Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 26 вересня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

Відродження Нації

Переглядів: 76175
Додано: 21.03.2006 Додав: LuckyLuke  
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Отже однімався єдиний твердий опорний пункт повстання. Треба було рішучим актом покласти край усім хитанням, провокаціям, чуткам і непевностям.
3. Останні підготовчі обійми.
Тим часом міжнародня й політична сітуація ставала все крітичніщою й загрозливішою.
Німецький імперіалізм, здушений за горло антантським імперіалізмом зовсім задихався й просив пощади, миру. Вже заключалось перемирря. В Німеччині, нарешті, вибухло народне обурення й перетворилось у революцію. Почали падати й розсипатися трони всіх німецьких королів, князів, герцоґів. Сам Вільгельм II, цей яскравий виразник "освіченого" німецького мілітаризму й імперіалізму, відмовився від трону. Влада перейшла до рук революційних і соціалістичних партій.
По всій Німеччині й на фронтах стали виникати ради робітничих і солдатських депутатів. Справу миру взяв у свої руки новий ґерманський Уряд на чолі з канцлером с-д. Ебертом.
На Україні так само по всіх німецьких частинах утворились ради солдатських депутатів. Дісціпліна, й так уже розхитана перебуванням на Україні, тепер стала ще більше підупадати. І хто знає, чи пішли б уже так сліпо, як колись, німецькі солдати на усмирення повстання.
І руська буржуазія, й німецький штаб, і гетьманщина дуже добре це бачили й розуміли. Не маючи вже такої надійної збройної сили, як ще місяць тому назад, вони справедливо міркували, що українські народні маси без цієї збройної сили не будуть такі тихі та покірні. Вони не без підстав розуміли, що там, у тих народніх масах, назбіралось багато таких почувань, од яких ні буржуазії, ні німецькому ґенеральству, ні їхній гетьманщині приємно не буде.
І вони гарячково стали поспішати з тими планами, які розроблялися весь час і які кадети так нетактовно виявили. Зачались діяльні переговори з Доном, де гніздилась уся російська контрреволюція. Для остаточного вирішення справи "Протофісом" було вислано "Слинявого" на побачення з проводирьом донської контрреволюції ґен. Красновим, при чому йому було заборонено брати з собою навіть тих українців, які були при гетьманському дворі. Навіть цим чорносотенцям через те, що вони були українці, руська буржуазія не довіряла.
Що було вирішено на цьому побаченню двох руських ґенералів, про це ніяких офіціальних повідомлень не було. Але неофіціально від тих самих чорносотенців-українців, яких не було взято на побачення й які були за те надзвичайно ображені, стало хутко відомо, що там рішалося питання про останні підготовчі обійми, се-б-то: про "федерацію", а головним чином про обсаження України донськими козаками.
Під час підготовки повстання, коли чутки про це кружляли по місті, серед українських "щирих" патріотів панувало велике обурення проти ініціаторів і керовників цієї акції. Бували випадки, коли на мене кидались трохи не з кулаками й кричали: "Не чіпайте Гетьмана! Не розвалюйте української держави. Він-кращий українець і самостійник ніж усі ваші партії!" Та ще й тепер є "політики", які думають, що повстання загубило українську державність. Яка б вона там ні була собі, кажуть вони, а все таки це була українська держава, - голова її навіть був у Берліні й балакав з імператором німецьким, її було признано, піддержувано, вона вже ставала на твердий ґрунт. Хай вона була навіть реакційна, а все таки це була самостійна українська держава з усіма нормальними, правильними апаратами й засобами. Повстання ж привело до загибелі все це.
Отже таких патріотів можна легко заспокоїти: української держави вже не було. З моменту гетьманського перевороту, коли владу захопила руська буржуазія, української держави й того невеликого сліду, що ще лишався при Ц. Раді німецького періоду, вже не стало. Вся Гетьманщина була тільки закінченням формації контрреволюційної буржуазної державности на Україні, початою Ц. Радою за допомогою німецького мілітаризму. А поскільки українська нація своєї буржуазії не мала, то й буржуазна викінчена державність перестала бути українською.
Розуміється, зразу ліквідувати всі здобутки національної й політичної революції навіть при помочи п'ятьсоттисячної німецької армії було важко. Але ліквідація йшла весь час неухильно, а так само процес викінчення буржуазного характеру держави. Коли він дійшов до свого остаточного завершення, тоді буржуазія устами десяти кадетських міністрів заявила про це в записці про "федерацію", се-б-то про скасування української державности й реставрацію "єдіной, нєдєлімой".
І фактичний стан усієї держави цілком це підтвержував. Найбільша одзнака українського характеру державности, українська мова, скрізь, як відомо навіть гетьманофільським патріотам, сістематично й планомірно нищилась по всіх інстітуціях, урядуваннях, урядових актах, виступах. Од влади навіть у дрібних адміністративних орґанах українці свідомо відсувались. Самоврядування (особливо земські), де був ще український характер, як відомо, не тільки було скасовано, але розігнано, розметено. Українські військові частини, (що теж добре відомо "патріотам"), які складались з національно-свідомих елементів, було розформовано, а штаби й кадри тих полків, які мали формувати майбутню українську армію, було орґанізовано з спеціально підібраних руських контрреволюційних офіцерів.
