Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 24 вересня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

Відродження Нації

Переглядів: 76115
Додано: 21.03.2006 Додав: LuckyLuke  
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Отже з цього видно, що навіть 30 січня ніяких договорів з Антантою не було. Та коли б Директорія й послухала есефів, коли б і схотіла робити якісь союзи й договори, (як це потім, по моїм виході з Директорії, стало робитися), то з цього нічого не вийшло би.
Але знов таки Чічерін мав рацію, коли казав: ваші заяви одне, а політика друге, ми ж будемо ждати фактичних доказів зміни вашої політики.
Фактичної зміни політики, розуміється, не діждались. Директорія говорила, заявляла й декларувала одно, а отамани Балбачани, Петлюри й Ангели робили друге. Але вся сіль цього траґічного становища була як раз у тому, що Директорія (за виїмком, розуміється, С. Петлюри й почасти П. Андрієвського) цілком щиро, добросердно, нелукаво робила свої заяви, цілком щиро хотіла їх здійсняти.
І через те, наприклад, у відповідь на ноту Ради Народніх Комісарів Директорія з усією щиростю відповідала так.
У відповідь на ноту Комісара по справах закордонних від 5-го січня 1919-го року Директорія Української Народньої Республіки заявляє:
"Твердження комісара закордонних справ, ніби на теріторію України російське військо не вступає, по перевіреним відомостям, єсть або умисним перекручуванням правди, або ж цілковитою непоінформованностю Комісара закордонних справ.
В районі Харькова оперує реґулярне військо російської армії. Складається воно переважно з китайців, лотишів, мадьяр та почасти руських. Звідси й друге твердження Комісара справ закордонних, ніби це військо складається з українців, явно не відповідає дійсности. Це китайсько-лотиське військо, проходячи по теріторії Української Республіки, спустошує села, грабує у селян та всього населення все їхнє майно, складає на вози, вантажить на захоплені поїзди й одправляє в Росію. Представників української народньої влади та окремих осіб української національности селян, робітників, інтеліґенції лотиші та китайці розстрілюють без усякого суду, чинячи перед тим над ними звіряче катування, й просуваються в межі Української Республіки, зазіхаючи на життя й майно робітників та селян України. З огляду на те, що вказане вище лотисько-китайське військо утримується й формується за кошт Російського Уряду, а з другого боку з огляду на те, що Комісар по справах закордонних Російської Республіки явно ухиляється від прямої відповіді на поставлене йому Урядом України запитання про мету наступання на Україну, яке провадить російське військо, Директорія Української Народньої Республіки в останнє запитує Уряд Російської Республіки: що повинно означати це наступання російського війська та його поводження на теріторії України, як на завойованій землі.
При цьому Директорія вважає необхідним додати ось що: Комісар справ закордонних, заперечуючи участь російського війська в нападі на Україну, в той же час пропонує Уряду Української Народньої Республіки розпочати мирові переговори на умовах зміни курсу внутрішньої політики Українського Уряду що-до партії комуністів та совітів робітничих депутатів.
З цього передовсім виходить те, що Російський Уряд без усякого на те права втручається у внутрішні справи українського народу, а по-друге силою китайсько-лотиських штиків бажає завести на Україні такий лад, який був би бажаним Російському Уряду.
На це Директорія заявляє, що нікому не дозволить за спиною українського трудового народу вирішати його долю. Влада на Україні належить і належатиме трудовому народові, се-б-то тим клясам його, котрі складають основу всього соціально-економичного та національного життя на Україні, а саме: трудовому селянству, що становить 85 проц. усього населення, робітникам та трудовій інтеліґенції. Конґрес Трудового Народу, що скликається з представників цих кляс у відповідній значінню кожної кляси пропорції, матиме в Українській Республіці всю повноту влади й право остаточного визначення форм влади як у центрі, так і на місцях.
Між тим Російський Уряд ставить умовою перемирря передачу влади на Україні совітам робітничих депутатів, се-б-то, инакше кажучи, весь трудовий український народ бажає піддати владі мійської робітничої кляси, й то тільки тій його частині, яка зветься "большевиками", кляси, що становить не більше 4% усього населення, при чому робітнича кляса України в значній кількости складається з російських приходьків, що переїхали сюди під час війни. Таким чином утворення таких так званих большевицьких совітів, на яких настоює російський Уряд, віддало б усе трудове українське селянство й інтеліґентний пролетаріат під диктатуру фабричного, по кількости незначного пролетаріата, а державність України під волю зайшлого елементу.
