Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 24 вересня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

Відродження Нації

Переглядів: 76118
Додано: 21.03.2006 Додав: LuckyLuke  
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
З боку революційного правительства, постановленого народом, що в гніві й муках повстав проти цих гнобителів, було би злочинством супроти всього краю після всього цього допустити ці кляси до участи в правлінню країною.
Отже Директорія заявляє:
Кляси не трудові, експлуататорські, які живляться й розкошують з праці кляс трудових, кляси, які нищили край, руйнували господарство й одзначили своє правління жорстокостями й реакцією, не мають права голосу в порядкуванню державою.
Директорія передасть свої права й уповноваження лиш трудовому народові самостійної Української Народньої Республіки.
Директорія пропонує:
1) трудовому селянству, що перше одгукнулось на поклик Директорії й встало з зброєю в руках до бою з панством, по всій Україні з'їхатись у ґубернії й вибрати своїх делеґатів на Конґрес Трудового Народу України.
Ті делеґати будуть представляти там волю як того озброєного селянства, що тепер тимчасово є в військах, так і тих, що мирною працею дома допомогають творити народній державний лад та порядок.
2) Мійському робітництву вибрати од фабрик, майстерень, заводів, контор та инших установ людської праці своїх делеґатів на Конґрес Трудового Народу України.
Частина робітництва не-української національности під час боротьби українського народу з б. гетьманом ставилась до цеї боротьби не з повною активностю, а частина нейтрально.
Директорія гадає, що в боротьбі за визволення всіх працюючих не-українське робітництво забуде свою національну нетерпимість і щиро та дружно прилучиться до всього трудового народу України.
3) Трудовій інтеліґенції, що безпосередньо працює для трудового народу, се-б-то: робітникам на полі народньої просвіти, лікарським помішникам, народнім кооперативам служачим у конторах та инших установах так само вибрати своїх представників на Конґрес Трудового Народу України.
Місце й час одкриття праці Конґресу, а також норми виборів на нього Директорія оповіщає окремою інструкцією.
Конґрес Трудового Народу України матиме всі верховні права й повновладність рішати всі питання соціального, економичного та політичного життя Республіки.
Конґрес трудового народу, як революційне представництво орґанізованих працюючих мас, скликається не по удосконаленій формулі виборів, якої додержати зараз неможливо. Надалі, коли настане мирне життя, він має бути замінений представництвом працюючих
мас, обраним по удосконаленій сістемі виборів, се-б-то установчими зборами.
Конґрес Трудового Народу має вирішити форми влади, як на місцях, так і в центрі. До цього вирішення Директорія вважатиме всякі спроби захвату влади якими-будь ґрупами насильством над волею трудового українського народу й тому буде рішуче припиняти всякі такі самовольні виступи.
До конґресу Директорія верховною властю своєю насамперед поверне селянству ті контрібуції, які було зібрано з нього поміщиками.
Рятуючи державу від дальшого господарського та промислового занепаду, розграбовання та безоглядної експлуатації робітництва й усього населення, Директорія поставить на фабриках, заводах та инших промислових установах державний робітничий контроль і пильно дбатиме, щоби промисловість набрала здорового, користного для народу життя.
Всі зусилля свої Директорія направить на таку орґанізацію народнього господарства, яка б відповідала сучасному переходовому моментові, коли нищиться старий капіталістичний світ і на його руїнах сходять паростки нового всесвітнього ладу, який не знатиме ніякого гніту й визиску. Директорія вважає своїм обов'язком узяти під керування Української Народньої Республіки головні галузі української промисловости й направити господарство в них в інтересах працюючих кляс і всього громадянства, а не малої ґрупи кляси великовласників.
Всі форми спекуляції Директорія нищитиме безпощадно, не зупиняючись перед карами військового часу. Для цього по всій Україні будуть орґанізовані "Комісії боротьби з спекуляцією". Так само Директорія пильно дбатиме, щоб негайно трудові маси були задоволені предметами першої необхідности (шкури, мануфактури, залізних виробів та иншого краму, а також продуктів споживи).
Стаючи твердо й непохитно на шлях соціальних основних реформ, Директорія вважає необхідним підкреслити, що вживатиме всіх заходів, щоб уникнути анархичних, неорґанізованих і несістематичних форм цеї перебудови. Директорія вважатиме своїм обов'язком - погоджувати ці великі завдання з соціально історичними й міжнародніми умовами, в яких у даний момент перебуває Україна, а також з тими кращими формами соціальних реформ, яких досягатиме світова, особливо західно-європейська трудова демократія.