Навіть школа, це культурне джерело й корінь національного відродження, навіть школа свідомо й сістематично нищилась. Коли чутки про "федерацію" стали упертіщими, місцева руська буржуазія та навіть "демократія" зразу ж розпочала наступ на українську школу. За допомогою старост на українське населення почали робитися пресії, почалися залякування, висміювання, й темне міщанство стало робити заяви, що воно не хоче української школи. А ці заяви зараз же пересилались до Уряду й уже готувався проект нового шкільного закону. Який би то був "закон", не трудно собі уявити, знаючи, як ставилась уся руська буржуазія та й руська демократія до шкільної справи на Україні.
Отже останній захисток українських здобутків в "українській" державі нищився.
Революція в Ґерманії, світовий мир, перреспектива виходу німецьких військ з України тільки прискорили цей "нормальний" процес скасування української державности. Буржуазія до виходу цих військ спішила обставити свою владу инчою фізичною силою. Офіцерських кадрів по Україні було не досить. Треба було справжнього війська, "Єдино-неділимовський". Дон охоче згодився перебрати на себе функцію німецького війська.
Коли це було вирішено, тоді лишалось тільки поставити крапку над "і" тай годі.
От такою крапкою й з'явився новий кабінет міністрів18 і заява-"грамота" "самостійника" Гетьмана.
4. "Святу, патріотичну" петлю закинено.
"Грамота" вже недвозначно зафіксовувала той фактичний стан, до якого дійшла "українська" державність. "Самостійник" Гетьман, ця жалюгідна й нікчемна маріонетка в руках руської буржуазії, тепер уже так говорив:
"Нині (се-б-то, коли перемирря між державами згоди й Німеччиною було заключено, коли антантський імперіалізм переміг німецький. - Автор.) перед нами нове державне завдання. Держави згоди здавна були приятелями колишньої великої й єдиної Російської держави. Тепер, після пережитих Росією великих заворушень, умови її майбутнього істнування повинні безумовно змінитись. На инших прінціпах, на прінціпах федеративних повинна бути відновлена давня могутність і сила Всеросійської Держави. В цій федерації Україні належить заняти одне з перших місць, бо від неї пішов порядок і законність у краю й у її межах перший раз вільно віджили всі принижені й пригноблені большевицьким деспотизмом громадяне бувшої Росії. Від неї ж вийшли дружба й єднання з славним Всевеликим Доном і славними Кубанськими й Терськими козацтвами. На цих прінціпах, які, я вірю, поділяють і всі союзники Росії, держави згоди, а також якім не можуть не співчувати всі без винятку инші народи не тільки Европи, але й усього світу, повинна бути збудована майбутня політика нашої України, їй першій належить виступити в справі утворення Всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення Великої Росії.
...Глибоко переконаний, що иньші шляхи були би загибеллю для самої України, я кличу всіх, кому дорога її майбутність, тісно зв'язана з будучиною й щастям усієї Росії, з'єднатися біля мене й стати грудьми на захист України й Росії. Я вірю, що в цій святій, патріотичній справі ви, громадяне й козаки України, а також і решта людности дасть сердечну й могутню підтримку. Ново-сформованому нами кабінету міністрів я доручаю найближче виконання цього великого історичного завдання.
Хто й як з'єднався коло протофісовського манекена, не треба багато говорити. Кожний українець, що був тоді в Київі, пам'ятає, як руська офіцерня заходилась біля сеї "святої, патріотичної справи" порядкувати, як "самостійник і патріот" І. Кістяковський здирав останні клаптики української національности з будинку Національного Клубу, український пропор, і вішав на його місце "русскій флагъ", як руська охранка, руська офіцерня, руська чорна сотня гасала тоді по столиці "української" держави, вишукуючи українців, і набивала ними тюрми й участки.
І тепер можна спитати тих "патріотів", які ще й тепер зітхають за гетьманщиною: за чим вони жаліли й жаліють ще тепер? Кого й чого їм шкода?
І чи не чується в цих зітханнях ота стара зрада української шляхти, яка за соціальні "лакомства нещасні", за земельку, за можливість експлуатувати своїх рабів німих, за клясові прівілеї продала колись українські трудові маси й українську націю в рабство єдиної, неділимої Московії?
Чи не за цією "святою, патріотичною" справою журились і журяться ще й тепер пани Шемети, Донцови й усі ті "патріоти", що так ретельно всажували на трон реакції русько-німецького Гетьмана?
5. Удар у серце гетьманщини.
