Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 26 вересня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

Відродження Нації

Переглядів: 76176
Додано: 21.03.2006 Додав: LuckyLuke  
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
6) Гетьман оголошує области на військовім, осаднім або виключнім стані.
7) Гетьманові належить помилування засуджених, полегчення кари й загальне прощання зроблених карних учинків з касуванням проти них переслідування й визволення їх від суду й кари, а також складання державних поборів і даровання милости в особистих випадках; коли сим не нарушуються нічиї охоронені законом інтереси та громадянські права.
8) Накази й розпорядки Гетьмана закріпляються Отаман-Міністром або відповідним йому Міністром.
Про віру.
9) Передовою в Українській Державі вірою є христіянська, православна.
10) Всі неприналежні до православної віри громадяне Української Держави, а також усі мешканці на теріторії України користуються кождий на кождім місці свобідним відправленням їх віри й богослуженням по її обряду.
Далі Гетьманом даються всі свободи своїм вірноподданим громадянам, цілковите забезпечення спокою, ладу, майна, життя, словом, чисто "як у людей".
І що кидається в очі при читанню сих "державних актів", так це те, що з них зовсім непомітно присутности німецького ґенерала. Гетьман має верховну владу, Гетьман доручає "Отаманові" Міністрів скласти кабінет, Гетьман цей кабінет ухвалює або не ухвалює, словом усе Гетьман. Гетьмана ж покликав народ і Гетьман приняв од його всю повноту влади. Гетьман з народом визволив дорогу Україну від анархії й безладу, від Центральної Ради й її Правительства.
Словом, як Центральна Рада визволяла з С. Петлюрою й "народом" Україну від большевиків, так само визволяв її й Гетьман від Центральної Ради. Німці ж були собі десь ззаду, так собі, настільки незначне явище, що про його й згадувать не варто було.
3. Яка ж ріжниця?
Яка ж по суті сталася зміна на Україні з цим переворотом?
Коли бути цілком об'єктивним, то треба признати, що в соціальному відношенню ґрунтовної зміни не сталось. Переворот тільки довершив, викреслив і надав точних, виразних форм тому, що вже було й при Центральній Раді.
Зрівняємо.
Центральна Рада в соціально-економичному відношенню виразно стояла на ґрунті недоторканности буржуазного, капіталістичного ладу. Вернувшись до влади вона зразу ж відновила зруйноване большевиками право приватної власности на засоби продукції й маєтки.
Гетьманщина не внесла в це основне питання нічого нового. Вона тільки виразно,
отверто сказала те, про що Центральна Рада уникала говорити. І тільки в цьому вся ріжниця.
Можна би сказати, що Центральна Рада законом про соціалізацію землі хотіла скасувати право власности на землю, отже тим внести нові соціальні відносини на селі.
Це також по суті не вірно. Насамперед, ця "соціалізація" не була й не могла бути справжньою соціалізацією при загальній капіталістичній сістемі господарства в державі. Наївно було думати, що капітал допустить таку ненормальність у такій важній галузі свого панування й не зітре всякі закони.
По друге, в тому законі ніякої соціалізації не було, коли розуміти під соціалізацією не тільки сістему володіння, але й сістему господарчих форм. Закон Ц. Ради тільки визначав характер, норми й способи володіння та розпорядження земльою. Що ж до характеру господарювання, се-б-то до того, що й є по суті соціалізацією, се-б-то що до соціалістичних форм хазяйства (продукції й поділу), то про це в законі тому не було мови.
І, нарешті, останньою поправкою Центральної Ради про право власности на 30 десятин і ця навіть ідея закону порушувалась.
Отже вся аґрарна політика Центральної Ради визначала тільки те, що Ц. Рада виразно обстоювала інтереси дрібного власника селянина, дрібної сільської буржуазії.
Що нового принесла Гетьманщина?
В "грамоті" говорилося:
"Поруч з сим (з відновленням у повній мірі права приватної власности) буде зроблено заходи по вивласненню земель по дійсній їх вартости від великих власників для наділення земельними участками малоземельних хліборобів".
Очевидно, Гетьман так само хотів спертися на клясу дрібних власників. Єдина ріжниця була в тому, що він не хотів "покривдити" велику аґрарну буржуазію. (Треба весь час пам'ятати про те, що, коли говориться "Гетьман", то треба розуміти "Німецький ґенерал". Гетьман був підставною, нікчемною фіґурою, манекеном і декорацією, за якою стояв німецький ґенерал та його воля, бажання, інтереси й розпорядження).