Директорія цього не допустить. Директорія ясно бачить мету Уряду Народніх Комісарів: йому необхідно за допомогою цих "большевицьких совітів" захопити багату хлібом, угіллям та иншими продуктами Україну, а також зробити її своєю колонією, якою вона була майже три століття під владою російських царів та всіх російських імперіалістів. Через те влада на Україні в руках місцевого дійсно українського народа, головним чином селянства, являється перешкодою для імперіалістичної мети Російського Совітського Уряду, й тому цей Уряд Конґреса Трудового Народу України вже заздалегідь не визнає, віддає його на глум і вважає причиною, що виправдує наступання на Україну.
Директорія Української Народньої Республіки доводить до відома всього трудового народу України й усього світа, з якою метою наймані совітські китайці й лотиші йдуть на Україну й повторює, що трудовий український народ нікому не дозволить насилувати свою волю, - найманим лотишам та китайцям він протиставитиме свою силу й до останньої краплі крови боротиметься проти насильства за право вільного порядкування своєю долею.
Одначе, повторюючи, що уряд Української Народньої Республіки бажає жити в мирних відносинах з усіма своїми сусідами, не бажаючи проливати крови навіть найманих китайців, а тим паче синів свого народу, прагнучи мирно вирішити всякі конфлікти, Директорія пропонує Уряду Російської Республіки протягом 48 годин дати відповідь на такі запитання:
1. Чи згоден Уряд Російської Республіки припинити воєнні операції проти Української Республіки та її трудового народу?
2. Коли згоден, то чи зобов'язується негайно вивести своє військо з теріторії України?
З свого боку Директорія заявляє, що при виконанню умови вивода російського війська з України Уряд Української Республіки готовий приступити до мирових переговорів і товарообміну.
При цьому Директорія заявляє: всяке ухилення від прямої відповіді або ж мовчанка на протязі запропонованих 48 годин, се-б-то до 24-ої години 11-го січня Директорія вважатиме за офіціальне оповіщення війни з боку Російського Уряду Українській Республіці. Директорія це оповіщення війни прийме з усіма наслідками, які з цього виходять як що-до Російської Совітської Республіки, так і що-до всіх її політичних та воєнних аґентів на теріторії України.
9-го січня 1919 р.
Голова Директорії В. Винниченко.
Члени Директорії: Петлюра, Андрієвський, Макаренко, Швець.
Міністр закордонних справ Чеховський.
На це Рада Народніх Комісарів відповіла такою нотою:
Чеховському, Міністру закордонних справ.
Київ, срочно.
У відповідь на вашу телеґраму від 10-го січня за № 507 Російське Совітське Правительство знов підтверджує в найкатеґоричніщій формі свою попередню заяву, що серед військ, які борються проти Директорії, нема ніяких військових частин Російської Совітської Республіки. Тому ваша ультімативна вимога припинення нами військової акції проти Директорії й виводу російських військ з України являється безпредметовою. Ваше твердження, що на вас наступають лотиші, мадьяри й китайці, завербовані на кошти Російського Совітського Правительства, являється повторенням того наклепу, який розповсюджує проти нас уже на протязі року імперіалістична й контрреволюційна преса, що бажає цим знесилити й скомпромітувати удачну революційну оборону, яку Совітська Росія веде проти всіх білоґвардійських фронтів і ви не можете не знати, що серед українського совітського війська, яке бореться проти вас, нема ані китайців, ані мадьяр, ані лотишів.
Які елементи б'ються проти Директорії, вам чудово відомо хоча б з того факту, що по большевицьки настроєні селяне Київської, Полтавської й Чернигівської ґуберній, котрі повстали ще минулого літа в період панування гетьмана й німецької окупації, билися цілими місяцями за гасла совітської влади. Горожанська війна, котра йде тепер на Україні, не є ділом якихсь аґентів Совітської влади, але є природним результатом тої внутрішньої боротьби, яка ведеться на Україні поміж робітництвом і бідним селянством з одного боку й українською буржуазією з другого.
Ваші спроби представити прихильників совітської влади складеними тільки з одного мійського пролетаріату України, при чому ви протиставляєте йому ціле селянство, яке буцім то ставиться прихильно до Директорії, є в протиріччю з загально-відомим фактом, що український повстанський рух, який боровся за совітську владу на Україні, переважно відбувався по селах, у той час, як у містах мав місце страйковий рух.