В сфері міжнародніх відносин Директорія стоїть на ґрунті цілковитого нейтралітету й бажання мирного співжиття з народами всіх держав. Ставляючи перед собою великі та складні завдання, Директорія хотіла би всі здорові, трудові сили свого народу вжити не на кріваву боротьбу з сусідами, а на утворення нового життя в краю та на заведення порядку й ладу, так бажаного всім працюючим.
Трудову інтеліґенцію Директорія закликає рішуче стати на бік працюючих кляс і в інтересах творення нового справедливого й здорового життя для всього народу прикласти своїх сил, знаття й науки для найкращого направлення будівничого соціального процесу.
Соціалістичні партії та ґрупи всіх соціалістичних напрямів і всіх національностей Директорія кличе поставитися з повним розумінням важности моменту, й усі свої сили направити на правильну та достойну трудового народу орґанізацію волі його, на орґанізацію порядку й ладу по всій землі Трудової Республіки.
Доручаючи негайне переведення в життя цих великих задач правительству Української Народньої Республіки - Раді Народніх Міністрів- Директорія вірить, що весь трудовий народ України щиро допоможе своєму правительству в цій важній відповідальній роботі.
Голова Директорії Української Народньої Республіки В. Винниченко.
Члени Директорії: Петлюра, Швець, Андрієвський, Макаренко.
РОЗДІЛ VII.
ПРИГЛУШЕННЯ РЕВОЛЮЦІЇ Й КІНЕЦЬ ДИРЕКТОРІЇ
1. Діяльність по неоголошеній програмі.
Кожний, хто прочитає цю декларацію, не будучи знайомий з тими обставинами, серед яких одбувалися події, має повне право сказати: можна про цю декларацію ріжно судити й знаходити всякі дефекти в ній, але невже іменно вона, іменно ця соціально-політична програма Директорії викликала таке невдоволення широких народніх мас, що вони не піддержали її й навіть самі повстали на неї з зброєю в руках?
Я на це можу сказати з цілковитою певностю, що не в соціально-політичній програмі Директорії була причина. Розуміється, декларація багатьох, як зліва, так і зправа не задовольняла. Розуміється, компромісовість, недоговореність, непевність позіцій були дуже помітні.
Але я дозволяю собі думати, що коли б вона точно, послідовно переводилась у життя, то того невдоволення (принаймні в таких розмірах) не було би. Життя її виправило би, викреслило, стерло б неясности й пристосувало би до себе.
Вся причина іменно в тому, що ця декларація не переводилась у життя, вона лишалась собі на папері, а діяльність влади Директорії одбувалась зовсім по инчій, неписаній і неоголошеній програмі.
Насамперед, декларація з'явилась тільки через півтора місяця після сформування Директорії та початку повстання й через два тижні по взяттю Київа. Весь цей час населення майже нічого не знало про основні завдання соціальної й політичної програми Директорії.
Але зате весь цей час аґенти влади Директорії в життю, в реальній, щоденній діяльности своїй на місцях виявляли таку програму, яка не лишала ніякого сумніву в населення. Харьківщина, Полтавщина, Херсонщина, Катеринославщина не тільки нічого не знали про майбутню "майже большевицьку" декларацію Директорії, але й не діставали (через труднощі комунікації й відрізаність бойовими операціями від центру повстання) відозв і декретів Директорії.
Зате вони бачили й знали реальну діяльність представника Директорії, вождя повстання на лівому березі-Балбачана. Розгони робітничих і селянських з'їздів, розстріли й пороння різками робітників і селян, цілування ручок княгинь і поміщиць, залишання на адміністративних посадах гетьманців, безчинства, сваволя балбачанівської офіцерні, яка здебільшого була руська, все це без усяких декларацій за ці півтора місяці до випуску декларації цілком з'аґітувало проти Директорії весь лівий беріг, робітництво й селянство, без ріжниці національности.
Коли Директорія випускала свою декларацію, на Харьківщині й Полтавщині вже орґанізовувались повстанські відділи Селянської Спілки (під проводом, головним чином, укр. лівих есерів, пізніше званих "боротьбистами"), але вже не проти розбитої гетьманщини, але проти Директорії, яка порола селян різками, цілувала панам руки й лишала гетьманщину на старих місцях. І вже "Славний отаман" і "також національний герой" Балбачан то тут то там вступав з ними в бої, посилаючи Директорії донесення, що геройськи бореться з військами російських комуністів.
Та на віщо так далеко ходити: в самому Київі, в резіденції "соціалістичної" влади на другий же день по вступі Директорії розпочалась реальна, дійсна (а не деклараційна) політика її. Я не кажу вже про те, що без потреби й без пуття було поставлено змучене гетьманщиною й місяцем усяких гетьманських "воєнних і осадних положеній" місто на "стан облоги". Не кажу про те, що зразу було введено немилосерну цензуру на пресу, заборонено збори, зібрання, що, словом, не дано було населенню навіть вільніще зітхнути й почути хоч якусь ріжницю між Гетьманщиною й Директорією. Хай це вимагалось, як казали отамани, військовою необхідностю. (Тут ще один доказ, як у клясовій державі можуть бути оті "демократичні свободи").