Гетьман під цей час ще не був у дуже тісних відносинах з великою аґрарною буржуазією, як пізніще, ще побоювався заколотів серед селянства й, може навіть до певної міри й щиро хотів забезпечити собі сімпатії з боку кляси дрібних, а не великих земельних власників.
Отже спочатку й тут основної ріжниці не було.
В робітничому питанню теж як з одного, так і з другого боку були ліберальні заяви. "Рівночасно твердо будуть забезпечені права робітничої кляси", обіцяла "грамота". Але, розуміється, ні Ц. Рада, ні тим паче Гетьманщина на ділі забезпечити тих прав не могли, бо, вертаючи клясі капіталістів "у повній мірі" право приватної власности, вони мусіли вернути й право експлуатації робітництва, без чого істнування самих капіталістів неможливо.
Вся ріжниця знов була тільки в тому, що Гетьманщина сказала це отверто, виразно й робила "в повній мірі", а Ц. Рада, примушена все те допускати й робити, не договорювала до кінця, соромилась, старалась ріжними "демократичними" заходами виправдатись перед робітництвом, а з другого боку й капіталістів не дуже сердити.
В сфері демократичних і політичних свобод також особливої по суті, по фактичному станові (а не прінціпіальних позіціях одного й другого режиму) ріжниці не було. І Гетьманщина, так само як і большевики, і Ц. Рада, старалась оберегти свою клясову владу від своїх клясових і політичних противників. Через те й вона, як і Ц. Рада, проголошуючи ріжні громадянські свободи (слова, зібрань, друку), в той же час обмежувала в цій свободі своїх противників. З єдиною знов таки ріжницею, що це робилося більш виразно й отверто.
Що було розігнано Парламент, представницький орґан і не допущено Українських Установчих Зборів?
Розуміється, тут німецький ґенерал, чи то-пак Гетьман пішов проти демократичних засад. Але німецький ґенерал міркував, очевидно, так: закони й права в державі залежать від того, хто має силу; сила тут моя, отже мої й закони й права; а чи не один біс, хто їх буде опубліковувати, - Установчі Збори чи один який небудь чоловічок, якого я назву Гетьманом? А що з одним чоловічком справу вести легче й зручніще, ніж з великою ґрупою людей, яка любить багато говорити, то в цьому німецький ґенерал переконався вже з досвіду Ц. Ради.
Ріжниці й не могло великої бути, бо "законодавча", рішаюча й направляюча сила не мінялася й лишалась усе тою самою-німецькою, мілітарною, імперіалістично-клясовою силою.
4. Zu spat.
Таким чином у соціально-політичному відношенню в початках перевороту настала тільки та ріжниця, що реакція, приведена Ц. Радою з німецьким імперіалізмом на Україну, прибрала більш виразних, отвертих форм. На німецьке командування вже впливали реакційні, буржуазні кляси, але основа "демократичної" української державности, дрібне селянство, все ж таки ще не було виразно загрожене.
Більшою небезпекою загрожувало з національного боку. Коли б до власти німецький Гетьман, чи то пак: ґенерал, покликав неукраїнський елемент, то тим самим, майже механично, влада перейшла би в руки не тільки ворогів українства, але й ворогів дрібного селянства, се-б-то в руки великої аґрарної й промислової буржуазії. З національним характером влади тісно, неподільно в'язався й соціальний її характер.
Це стало ясним українським політичним партіям у перші ж дні по перевороті. Для врятування хоч тих клаптиків демократичного ладу, які ще не було розтоптано німецькою ногою, треба було за всяку ціну старатися, щоб влада була національно-українського характеру. Рятуючи національний бік справи, тим самим рятувалось її від лап реакційної великої буржуазії, яка обліпила німецького ґенерала.
І треба правду сказати, німецький Гетьман у перші дні по перевороті мав виразний намір надати владі національно-український характер. Призначений ним "отаман" міністрів Устимович перш усього звернувся до українських буржуазних партій у справі сформування нового Правительства, себ-то переважно до есефів. Але ж вони називалися "соціалісти-федералісти" й дуже різко одштовхнули "отамана". Правда, сама фіґура цього прем'єр-отамана була настільки безглузда й навіть образлива для всякого політика, що псіхолоґічно есефів легко було зрозуміти.