Отже момент був надзвичайно критичний для всієї справи повстання. Ще день-два й виступ був би неможливий. Гетьманська охранка, офіцерня й поліція мобілізували всі свої сили й робили арешти серед білого дня. Національний Союз висів на волоску. Кожної хвилини його могли іn соrpоre забрати й засадити в тюрму. Ждалося тільки "грамоти" Гетьмана й якої небудь зачіпки з українського боку.
І тепер уже й найпоміркованіщі елементи бачили, що ніяке повстання не може вже зробити гірше для української й демократичної справи, як воно було. Тепер уже й Ц. Комітет с-д-ої Партії майже одноголосно (проти був тільки один член, В. Садовський) постановив рішуче вступити на шлях збройної боротьби, не бачучи ніякого инчого рятунку. Навіть есефи зрозуміли, що краще загинути в боротьбі, з честю, ніж загибати отак ганебно, мерзенно, під нахабною лапою руського жандарма.
Але серед Національного Союзу вже почала помічатися розтеряність і навіть паніка. Деякі члени вже боялись виходити на улицю й ховались по конспіративних кватирах. Ще день і не можна було би зібрати кворума.
Отже тільки рішучим ударом можна було розрубати цей грізний вузол. Я скликав Н. Союз і отверто, катеґорично заявив, що проти гетьманщини орґанізовано повстання. Все вже підготовлено. Українські сили стоять на поготові. Н. Союз мусить стати на чолі цього руху. Всі партії повинні вибрати Директорію й дати їй повновласть від імени всіх політичних партій українства. Дебатів з цього приводу ніяких не може бути, - на улицях ганяють озброєні автомобілі" руської офіцерні, зараз можуть ввірватися в помешкання Н. Союзу. Треба не дебатувати, а коротко, ясно й точно постановляти.
Дебатувати, справді, не було часу, й було постановлено ухвалити всі заходи, зроблені до сього моменту в справі повстання, й послати представників од кожної партії на таємне засідання для вибору Директорії.19
На цьому засіданню був і С. Петлюра, за кільки днів перед тим випущений Гетьманом з тюрми. Я (примушений домаганнями Січових Стрільців, єдиної нашої військової опорної сили, закликати й С. Петлюру до справи повстання) запропонував йому взяти участь в акції. С. Петлюра згодився. Тоді я йому дав адресу того місця, де мали зібратися представники орґанізацій і війська для виборів Директорії й для остаточного вирішення плану й деталів нашого виступу.
13-го листопаду 1918 року в помешканню Міністерства Шляхів (Бібіковський Бульвар) одбулося те історичне таємне засідання (з участю всіх партій, навіть есефів), яке закінчило добу Гетьманщини на Україні. Одбулося воно в напруженій, грізній атмосфері міста, по якому в усіх напрямах ганяли на автомобілях озброєні відділи руських офіцерів, що розшукували те засідання. (Охранці й Урядові, розуміється, було про його відомо.) "Провалу" всього зібрання можна було чекати кожної хвилини, бо за більшостю членів Н. Союзу ходили гетьманські шпики. Через цю обставину, а також через те, що просто небезпечно вже було ходити по улицях, деякі з членів, яким забракло мужности, зовсім не прийшли. Між инчим не явився й С. Петлюра, але, як потім виявилось, зовсім з инчих причин.
Засідання підтвердило й ухвалило розроблений раніще план повстання, намітило соціальні, політичні й національні гасла, під якими мала проходити революція, й приступило до виборів Директорії.
В українському та й неукраїнському громадянстві не раз чулося здивоване запитання: через що було вибрано таку Директорію, в такому складі? Хіба не було инчих людей?
Так, їх не було під той момент виборів. Деякі не прийшли. Деякі в справі підготовки революції зовсім не брали участи, навіть осужували її. Засідання могло вибірати тільки з числа присутніх на йому або тих, які вже дали свою згоду на вибори, але чогось на засідання не явились (як, напр., С. Петлюра). Директорія мала в той же день виїхати на місце осередку повстання, в Білу Церкву, щоб керувати рухом як мілітарно, так і політично. Отже треба було вибірати з тих, що були на тому засіданню. Та й то не всіх, бо дехто й на засіданню одмовлявся від участи в Директорії.
Тут не можу без великого жалю згадати, що М. Шаповал, який вклав так багато свого хисту й енерґії в справу орґанізації повстання, який так сміливо й самовіддано йшов на всі небезпеки сеї справи й то тоді, коли більшість самого українського орґанізованого громадянства була проти сеї справи, осужувала її й навіть провокувала, що він в останній момент мусів одмовитись від дальшої участи в керовництві всею справою. Попереднє напруження нервів, ховання по конспіративних закутках, надзвичайна витрата сил, усе це підірвало на той мент здоровля його й він мусів одмовитись.
І було вибрано Директорію в такому складі: Голова Директорії В. Винниченко. Члени: С. Петлюра й Ф. Швець. Власне, Директорія, на думку того засідання, мала бути тільки з трьох чоловік. Двох же було додано тільки тимчасово. Це були: А. Макаренко й П. Андрієвський. Але це потім було забуто й Директорія виступала все в складі п'ятьох чоловік.
