Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 24 вересня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

Відродження Нації

Переглядів: 76128
Додано: 21.03.2006 Додав: LuckyLuke  
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Таким чином ці дві причини, ці два ґрунтовні мотиви лягли в основу національної політики большевиків на Україні. І через те вся вона явно й недвозначно велася в напрямі знищення перш усього національної української державности (якого б ні було соціального змісту) й удруге — національної української культури.
В першому напрямі було взято тактику роздроблення всієї України, всієї національно-етноґрафичної теріторії її на окремі области, які називалися „федеративними совітськими республіками”. Національний прінціп державности для України одкидався цілком рішуче й отверто. Большевицька преса навіть того не ховала й заявляла, що формування цих окремих федеративних республік зосновується ніяким способом не на національних прінціпах, а на економичних. І таким чином, зовсім по тому самому поділу, як і в кадетської Комісії Тимчасового Правительства, як по Інструкції Ґенеральному Секретаріату, ґубернії Харьківська, Катеринославська, Херсонська (вугіль, залізо, хліб) творили одну республіку, яка називалася „Донецька Федеративна Совітська Республіка” ; Крим і Таврія творили „Таврійську Федер. Сов. Республіку” і т. д.
Отже, таким робом ідея української державности цим поділом нищилась, зтиралась зовсім. Є собі окремі республіки, — Донецька, Таврійська, Київська, Сєверо-Западная, — частини „єдіної, нєдєлімої”, „федеративної” Росії.
Таким ловким маневром большевицькі мудрії сподівалися вбити зразу двох зайців: і український „буржуазно-націоналістичний” сепаратизм убить, і серед своїх націоналістичних елементів собі за це сімпатій придбати. Бо не тільки серед руської буржуазії, але й серед демократії було невдоволення большевиками за те, що вони допомогли українському сеператизмові, що вони розбивали велику Росію, розтринькували таку могутню, багату державу. От тут вони й могли показати, що вони були не гірші за кадетів патріоти, що вони також добре розуміли значіння Харьківщини, Катеринославщини та Херсонщини, що вони вміли також „збірати руську землю”.
І справді, руська буржуазія й руська мозговична демократія оцінили як слід цей патріотизм. Коли большевики під командою Муравйова вступили в Київ, голова Київської думи, правий есер і ненависник большевизму, вітав вступ большевиків у Київ як момент „возсоединенія единаго русскаго пролетаріата” (читай: „єдіной, нєдєлімой Росії”.) А чорносотенна й контрреволюційна преса, оскільки вона могла виходити, цілком отверто це говорила й хвалила большевиків і всю їхню національну політику.
Що ж до національно-української культури, то тут було ще меньче церемоній: її всю було підведено під катеґорію контрреволюції й нищилось без усякого милосердя. Пресу заборонено, українські друкарні конфісковано, книгарні зачинено, школи припинено, а за українську мову на улиці хапано й давано як не до розстрілу, то під небезпечне підозріння в контрреволюції.
І це тим легче було виробляти, що ми самі спровокували українську ідею, що ми її одягли в ліберально буржуазну одежу, що ми самі поклали на неї печать ворожости до соціальної революції: хто визнав себе українцем, той є ворог соціальної революції, й ворог активний, запальний. І це улекшувало руському націоналізмові розперезатись і під приводом боротьби з соціальними ворогами боротись з українським національним відродженням. Це дозволяло найтемнішим большевицьким елементам зривати з стін портрети Шевченка й топтати їх ногами, ловити по селах українських шкільних учителів і знущатися з них, і розстрілювать їх тільки за те, що вони були свідомими українцями.
Розуміється, такими засобами й при таких умовах можна було примусити все українське зникнути, сховатися як найдалі.
4. Кому ж це на користь?
Але ясно також, що така політика не тільки не могла бути корисною тій соціальній справі, яку провадили большевики, але й шкодила їй. Ясно, що така політика справу соціалізма, справу визволення пригноблених мас від усяких форм утиску не тільки не посувала вперед, а гальмувала.