Також з псіхолоґічного боку можна зрозуміти й їхню прінціпіальну позіцію що до зроблених їм пропозіцій. Вони брали участь у Ц. Раді, в цьому Парламенті української держави, вони, правда, різко крітікували його діяльність, але вони з самого початку його істнування тримали разом "єдиний фронт" і разом ділили все добре й зле цього орґану. І раптом брутальна рука німецького ґенерала задушує цей Парламент і передає всю владу якійсь нікчемній, нікому невідомій постаті якогось руського ґенерала. І той ґенерал пренахабно звертається до них, щоб вони йшли разом з ним творити волю брутального насильника-німця.
Розуміється, псіхолоґічно зрозуміле те обурення, з яким було есефами одіпхнено приятельську руку "отамана" міністрів Устимовича.
Але тільки з псіхолоґічного погляду це зрозуміло. З національного ж та навіть з соціально-політичного поглядів вони, по суті кажучи, не мали великих підстав одкидати німецько-гетьманські пропозіції. Адже вони самі були й проти "соціалізації землі", й проти тої невиразної й безладної політики, яку провадила Ц. Рада в співробітництві з німецьким ґенералом. Вони самі хотіли зміни майже в тому самому напрямі, що й було зроблено німецьким штабом.
От тільки не мали на увазі Гетьмана. Але як же бути в буржуазному громадянстві без "верховної" влади? Коли Ц. Раду розігнати (проти чого, властиво, есефи дуже не протестували б), то хто ж мав бути на її місці? Очевидно, якась одна персона. Але не Айхгорн же? Він і так був увесь час найверховніщою владою. От і було вибрано руського ґенерала Скоропадського. Бо хто ж винен українцям, що вони не хотіли дати свого гетьмана, коли до їх зверталося, навіть до самих есефів?
А що це "гетьман", а не презідент, так це ж для українців повинно було бути ще приємнішим, бо це ж була стара українська традіція, це підкреслювало національний характер української держави.
Такі пояснення давав німецький ґенерал і через "отамана" Устимовича й потім через "отамана" М. Василенка, якому було доручено "за неспособностью" Устимовича складати кабінет міністрів.
Ні, есефи не могли одважитись. Вони дуже хвилювались, гарячково й довго радились, дебатували. Не можучи самі рішити, вони скликали на нараду представників инчих українських партій, есдеків, самостійників і навіть есерів.
Представники партій рішуче порадили есефам рятувати що можна, поки буржуазія не захопила всього.
Серед представників есдеків був і я. Я належав до тої ґрупи, яка під час Ц. Ради домагалась виступу соціальдемократів з Правительства. Пробувши весь час "житомирського сидіння" Ц. Ради на теріторії занятій большевиками й вертаючись потім до Київу, я мав змогу знову проїхати через усю Україну й безпосередньо чути й бачити настрої широких мас. І тоді вже для мене було ясно, що з німцями приведено соціальну реакцію й що Ц. Рада упала в очах народу ще нижче.
Тепер же, коли лоґічний розвиток утворених самою Ц. Радою відносин у державі привів до її загибелі, мені й моїм товаришам здавалось, що обов'язком кожного українця є рятувати з пожежі все, що тільки ще можна врятувати, а не одходити на бік з революційною фразеолоґією на устах.
Було два способи активного рятування: іти в народ, піднімать серед його повстання проти насильників і збройною силою виганяти їх, або йти до тих самих насильників і ціною власного пониження одпихнути набік руську буржуазію, що простягала руки за владою. Перший спосіб без усякого сумніву був і чистіший, і революційний, але в тих умовах зовсім не здійснимий.
Другий же спосіб був немов "практичнійший". Прихильникам його здавалось, що повстання проти п'ятьсоттисячної німецької армії не дасть ніяких позітивних результатів, бо німці повстання моментально задушать, а як воно буде провадитись українцями, то з помсти й страху до них усю владу буде передано чорній руській реакції.
Тим паче, здавалось, повстання не матиме успіху, що Ц. Рада загубила серед народу всяку сімпатію й за неї широкі маси не рискнуть вступати в нерівну боротьбу з такою силою, як німці. Ці думки підтвержувались тим "спокоєм", з яким було майже скрізь по Україні принято звістку про переворот.