Того ж дня Директорія мала їхати до Білої Церкви. В місті лишався ще на один день Голова Директорії для складення й випуску відозви від імени Директорії й призначення заступників її в Київі для коордінації революційної акції.
Відозву до населення було складено й у ніч з 14 на 15 листопаду розліплено по місті.
Точний текст її такий:
"Громадяне!
Ґенерал російської служби П. Скоропадський, порозумівшись у квітні 1918 року з німецькими ґенералами, штиками німецьких, - тоді ще не вільних, підлеглих їм салдатів, - назвавшись гетьманом, захопив владу на Україні й скасував Українську Народню Республіку.
З того менту зачалось нищення всіх народніх прав та нечувані знущання над демократією України жандармів і поліцаїв старого царського ладу. Клясова помста поміщиків та буржуазії дійшли до такої міри, якої не знав і царський режим.
І що більше панування ґенерала-гетьмана посувало Україну до єдиної неділимої Росії, то лютіще, отвертіще й ціничніще ставало топтання прав народу й глузування пануючих кляс над усіма здобутками революції, як політично-соціальними, так і національними.
Останнім зрадницьким актом ґенерала-гетьмана П. Скоропадського про скасування самостійности Української Держави український народ віддається остаточно на поталу поміщицько-бюрократичній реакції та на цілковите поневолення. Сформований новий Уряд із представників реакційних кляс, які мають творити єдину неділиму Росію, виразно говорить про те, що чекає український народ, коли він не встане рішуче й до останнього чоловіка в оборону свого життя.
Український Національний Союз, яко найвище представництво орґанізованої української демократії, вживав до останнього дня всіх заходів, щоб мирно без пролиття крови й дезорґанізації громадського життя захистить і одстояти права народу. Але всі мирні заходи української демократії весь час зустрічали лютий опір з боку поміщиків, бюрократії та буржуазії.
Отже настав час залишити мирні заходи.
Од імени орґанізованої української демократії, від усього активного народнього громадянства, яке обрало нас, ми, Директорія Української Народньої Республіки, сим оповіщаємо:
Ґенерал Павло Скоропадський є насильник і узурпатор народньої влади. Все Правительство його, як протинародне, проти-національне, оповіщаємо недійсним.
Пропонуємо ґенералу П. Скоропадському й його міністрам залишити обманом і насильством захоплені ними урядові посади.
В ім'я спокою, порядку в Республіці пропонуємо зробити це негайно, без пролиття крови.
Офіцерським руським орґанізаціям пропонуємо мирно скласти зброю й виїхати з меж України, куди хто схоче. В противному разі місце висилки їх буде призначено Урядом Української Народньої Республіки.
Застерігаємо ґенерала Скоропадського, його міністрів, руських офіцерів і всіх, хто з ними, що всякі насильства, утиски, образи й пошкодження українцям, а також демократичним особам і орґанізаціям якої будь національности викличуть помсту, вибух якої ніхто не зможе спинити. В інтересах цих ґруп і осіб пропонуємо утриматись від аґресивних заходів проти демократії.
Німецьке вояцтво демократичної Ґерманської Республіки оповіщаємо, що українська демократія більш не може терпіти насильств, знущання й злочинного для всього краю панування монархічно-поміщицької реакції й з зброєю в руках буде обстоювати права поневоленого народу. Ми віримо, що салдати ґерманського визволеного народу поставляться до боротьби пригніченого українського народу відповідно до своєї гідности.
Всім громадянам заявляємо:
Хто стоїть за утиск та експлуатацію селянства та робітництва; хто хоче панування жандармів і охранок; хто може спокійно дивитись на розстріл мирних студентів озвірілими руськими офіцерами, - той нехай виступає разом з гетьманом і його урядом за єдину неділиму гетьмансько-монархічну Росію проти волі демократії Української Народньої Республіки.
Всі останні чесні громадяне, як українці так і не-українці, повинні разом з нами стати збройною дружною силою проти ворогів і злочинців народу й тоді всі соціальні й політичні здобутки революційної демократії будуть повернені. А Українські Установчі Збори твердо й непохитно закріплять їх на вільній Українській землі.
Разом з тим Директорія Української Народньої Республіки закликає всіх борців стежити за порядком і рішуче та безпощадно припиняти грабіжи.
Українські народньо-республіканські війська підходять до Київа. Для ворогів народу вони несуть заслужену ними кару, для демократії всіх націй України визволення.
До зброї, громадяне, й до порядку.
Голова Директорії Української Народньої Республіки В. Винниченко.
Члени Директорії С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський.
У Київі, 15 листопаду 1918".
Представництво Директорії в Київі було передано Укр. Військовому Революційному Комітетові, який мав провадити справу повстання й революції з середини.
15 листопада з'явилась "грамота" Гетьмана про "федерацію". Але 15-го ж відозвою Директорії вона була скасована, як і сама вся Гетьманщина.