Але річ у тому, що отамани не тільки військові справи вирішували, а й усі політичні, соціальні й національні. Вся верховна, се-б-то реальна, дійсна влада була в руках отаманів і то в штабі Січових Стрільців, з якими С. Петлюра цілком консолідувався й серед яких усякими способами запобігав ласки. Вони вводили стан облоги, вони ставили цензуру, вони забороняли збори.
Це була ґрупа молодих, енерґїчних, до фанатизму й екстазу пронятих національним чуттям людей. Вся вага військових операцій проти гетьманщини лягла на їхні плечі й через те вони вважали себе визволителями України. Не довіряючи політичним діячам і партіям, будучи мало освіченими в політичних питаннях, маючи псіхіку й світогляд звичайних обивателів-демократів, а з другого боку гадаючи, що треба виявити "тверду, залізну владу", ці молоді люди взялися й політично "визволяти" Україну.
А найбільшим їхнім "визволенням" було - боротьба з большевизмом. З цією метою було орґанізовано ріжні відповідні інстітуції, поставлено шпіонаж і сформовано особливий полк під командою "соціальдемократа" Ковенка, завдянням якого було - карні експедіції в ті міста, де закладались ради робітничих і селянських депутатів.
Ілюстрацією сеї політики молодих офіцерів може послужити те, що на протязі двох тижнів чотирі рази було розгромлено київське Центральне Бюро професіональних союзів, де січовики кожного разу шукали большевиків. При цьому було спалено й понищено все діловодство Бюра.
На провінції, не кажучи вже про лівий беріг, також уся влада й політика була в руках військових комендантів, або самодержавних комісарів, або, ще гірше, в руках отаманів, що вели військові операції.
І через те декрети Директорії, її благі наміри, її декларації були собі хорошими словами, а в дійсности були отаманські діла з поганими наслідками.
2. Безконтрольність і контрреволюційність отаманської влади.
І от тут ще раз підтвержується життєва раціональність і необхідність у революційний момент таких орґанів, як ради.
Все лихо Директорії було в тому, що вона не мала відповідних орґанів, які проводили би в життя її програму. Основна помилка була в тому, що ми, одкинувши чисто радянську сістему революційної влади, зупинили свою революцію на півдорозі. Слідуючою помилкою було, що ми, прінціпіально ухваливши трудові ради, фактично їх одкинули також. Ми позбавили самих себе тих засобів, якими могли здійснити свої благі наміри. Ми своїми комендантами й комісарами приглушили й здушили революційну самодіяльність народніх мас, ми одсунули їх від активної участи в творінню життя, ми навіть не дали їм права й змоги контролю нашої діяльности.
Ми боялись большевизму, думали способом репресій не допустити його розвитку, але цим як раз добились того, що не тільки пхнули маси в обійми націоналістичної течії руського большевизму, але знов одіпхнули їх від української ідеї, знов ми цю ідею одягли в соціально-ворожі масам, майже реакційні, петлюрівське-балбачанівські форми.
Другим нашим лихом було те, що фізична військова сила нашої революції була в руках людей або політично-неосвічених, або навіть ворожих до широкого соціального руху мас.
І річ не в Січових Стрільцях. Січові Стрільці, навіть старшини, здебільшого діти селян, могли бути здатними до ширшої соціальної акції, їхня основна хиба була в їхній політичній неосвічености, в їхній односторонности псіхіки, що нічого не бачила й не розуміла крім національного, а те національне розуміла хибно. При инчій сістемі влади вони могли би навіть бути корисними революції своїм запалом, енерґією, самовідданостю.
Лихо було в тому, що вся сістема орґанізації військової влади була не відповідна до тих завдань революції, які висувались життям і які Директорія старалась сінтезувати й формулувати. Діло в тому, що більшість нашої старшини були не революціонери, а то й контрреволюціонери. Більше того: значна частина її складалась з бувших гетьманців, з руської офіцерні, яка валом валила в нашу армію. Ця офіцерня розкладала наші війська, провокувала їх на ексцеси, одних тягла в бандитизм, у погроми, а других одкидала в бік ворожости до Директорії. І то, як бували докази, робилось тою офіцерньою цілком свідомо, навмисно.