Бо, припустімо, що влада большевиків на той раз задержалась би на Україні. Припустімо, що їм такими драконовськими заходами удалось би спинити й забити розвиток національної культури й усього національного життя, що маси без особливого протесту, а навіть цілком спокійно й охоче приняли би руську культуру, — школу, книжку, мову й т. д. Як би ж це одбилось на справі соціалістичної революції? Тільки неґативно. Для успіху цеї справи всяка темнота, всяка задержка духовного розвитку пригноблених мас тільки на шкоду, бо темнота задержує в псіхіці старі впливи, старі навики, старі способи думання й оцінки явищ. Українські маси, що мали би оперувати чужими формами й засобами культури, задержувались би в своєму духовному розвиткові, задержували би в своїй псіхіці старі нахили й поняття. І вийшло б те, що большевики, коли б щиро провадили справу революції на Україні, мусіли би раніше чи пізніше прийти до національно-українських форм духовного розвитку, як самих економних, швидких і природних. Отже результатом було би тільки шкодливе упущення часу й задержка самої революції.
Крім того: така політика не так то вже приймалась спокійно й охоче самими українськими масами, не кажучи вже про національно-свідомі й активні елементи українства. Все ж таки чуття пробудженої ніжности було в них, все ж таки ті самі салдати, які лаяли, проклинали й гнали разом з большевиками Центральну Раду, все ж таки вони колись почували себе українцями, почували свою гідність, свою національну гордість, свою ніжність до рідного оточення. І хоч це тепер уважалось „буржуазним”, хоч воно й топталось і запльовувалось, хоч це запльовування похвалялось большевиками, то все ж таки все це було десь там у глибині душі, воно все ж таки жило й, може, не раз спалахувало образою, коли хтось чужий плював на його. І та образа закіпала болючими ранками.
Крім того: така політика одштовхувала від справи соціальної революції ті національні українські елементи, які вже починали хилитатись на своїх соціальних позіціях, які вже сумнівались у справедливости їх, які готові були стати в ряди активних борців за соціалістичну революцію. Коли б большевики до кінця були послідовними, коли б справу національного визволення так само гаряче, активно й рішуче поставили на Україні, як вони ставили справу соціальну, коли б принаймні не виявили себе такими безпардонними ворогами її, багато людей з рядів української демократії перейшли би на їх бік. І можливо, що серед самої Центральної Ради упало б її стремління всякою ціною вигнати большевиків, коли б вони показали, що для них є одна ціль: соціальна боротьба й що справу національного визволення й розвитку національної культури вони провадять з неменьчою ініціативою, енерґією й активностю, як сама Центральна Рада. Тоді в багатьох членів Ц. Ради, я певен, виник би сумнів, чи варто боротися з большевизмом, а тим паче боротися тим способом, до якого вони вважали себе змушеними звернутися, — силою німецького війська. І багато є даних гадати, що до цього способу не дійшло би, а тим самим революція на Україні не потерпіла би такої великої, тяжкої й шкодливої задержки.
Але большевики не тільки не привернули до себе сімпатій настроєних до них прихильно елементів, але одштовхнули навіть тих, які, не вважаючи ні на що, все ж таки не пішли за Центральною Радою й лишились з большевиками, щоб разом з ними працювати. Лишились і не видержали: брутальне, розперізане нищення всього українського поставило їх у траґічне становище, бо вони, працюючи з большевиками, мусіли тим самим немов би згожуватись з їхньою національною політикою, мусіли немов би покривати їхнє злочинство проти своєї нації. І вони мусіли тікати від них. Одним з таких був укр. с-д. Неронович, який один час був військовим Народнім Секретарем і який мусів покинути всяку активну роботу з большевиками. (За цю спробу він заплатив своїм життям: його було розстріляно Олександром Шаповалом, начальником одного з гайдамацьких відділів, який потім був міністром військових справ за доби Отаманщини.)
Я не кажу вже про те, що ця політика надавала величезної сили в руки національних елементів, виразно ворожих до большевизму й до соціалізму. Вони користувались нею, щоб викликати недовірря в мас до самої ідеї соціальної революції. Доведені до люті сею політикою вони використовували всяку помилку, всяку неудачу, всяку несприятливу для большевиків обставину, щоб висміювать їхню діяльність соціальну, їхні наміри й дальші цілі.
