо большевики, скористувавшись гризньою отаманів, почали займати покинуті пункти й підступати вже до "столиці" (початок мая).
І знов пішло "ваґонне" животіння, блукання по станціях, містечках, без притулку, без ладу, без війська, без теріторії й з ворогами з усіх боків. Бували моменти, коли під владою українського отамансько-"соціалістичного" Уряду було кільки верст залізниці, занятої урядовими ваґонами, в яких жило правительство, партії, урядовці й "військо". Щось подібне до циганського табору.
В цей час я на підставі оповідань "самовидців" так записав у своїх записках цей період отаманщини:
"Безладдя, дезорґанізація, розгубленість, деморалізація. Директорія живе в ваґонах, круг яких купи нечистот, сміття, бруду. Міністри сваряться, гризуться, скаржяться, арештовують одне одного. Війська нема, тільки самі штаби та отамани на чолі з "Головним Отаманом" - "балериною". Цей смішний і шкодливий для всього нашого руху чоловік не зважа ні на що й поки є хоч ступінь теріторії та два-три чоловіки, перед якими він може ґраціозно позувати, він почуває себе в акції. Прочитав я в завезеній ґазетці одну його телеґраму-"рескріпт", - і взяв мене й сміх, і огида. Тон телеґрами самодержавний, набундючений, зовсім гетьманський: "моє й усіх вірних синів України серце сповнилось радостю..."
Крім хаосу, безпорадности та безсудности й безконтрольности великих і малих сатрапів нема ніякого ні політичного, ні економичного, ні взагалі ніякого орґанізованого життя.
Та й нема де йому бути, бо вся ж Україна під совітською владою, під Директорією тільки два-три повіти вбогої Волині, по якій соваються оті нещасні купки козаків. А балерина кощунственно вихиляється перед тілом вимученої України, робить ручкою до нещасних, обідраних оборонців - недобитків, прибірає фельдмаршальські пози перед винищеними, перетомленими людьми й само-милується...
Дійсно, хочеться лютого, безжалісного, пекучого большевизму, щоб розшпурляти й випалити ці купки засмерділих людей, це сміття, тупе самовдоволення, самодурство, все те, що зветься отаманською владою...
Вони (деякі партії) тепер проповідують "трудові ради", ті ради, проти яких так уперто, тупо зі мною змагались увесь час. Пізно. Нікому тепер це непотрібно. Та й нема де їх заводити. Не в ваґонах же, цій єдиній теріторії "Верховної Влади".
3. Другий простий "національний герой" проти головного "національного героя".
Становище було вже майже безнадійне.
Але тут несподівано з'явилася підмога. З Румунії почав надходити ешалон за ешалоном "запорожський корпус", що під час повстання був одтиснений па румунську теріторію й інтернований там румунським Урядом. Після багатьох заходів українського посольствам Румунії удалося вирвати в румунів дозвіл на виїзд цього корпусу. Румуни, розуміється, обірали його до ниточки й без зброї, майже голих випускали з своїх "дружих" обіймів.
Але в Галичині, кудою вони вертались, "запорожців" так-сяк озброювали й вони переправлялись до свого Уряду. Уряд же, діставши цю підмогу, зібрав рештки старого війська й став пробиватись на Кам'янець-Подільський з метою заняти той куток і звідти розгортати свою теріторію. Це йому вдалося й місяця через півтора по виступі з Рівного в руках української влади була нова "столиця" Кам'янець (20 червня).
Але тут варто згадати ще про один замах на "переворот". Претендентом на владу виступив, розуміється, також отаман. Та й не аби який, а "майже головний національний герой", знаменитий Балбачан. Випроважений під почесним караулом головним отаманом у Галичину, цей злочинець знайшов собі теплий і сердечний притулок у галицького уряду, Державного Секретаріату. Реакційність Балбачана цілком відповідала напряму галицьких керуючих політиків і вони доручили цьому "герою" формувати військо з українців-наддніпрянців. Балбачан цим скористувався й почав вести відповідну до своїх поглядів і намірів аґітацію серед ешалонів "запорожського корпусу", що в цей час прибували з Румунії. Йому ретельно допомагала друга частина оскілковців-самостійників на чолі з П. Андрієвським, яка сховалась під покровом Державного Секретаріату в Галичині.