Ми з обуренням протестуємо проти ваших спроб представити мійський та промисловий пролетаріат на Україні, працею котрого утворена вся українська промисловість, як збірку приходьків, які борються не за своє політичне та економичне визволення, але являються провідниками російського імперіалізму, в якому ви обвинувачуєте й Совітську владу Росії. Тоді, як тільки совітська форма влади, яка одчиняє широко дорогу самостійности робітництву та селянству, встані забезпечити справжнє національне самовизначення трудового люду на Україні. Ваші зусилля виставити ту горожанську війну, що є зараз на Україні, як війну поміж Україною та військами Руського Правительства, розбиваються вже через самий той факт, що представники й члени вашого Уряду, рахуючись з впливом Української Комуністичної партії, який весь час збільшується, й з успіхом військ українського Совітського Уряду, не один раз виявляли бажання згоди з обома, при чому робилися заяви, що, на випадок установлення парламентарних відносин, представники Української комуністичної партії зможуть, ви гадаєте, ввійти в склад уряду. Така спроба з вашого боку є доказом того, що ви вважаєте українську комуністичну партію реальним представником українського робітництва та селянства.
Ми повинні одночасно протестувати проти вашого стремління представити Совітську владу на Україні, як диктатуру незначної кількости мійського пролетаріату, бо Совітська влада репрезентує не тільки промисловий пролетаріат, але й усе трудове селянство.
З огляду на виявлене з боку Директорії бажання полагодити всі суперечні питання шляхом офіціальних та міжпартійних переговорів, ми пропонуємо вашим делеґатам прибути в Москву, не дивлячись на те, що вашою останньою телеґрамою, замісць того щоб іти назустріч нашій пропозіції, погрожуєте нам оголошенням війни, ми лишаємось при нашій пропозіції, яка має на меті усунення сутички між Совітською Росією та Україною. Підходящим місцем для переговорів ми вважаємо Москву, звідки ваші делеґації, користуючись звичайною недоторканостю й екстеріторіальностю, матимуть змогу зноситись по прямому дроту з Директорією.
Народній Комісар закордонних справ: Чічерін.
З цих двох документів виразно видно, яку прінціпіальну (а не фактичну) позіцію займала Директорія й як на те відповідала Рада Народніх Комісарів.
І дальші події та факти цілком підтвердили побоювання Директорії, а саме, що на Україні буде диктатура незначної частини пролетаріату (руського) над другою частиною пролетаріату (українською) й над усім українським селянством; що вся Україна стане колонією Росії й що навіть буде скасовано її державність та понівечено національні здобутки. Вся політика Пятакова й Ко. на Україні як найкраще побили хороші слова Ради Народніх Комісарів про те, що ті ради, які вони заводили, будуть представлять "не тільки промисловий пролетаріат, але й усе трудове селянство". Іменно так і вийшло, як боялась Директорія: як раз того селянства й не було в радах. (Про це докладніще далі).
Словом, це були такі самі хороші наміри й заяви Ради Народніх Комісарів, що топталися реальною діяльностю пятаковщини, як були хороші заяви й декларації Директорії, що топталися діяльностю отаманщини.
3. З одного боку - пятаковщина.
Але з цих нот знов таки видно, що обидві сторони мали щирий намір прийти до якогось порозуміння й залагодити справу миром. І коли б не було тих злих сил, - з одного боку пятаковщини, а з другого отаманщини, - то дуже можливо, що дійсно скінчилось би якимсь порозумінням.
На це є такі докази.
Щиро прагнучи спинити війну з Росією, Директорія вислала на пропозіцію Ради Народніх Комісарів свою мирову "надзвичайну дипльоматичну" місію на чолі з С. Мазуренком до Москви. Уважний і щирий прийом, зроблений місії Московським Урядом, свідчив, що в його також було бажання знайти шлях мирного порозуміння.
Директорія дала С. Мазуренкові наказ обстоювати три головніщі пункти: нейтралітет України, оборона проти контрреволюції й наступу Антанти й сістема совітської влади в формі трудових рад.
Протоколи засідань показують, що С. Мазуренко ці пункти обстоював енерґічно й з великим тактом. Російському Урядові, репрезентованому в цих переговорах Д. Мануїльським, конче хотілося, щоб Україна виповіла війну Антанті. Але С. Мазуренко не уступився з своєї позіції й добився згоди на нейтралітет. Підписаний нарешті обома сторонами мировий договір признавав нейтралітет України з активною обороною проти Денікіна, Краснова, Антанти й Польщи, а так само прінціп радянської влади, не зазначаючи точно, в яких саме формах; це мало вирішитися при детальніших переговорах, при чому зарані приймалося, що це будуть трудові ради, се-б-то з відповідним представництвом трудового селянства в них.
На жаль і ця мирова конференція теж була й лишилася тільки хорошим наміром. Бо в дійсности фактично діяли й рішали пятаковщина й отаманщина.
Пятаковщина перш усього дуже гальмувала переговори, які тяглись майже місяць (від половини січня аж до 4 лютого, коли Директорія вже здала Київ). Вона виступала рішучим противником якого будь порозуміння з Директорією. Російському Совітському Урядові довелось навіть пригрозити обійтися й без неї, коли вона буде сперечатись. (І всі переговори в Москві й оця загроза чудесно доказують, хто саме воював з нами).