А большевики ж не можуть похвалитися великими успіхами в своїй соціальній роботі на Україні за цей час їхньої влади. Причини цих неуспіхів, звичайно, для об'єктивного глядача можна було зрозуміти й пояснити. Перш усього, стан війни по всій Україні. Друге: знесилення й надірвання транспорту, фінансів, індустрії й взагалі всього господарства за часи війни й революції. Смішно було гадати, що за кільки тижнів можна все це було відновити й поставити на ноги та ще на нових підвалинах. Третє: цей період совітської влади як раз ішов на ламання й руйнування старих державних і буржуазно-клясових орґанів. А це ще побільшувало хаос, розгордіяш і безлад. Четверте: сила всякого дезорґанізаційного, хижацького, подлого елементу, що зразу ж налип до большевиків; усякі авантюристи, жулики, шарлатани й уголовники підфарблювались під большевизм і ловили велику рибку в тій зкаламученій, безладній воді. П'яте: самі большевицькі орґанізаційні, творчі сили ще не встигли скрісталізуватися, повиходити на поверхню, а правили й руководили люди випадкові, на швидку покликані. Шосте: влада большевицька почувала себе непевно на Україні, бо сподівалася з моменту на момент приходу німецьких військ, запрошених Центральною Радою, про що чутки почали ходити на другий же день по виході Ц. Ради з Київа. Большевики, розуміється, не мали надій перемогти своїми безладними, дезорґанізованими ґрупами салдатів, що називались червоноґвардейцями, реґулярні, залізно-дісціпліновані німецькі війська з усією їх високою військовою технікою. Через те вони більше заняті були тим, щоб яко мога більше вивезти з України в Росію всяких продовольчих продуктів і ріжного майна, аніж займатися усталенням і орґанізацією совітського ладу.
Об'єктивному глядачеві все це видно й зрозуміло було. І такому глядачеві ніколи на думку не прийшло би вимагати від большевиків при таких умовах соціалістичного раю або принаймні якихсь виразних позітивних наслідків від їхнього панування. Але люди не об'єктивні, а особливо роздратовані, ображені або переслідувані, ті вживали ці обставини й наслідки їх як засоби для антібольшевицької аґітації.
Українські ж елементи цими соціальними неудачами й труднощами користувались для національної пропаґанди, а разом з тим і для антібольшевицької. Особливо аґітація їхня почала мати успіх серед селянства, у якого большевики, хапаючись швидче й побільше вивезти, забірали без відповідних компенсацій хліб, худобу й навіть деяке господарське знаряддя, вроді плугів, борін і т. п.
І коли почався наступ закликаних Ц. Радою німецьких військ на Україну, ці українці орґанізовували в тилу большевиків повстанські відділи й дуже шкодили совітській владі. І то робив не тільки антісоціалістичний елемент, але й той елемент, який уже хитався до приходу большевиків, який належав до революційних верств українства. Так, наприклад, на Катеринославщині головними орґанізаторами й складовими силами повстанського вільного козацтва були українці робітники катеринославських заводів, головним чином соціальдемократи тої течії, яка найбільше в цій партії мала нахилу до большевизму.
Отже в результаті такої націоналістичної й імперіалістичної політики большевиків явилось те, що українські національні елементи, соціально-прихильні до них, одхитнулись; що елементи, які вагались, сумнівались у вірности своїх соціальних позіцій, тепер на них утвердились у противний до большевиків бік; що елементи, які ставились вороже до соціальних цілей большевиків, а цю ворожість прикривали й виправдували недовіррям до большевиків у національному питанню, тепер торжествували: а бачите, хіба ми не мали рації, борячись з ними? а бачите, хіба їм о соціалізм на Україні ходило? Хіба це соціалісти? Це — такі самі імперіалісти й насильники нашої нації, як і монархісти, як чорносотенці.
І виникає питання: чи корисно все це для справи соціальної революції? І далі: чи може справжній соціаліст дивитись на національне питання тільки як на питання тактики? Чи можна в цій сфері обмежуватись тільки прінціпіальними, хоча би найліберальнішими резолюціями? Чи не є національне питання питанням соціальним, питанням великої ваги, в якому справжньому соціалістові треба бути не тільки холодно, сухо безстороннім, але й активним, гарячим, рішучим чинником, навіть тоді, коли ця активність зачіпає власне чуття соціаліста, несправедливе чуття члена пануючої нації?
РОЗДІЛ XIV.