Отже, на думку "практичної" течії, коли способом отвертої, збройної боротьби явно не було надії хоч що небудь урятувати, то й спосіб складання рук на "революційних" грудях (як то робила ще третя течія) також нікому ніякої користи не дав би. Треба було відповідній українській соціальній течії іти до насильників німців і поки вони ще не підпали зовсім під вплив руської реакційної буржуазії, поки ще мали намір передати владу українцям ("созвучним" собі), брати цю владу й рятувати принаймні національний характер держави. Цей характер сам собою не допустив би до панування чорної поміщицько-жандармської реакції.
Але есефи не мали тої рішучости. Вони ж бо були "теж соціалісти", - якось воно ніяково так одразу.
І поки вони мнялись, чухались, вагались, руські кадети, представники руської аґрарної й промислової буржуазії вже встигли присунутись ближче до німців і до влади. Коли, нарешті, партіям удалось переконати есефів, що вони хоч і "теж соціалісти", але такого сорту, що можуть працювати з німецькими ґенералами, коли повели їх за руку до цих ґенералів, то виявилось, що вже було ... zu spat (занадто пізно). За ці дні есефівського чухання й зчищання з себе "теж-соціалістичности", руська буржуазія встигла захопити деякі портфелі. Вона дала німецькому ґенералові обіцяння бути слухняною, "покладистою", бути сліпою й німою, де то треба буде німцям, і німецький ґенерал, дбаючи про себе, рішив купити в руської буржуазії цю слухняність за міністерські портфелі. Це тим легче німцям було зробити, що їхні побоювання хвилювання народу з приводу розгрому Ц. Ради не підтвердилися, й особливих комплікацій у краю з новим ладом боятись не було чого.
Таким чином, коли партії привели есефів, було вже для чисто-українського кабінету zu spat.
Але все ж таки ще не все було захоплено, ще німецький ґенерал вагався. І він пропонував есефам зробити так: узяти портфелі голови ради міністрів та ще кільки важніших і почати працювати. Коли все буде гаразд, можна буде й усі останні посади замістити українцями. Другими словами, коли б есефи виявили себе слухняними, то ґенерал і проти них нічого не мав би. Що ж до того, щоб усунути гетьмана, як домагалась українська делеґація, то про це й мови не могло бути: гетьмана вже визнано в Берліні. А крім того народ зробив переворот, народ вибрав собі гетьмана й німецьке командування на Україні, вважаючи себе гостем, не мало ніякого права втручатись у внутрішні справи України.
Тоді українські делеґати запропонували "роз'яснити" гетьмана, як тимчасового презідента Української Республіки.
Ні, німецький ґенерал і в це не мав ніякого права втручатись, це була воля народу, він же не смів ламати чи хоч пальцем торкнути народню волю. І те, що він, німецький ґенерал, вів переговори з делеґатами, це з його боку було тільки посередництво між ними й верховною владою України, Гетьманом. Все ж рішення залежало тільки від верховної влади.
Але він усе ж таки, як цілком незаінтересована сторона, радив українцям узяти ці п'ять-шість важніщих портфелів, не вдаватись у дебати, а братись до діла. А далі видніще буде, що і як. І радив робити то як найшвидче.
Але швидкість і рішучість є огидні для щирої української вдачі. Есефи мусіли ще порадитись і подумати.
Поки вони радились і думали, руські кадети рішуче й швидко згодились на всі умови німецького ґенерала, продали йому всі військові запаси, муніцію, склади, що лишились од війни, продали хліб, жири, вовну, вугіль, продали все, що хотіли німці, на самих ганебних умовах і коли есефи, надумавшись, прийшли згодитись, було знову... zu spat: усе вже було захоплено руськими поміщиками, фабрикантами й ґенералами. Лишалось два-три паршивеньких портфелі, які німецький ґенерал з усмішечкою запропонував есефам.
5. Урядовий пиріг.
Таким способом процес, початий ще в октябрі, коли Ц. Рада осудила захоплення
влади пролетаріатом і селянством, розвинений боротьбою з цією робітниче-селянською владою, прийшов до свого неминучого кінця: до переходу влади в руки виразних ворогів працюючих кляс, до великої буржуазії й бюрократії.
І цікаво, як ця буржуазія дуже легко може розпрощатися з своїми "прінціпами", коли ходить о її клясові інтереси. Ті самі кадети, які так люто гризли українцям руки, не допускаючи до автономії та федерації, які так гарчали, пінились і скажено стрибали на цепу революції, коли українці підходили й брали самостійність, тепер ці самі кадети хапали владу в самостійній українській державі, тепер вони в своїх заявах і ріжних виступах рекомендували себе як гарячих прихильників самостійної України.