Отже тут треба було з самого початку вжити рішучих, революційних заходів. Я ще в Вінниці до вступу в Київ, маючи на увазі необхідність орґанізації революційної й соціалістичної армії, без якої ніякі наші гасла й декрети не могли бути здійсненими, вніс проект орґанізації старшинських шкіл, в які приймались би свідомі політично й соціально українські робітники й селяне. До випусків з цих шкіл офіцерів призначати з унтер-офіцерів. А крім усього ввести в армію інстітут політичних комісарів.
Ці внесення зустріли явну, гостру неприхильність з боку "Головного Отамана" С. Петлюри. Навіть протест, що Директорія вмішується в військові справи, хоче насадити в армії большевизм, внести розклад у неї. Запротестували й инчі неголовні, але по суті може ще й більш головні, ніж "Головний", отамани. Я все ж таки настоював на своїх внесеннях. Загрожувало конфліктом. Тоді отамани вжили инчої тактики: вони прінціпіально згодились і на школи, й на політичних комісарів, (назвавши їх, щоб не похоже було на большевиків, "інспекторами"). Але в життя, не вважаючи на всі мої настоювання як у Вінниці, так і в Київі, уперто не переводили.
Таким чином фізична сила, військо, лишалось у руках елементів, які або не розуміли революції або були явними контрреволюціонерами й навіть контрукраїнцями.
В цьому ж полягає причина й тих єврейських погромів, які, почавшись незабаром по вступі Директорії в Київ, потім такою страшною, крівавою пошестю розлились по всій Україні. Не маючи глибоких, захоплюючих салдатські маси соціально-революційних лозунґів, отамани мусіли чимсь підбадьорювати "козацький дух". І "давали хлопцям погуляти", як говорилось тоді.
Ні для кого тепер уже не секрет, що переважно сама офіцерня підбивала до цього салдат. І також не секрет, що ні одного з таких злочинців отаманською владою не було ні розстріляно, ні навіть якось покарано. А коли голова Директорії став вимагати в Головного Отамана пояснення, то Головний Отаман С. Петлюра сердито відповів: "А чого ж вони (євреї) не боролись з нами проти гетьманщини?!" І коли Головний Отаман говорив і думав, що євреї заслужили погроми, то що могли думати, говорити й робити отаманці? І що дивного, наприклад, у тому, що один із "національних героїв" отаман Ангел зупиняв поїзд, витягав з його всіх євреїв, жінок, дітей, старих людей, розкладав їх усіх вряд на пероні й поров різками?
І чи було ж покарано того Ангела, як вимагала вся Директорія від С. Петлюри? Розуміється, ні.
А чи було покарано тих руських офіцерів, які під приводом боротьби з большевиками, учиняли потім погроми в Бердичеві, Житомирі й других місцях? Чи розстріляно хоч одного з них, як було розстріляно українця Вербицького за те, що він був большевиком, або як Балбачан розстрілював відомого українського соціаліста Шинкаря, якому тільки чудом якимсь удалось утікти з місця кари з простріленою рукою? Розуміється, ні.
І не було ні кари, ні управи, ні суду, ні контролю над цими злочинцями й ворогами не тільки революції, але й національного руху. Бо вся сістема військової влади була збудована й свідомо Головним Отаманом і неголовними отаманами піддержувана так, щоб над ними не було ніякого контролю.
От ця безконтрольність, самодержавність влади цивільної й військової була основною, початковою нашою бідою. Це була й свідома, й несвідома наша контрреволюція, яка, користуючись обставинами, захоплювала всю владу, й одтирала від неї революційні елементи, не допускаючи над собою їхнього контролю ні в якій формі, а особливо в формі рад.
3. Пятаковщина служить отаманщині.
Другим злим фактором, який штовхнув нашу революцію вправо, були Антанта й російські комуністи націоналістичної їхньої течії (пятаковщина).
Але тут же треба признати, що під той час російські націоналістичні комуністи заграли більш реакційну для нашого руху ролю, ніж Антанта.
Правда, коли моє внесення про сістему чисто-радянської влади було не принято, то одним з арґументів служило посилання на загрозу з боку Антанти. Я також розумів, що нам небезпечно виявляти себе так отверто прихильниками соціалістичної революції, - це дало би привід Антанті послати па поміч Гетьманові свої війська. (Такий самий був, до речи, страх і перед німцями). Отже з тактичних мотивів, дійсно, просто необхідно було якось себе замаскувати. Сістема трудових рад була тою маскою. З одного боку вона давала вихід революційній енерґії мас, давала змогу розвиватись революції (коли б тільки було введено її в життя!), а з другого давала нам право протестувати: "ми - не большевики, ви не маєте права бить нас у спину, коли ми боремось з німецькою реакцією".
І є багато даних думати, що, коли б не вмішався другий фактор, - російські націоналісти-комуністи, - коли б ми переконались, що Антанта безсила й не може виконати своїх погроз, (як то потім виявилось), то трудові ради заграли би свою ролю в українській революції.