ЗАКЛИКАННЯ НІМЦІВ
1. Мировий договір з Почвірним Союзом.
Проголошенням самостійности України український Уряд улекшував і собі й почвірному союзові справу довершення мирового договору. Будучи самостійною, ні від кого незалежною, суверенною, Україна мала повне право вступати в усякі міжнародні зносини.
Під час підписування миру майже вся Україна була під владою большевиків а також столиця української держави. Український Уряд Центральної Ради не мав уже ніяких сил і ніякого значіння в краю.12
Але почвірний союз, не зважаючи на це, зробив поважний, урочистий вигляд і провадив справу так, ніби мав діло з самим могутнім і поважаним урядом. Не звертаючи ніякої уваги на те, що большевики присилали своїх делеґатів від українського совітського Уряду, доводячи, що величезна частина теріторії України є під цим Урядом, німці трактували Уряд Центральної Ради яко єдиний правомочний, законний і дійсний Уряд української держави.
Розуміється, це робилося, як сказано вже, не ради прекрасних очей молодої хуторяночки, а ради її хліба, цукру, вугілля й тому подібних прекрасних річей. Від хуторянки вони могли дістати всього цього далеко більше й вигідніше, ніж від пришелепуватих большевиків, які заключали мілітарний мир і в той же час оповіщали їм соціальну війну.
Та грали ролю в цьому й инчі, вищенаведені міркування. Крім того, Рада Народніх Комісарів, стараючись виговорити собі кращі умови миру, затягала мирові переговори. Україна ж готова була підписати зараз же, увільнити велику частину всього східного фронту й очинити кордони до своєї багатої країни.
А що до того, що більша чи меньча частина сеї країни була під владою якогось инчого Уряду, німці тим дуже не журились, — вони могли зробити так, щоб там була влада того уряду, який був їм до вподоби й до користи.
І от 9 лютого 1918 року в Берестю було підписано мировий договір Української Народньої Республіки з почвірним союзом Центральних держав, Ґерманією, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною.
Головні його точки такі:
„І. Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія й Туреччина з одного боку й Українська Народня Республіка з другого боку заявляють, що воєнний стан між ними скінчився. Заключаючі договір сторони ухвалили надалі жити між собою в мирі й приязні.
II. 1) Між Австро-Угорщиною з одного боку й Українською Народньою Республікою з другого боку, як далеко сі держави межують між собою, лишаються ті межі, які були перед війною між Австро-Угорщиною й Росією. 2) Дальшу границю зазначить мішана комісія, беручи під увагу етноґрафічні відносини й жадання населення. 3) На випадок, коли б Українська Народня Республіка мусіла мати спільну межу з якоюсь иншою з держав почвірного союзу, застерігається особливі умовини.
ІІІ. Опущення окупованих теренів почнеться негайно ж по ратіфікації мирового договору. Спосіб переведення опущення та передання опущених країв означать уповновласнені заінтересованих сторін.
IV. Діпломатичні й консулярні відносини між сторонами, що заключають договір, відновляться негайно по ратіфікації мирового договору. Щодо найдальше йдучого допущення консулів з обох боків застережено особливі умови.
V. Заключаючі договір сторони відмовляються обопільно від заплати коштів війни, себто від державних видатків на ведення війни, а також від покриття воєних шкід, себто шкід, завданих державам і їх горожанам на воєнних полях шляхом військових операцій, включаючи сюди всі переведені у ворожій державі реквізіції.
VI. Воєнних полонених відпуститься з обох боків до дому, оскільки вони не захочуть дістати дозволу лишитися в чужій державі, або податися до якоїсь иншої держави. Полагодження получених з сим питань відбувається шляхом окремих договорів, зазначених у VIII статі.