Розуміється, це була прихильність Іуди: цілуючи й обнімаючи знесилену, напівзадушену німецькою ґенеральською лапою Україну, вони в цей же час обплутували її шворками, щоб у слушний час потягти в чорно-реакційну, реставровану, "єдіную, нєдєлімую" "тюрму народів".
Заходи українських партій не дали позітивних наслідків. Основною причиною було те, що українська нація не мала своєї буржуазії, тої кляси, з якою німецькому імперіалізмові було найзручніще й найприємніще "працювати" на Україні. А звідси вже випливала й нерішучість та кволість тої течії, яка тільки ідеолоґічно готова була заступати інтереси української буржуазії (есефи), якої ще не було в дійсности.
Німецький імперіалізм одкинув сентіментальність і побрався з цілком рідною собі по духу, по стану, по цілям руською буржуазією. І всю повноту влади було передано їй під верховним доглядом і керовництвом німецького штабу. І до того повно, що навіть не вистарчало місця зародкові української поміщицької буржуазії, так званій "Партії хліборобів-демократів". А ця ж "партія" так щиро й активно брала участь у всіх гетьманських змовах, у підготовці перевороту, в озброєнню руської офіцерні, так лютувала на Ц. Раду й так плескала в долоні, коли "народ" вітав вибори Гетьмана. Ідучи за керовництвом поміщика С. Шемета й колишнього соціальдемократа Д. Донцова, ця ґрупа з таким ретельним, самовідданим хамством гострила й подавала ножа, яким було перерізано горло українській владі, й за це ні одного портфеля, ні одної посадочки не дістала. Руська пані-буржуазія одпихнула непотрібного вже хама й сама припала всією жадною мордою до смашного пирога-влади. А з його кадети дістали для себе найсмашніщі й найбільші шматки.13
РОЗДІЛ ІІ.
СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА РЕАКЦІЯ ГЕТЬМАНЩИНИ
1. Ґенеральний з'їзд грабіжників.
Допавшись до влади, руська реакційна буржуазія заходилась з усією енерґією коло мобілізації своїх сил. Почався цілий ряд з'їздів буржуазних і контрреволюційних течій. Всі вони з запалом виносили постанови за найактивніще заведення "ладу й порядку", всі вдячно вітали Гетьмана (читай: німців) за припинення анархії (Ц. Ради), всі з гарячою любоввю говорили про "Рідний Край".
Але з усіх цих з'їздів найцікавіщим є Ґенеральний з'їзд усієї буржуазії, або, як він офіціально називався, "з'їзд представників промисловости, торгу, фінансів та сільського господарства".
Участь в йому брали найвидатніщі члени Правительства, з Ф. Лизогубом на чолі. Наймити-бюрократи вітали своїх панів, що повернулися до своїх маєтків. Голова міністрів Ф. Лизогуб, забравши першим слово, з радостю привітав "зібраних представників культури та творчих сил краю". (Див. протоколи з'їзду.) Похвалившись перед своїми панами, як його кумпанія за поміччю німецьких ґенералів легко розправилася "з анархією", старий царський бюрократ гаряче запевнив своїх панів, що тепер вони можуть спокійно "працювати", бо Уряд, мовляв, "доложить до цього всіх заходів, а всякі спроби викликати анархію Й заколоти здавлюватиме сильною рукою".
Його похвалили оплесками й узялись "працювати в спокою та певности".
Насамперед, ще раз потішились, що таки допались знов до влади. Міністр спекуляції й біржових грабіжів Гутнік у самозадоволенню, з гордостю випнув своє спекулянтське черево й сказав: "Не треба лякатися слова "буржуазія", тільки вона в силі повести край до відродження... Щоб перейти від теперішньої анархії й грабіжів до нових умов, треба виконати велику державну роботу. В тій цілі треба змобілізувати всі творчі сили, треба дати нормальні умови для приватної ініціативи".
І от було вироблено такі "нормальні умови для приватної ініціативи":
"1. З'їзд вітає оголошене грамотою гетьмана відновлення приватної земельної власности... 3. Найкращим способом направити землю до найбільшої продуктивности є вільний продаж і купівля її... 4. Від Уряду вимагається широкої, шляхом кредиту й инчих заходів допомоги у відбудові про-дуктивности сільських господарств... Тільки вказаними способами можна перевести аґрарну реформу, а всі насильства й несправедливість при розділі приватної власности ніколи не задовольнять сільського населення й приведуть знову до шкідливих наслідків".