Але, як і перший раз, за Центральної Ради, так і тепер удруге націоналістична, безглузда політика Пятакових і К-о не тільки спішила той процес, але й штовхнула українську керуючу демократію вправо. Коли спочатку сістему трудових рад було принято більше як тактичний хід (принаймні, я так дивився тоді на це), то після відозв пятаковського уряду трудові ради стали вже прінціпіально більш приємлимими для нас, ніж чисті совіти. Я, так само зляканий і обурений зрадливостю й намірами російських націоналістів-большевиків, також почав обстоювати сістему трудових рад, бо вона нас забезпечувала від націоналізму російських большевиків, вона нам ґарантувала наші національні здобутки.
Мало того: ці аґресивні виступи й наміри спричинились до того, що вбили й так не дуже сильну волю українських партій до реалізації трудових рад. Розуміється, це була величезна помилка, іменно, треба було ввести їх як найшвидче.
А коли б не така пятаковська жадність і вузькоглядність, коли б російські большевики додержували того договору, що було заключено між мною й Мануїльським, коли б виявили толерантність до нас і показали, що вони шанують наші державно-національні права й що нам нема чого боятись їх, можна з певностю ґарантувати, що це далеко краще одбилось би на справі соціалістичної революції на Україні, ніж їхнє брутальне, вороже "помагання" тій революції.
А коли б вони, замісць того, щоб нападать на нас ззаду, коли ми були заняті боротьбою з гетьманщиною, виступили з переду на німців і гетьманців, коли б виступили нам на поміч і заявили, (як тільки тепер заявлено в одній з відозв Троцького), що вони не завойовувать ідуть Україну, а помагать бити реакцію, й коли б то доказали на ділі, чесно, щиро, - то ще з більшою певностю можна сказати, що серед української демократії така політика мала би велике революціонізуюче значіння. Наша природна соціальна ворожість до пануючих буржуазних кляс на Україні, національно чужих нам, розпалена до того страхіттями й злочинствами гетьманщини, мала б нічим не гальмований простір.
Замісць того, щоб посилати "на поміч" нашій революції червоні полки й сотні ворожих до нашої нації аґітаторів, російським кумуністам треба було з самого початку нашого повстання прислати до нас своїх представників і чесно, отверто ввійти в переговори й помогти нам зсередини, як товариші, а не ззаду, як вороги.
І хай не посилаються на петлюрівщину та балбачанівщину. З ними ми справились би, коли б не було пятаковщини. Пятаковщина ж не тільки не убила отаманщини, але ще більше підсилила її, надала їй морального й національного обґрунтовання.
Пятаковський націоналізм зміцнив контрреволюційний отаманський націоналізм. Пятаковщина затулила рота лівим українським елементам, зв'язала їм руки, знесилила супроти своєї балбачанівщини й петлюрівщини. Вона укріпила отаманщину й віддала їй у руки всю владу. Отаманщина являлась уже оборонницею національної волі, - які там к бісу трудові ради, політичні військові комісарі, офіцерські робітниче-селянські школи! "Бий большевиків, комуністів, ворогів нашої нації!" От уся програма! І комуністів було навіть оголошено, як лазутчиків і шпіонів ворожої російської армії.
І що далі, то все більше й більше вся влада переходила в руки отаманів. Директорія й Кабінет Міністрів22 грали тільки декоративну ролю ширми або громоодводів. До голови Директорії звертались усі ліві елементи з скаргами, жалями, докорами, лайками, погрозами. Розгромлені професійні спілки, пороті селяне, погромлені євреї, обурені партійні діячі, редактори затиснутих у цензуру ґазет, київські обивателі, терорізовані отаманцями, шантажистами, спекулянтами, всі вони благали, молили захисту, оборони. А голова Директорії, голова "Верховної Влади" безпомічно обурювався, обіцяв "розслідувати" і... нічого не міг зробити, бо його накази отаманами не виконувались, а своєї фізичної сили не було, щоб ті накази підперти.
Це, розуміється, ставило "Верховну Владу" в смішне, недостойне становище перед усім громадянством, принижувало її й убивало всяке серйозне відношення до її хороших слів, постанов і декларацій.
І значна доля вини за це, за приглушення революції, за захоплення влади нереволюційними й навіть контрреволюційними елементами, за дальший розвиток національно-української контрреволюції й за тяжкий ряд зайвої боротьби й страждань на Україні - падає на націоналістичну течію руських комуністів.
4. Кінець Директорії.
На цьому можна вважати добу Директорії скінченою. Ролю широких народніх мас, виразницею інтересів яких старалась бути Директорія, в національній соціалістичній українській революції було спинено. Головний чинник, що знищив гетьманщину, сільський і мійський український пролетаріат, од влади й творення державности було одіпхнуто новим чинником - національним міщанством, репрезентованим отаманщиною, цим найгіршим елементом дрібнобуржуазної демократії.