Руські націоналісти-комуністи настоювали на тому, що Директорія ніяких сил не мала й що через те не варто було робити ніяких уступок. А коли все ж таки згоду було підписано, Уряд Пятакова, користуючись тим, що через Київ чомусь Москва ніяк не могла передати Директорії повідомлення ні про хід переговорів ні про угоду, після виступу Директорії з Київа послав їй у Вінницю в такому зміненому вигляді цю угоду, що її, розуміється, Директорія приняти не могла. А саме: повторивши умови договору (нейтралітет, активна оборона й совітська влада) а також зазначивши, що ті й ті директорські війська попереходили на бік совітської влади, Уряд Пятакова додавав: "З свого боку... при умові признання Директорією Роб.-Селянського Уряду на Вкраїні зобов'язуємося забезпечити особисту безпеку членів Правительства Директорії, а також вільну діяльність партій, що входять у неї". Се-б-то, инчими словами, нам пропонувалась повна капітуляція з ґарантією від розстрілу. Для чого ж тоді пункти про наш нейтралітет, оборону й т. д., коли ми мали признати Пятаковський Уряд і дістати в його дозвіл на "безпечне" життя?
Ясно, що тут було щось не так. І через це Директорія, не маючи ніякої чутки від С. Мазуренка й пославши йому вже з Вінниці вимогу вернутись, одмінила свою вимогу, наказавши лишатись далі; малося на увазі вияснити це непорозуміння. Але це вже була остання спроба. Події розвивалися далі вже самі собою.
4. А з другого - отаманщина.
Такі заходи й засоби вживала пятаковщина, щоб не допустити до миру. Отаманщина з свого боку також старалася в цьому самому напрямі. Політика отаманів не тільки не припинялась, а набірала ще гостріщих, отвертіщих форм. Балбачан уже зовсім не церемонився й провадив цілком реакційний похід не тільки проти робітництва й селянства, але й проти української державности. Все частіще й частіще стали поступати з боку українських, навіть не соціалістичних діячів, донесення на цього отамана й "національного героя". Але головний отаман і головний "національний герой" боронив його всіма силами й саботував постанови Директорії про зміщення Балбачана. Розуміється, така політика не сприяла мировому настрою ні пятаковців, ні російського Совітського Уряду.
Цього мало. Побачивши, що більшість Директорії й голова Ради Міністрів рішуче беруться до миру з большевиками й навіть для цього послали спеціальну місію, балбачанівці й петлюрівці починають робити всякі заходи, щоб той мир зірвати. Для того Балбачан посилав все трівожніщі й трівожніщі звістки з свого фронту, подає неправдиві відомости,24 залякує, провокує, викликає зайву ненависть. Сам, не будучи в силі справитись навіть з недісціплінованими виділами повстанців, весь час з своєю офіцерньою падає в паніку, деморалізує своє військо, розгоняє його.
Нарешті, щоб переконати Директорію в страшній силі російського війська, без бою, навіть без наступу з боку ворога, кидає Харьків і тікає. Харьків кільки день стоїть без усякої влади, поки на заклик харьківського робітництва не приходять російські війська. В цей же час, утікши до Кременчуга й захопивши з собою кільки сот міліонів карбованців, розробляє план, як пробитись з своєю руською офіцерньою й частиною обдуреного війська на Дін до Денікіна. Одночасно посилає в Київ своїх старшин і "соціаліста" соціаль-демократа С. Тимошенка, харьківського комісара, до Директорії з вимогою негайного оповіщення війни Росії.
І от через кільки днів по висилці мирової делеґації до Москви, являються ці посланці з С. Петлюрою й С. Тимошенком до Директорії й майже з кулаками, з риданням у голосі, з побілілими тремтячими губами (С. Тимошенко) вимагають у неї оповіщення війни Російській Совітській Республіці.
Для чого?! Адже ми фактично воюємо з нею. Бийтеся, воюйте, на віщо ж оповіщати цю війну, коли ми хочемо миритись, коли послано делеґацію для того?
Ні, без оповіщення війни козаки не можуть битися. Вони не знають, чи російські большевики вороги нам чи приятелі. Це мовчання Директорії ослабляє дух наших військ, спиняє їхній запал і надає сміливости й жорстокости большевикам. Чи знає Директорія, які страхіття там робляться? Чи знає вона, що вона робить злочинство супроти нашої державности, не оповіщаючи війни? Мирова делеґація? А яка ґарантія, що большевики хотять миритись, що це не є з їхнього боку хитрість, щоб ослабити дух наших військ? Чом вони перемирря не пропонують, а тільки переговори? Крім того: ми не маємо зброї, амуніції. Антанта нам може продати. Але вона хоче мати ґарантію, що ми - не большевики, що ми тою зброєю не будемо її саму бити. Отже оповіщенням війни ми покажемо, що нам зброя потрібна проти російських імперіалістів. Коли Директорія не оповістить війни, то представники харьківського фронту заявляють, що складають з себе всяку відповідальність за той фронт і не ручаться, що через два-три тижні під Київом не будуть китайські війська.