Отже в земельній справі всякі "насильства" усунено: вся земля лишається в поміщиків, а Уряд повинен ще "шляхом кредиту й инчими засобами" (які то були "инчі засоби", побачимо далі) допомогти поміщикам.
Так само в промисловости.
"Регламентування прав підприємців на вільність коаліції для захисту економичних інтересів... Зменшення довгости обов'язкового робочого часу може проводитися тільки з відповідною поступовостю... Виданий Тимчасовим Правительством закон про волю страйків треба переглянути... Колективні договори, як і окремі угоди, треба негайно признати недійсними..."
Це найголовніщі з "нормальних умов", вироблених з'їздом грабіжників. Після приняття статуту "Протофіса" (Союза представників промислу, торгу, фінансів, сільського господарства) голова з'їзду фон-Дітмар прочитав листа від офіцерів російської армії, які прохали з'їзд допомогти їм у справі одержання посад. З'їзд з великою готовностю пообіцяв заплатити й цим своїм слугам за "переворот".
Після того фон-Дітмар, закриваючи з'їзд виголосив "коротку, але сильну" промову, в якій закликав буржуазію "до немилосерної боротьби з соціалістами, що стоять під прапором Карла Маркса".
"Буржуазія - говорив він натхнено - повинна взяти участь у державнім устрою як шляхом економичної, так і політичної роботи. Треба змінити свої погляди в політиці. Буржуазія повинна не тільки займати пропоновані їй посади, але повинна йти до захоплення всієї влади". (Протоколи з'їзду).
Отвертіще, ясніще й ціничніще, здається, вже не можна було сказати.
На закінчення з'їзд вибрав і послав до Гетьмана делеґацію, яку 16 травня ця опереточна фіґура приняла, висловила свою радість з приводу принятих з'їздом важних
постанов "для зміцнення підвалин нового державного устрою дорогої всім України" й запевнила, що вона й її Уряд "у своїй роботі особливо підтримуватимуть ці громадські сили, що працюють над добробутом любого Рідного Краю".
2. Сласна лють аґрарних паразітів.
Оттак намітивши "нормальні умови", "культурні й творчі" сили краю розпочали свою діяльність для "всім їм дорогої" України.
І що ж то за страшна, дика, безоглядно й цінично-грабіжницька діяльність почалась! Це була просто вакханалія клясової помсти, здирства, насильств і отвертого грабіжу.
На села шугнуло, скрегочучи зубами від сласної люті, поміщицтво. Озброєне німецьким ґенералом, воно скажено кинулось до помсти над селянством. Усі закони, всі здобутки в аґрарній сфері було розтоптано ногами, з глумом, з прокляттями, з гарчанням пошматовано. Мало того: кожне село, кожна селянська хата були обкладені страшенними контрібуціями, розмір яких вирішався самими поміщиками. І тут лють паразітів розперезалася як найширше. "Відшкодовували" себе так, як тільки може "відшкодовувати" дикий наїздник за часів татарщини в завойованій країні. Більшість поміщицьких кодл для здирання цих контрібуцій, не задовольняючись німецькою "допомогою", мали власні карні відділи, складені з бувших стражників, урядників, поліцаїв і ріжного продажного деморалізованого елементу. Ці банди терорізували село, знущались над ним, катували його. Не задовольняючись грошевими карами, "культурно-творчі сили краю" робили полювання на людей для забави з собаками, з загонами, як слід. Людей закопували по шию в землю й тримали так до смерти, а пані й панночки в елеґантських убраннях з прутиками в руках забавлялись тим, що люто остервеніло били таких закопаних прутиками по голові, по лиці, по очах. Инчим вирізали на тілі непристойні лайки на адресу революції й так виставляли на сільських майданах. Жінок і дівчат насилували майже публично й за найменчий опір убивали тут же. Ті села, в яких знаходилась хоч невеличка ґрупа селян, що виявляли словом чи вчинком протест, часто громились німецькою артілерією й випалювались до останньої хати.
На поміч поміщикам виступив і Уряд. Він у кожному повіті сформував з руських офіцерів, жандармів і бувших поліцаїв так звані "карні сотні". От це були ті "инчі заходи", яких з'їзд Протофіса вимагав од Правительства. Ці карні сотні мали своїм завданням наводити "лад і порядок". Коли власна поміщицька банда здавалась поміщикові не задовольняючою його в його заходах до "ладу й порядку", він викликав "карну сотню" й село вкривалось трупами, каліками й пожежами.