Причиною тому були внутрішні сили (дрібнобуржуазність, невиразність, хисткість української партійної демократії) і сили зовнішні (Антанта, німецьке військо й головним чином націоналістична й імперіалістична течія російських комуністів).
Декларація Директорії явилась тільки нарисом тих тенденцій, які намічались у рухові мас, це був безсилий голос задушеної на той мент української соціалістичної революції в національних формах.
І на цьому фактичне істнування Директорії, як виразниці цеї короткої доби в історії національного відродження, кінчається.
Номинально й офіціально Директорія істнувала й далі, але вона ніякого значіння вже не мала, вона служила тільки прикриттям дійсної влади й політики отаманщини.
РОЗДІЛ VIII.
ДРУГА ВІЙНА З СОВІТСЬКОЮ РОСІЄЮ
1. Знову війна з власним народом.
Політика отамана Балбачана на Харьківщині, Полтавщині й Катеринославщині, політика отамана Ангела на Чернигівщині, політика отаманів Коновальця й Петлюри на Київщині незабаром привели до того, що майже вся Україна піднялася знову. Особливо на лівому березі в балбачанівській сатрапії повстанський селянсько-робітничий рух набрав широких і дужих розмірів.
В Київі неукраїнське населення просто горіло ненавистю до української влади. І не через те тільки, що вона була українська. Коли вона вступала до Київа, осяяна ореолом боротьби й перемоги над реакцією, її щиро й радісно вітали не тільки українці, її ненавиділи за те, що вона сама оплювала цю радість, що не принесла ніякої ріжниці з гетьманщиною. Вся ріжниця була в тому, що неукраїнців силою, брутально примушали поважати українство.
Підходячи до всіх явищ життя з погляду своєї професії, отаманщина вносила й у нову свою діяльність (політику) мілітарний спосіб думання й мілітарні методи. Маючи обмежений обрій своєї дрібноміщанської думки й прімітивний аналіз, отамани, наприклад, пренаївно гадали, що можна мілітарним способом примусити неукраїнську буржуазію українізуватись. З цією метою, наприклад, отамани Коновалець і Петлюра видали наказ про "українізацію" вивісок. В три дні змінити всі написи на вивісках на українські! Инакше - кара. Не в три, правда, дні, а в кільки тижнів вивіски було "українізовано". І треба було подивитись на отамана С. Петлюру, як він самовдоволено їздив по улицях і тішився українськими написами над маґазинами. Для отаманської (а особливо петлюрівської) псіхіки цього було досить: аби була показна, декоративна сторона. Що там було всередині, в маґазинах, у будинках, у душах, це отаманщину не цікавило. Для неї вивіска є найголовніше.
Не знаючи инчих способів боротьби з небажаними явищами, отаманщина й у всіх сферах своєї "політичної" діяльности дбала тільки про те, щоб було змінено вивіски, її міщанській псіхіці було не по силі зрозуміти того, що капітал і буржуазія говорить і пише свої вивіски на тій мові, на якій до неї пливуть гроші, що вона охоче сама напише вивіски не тільки на українській, а на неґритянській мові, коли помітить, що це допомагає припливу грошей, що покупець хоче такої вивіски.
Не розуміла отаманщина й того, що таким прімітивизмом політики й методів вона давала в руки ворогам українства право нищити потім не тільки вивіску, а саму душу нації, (що, дійсно, й робилося).
Вона не бачила навіть того, що самі обивателі українці з усім їхнім найщиріщим бажанням мати українську владу, стогнали й корчились від цього безглуздого режиму. Єдина відповідь на все: карна військова експедіція на селян, на робітників, на большевиків, на свої українські партії, на обивателя, на ґазети, на лозунґи, на все чисто. І то все в ім'я української державности. Нещасна державність!
Тим часом повстання проти Директорії все більш і більш розгорталось на лівому березі. Провадилось воно почасти під керовництвом українських лівих есерів, а в головній мірі російського Совітського Уряду.
І тут знов, як і при Центральній Раді, всю вину ми складали на руських большевиків. Вони, мовляв, ішли на Україну з своїми військами й били нас. І знов треба щиро й отверто сказати, що коли б проти нас не було повстання нашого власного селянства й робітництва, то російський совітський Уряд не зміг би нічого зробити проти нас. І знов, як і тоді, не большевицькі аґітатори розкладали наші республіканські війська, що так геройсько бились з гетьманцями й німцями, а ми самі, наша балбачанівщина, петлюрівщина, коновальщина.