Але цікаве відношення отаманської влади до цього індівіда. С. Петлюра знаючи, що це за суб'єкт, знаючи, яку страшенну шкоду зробив цей "отаман" для української революції й державности, замісць того, щоб судити й покарати його, бере його знов до себе на службу й призначає його головою місії по переправці полонених.
Балбачан, розуміється, такою мізерною посадою не задовольнився, але для конспірації згодився приняти її.
Коли-ж, на його думку, настав слушний момент, він рішуче виступив з ширшими планами, а саме: захопити всю владу, арештувати "головного отамана" з його урядом, самого себе проголосити "найголовніщим" отаманом і утворити собі свій уряд усе з тих же самостійників і нещасних есефів, якими кожна українська влада латає свої "задні", невидні місця.
І от 9 червня цей "герой" учинив "переворот", се-б-то явився в штаб запорожського корпусу, що стояв тоді в Проскурові, й заявив начальнику того корпуса, що його, Балбачана, призначено Головним Отаманом за отамана корпуса. Коли начальник корпусу не повірив і став домагатись письменого посвідчення, Балбачан прогнав його (з ним був невеличкий виділ його прихильників). Начальник корпусу втік і доніс "Головному Отаманові" С. Петлюрі в Чорний Острів, де стояла "Верховна Влада", про "переворот".
Тоді вночи в Проскурів було вислано аґентів отаманської контррозвідки, які тихенько арештували Балбачана й привезли в Чорний Острів. Аж тоді його дали під суд і 24 червня розстріляли.
Розстріляли тоді, коли цей просто-"національний герой" зробив замах на владу головного "національного героя". Коли ж він робив замахи й злочинства супроти революції, коли зробив державну зраду, коли поров різками українських селян, тоді головний "національний герой" не тільки не розстрілював його, а дав йому в Київі, а, потім і в Галичині повну волю ходити й робити все, що тому злочинцеві хотілось.
РОЗДІЛ XII.
ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКИХ КОМУНІСТІВ НА ВКРАЇНІ
1. Шлях до хліба й вугілля пробито.
Діставши силою обуреного балбачанівщиною та петлюрівщиною українського селянства та робітництва владу майже на всій українській теріторії, російські комуністи тим самим дістали повну волю й змогу розвивати революцію на Вкраїні й творити основи нового ладу.
Можливости вони мали величезні. За них була вся сільська голота, весь мійський пролетаріат, за них були українські військові частини, що перейшли на їх бік через політику отаманщини (таращанська дівізія, повстанські частини Григор'єва й т. п.), за них були навіть дрібноміщанські елементи міст, як хвалився голова радянського Уряду X. Раковський. Отже лишалось тільки використати цей настрій, зрозуміти складові чинники революції, згармонізувати їх, збити в однолиту силу й розвивати в відповідному напрямі далі.
Але російським націоналістам-комуністам як раз забракло найголовніщого: розуміння української революції. Так само, як і в перший свій прихід на Україну, вони й тепер з'іґнорували місцеві умови життя, підвели весь рух під руську мірку й відповідно до того стали впихати життя в свої рямці. Пхали до того, що рямці луснули й довелося тікати від хвиль життя, що полилося через ті вузькі й калікуваті рямці.
Основною хибою й помилкою руських комуністів була їхня націоналістична, імперіалістична політика, - пятаковщина.
Все, чого боялася Директорія й про що була полеміка між нею й Радою Народніх Комісарів по радіо, все те здійснювалось з захопленням влади руськими комуністами до літери.
Насамперед, Директорія казала, що Російський Совітський Уряд у своїх економичних, матеріальних інтересах хоче знищити українську державність, хоче зробити з України свою колонію, хоче безконтрольно й без компенсації користуватись її добром. Через це він хоче всю владу віддати одній частині робітництва й то переважно складеній з зайшлих елементів.