Це був їй у саме серце удар, від якого вона й загинула.
На цьому моменті фактично й юридично доба Гетьманщини кінчається. Хоча Гетьманщина проістнувала номинально в Київі ще місяць, але вся вага державно-національного життя перейшла вже з 15-ХІ до Директорії.
В цій добі історія немов навмисно тепер дала домінуючу ролю вже клясам чисто буржуазним, щоб показати, що з того може вийти, коли українство буде прагнути буржуазної державности, щоб наочно довести, що разом з буржуазною державностю неодмінно й необхідно пропадає спочатку її український характер, а потім і сама державність, як така.
РОЗДІЛ V.
ПОВСТАННЯ, ЯК СЕЛЯНСЬКО-РОБІТНИЧА РЕВОЛЮЦІЯ
1. Два способи.
Під час підготовчої орґанізації повстання намічалось два способи захоплення влади.
Перший: полк Січових Стрільців рушає з Білої Церкви на Київ і раптовим рішучим нападом бере його в один-два дні. Йому допомагає Залізничий полк, який повинен був на цей день виступити в околиці Київа.
Цей спосіб міг удатися. Гетьманське офіцерство було неорґанізоване, слабодухе й боязке. Воно могло тільки по шинках та за спиною німецького штабу добре воювати. Ті офіцерські "корпуси", що були під командою руських ґенералів, розбіглися б від перших згуків стрілецьких гармат. І не в руських офіцерах була перепона, а в німецькому ґарнізоні Київа. Хоча в Ґерманії була вже революція, хоча влада належала соціалістам, хоча в німецьких військах та й самому ґарнізоні Київа були скрізь ради салдатських депутатів, отаке, значить, немов би не було підстав боятися, що німецьке військо на Україні й у Київі вступиться за реакцію, за гетьманщину й буде битися з революційним і республіканським українським військом і народом; хоча це все було так, одначе ми не були певні, як у дійсности поставиться до нашого виступу київська німецька рада салдатських депутатів. Орґанізуючи повстання, ми брали на увагу цей фактор також. Ми робили заходи для порозуміння з провідниками ради салд. депутатів. Але їхня відповідь була така невиразна, що цілковитої певности ми не могли мати.
Отже коли б ми приняли цей план і рушили зразу на Київ, то могли стикнутися з німецьким військом. Воно нас безперечно розбило б одним махом і вся справа революції потерпіла б велику поразку.
Через те було принято другий спосіб: піднімати круг себе народ, озброювати його, формувати в правильне військо й помалу обхоплювати Київ з усіх боків. При чому на останньому засіданню було принято, що Директорія повинна зразу ж виразно й ясно зазначити перед народом такі моменти: соціальний, політичний і національний. Директорія повинна зразу ж голосно одзначити перед широкими масами, що керовництво ведеться коллективом, партіями, а не окремими особами, (як те все було літом), що на першому місці стоять соціально-економичні інтереси працюючих кляс, що рух є республіканський і що в той же час чисто національний, український, проти руської буржуазії й німецької гетьманщини.
Цим малося на увазі зразу зробити велику роботу реабілітації української ідеї, реабілітації українських партій, реабілітації й піднесення республіканського прінціпу. Особливо важно було, щоб перший голос пролунав іменно в такому дусі, щоб зразу всьому рухові було надано широкий народній, соціальний і національно-республіканський характер, характер народньої революції.
2. Початок петлюрівщини.
Але на великий жаль і шкоду всьому дальшому розвиткові української революції цей перший акт Н. Союзу й Директорії було попсовано й майже унеможливлено С. Петлюрою.
В той час, як усі представники партій з таким риском одбували останнє засідання, намічали й виробляли план спільної акції, С. Петлюра виїхав у Білу Церкву й тут поспішив видати від свого імени Універсал до народу з закликом до повстання. Коли останні члени Директорії з'їхались, щоб виконати той намічений і ухвалений усіми партіями перший акт, було вже пізно: петлюрівський Універсал уже розходився по руках, розвозився по селах, розносився по всій околиці в чутках і оповіданнях. З тої околиці чутки й Універсал покотились далі, розкотились по всій Україні. А за тих часів, коли все чогось ждало, коли увага напружена була до крику, всякі чутки хапалися з жадностю й електрично проносились далі.
І таким чином уся акція, весь рух зразу, з самого ж початку було поставлено під марку одної, окремої особи, офарблено персональним характером, звужено, збіднено й затуманено. Всі повстанці, які почали стікатися до революційних центрів, стали називатися "петлюрівцями", "Петлюра йде на Гетьмана", "Петлюра кличе проти німців". Часто серед селянства, яке до сього не чуло імени Петлюри, чулись такі поголоски: "Ага, ось іде Петлюра на Гетьмана, вона йому покаже; слава Богу, не буде вже більше отої України". Словом, зразу було внесено цим як раз усе те, чого хотіли уникнути партії: персональний характер справи, неясність цілей, безпрограмність, відсутність коллективности, навіть відсутність республіканського характеру руху.