Дійсно, про перемирря мови не було. Хто міг знати, чи не хитрість большевиків були всі ті балачки про мир. Харьківський же фронт, справді, гнувся й тріщав як лід на весні. Захиталась і Директорія. Проти оповіщення війни був тільки голова Директорії. Але не маючи не то що фактичної влади, але навіть точних відомостей про стан справи, отже не маючи змоги взяти на себе одного всю відповідальність за одкинення так жагуче й настійно поставленого головним отаманом і військовими знавцями домагання, мусів згодитись і він на офіціальне оповіщення фактично вже веденої війни. Все одно, оповіщено чи не оповіщено, а коли делеґація заключить мир, то війну буде спинено.
Але тут дивним способом одразу заглохли, зникли всякі чутки про місію С. Мазуренка. Минає тиждень, два, - ні слова від неї.
Арештували? Розстріляли?
Виявляється (це стало відомо тільки через 6-7 місяців) що й С. Мазуренко й Н. Комісар Чічерін весь час пробували говорити з Київом по радіо й через щось Київ не хотів приймати від Москви телеґрам. (Радіотелеґраф був під військовою владою).
Тоді С. Мазуренко за особливою допомогою російського Уряду посилає в Київ свого кур'єра з докладом про успішність переговорів. (Такого ж змісту й радіотелеґрами подавались.) Російський Уряд дає кур'єрові екстренні потяги, щоб швидче доставити його до України. Нарешті, він уже під Київом. Але коли хоче на окремому паровозі під білим прапором наблизитись до українського фронту, його зустрічають, скаженим вогнем гармат. Він ще кільки разів пробує під'їхати, робить яко мога помітніщим білий прапор, - у відповідь той самий ворожий вогонь. Не будучи навіть отаманом, можна зрозуміти, що окремий паровоз та ще під білим прапором не може загрожувати фронтові й його можна підпустити до себе без усякого риску й страху за військову справу. Отже, значить, його не підпускали не через це? А через що?
То знала тільки отаманська влада.
В кожному разі війну було оповіщено.
Це було зроблено 16 січня. А 1 лютого, се-б-то як раз через обіцяних отаманами два тижні, повстанські українські війська, підпоможені реґулярними російськими військами були вже під Київом. Оголошення війни не підняло духу. Отаманам важно було видерти те оповіщення війни не з військових мотивів, а з політичних. Оповіщаючи війну, вони були більш певні, що до миру не прийде, а, значить, не буде радянської, дійсно народньої влади, яка не потерпить сваволі й усіх гидот отаманів.
Таким чином ці дві сили, - пятаковщина й отаманщина, - досягли свого: одна потягла Раду Народніх Комісарів у руський націоналізм та імперіалізм, а друга потягла Директорію в контрреволюцію й у жорстокі лапи антантського імперіалізму.
РОЗДІЛ IX.
ДРУГИЙ ВИХІД ІЗ КИЇВА
1. Шантаж отаманщини й "Верховна Влада".
Але наскільки становище на фронтах і всередині краю було скрутне й грізне, може служити той факт, що навіть у штаба Січових Стрільців, цієї справжньої влади того часу, пропала їхня хвальковита самовпевненість і хлопчача зарозумілість. Навіть вони зрозуміли, що щось в їхній політиці було не так.
І до якої міри вони розтерялись і змішались, може свідчити той факт, що вони запропонували мені... диктатуру. Я не знаю, кому вони ще пропонували її в своїй розгублености й безпорадности, але я від неї відмовився й порадив віддати її С. Петлюрі, як людині, яка цілком відповідала всьому режимові й яка в заведенню його брала охочу, активну участь. Січовики відповіли, що С. Петлюра не здавався їм відповідним для сеї ролі ні з політичного боку, ні навіть з військового. Одної ж популярности його було мало для них.
А з другого боку, наскільки отаманщина була самовласна, наскільки вона почувала себе дійсною верховною владою, показує й цей факт пропозіції диктатури одному з членів "верховної влади" (значить, на випадок приняття пропозїції гадалось усю "верховну владу" скасувати), й особливо відношенням до Трудового Конґресу. Отамани без церемоній, майже отверто радились і між собою й з членами Уряду, що робити їм, отаманам, з Трудовим Конґресом, коли він виявиться лівим або схоче висловитись проти самостійности України: розігнати його, чи виловити з його найлівіщих, а останнім пригрозити, щоб не були лівими?