Я вже не кажу про те, що економично грабіж ішов самий отвертий. Контрібуції самі собою, а економична експлуатація сама собою. Всі оброблені й засіяні селянами панські поля було, розуміється, повернено поміщикам без усякої компенсації. Про це смішно було б і згадувати. Але крім того село повинно було далі робити на цих полях. Щоб не було вже зовсім похоже на часи невільництва, давалося платню робітникам. Але це була така мізерно мала, така нахабно й цінично глузлива платня, що багато селян просто одмовлялось брати її, хоч на роботі були, примушені страхом смерти й катування. Старі селяне, які пам'ятали ще панщину, казали, що то був рай у порівнянню з цими часами.
Так "працювали" "культурно-творчі сили" на селі.
3. Діяльність "культурно-творчих сил" у місті.
В місті йшла та сама оргія, тільки в не таких розперезано - диких, крівавих формах. Тут "творчі" промислово-фінансові сили просто вмочили всю свою жадну пику в державну скарбницю й жлуктали кредіти, субсі-дії, концесії так, що аж за вухами лящало. Під керовництвом шефа спекулянтів "міністра" Гутніка спекуляція дійшла до гомеричних розмірів. Промислові підприємства діставали колосальні "позики" й "допомоги" від держави, але число безробітних росло з кожним днем. Промисловість падала ще більше, не вважаючи на те, що восьмигодинний робочий день було знищено, що було повернено всю сваволю "приватної ініціативи" капіталістів. Маючи єдиний імпульс - набування капіталів, бачучи тільки в цьому ціль своїх підприємств, промисловці задовольнялись можливостю простого грабіжу, як найлегчого способу набити свої кишені.
А поруч з цими своїми хижаками, "працювали" й "гості"-хижаки. Тепер над ними не було ніякого контролю, не було навіть того слабенького голосу Ц. Ради, який все ж таки заважав німецьким ґенералам. Купивши собі в руської буржуазії мовчання, нанявши собі згодливих наймитів-міністрів, вони могли тепер грабувати "законно" й безконтрольно. І щастя тільки в тому, що залізниці України не могли справитись з німецьким апетитом, а то б її було очищено всю як липку.
Що ж торкається політичних і демократичних свобод, то про них, розуміється, багато говорити не треба: їх було просто знищено для тих кляс, які були ворожі до кляс паразітарних. Свобода зібрань, союзів, коаліцій, слова й т. и. була тільки в буржуазії. Це був розцвіт з'їздів кадетів, промисловців, "руських союзів" і т. д. Всі инчі заборонялись або ставились під такий контроль, що були цілком нешкодливі для буржуазії. Пресу взято було під цензуру самого нахабного безпардонного характеру. Демократичні думи, вибрані ще за часів Тимчасового Правительства (для панування буржуазного ладу, власне, не шкодливі), Уряд розігнав, а діячів їх позаарештовував. Замісць цих дум було повернено старі, царські, чорносотенні думи. Замісць комісарів Ц. Ради, введено інстітут "старостів", ґубернських і повітових. Це були переважно старі царські ґубернатори, жандармські офіцери, справники, поліцмейстери. Все старі, відомі населенню, жахні призвища. В Київі відновлено було стару "охранку" й склад її був чисто жандармський; називалась вона "Особим відділом при штабі ясновельможного пана Гетьмана всієї України". Старий царський жандармський охранник Буслов стояв на чолі сеї пахучої інстітуції.
4. Лівіще навіть за Шейдеманів.
Але треба одзначити два цікавих моменти в цій чорносотенно-буржуазній вакханалії.
Перший момент: це підкреслювання скрізь, у всіх урядових актах, заявах, інтервью, промовах і т. п. самостійности української держави й національного українського її характеру.
Другий момент: виставляння всього режиму, як демократичного й навіть "лівого".
Особливо це виразно, настирливо на кожному кроці випиналось у початках нової влади.
Наприклад, у заяві, підписаній усією Радою Міністрів з 10 мая, між инчим даються такі нахабно-брехливі, безсоромно лицемірні пояснення:
"Гетьман не змагає стати самодержцем. Назва гетьмана се втілення в історичній національно-українській формі ідеї незалежної й вільної України. Стоячи на чолі Українського Правительства, гетьман тим самим відновляє й закріплює в народній свідомости думку про невідбіральні народні й козацькі вольности. Грамота гетьмана положила початок нової епохи в історії державного життя України й свідчить про те, що не може бути мови про змагання нового Правительства до подавлення української національности, її мови, культури й державности".