І не російський совітський Уряд виганяв нас з України, а наш власний народ, без якого й проти якого, ще раз кажу, російські совітські війська не могли би заняти ні одного повіту з нашої теріторії.
Цим, розуміється, я не хочу сказати, що російський совітський Уряд не мав ніяких намірів воювати з нами й не посилав своїх військ проти нас, як це він увесь час підкреслював. Він хотів воювати, він воював, він і війська свої для того посилав. Але цих військ було надзвичайно мало й вони не стільки билися з нашими військами, скільки орґанізовували повстанські війська й керували ними. Це давало Народнім Комісарам як не формальне, то моральне право твердити, що вони з нами не воюють, а що з нами воює наш народ, але то ми за те винні, а не вони.
2. Радіотелеґрафична полеміка.
З цього приводу між Директорією й Радою Народніх Комісарів зав'язалась радіотелеґрафична полеміка, з якої можна найкраще бачити й позіції, на яких стояли обидві сторони, й арґументи, якими вони ті позіції підтримували.
31 грудня, 3 і 4 січня міністр закордонних справ В. Чеховський послав три ноти Раді Народніх Комісарів з запитом, з яких причин російське совітське військо робить наступ на теріторію Української Народньої Республіки. І в той саме час, коли Директорія стала на ґрунт рішучої боротьби проти буржуазного ладу на Україні.
На це Рада Народніх Комісарів 5 січня устами Н. Комісара Чічеріна так відповіла:
З Москви
Радіотелеґрама №508
Київ, Чеховському, міністру закордонних справ.
принято 6 січня 1919
Ваші радіотелеґрами з 31 грудня та з 3 і 4 січня ми отримали. Перш за все ми примушені пояснити Вам, що відомости, які ви маєте в Вашому розпорядженню, не відповідають дійсности. Перечислені Вами військові частини совітської Росії на Україну не посуваються й навіть не стоять близько її кордону. Ніякого війська Російської Соціалістичної Совітської Республіки на Україні немає. Військова акція на українській теріторії в цей момент провадиться поміж військом Директорії й військами Українського Совітського Уряду, який є цілком незалежний. Поміж Україною та Совітською Росією немає тепер ніяких озброєних сутичок.
Виявлене в ваших радіотелеґрамах бажання знайти мирне полагодження може відноситись тільки до конфлікту поміж Директорією й трудовими масами України, які прагнуть до заведення совітського устрою. Це є та сама боротьба трудящого люду за своє повне визволення, що ведеться в Литві, Естляндії, Польщі й Білоруси проти влади експлуататорів і гнобителів, як власних, так і чужоземних, і проти всіх їхніх аґентів, прислужників. Рух українських робітничих і селянських мас, який мав на меті усталення совітів на українській теріторії, без сумніву й надалі виливатиметься в формі озброєної боротьби, доки Директорія вживатиме що до совітів сучасну тактику насильного придушення.
Перелічувати приклади цієї тактики влади Директорії тут є зайвим, досить буде нагадати про розгон Харьківського Совіту, про заборону зібрань і мітінґів як у Харькові так і по инших місцях, про розгон з'їздів селянських рад Харьківщини, про арест Харьківських страйкарів, а з окрема комітету залізничників, про приказ отамана Харьківської ґубернії під загрозою розстрілу видати в двадцять чотирі години проводирів страйку, про його-ж телеґраму командованню фльоти держав згоди з заявою, що Директорія поставила собі ціллю боротьбу проти большевиків, про видані в Київі прикази Директорії що до заборони всякої аґітації, яка йде врозріз з її політикою, про численні її заяви, що вона не терпітиме утворення як політичних орґанів, так і... (пропуск)... большевизму. Нам відомо й про ноту Директорії до держав згоди з закликом дати їй допомогу проти большевиків, се-б-то проти руху трудящих мас, який має на меті утворення дійсної народньої влади. Нам відомо далі, що в цих закликах совітська Росія обвинувачується в бажанню подавити самостійність українського народу, як національности.
Це обвинувачення являється брутальним наклепом, бо Директорія не може не знати, що Уряд Російської Соціалістичної Федеративної Совітської Республіки не зазіхав ані трішки на самостійність України й що ще весною цього року ним було послано найгарячіще привітання Самостійному Українському Совітському Уряду, який тоді сформувався.
Політика Директорії відносно держав згоди в нічим иншим, як повторенням політики Української Центральної Ради відносно ґерманського імперіалізму, військовими силами якого вона допомогла зневолюванню (два слова нерозбірно).
У ваших, звернених до нас радіоґрамах, є заяви, що йдуть у розріз з усією політикою Директорії, вони означають, що вона має намір у коріні змінити напрям політики, отже ми чекатимемо фактичних доказів цієї зміни. Ми мусимо перш за все переконатись, що Директорія припинила боротьбу проти працюючих мас України й вирішила обороняти її волю проти загрожуючого їй наступу анґло-французського й американського імперіалізму.