В дуже довгій і докладній VII статі усталено будучі господарські відносини між державами почвірного союзу й Українською Народньою Республікою на таких основах: на час до 31 липня с. р. обов'язуються сторони, що заключають договір, постачати обопільно надвишки хліборобських і промислових продуктів. Скількість товарів і їх ціни установлює комісія, яка сходиться зараз же по заключенню миру. Виміна товарів відбуватиметься почасти через державні централі або стоячі під доглядом держави, а почасти шляхом вільної торговлі. До заключення остаточного торговельного договору, а в усякім разі по заключенню загального миру обопільні торговельні зносини управильнить провізорична умова, яку можна виповісти протягом шістьох місяців від 30 червня 1919. Ся провізорична умова усталює обопільні договірні мита, які мали силу до вибуху війни в торговельнім русі між Австро-Угорщиною та Росією, також для зносин між монархією та Україною. В ній є також усі важнійші точки старого торговельного договору з Росією, оскільки вони мають відношення до України. Поза тим забезпечено вільний провіз до Азії, а особливо до Персії, який раніше замикала Росія. Нарешті дійшло до умови в справі ось чого: „В господарських зносинах між краями обох держав, охопленими митовим договором, Австро-Угорщини з одного боку й України з другого боку, не буде Україна жадати полегкостей, які робить Австро-Угорщина Німеччині або якій иншій країні, полученій з нею митовим союзом, що межує з Австро-Угорщиною безпосередньо або через якусь иншу, получену митовим договором з нею або з Німеччиною країною”. Такі ж постанови є важними й відворотно для України.
VIII. Усталення публичних і приватних правних відносин, виміна полонених та цівільних інтернованих, справа амністії, а також справа захоплених противником торговельних кораблів—усе те усталиться в окремих договорах з Українською Народньою Республікою, які творять значну частину теперішнього мирового договору й, оскільки се можливе, одночасно з ним вступлять у силу.
IX. Умови, заключені сим мировим договором, творять єдину неподільну цілість”.
Для української держави цей мир безперечно був би з ріжних боків дуже корисний. Перш усього, ним українська державність визнавалась такими поважними суб'єктами міжнароднього права, як центральні держави. А маючи до цього на увазі ще признання Анґлії та Франції, можна було би тепер уважати її цілком повноправним, рівним членом світових держав.
Далі, цей мир досить справедливо й корисно для України розв'язував питання про теріторіальні межі, особливо що до Польщи (Холмщина, Підлясє).
В фінансовому відношенню також для України була реальна користь від цього миру: наприклад золота валюта українського карбованця стояла тоді дуже високо (100 німецьких марок = 46 українських карбованців).
Навіть торговельні умови було складено досить вигідно для України.
Словом, мир цей був би дуже корисним і для української держави й для її Уряду, коли б... коли б при цьому була одна умова, а саме: коли б цей мир явився не результатом збігу сприятливих обставин, а наслідком нашої сили й волі, коли б ми тою силою самі могли реалізувати, охоронити й затвердити за собою всі наслідки миру. При такій умові це був би дійсний і корисний мир.
А коли український Уряд тої сили не мав; коли розбиті невеличкі військові відділи його безпорадно одступали на самий краєчок української теріторії й не було ніякісенької надії своїми силами вернути загублену владу над державою; коли без чужої сили реалізації того миру не можна було й сподіватись, — то весь мир набірав уже инчого характеру, він весь був у руках тої сили, яка мала переводити його в життя.
2. Великодушний лицарь.
А хто ж мав його переводити, як не ті, що робили його, для яких він був і корисний і необхідний, се-б-то центральні держави, Німеччина й Австро-Угорщина.
Національна політика большевиків на Україні дуже сильно підпихнула українську демократію в обійми німецького Імперіалізму. Коли в одної частини її до остаточного виявлення сеї політики було ще вагання й огида до цих обіймів, то після нищення української культури це вагання пройшло й Центральна Рада свідомо кинулась на груди німецького мілітаризму й запросила його помочи. І без того хистка й непевна у своїх соціальних сімпатіях, і без того з великим нахилом до паничів, хуторянка тепер з повним ніби правом заручалася з бравим німецьким ґенералом, щоб у його знайти охорону й оборону нищених прав української нації.
Отак розхрістаний, безшабашний націоналізм ріжних Муравйових, „собирателей земли русской”, допомагав розвитку соціальної революції на Україні й гуртував прихильників її!
Німцям же, розуміється, було дуже приємно й вигідно взяти на себе ролю благородних оборонців молодої держави й нівечених її національних та державних прав. Перш усього ці великодушні лицарі справедливости мали за це добру платню по договору (одного хліба Україна мала дати мілліон тон!). Потім це лицарство давало їм змогу пустити на спочинок та роскішну українську пашу свої зголоднілі й перетомлені армії. Далі, ця їхня великодушність давала їм змогу окупувати величезний край без усякого напруження сил, володіти ним і використовувати всі багацтва його до схочу.