По цьому можна судити, насамперед, про те, як повинен був вибіратися той Конґрес, яка була свобода аґітації передвиборчої, які люди повинні були пройти на той "верховний орґан народньої волі". А крім того, як повинні були почувати себе члени Трудового Конґресу, які знали за собою гріх лівизни. І нарешті, який авторітет і значіння міг мати голос такого представницького орґану, в таких умовах виявлення своєї волі?
А що ж робила "Верховна Влада", "Висока Директорія"? Що робило Правительство Української Народньої Республіки, соціалістичний кабінет народніх Міністрів? Що робили українські соціалістичні й демократичні партії? Як же вони могли допускати таке поводження, таку зневагу до вищого виборного орґану трудового народу, якої навіть царський монархізм до тої нещасної Думи не дозволив би собі виявити? Як же не роз'яснили тим головним і неголовним отаманам, що цим же відношенням вони губили саму оту українську державність, в ім'я якої немов би провадилось усе те отаманське безчинство?
І роз'яснялось, і доводилось, і дебатувалось, і погрожувалось, але як ні в "Високої Директорії", ні в "соціалістичного" міністерства, ні тим паче в партій фізичної сили не було, то всі роз'яснення не мали ніякісенької ціни.25
Отаманщина ж, знаючи, що пятаковщина в'яже руки противникам її, цим користувалась, шантажувала на любови укр. демократії до своєї нації; вона знала, що в ім'я цієї любови демократія не насмілиться на рішучу боротьбу з нею, й на внутрішні протести не звертала ніякої уваги.
Всередині Директорії не все було так "благополучно", як то заявлялось самою Директорією для громадянства. І громадянство навіть про це знало, вбіраючи ту "неблагополучність" у форму ріжних чуток і пльоток: ніби я арештував С. Петлюру, або С. Петлюра мене, ніби між нами була дуель, ніби С. Петлюра вихоплював проти мене револьвер. Це - обивательська фантазія, - ніяких ні арештів, ні дуелів не було. Але була цілковита протилежність світоглядів і була безперестанна боротьба їх. Мене піддержував А. Макаренко, а С. Петлюру П. Андрієвський. Ф. Швець часом схилявся то на один бік то на другий. "Прінціпіально", в деклараціях, заявах, навіть у законах більшість Директорії частіш усього була на моєму боці. Але фактична, реальна політика поза Директорією провадилась тими силами, виразником яких у Директорії були С. Петлюра й П. Андрієвський.
Не маючи сили змінити цей ненормальний стан і покривати собою всі гидоти, я став робити заходи, щоб вийти з Уряду. Для цього я звернувся до Центр. Комітету УСДРП з проханням одкликати мене з Директорії. Але Ц. Комітет міркував також, що такий учинок викликав би серед українства ту саму боротьбу, бо причин мого виходу сховати не можна було би, й настоював на тому, щоб я лишався в Директорії принаймні до Трудового Конґресу.
Визнаючи рацію арґументів Ц. К-та, я мусів лишатися. Мало того, я мусів часто йти проти себе, мусів в ім'я "нашої державности" робити брехливі заяви, прилюдно навіть боронити те, що було проти моїх переконань.
24. І. 1919 я писав у своїх записках:
"Роблю всі заходи, щоб вийти з складу Правительства. Занадто вже тяжко мені бути подвоєним, занадто трудно віддавати в жертву найдорогше своє, топтати його, знущатися з його з таким виглядом, ніби я тільки цього й хотів.
Реальна, дійсна політика після Вінниці була в руках військових, а виразником та оборонцем її є Петлюра. Розгони робітничих з'їздів, розгроми професійних спілок, примусова зміна вивісок, потурання реакційним елементам, процесії з попами, - це ті вчинки, які були одною з причин большевицького наступу на нас. Єврейські погроми також явились результатом сеї політики, як неминуче її явище.
А я мушу приймати весь тягар цих помилок і паскудств на себе, мушу удавати, що це й з мого погляду необхідно".
В такому становищі була Директорія, ця жалюгідна "Верховна Влада".
2. Грізний ультиматум "підпорядкованих" до "непідпорядкованих".
Рада Народніх Міністрів...? Бідна та Рада Міністрів, вона була ще безвладніща й безпомочніща, ніж "Верховна Влада".26
Рада Міністрів і протестувала, й постановляла, й закони видавала, але те все не одбивалось на твердій стіні отаманщини.
Партії? Вони також протестували, заявляли, виносили резолюції, навіть загрожували. Наприклад, постанова VІ-го конґресу с. д-ої партії була дуже грізна:
"1. Негайне й цілковите підпорядкування військової влади владі політичній.