До цього треба додати, що назва "петлюрівець" під час боротьби з большевиками мала спеціфичний, контрреволюційний характер, а ім'я С. Петлюри славилось серед революційних елементів, а надто серед пролетаріату, як ім'я відомого контрреволюціонера. І це примушувало найбільш свідомі й революційні елементи ставитись до нашого руху з великою обережностю й настороженостю.
Крім того гетьманці, бажаючи діскредітувати перед Европою й Україною українську революцію й повстання, старались роз'яснити весь рух, як авантюру окремої особи, а не як рух широких мас. Тут "Універсал" С. Петлюри дуже придався гетьманцям і вони, не згадуючи про Н. Союз, про партії, про Директорію, весь час виставляли весь рух, як операцію одного чоловіка, що сидів у тюрмі, був випущений гетьманом і в помсту підняв бандитів і робив заворушення. Вони так пильно старались дати іменно це пояснення, так роздували ім'я Петлюри, що хутко й самі повірили в те, що вся справа, дійсно, була задумана, орґанізована й проваджена С. Петлюрою, та й других, навіть тих, що ближче стояли до справи, встигли цею галасливою рекламою в цьому переконати.
Члени Директорії, заставши в Білій Церкві вже випущений і поширюваний Універсал С. Петлюри, знаючи вже С. Петлюру, пам'ятаючи, як він приймав на себе всю честь "визволення" Київа й України від большевиків, не потребували багато часу думати над тим, що саме керувало цим чоловіком, коли він, замісць того, щоб явитися на засідання, спішив у Білу Церкву й поперед усіх, не знаючи навіть, що саме вирішено, який напрям усієї акції ухвалено коллективом, не уповноважений ніким, від свого власного імени виступав перед народом. Члени Директорії розуміли, яку зразу велику, навіть передбачену шкоду зроблено цим учинком.
Але вернути назад уже неможливо було. Тон уже задано; всьому рухові вже надано фірму й фарбу. Хто перший крикнув, того й почуто найбільше в тій мертвій тиші, що була тоді. Знали це й партії, коли давали дірективи Директорії, розумів це й С. Петлюра, поспішаючи в Білу Церкву.
Директорія потім робила всі заходи, щоб виправити цю шкоду, щоб надати всій справі повстання й революції не "геройський" а соціальний і національно-республіканський характер, щоб викликати в масах ідею народньої й української боротьби з експлуататорськими клясами, навмисно підкреслювала скрізь назву "республіканські війська", "революційно-республіканська армія", а не "петлюрівці". Укр. Військовий Революційний Комітет у Київі з свого боку також силкувався збити гетьманські роз'яснення й вияснити, що не якийсь один чоловік С. Петлюра з своїми "петлюрівцями" робить бунт, а все свідоме українське революційне громадянство виступило проти руської буржуазії й увесь український працюючий люд повстав проти гнобительських кляс.
Але, розуміється, перше вражіння, перший крик разураз найбільш сильні й найлегче приймаються псіхікою. Ім'я С. Петлюри стало маркою всього руху.
І звідси почалась петлюрівщина, яка стільки шкоди принесла українській революції й за яку стільки сорому довелось зазнати щиро демократичним елементам українства.
3. Пожежа революції.
Але так чи сяк, як республіканці, чи як петлюрівці, широкі народні маси стали підводитись на заклики Директорії. Спочатку вони йшли до нас обережно, помалу, не маючи певности, чи це серйозна справа, чи така сама, як літом. Але де далі, то почали стікатись сміливіще, численніше, рішучіще. Не маючи змоги в той час харчувати велику кількість людей, ми в закликах прохали повстанців брати з собою на кільки днів харчу. І селяне являлись з харчем не тільки для себе, але й для других. Хліб і всякий инчий продукт звозили до нас хурами. Багато повстанців приходило вже з рушницями, часом привозили навіть іржаві, викопані з землі кулемети.
Настрій мас був цілком діловий, поважний, без гарячкового піднесення. Приходили, вписувались у полк, переодягались у військову одіж і так, наче служили в тому полку кільки років, дісціпліновано, строго виконували всі накази команди.
Через кільки днів Директорія мала стільки сили, що могла рушити з Білої Церкви, щоб заняти Фастів, вузлову залізничу станцію між Київом і Одесою. Але все ж таки ще не так багато, щоб іти на самий Київ.
У Київі ж запанувала розтеряність. Руські ґенерали гарячково кинулись мобілізувати всі свої сили. Всю владу передано було ґен. Келлерові.