Н. Комісар закордонних справ Чічерін, пригадаймо собі, дуже тими закидами обурювався й казав, що ніяких замахів на укр. державність у них немає, що совітська влада є влада революційного пролетаріата й незаможного селянства, що взагалі російський совітський уряд ніякої участи в боротьбі проти Директорії не бере й ніяких своїх військ не посилає на українську теріторію, що вся справа боротьби є справою українського селянства й робітництва.
Що до участи російських совітських військ, то я вже вище показав, що заперечення комісара Чічеріна цілковито розходилося з дійсностю. "Правда" ж, орґан Центр. Комітету Російської комуністичної Партії, такими недвозначними словами це підтвержувала: "В тяжкій і крівавій боротьбі вона (червона армія) пробила шлях до хліба, бо вона взяла Україну. Вона проклала шлях до вугіллю, бо вернула робітничій клясі три четвертини Донецького басейну".
Як раз слово в слово те, що казала Директорія, а саме: "Директорія ясно бачить мету Уряду Народніх Комісарів: йому необхідно за допомогою цих "большевицьких совітів" захопити багату хлібом, вугіллям та инчими продуктами Україну, а також зробити її своєю колонією, якою вона була майже три століття під владою російських імперіалістів".
Отже участь російського совітського Уряду в завойованню України не підлягає сумніву. Мета також ясна: хліб і вугіль.
2. Надзвичайна аналоґія "або" заповіт цариці Катерини.
Але щоб мати вільну руку в користуванню цим хлібом і вугіллям, треба мати на Україні свою владу. Та не тільки соціально свою, але й національно. Треба весь державний і господарський механізм України зробити своїм.
І цілком натурально, що Український Совітський Уряд наставляється свій, з своїх аґентів. Головою Уряду призначається X. Раковський, член російського уряду, бувший голова мирової російської комісії на Україні під час гетьманщини. Инчими членами українського уряду призначаються також у переважній більшости члени російського уряду або руської комуністичної партії. Таким чином урядова державна машина забезпечена-вона буде цілком своєю, слухняною й безконтрольною. Шлях до хліба й вулліля не тільки пробито але й умощено.
А щоб уже не було ніяких навіть формальних перешкод, то цим урядом, ніким не вибраним, призначеним Москвою, без згоди й санкції українського робітництва й селянства касується державна суверенність і незалежність України й декларується федерація з Росією.
Таким чином перший пункт наміченої Директорією діяльности російського Уряду на Вкраїні було блискуче й точно виконано. "Все це вирішає наперед об'єднання української республіки з Совітською Росією на засадах соціалістичної федерації, форми якої буде встановлено повноважним 3 всеукраїнським з'їздом рад". (Декларація Тимчасового Робітниче-Селянського Правительства України 14 лютого 1919 року).
Се-б-то Російський Соціалістичний Уряд почав тим, чим кінчив російський гетьмансько-чорносотенний: "федерацією".
Мало того: вся картина національної політики руських націоналістів-соціалістів у всіх своїх методах і навіть арґументах до того подібна до бувшої політики руської буржуазії й чорносотенства на Україні, що навіть сміх бере, коли зрівнюєш.
Почнемо це цікаве порівнання згори до низу.
Руська буржуазія, захопивши владу за допомогою чужої сили, (німецького війська), не сміючи виступити проти неї, спочатку урочисто признає самостійність, суверенність української держави, "вплоть до отдєленія". Потім, коли обставини міняються, коли являється змога цю суверенність розтоптати й одшпурнути ногою, руська буржуазія моментально це робить і проголошує "федерацію".
Руські соціалісти, не маючи змоги побороти ту саму ворожу силу, що підтримувала суверенність України, признають її незалежність і самостійність, (після того, як за першого свого наступу були скасували її). Обставини міняються, суверенність стає на перешкоді й одкидається ногою: з'являється так само "федерація".