При цих умовах ми з охотою приймемо в Москві вашого представника.
Народній комісар закордонних справ: Чічерін.
Варто зупинитись на підкреслених мною місцях з цієї ноти.
Насамперед, катеґорично запевняється, що російський Совітський Уряд ніякого наступу не робить і ніяких своїх військ не посилав.
Але це тверження так само катеґорично побивається... самими ж російсько - совітськими аґентами військової влади. Коли не стало потреби ховати правду, вони самі її отверто виявили. Ось виписка з 9 лютого 1919, з "Червоного Прапора", орґана укр. незалежників, що виходив у Київі по заняттю його большевиками.
"Сьогодня співробітник УТА розмовляв з командіром першої совітської бриґади тов. Щорсом і політичним комісаром тої самої бриґади т. Шапаранським, які намалювали в загальних рисах картину наступу совітського війська на Україну взагалі й на Київ з'окрема. Ще з літа 1918 року в районі Курська почалось формування ґрупи війська Курського напрямку. В осени того самого року партизанські відділи почали робити напади по всьому українському фронту, а з першого листопада 1918 р. наступ повело реґулярно совітське військо. Совітське військо комплектується переважно з селян і робітників і тепер уявляє з себе дісціпліновану армію. По шляху наступу до реґулярної армії прилучались революційні відділи, орґанізовані робітничими й селянськими підпольними орґанізаціями. Ці відділи, єднаючись з армією, швидко звикали до дісціпліни реґулярної армії й цілком зливалися з нею. Наступ на Україну вівся по двох напрямках. Одна ґрупа наступала по напрямку Гомель- Чернигів-Київ, друга по напрямку Ворожба - Суми - Харьків. Київська ґрупа почала наступ з станції Унечі-Зорново. По дорозі до Київа совітське військо не зустрічало особливого опору. Більше чи менше великі бойові сутички відбувались у Городні, Седневі, Чернигові, Бахмачі, Ніжині, Красновці, Демирці, Богдановці й Семиполках".
Тут уже нема ніяких ширм в особі Українського Совітського Уряду.
До цього можна тільки додати, що ці аґенти російської совітської влади переборщили вже свої заслуги, - без повстанців не довелось би їм ні бути в Київі, ні давати інтерв'ю.
І з цього погляду Чічерін, розуміється, мав цілковиту рацію, коли казав, що Директорії треба насамперед помиритися з своїми трудовими масами й на ділі доказати свої хороші слова, які, дійсне, йшли в супереч з усією політикою. Так само Чічерін мав підставу показувати нам на всі вчинки Балбачана й з'окрема на його підлу, сервілістичну телеґраму до антантського командування, про яку Директорія нічого не знала. Судячи по тому, якої провокаційної, контрреволюційної тактики тримався далі Балбачан, можна думати, що він навмисне послав таку телеґраму, щоб діскредітувати Директорію в очах широких мас і зразу викликати ворожнечу з Совітською Росією.
І очевидно на підставі тільки цієї телеґрами Рада Народніх Комісарів дозволила собі кинути Директорії обвинувачення, що Директорія вела що до Антанти таку саму політику, як Ц. Рада до Німеччини. Я катеґорично й тепер заявляю, що за весь час мого перебування в Директорії в той період її ніяких політичних переговорів не велося й усякі спроби до того правих елементів українства рішуче одкидалося. На доказ цього приведу виписку з моїх записок.
"30. І. 19. Есефи страшенно заклопотані новою "авантюрою" Директорії. Перша авантюра було повстання. Тоді вони хапали нас за поли, кричали на ґвалт і вимагали від Нац. Союзу, щоб він заборонив нам усякі збройні виступи проти гетьмана. Тепер вони ґвалтують, що ми робимо виступ проти буржуазії. Ці кабінетно-ґазетні люди люблять уважати себе за мудрих, розважних політиків. Учора вони (лідер партії есефів Мацієвич) пропонували мені вступити в союз з Антантою, в наслідок чого допустити по Україні "невеличкі" антантські ґарнізони й виплатити поміщикам за землю. Мої нерви до того пошарпані людською гидотою, що я вже не міг з цими спасителями України говорити спокійно й трохи не вигнав їх із кабінету".23
Отже з цього видно, що навіть 30 січня ніяких договорів з Антантою не було. Та коли б Директорія й послухала есефів, коли б і схотіла робити якісь союзи й договори, (як це потім, по моїм виході з Директорії, стало робитися), то з цього нічого не вийшло би.
 
Наші Друзі: Новини Львова