Але не покладаючись на руську офіцерню, сміливу тільки серед неозброєних селян та в карних експедіціях, руська буржуазія стала робити ріжні заходи, щоб прихилити на свій бік німецьку раду салдатських депутатів. Ото головним чином для них так рекламувалось С. Петлюру, щоб представити німецьким салдатам, що це не революція, не рух народніх мас під керовництвом політичних партій, а авантюра одного чоловіка, який зібрав круг себе банди розбішак і настроїв їх проти культурних людей та проти німецького війська. Вони старались налякати німецьких салдат тим, що, коли цей рух розростеться, то їм, німецьким воякам, не можливо буде проїхати додому в Ґерманію, бо петлюрівські бандити поруйнують усі залізниці, будуть нападати на німецькі поїзди, будуть вибивати німецькі маленькі відділи по Україні.
Німецький штаб, розуміється, в цих намовляннях брав як найактивнішу участь, а як німецьке офіцерство в німецькій армії користувалось майже тим самим впливом і значінням, що й до революції, то їхня аґітація робила своє діло. Правда, спочатку руху київська рада салдатських депутатів, коли з нею мали контакт революційні українські орґанізації, немов би ставилась навіть прихильно до повстання. Але де далі, то ця прихильність через провокаційні заходи німецького офіцерства й гетьманщини стала змінятись на невдоволення й навіть ворожнечу. Особливо невдоволення росло на тому ґрунті, що, дійсно, через повстання виїзд у Ґерманію утруднювався.
В кожному разі в початку руху гетьманщина не могла скористуватися німецькою військовою силою й зразу задушити революцію. А це для нас було найголовніще. Нам треба було тільки два-три тижні, щоб стати непереможними навіть для німецької армії.
І, дійсно, за кільки тижнів революція обняла всю Україну. Вогні повстання вибухали один за одним то тут то там, зливаючись у широке суцільне море революційної пожежи, захоплюючи великі міста, містечка, села. Руська офіцерня в "полках", що формувались гетьманщиною на містах, розбігались або лицемірно переходила на бік Директорії. Німецькі ґарнізони на провінції займали нейтралітет, тримаючись у початках руху наказу київської ради С. депутатів не втручатись у внутрішні справи українців, Карні сотні по повітах з своїми старостами, як губернськими так і повітовими, розбігались або зливались по декільки в одну ґрупу й намагались боротись з повстанськими загонами.
Хутко весь правий беріг був під владою Діректорії. На лівому березі, на Харьківщині повстання спіралось на український полк Балбачана, який до повстання стояв на большевицькому фронті. Так само на Чернигівщині українські невеличкі військові частини, що мали охороняти кордони України від совітської Росії, послужили осередками для повстанського руху. Якийсь час тільки Полтавщина та частина Катеринославщини були ще в руках гетьманців, але й то тільки по лінії залізниць. Всередині ж рух здіймався вогнями по всіх селах і містечках.
А руські ґенерали в Київі сварились між собою, гризлись за владу, зміщали одне одного з посади "головно-командуючого", щодня оповіщали якісь мобілізації населення, гнали офіцерню на фронт, але вона ховалась, уникала, розбігалась. Населення охоче записувалось по мобілізації, брало зброю й ховало її в себе, готуючись до виступу зсередини.
Один раз руські ґенерали спробували вступити в бій з республіканськими військами й вислали значну силу своєї "армії" наперед. Але її було так розбито (під Васильковом), що вони на завсігди загубили охоту виявляти ініціативу й до самого кінця займали тільки оборонну позіцію.
Революційні сили що далі то все тісніще й тісніще з усіх боків обхоплювали по наміченому планові гетьманський Київ і от-от мали його взяти.
4. Страх обивателів з "Верховної Влади" перед соціалістичною революцією.
Підготовляючи повстання, ініціатори й орґанізатори його старались передбачити можливий хід і розвиток його не тільки з чисто мілітарного погляду, але й з громадсько-соціального. І не трудно було вгадати, що з успіхом мілітарним буде розгортатися й поширятися рух соціальний і національний, Не важко було тим, хто пережив усі етапи попередньої революції на Вкраїні, передчувати, що широкі народні маси, ввійшовши в рух, ставши його основною силою, будуть знову прагнути як найбільшого й найповніщого свого політичного, національного, а, головне, соціального визволення.
Особливо ж коли взяти на увагу те люте фізичне й соціальне катування, яке вони зазнали від гетьманщини й усіх її паразітарних кляс.
Директорія, розпочинаючи революцію, поставила її під прапор демократичних гасел: відновлення Української Народньої Республіки, повернення всіх демократичних свобод, знищення старост і відживлення демократичних місцевих, як мійських так і земських самоврядувань. В соціальній сфері: земля селянам, восьмигодинний робочий день, охорона професійних інтересів працюючих, словом, усе те, що разураз стояло в програмі всіх українських урядів.
Але ініціаторам руху ясно було з перших же днів, що ця програма не задовольнить широких мас, що для того, щоб бути дійсними виразниками їхніх прагнень і волі, цю програму треба радікально й відповідно до сітуації змінити.