2. Негайна орґанізація влади на місцях, декрет про передачу адміністративно-політичної влади на місцях Радам Трудових депутатів (Робітниче-Селянським Радам); до орґанізації Рад Трудових Депутатів і фактичної передачи їм влади, влада на місцях повинна належати революційним Радам, складеним із представників соціалістичних партій.
3. Негайна пропозиція Російському Совітському Урядові припинити ворожі військові операції проти Української Республіки й приступити до переговорів у справі порозуміння, миру й добросусідських відносин.
4. Отверта й рішуча політика з державами Антанти в напрямі невтручання їх в українські справи.
5. Вимога Донові про очищення занятих донськими козаками теріторії України й боротьба з добровольчою армією на Україні.
6. Обмеження політичних свобод (заведення виключних станів) уживати лише в смузі військових подій; в инших місцях лише на разі погрози революції й демократії, а також українській державности з боку контрреволюційних елементів. Скасувати стан облоги в Київі.
7. Негайне припинення репресій, арештів і розстрілів без суду; увільнення арештованих революційних діячів; вимога від Російського Совітського Уряду того ж самого відносно діячів Українського національного руху
8. Ґарантія вільного істнування на Україні всіх політичних революційних орґанізацій і забезпечення їм форм парламентарної боротьби.
9. Негайне й рішуче очищення урядового апарату в усіх галузях порядкування од контрреволюційних і анти-державннх елементів.
На зазначені 9 пунктів вимоги Уряд У. Н. Р. повинен дати Конґресові У. С.-Д. Р. П. або Центральному Комітетові У. С.-Д. Р. П. відповідь не пізніще як через 48 годин з моменту пред'явлення її Голові Директорії. В разі неґативної відповіді, або неодержання ніякої відповіді до зазначеного терміну представники У. С.-Д. Р. П. в Директорії й Раді міністрів повинні вийти з Уряду".
Рішуче, катеґорично, грізно, ультимативно. Але військова влада не хотіла "підпорядковуватись владі політичній", а з Ц. К-у с. д-ої партії та й з усіх партій просто кепкувала собі. І Ц. К-т не одкликав своїх членів, хоч ні одного з пунктів не було викопано. А самі деякі члени Ц. К-ту не почували дома, боячись, щоб "непідпорядкована" військова влада вночи не арештувала й не зробила чого небудь неприємного "без слідства й суду".
Що ж казати вже про неукраїнські партії, або про тих "підпорядкованих", погромлених і "українізованих" обивателів? Єдине, що вони могли зробити, це послати до голови Директорії, до ніби ж "Верховної Влади" тисячу й першу делеґацію з жалями, скаргами, докорами й навіть лайками. Але що то могло помогти, коли сама Директорія готова була також послати куди небудь делеґацію з жалями та скаргами.
3. Свято поєднання й "Мертворождений".
В цей же сумний час (22 січня 1918 р.) урочисто одбулося свято поєднання двох століттями одірваних одна від одної галузів єдиного українського народу, - наддністрянців і наддніпрянців, Західної Української Республіки (Галичини) й Східної Української Народньої Республіки (Великої України). (Розуміється, на Софійській площі, з дзвонами, молебном, парадом і Головним Отаманом).
А для негайного, фактичного переведення в життя цього акту представників Галичини було включено в склад Трудового Конґресу, як активних учасників його, при чому в склад презідії вибрано було галицького с-д. С. Вітика.
Галичина якийсь час мала зоставатися при тому внутрішньому політичному устрою, який мала (Національна Рада й Уряд її, Державний Секретаріат), а потім, коли би настав спокійніщий час, було би вироблено норми, які мали би сприяти як найтіснішому об'єднанню двох республік.
Цього ж дня мав одкритися й Трудовий Конґрес. Отамани рішили дозволити йому зібратися й подивитись, який він буде; тихий, - то хай собі засідає; небезпечний для спокою української влади, то розігнать.
Виявилось - нічого, спокійний, покірливий, згодливий, тільки надзвичайно незграбний, - днів три вовтузився, поки презідію вибрав і на фракції поділився. Начальство було цілком задоволено.
Резолюції, розуміється, було винесено такі, на яких сторгувались есдеки й есери. А есдеки й есери мусіли торгуватись з обережностю, поглядаючи весь час з одного боку на отаманів, а з другого на пятаковщину, що вже підсувалась до Броварів (під Київом). Через це й Директорію не було скасовано, й есдеків з Уряду не одкликано, й багато на Конґресі такого було сказано, чого при других обставинах не говорилось би.
Словом, цей Конґрес, дійсно, був "мертво-рожденим", як висловився тоді "Червоний Прапор" укр. незалежників. Та й що живе могло родитися в атмосфері війни й політичної влади військових людей?