Як поводилась ця "нова епоха" з цією самою українською мовою, культурою, побачимо далі.
"Головна задача Правительства, котре має тимчасовий переходовий характер, - зміцнити на Україні державний лад і в умовах повного спокою та справжньої волі довести країну до хвилі скликання народнього представництва..."
Як саме, в якому напрямі й якими засобами зміцнявся той "державний лад", який був той "спокій" і "справжня воля", про це вже вище говорилось.
"Городська й земська самоуправа надто дорогі сьогоднішньому Правительству, в склад котрого увійшли особи з довгою минулою громадянською діяльностю на полі місцевого життя, й підозріння, немов би Правительство бажало зменшити права місцевої самоуправи й усунути з неї широкі верстви населення, повинні з тої причини зовсім відпасти. Одначе досвід останнього часу показав, що правильне поставлення місцевого господарства можливе тільки під умовою притягнення до сеї справи більше підготованих елементів, для чого потрібно буде, - зберігши загальний демократичний характер земських і мійських управ, - внести у виборчий закон для сих інстітуцій такі зміни, котрі забезпечували б продуману та плодотворну роботу для добра місцевого населення".
І, дійсно, в ці "дорогі" інстітуції було таки внесено гарненькі "зміни"!
"Правительство не думає нарушати якісь політичні свободи, але в трівожні часи, які переживає наш Рідний Край, по таких іспитах інтереси державного ладу повинні стояти на першім місці й, коли в поодиноких випадках в ім'я сих вищих інтересів Правительство буде примушене хопитися строгих мір, так се виключно на час до привернення спокою в краю й повороту умов нормальної творчої державної роботи, якої тепер є так багато".
Скільки ж то повинно було бути тих "поодиноких випадків", щоб Правительство було "примушене" завести такий терор!
"Так само несправедливі обвинувачування Правительства в службі інтересам великих земельних власників і в повнім забуттю насущних потреб селянства. Правительство не спиниться ні перед якими жертвами, щоб створити на Україні здорове, забезпечене землею селянство, котре було-б здатне в найвищій мірі побільшити продукцію".
І таки воно й не спинялось ні перед розгромом цілих сел, ні перед крівавими експедіціями, ні перед закопуванням селян живцем у землю.
"Так само справедливі домагання робітників, не звернені на те, щоб підірвати рідний промисл, усе стрінуть підтримку й поміч " Правительства, а професійні союзи, наскільки вони займаються обороною професійних інтересів, користаються з боку Правительства повним признанням".
Просто таки не Уряд, а чистий народолюбець.
А опереточний Гетьман навіть таке "колінце" устругнув у розмові з кореспондентом "Веrliner Таgеblatt"-у: "Здається, - сказав він - що мене в Германії вважають за реакціонера й упевненого прихильника федерації з Великоросією. І те й друге - невірне. Я смію запевнити, що моя програма й демократичні вимагання сеї програми йдуть навіть далі, ніж у панів Шейдеманів та Давидів".
Словом, трохи-трохи не большевик. А що вже самостійник, що завзятий демократ, то тільки пошукати такого треба.
Чим же це все поясняється?
5. Річ не в лизоблюдах і прохвостах.
Розуміється, річ тут не в слинявому руському ґенералові Скоропадському, не в старому бюрократичному льокаєві Лизогубові, не в инчих нанятих лизоблюдах, навіть не в "Протофісах" і всіх тих инчих прохвостах, що смоктали й гризли Україну. Річ у німецькому імперіалізмі, в його ґенералах на Україні. Німецькому імперіалізмові в цілях війни незручно було виявити себе як перед Европою, так і перед своїм народом яко насильника над молодою державою, як оборонця реакції, як простого грабіжника. Йому треба було мати якісь виправдуючі документи. От він і давав розпорядження своїм апаратам на Україні - гетьману, міністрам - робити відповідні заяви, маніфести, накази, інтервью й т. п. Ці заяви й маніфести друкувались у закордонних ґазетах, цітувались у німецькому Райхстаґу й ними доводилось, що український народ під охороною німецьких друзів благоденствує: має свою самостійну державу, має свою національну культуру, мову, має лад і порядок, має всі демократичні свободи й такого "лівого" гетьмана, який навіть Шейдеманам не уступить.
 
Наші Друзі: Новини Львова