Як же принаймні розумілася руською реакцією й руським комунізмом та "федерація"? Які норми й засади було вироблено тими, хто проголошував федерацію? В якому відношенню мала стояти Україна до Росії? Чим забезпечувались федеративні права одного й другого орґанізму?
Про це нічого не було сказано ні реакцією, ні комунізмом. І тою й другим було тільки декларовано прінціп федерації, в дійсности ж провадився прінціп "єдіной-нєдєлімой", провадився собі без усяких норм і засад, як за добрих старих часів царизму.
Отже в прінціпі їхної "федерації" також ніякої ріжниці не було.
Підемо далі.
Є "федерація". Чудесно. Припускається, значить, що одне державне тіло (Україна) через якісь причини й умови не може цілковито злитися з другим державним тілом (Росією) і повинно мати якусь свою окрему конструкцію. Ця окремішність виявляється в формі окремого Уряду й усього державно-урядового апарату.
Що ж мало бути основою цієї хоча би "федеративної" окремішности?
І руська реакційна буржуазія, й руський комунізм, проголошуючи суверенність України, в основу цього проголошення клали "право самоозначення націй" "вплоть до отдєлєнія". Се-б-то, носієм української суверенної державности признавалася українська нація. І суверенність та була з погляду тих і других необхідна в інтересах цієї нації.
Добре. Суверенність міняється на "федерацію". Хай так. Але треба думати, що й ця форма державности визнається через те, що українська нація є окремий орґанізм, одмінний від Росії якимись своїми якостями, з яких найпершою має бути одмінна національність цього орґанізму.
Здається, теоретично, це так. І заяви як руського чорносотенства, так і руського комунізма немов би це підтвержували.
Але коли приходило до життя, то й у того й у другого виходило "якесь" чудне змішування в одну купу двох національностей і та купа "через щось" і в реакції й у комунізма прибірала один кольор: руський.
І мимоволі згадується тут один наказ Катерини ІІ, який став немов заповітом усіх руських урядів.
Ось він:
"Секретна інструкція Катерини ІІ до князя А. М. Вяземського, президента сенату, міністра юстіції й т. п. 1764 рік.
"(Треба [документ цей. Автор] знищити.)
"Думка, що вони (малороси) є нація абсолютно відмінна від нашої, є аморальна... Боріться з їхніми фальшивими, непристойними республіканськими ідеями.
"Малоросія, Лівонія й Фінляндія суть провінції, які управляються своїми власними законами, що були їм забезпечені; було б дуже нетактовним скасувати їх усі відразу; було б більш ніж помилкою, я сказала б справжньою глупотою, називати їх чужинцями й поводитись з ними як з такими... треба примусити їх самим делікатним способом зрусіфікуватись".
("Архів Сенату" т. 102 ст. 406.)
І от цей заповіт ретельно, в подробицях зовсім не "делікатно" переводився в життя. Але підемо далі в порівнянню цих "делікатних способів" двох соціально - протилежних урядів.
Буржуазна реакція, захопивши владу, складає Уряд української напівмонархичної держави й якимсь дивом цей Уряд виходить не українським, а руським.
Захопивши владу, руські соціалісти складають Уряд української соціалістичної Республіки й знов так само "через щось" він виходить не українським, а руським.
Склавши руський уряд, реакційна буржуазія, розуміється, не може провадити державної роботи на українській мові. Через те українська мова, як мова української держави, касуєтся і заводиться "рівноправність" двох мов - руської й української. Фактично ж заводиться мова руська, нею провадиться все діловодство, нею говорить увесь уряд, українська ж висміюється й називається "собачою".
Те саме робить руський совітський Уряд української Республіки. Точнісенько те саме. Ось декільки прикладів.
Комісар головної військової санітарної Управи пише листа (№ 3453, 10 лютого) до Комісара Головного Інтендантського Управління. Пише на мові української держави, се-б-то по українськи. Ад'ютант Начальника ґарнізона м. Київа кладе на цьому листі таку резолюцію:
 
Наші Друзі: Новини Львова