Ініціатори не помилились, коли передбачали, що головною силою революційного руху буде пролетаріат сільський і мійський. І, дійсно, повстанська армія поповнялась переважно пролетарським елементом, се-б-то тим елементом, який, перш усього, найбільш зазнав страждання й пониження від панства й який не мав великого хазяйства, що прив'язувало б його до хати. По містах і містечках активною, ініціативною силою було, розуміється, робітництво, як українське, так і неукраїнське.
Отже, само собою, цей елемент не міг задовольнитися тими невиразними гаслами, які виставлялися Директорією й "самочинно" почав поширювати їх, закладаючи скрізь Революційні Комітети, які, переважно, мали характер радянської влади.
Селянство, правда, ставилось дуже обережно що до захоплення поміщицьких маєтків. Пам'ятаючи ту тяжку розплату, яку довелось перетерпіти за руйнування економій, селяне не зачіпали їх, навіть самі охороняли від грабіжу.
Але це було тільки наслідком непевности в своїй перемозі, а не поштивостю до прав поміщицтва на землю й економії.
Крім того орґанізації большевиків, або, як вони тепер офіціально (після конґресу партії на весні 1918 р.) називалися, комуністів зразу ожили й стали провадити енерґічну аґітацію за поширення й поглиблення революційних гасел.
Маючи це на увазі, передбачаючи, що цього руху спинити неможливо, (та й не маючи до того ніякого бажання), знаючи, що він неминуче захопить наші маси, що він нас зітре, коли ми будемо ставити йому опір; а з другого боку бажаючи не випустити ініціативи й керовництва з національно-українських рук, щоб тим зберегти національні й державні наші завойовання в цій революції, я ще в Фастові поставив перед Директорією питання про приняття сістеми радянської влади на Україні. Цим, розуміється, ми стали би на ґрунт чисто соціалістичної революції. Цим, розуміється, ми одштовхнули б од себе наші помірковані, дрібнобуржуазні національні елементи.
Але за цю соціальну одважність ми придбали б для українського національного відродження таких активних і сильних прихильників, як пролетаріат села й міста. Стаючи на радянську сістему влади, ми тим самим позбавляли б руських большевиків виступити проти нас і прагнути до захоплення влади. Ми тим самим зразу припинили б ворожнечу й боротьбу серед анті-гетьманського табору, яка вже стала подекуди помічатися й яка не віщувала нічого доброго для нас. Особливо ж, коли взяти на увагу, що на Катеринославщині вже відродився старий Совітський Уряд Пятакова й вів аґітацію проти Директорії.
Крім того. Введена з ініціативи й з діректив самої Директорії радянська влада, могла бути сконструйована по такому прінціпу, щоб національний український характер її зберігся в повній мірі й щоб від того справа нашого раціонального відродження й нашої державности, як найкращого засобу для того, не постраждала.
Цим рішучим кроком по шляху соціальної революції ми, на мою думку, ставили національно-державну українську ідею в рівні умови боротьби з руською ідеєю на Україні. Большевики в попередній боротьбі з нами через те національно перемогли нас, що мали в руках далеко дужчу зброю, ніж ми, - соціальні лозунги, - сили наші нерівні були. Отже тепер, коли ми хотіли побороти їх національно, ми повинні були озброїтися так само, як вони. І тоді нехай вони виступають проти нас тільки як руські націоналісти, нехай аґітують серед наших мас, щоб радянська влада на Україні була руська, а не українська. Бо тоді, коли б ми стали на чистий радянський шлях, коли б рішуче взялись до будови робітниче-селянської держави й до радікальної боротьби з буржуазним ладом на Україні, коли б це маси виразно бачили й відчували, то за що могла би йти боротьба між нами й руськими комуністами? Тільки за той чи инчий національний характер влади. А тут, я був певен і тепер та певність у мене тільки побільшилась, вони не мали би ніякого успіху.
Але переважна більшість членів Директорії на чолі з С. Петлюрою поставилась неґативно до мого внесення.
Основною причиною цього був, розуміється, їхній "поміркований", дрібно-буржуазний світогляд, псіхіка обивателів, яких національне чуття втягло в революцію, а обставини зробили політичними діячами. Для них, натуральна річ, чудно й страшно було уявити самих себе большевиками. Які вони, в бога, большевики?! Що вони в тому знали, розуміли? Вони знали тільки, як і всі обивателі, що большевики "руйнують" господарство й руйнують його так собі, з злости на буржуазію та ще з якихсь там фантазій і утопій, що вони розстрілюють людей, що одбірають будинки й гроші. Отже стати й собі такими розбишаками? Ні, на це вони не могли одважитись навіть для національної справи.
Особливий же опір ставив С. Петлюра. Будучи таким самим націоналістом-обивателем, він крім того мав чисто особисті підстави протестувати проти намірів зробить його большевиком. Адже ті самі большевики так довго рекламували його як контрреволюціонера, що дивно було б з його боку так швидко забути це. Та й хто повірив би в його большевизм?
Це було причиною їхнього одкинення мого внесення. А арґументи були такі.
 
Наші Друзі: Новини Львова