Коли вони в своїй спеціальности виявили себе нездарами й нікчемами, то що ж говорити про ту сферу, в якій не досить уміти розстрілювати або робити паради?
4. Неминучий результат роботи непідпорядкованих нікчем.
А що виявили себе нікчемами, то за це говорять такі факти. Коли Директорія вступала в Київ, вона під одним Київом мала тисяч до 30 війська. По всій же Україні з усіма ґарнізонами й фронтами нараховувалось тисяч до 100. Військо, що вступало до Київа, викликало в усіх захоплення своєю дісціплінованостю, вимуштрованостю, всім своїм бадьорим, сильним виглядом. Отже це не були "банди".
Директорія пробула в Київі півтора місяці. Півтора місяці військове міністерство, штаби всіх корпусів, маючи всі засоби, апарати, необмежені кредіти, треба думати, повинні були сформувати чудесну армію. Коли за місяць повстання, не маючи ні грошей, ні міністерства, ні складів, Директорія могла придбати армію в сто тисяч, то скільки ж повинно було бути через півтора місяці під владою Головного Отамана республіканського українського війська? Особливо, коли ще взяти на увагу, що за ці півтора місяці на формування армії було видано 300 мілліонів рублів.
За тиждень чи півтора до вигнання нашого з Київа, коли повстанці вже взяли Полтаву, коли самовпевненість Січових отаманів стала помітно падати, Директорія захотіла точно знати, скільки було нашого війська на всій Україні. І військовий міністер Греков дав точну й докладну відповідь: на всій Україні, на всіх фронтах, з усіма гарнізонами й резервами було 21.100 чоловік.27
Це є найкраща ілюстрація й політичної й військової діяльности отаманів. І тепер можна спитати: скільки треба було російському совітському урядові послати свого війська, щоб підкріпити повстанців? Коли на Полтавщині нашого війська було всього 8500 чоловік, то що дивного, що в самих повстанців вистарчило б сил розбити й знищити його. А Балбачан же на Харьківщині й Полтавщині розпалив ненависть селянства до Директорії до... десятків тисяч повстанців.28
І от, вдруге, рівно через рік українські селяне й робітники під керовництвом російських совітських полків виганяли з столиці української держави українську владу. Знову бідна, недоладня хуторянка, яка тепер побралася з власним ґенералом-отаманом, мала йти й тинятись по закутках своєї землі, вигнана своїм власним народом. Не помогли знову ні червоні шлики, ні паради, ні "тверда влада".
Як необхідний, неминучий, "нормальний" результат усієї діяльности "непідпорядкованих" отаманів явилось очищення Київа й тікання знов у Вінницю.
"Але - писав я в своїх записках з 5-ІІ-19 - перший раз ми були тут у зениті свого пориву, з устремлінням вперед, оточені захватом і необмеженим довіррям народу, з певною переспективою до Київа. Тепер ми вигнані з його, запльовані самі собою, загижені балбачанівщиною, петлюрівщиною, вже на порозі предательства, вже з простягненою рукою до Антанти, - тепер ми не маємо ні довірря, ні захвату других, ні своєї віри в себе. Навезені з Київа урядовці піячать, бешкетують, ганьблять нас. Доводиться давати накази, щоб їх за п'янство арештовували й пороли шомполами. (Спасибі, знайшовся порядний чоловічок, повітовий комендант, який охоче робить це).
Реакція сидить по всіх закутках і чекає слушної години. Вона вже вчуває запах з Одеси, запах братньої, реакційної кумпанії й потихеньку готується.
А в Київі вже, мабуть, є совітське правительство на чолі з Раковським і Пятаковим. Ці добродії наступлять хапливою ногою на шию й почнуть на швидку роздягать Україну. Трошки й живої шкури здеруть, але не їм те болітиме.
Бідна нація, в тисячний раз бідна, нещасна!"
РОЗДІЛ X.
ШУКАННЯ ПОМОЧИ В АНТАНТИ
1. Таємний договір українсько-русько-французської контрреволюції.
А руку до Антанти вже, дійсно, було простягнено. І ще з Київа простягнено. Але тут ще раз скажу, що ті чутки й відомости, які розпускалися руськими большевиками з приводу переговорів Директорії з Антантою, були або аґітаційним наклепом або результатом того, що самі большевики мали не зовсім точні інформації.
Наприклад, київський комітет руських комуністів перед Трудовим Конґресом видав відозву до робітників, в якій приводив немов би текст договору Директорії з представниками Антанти в Одесі.
Ось дослівний переклад цього цікавого (і, можливо, не зовсім неправдоподібного) документу.
 
Наші Друзі: Новини Львова