Отже справу уладнали надзвичайно швидко й легко. Німеччина й Австро-Угорщина навіть мало не посварились між собою, хапаючись одна поперед одної взяти на себе яко мога більший тягар сього лицарства перед молодою беззахисною хуторяночкою. Нарешті, поділилися: Австро-Угорщина взяла під свою опіку південь України, Німеччина всю останню її теріторію.
Хуторянка ж з хусточкою в руках і заплаканими очима звернулась спочатку до народів усього світу з жалями й прокльонами на большевиків, так промовляючи:
„Ще перед двома місяцями говорили скрізь у Росії про Україну, як про оазіс у російській пустелі. В нашому краю був лад і порядок. Радість, гордість і повага огортали нас перед першим народнім парламентом, Ц. Радою, яку вибрав сам народ. Ми старалися не нищити, але відбудовувати собі самі на руїнах війни наш край. Большевики в Петрограді, Москві й инчих російських містах з заздростю та ненавистю дивилися на поступ українців. Та це була мала причина. Головною причиною їх заздрости було природне багацтво України на збіжжя, цукор і все инче, що наш рідний край мав у себе. Це стара, історична звичка захланого, ненаситного руського народу, нашого поневольника, нас грабувати й висисати... Чужинці! тепер ви бачите правдивий характер большевиків. У Харькові, Полтаві, Катеринославі й Київі тепер убивають і палять. Кождого українця, який брав участь у соціальній революції, щоб підперти нову волю нашого краю, переслідує, витягає з хат і розстрілює червона ґвардія...” (Відозва У. Ц. Ради „до народів світу”, лютий 1918 р.)
Отак чисто по хуторянськи та по баб'ячому розказавши про большевиків, як про ворогів соціальної революції, хуторянка повернулась тоді до німецького народу й знов розповівши про большевиків, як про банди грабіжників та злочинців, а себе виставивши дійсною соціалістичною владою, закінчила:
„У сій тяжкій боротьбі за наше істнування ми шукаємо помочи. Ми глибоко переконані в тому, що німецький народ, який любить спокій і порядок, не зостанеться байдужим, коли дізнається про наше лихо. Німецьке військо, що стоїть з боку нашого північного ворога, має силу, щоб нам допомогти й своїм втручанням охоронити наші північні межі від дальшого вдирання ворога. Це є те, що ми мали сказати в тяжку годину, й ми певні, що наш голос буде почуто.” (Відозва У. Ц. Ради „до німецького народу”, лютий, 1918 р.)
Ну, розуміється, його було почуто. „Німецький народ”, а инчими словами німецький імперіалізм дуже був зворушений і розжалоблений словами хуторяночки. Закрутивши вуса догори й клацнувши тяжкими гарматами він у пориві шляхетних лицарських почувань одважно кинувся на північного ворога хуторянки.
Ну, звичайно, перед цим було зроблено невеличку умову що до „подяки” за це лицарство й та подяка мала бути зроблена переважно хлібом, цукром, жиром, шкурою, словом усім тим, що водилося на хуторі.
3. „Визволитель” України.
Не треба бути військовим ґеніальним стратеґом, щоб зразу ж угадати, чим мала скінчитися боротьба німецької дісціплінованої, ідеально озброєної, п'ятьсот-тисячної армії з нещасними, обдрипаними, незорґанізованими частинами червоної ґвардії. Для німецького війська це був собі військовий променад по Україні. Вони собі йшли, пострілювали, а большевики при одному наближенню їх, часто не пробуючи навіть для проформи ставити опір, одступали й тікали.
А для декорації, для сімволу, що большевиків виганяє українська влада, попереду німців виступали ті дрібочки українського війська, яке було при Центральній Раді. Коли большевики очищали перед німецькою силою якесь місто, українці старались першими вступити в його й приняти на себе всю честь визволення.
Так було визволено й столицю української держави, Київ. Большевики, розуміючи, що на одбиття Київа німцями буде кинено значну кількість своїх сил і що боротись з цими силами є справа цілком безнадійна, рішили здати місто без бою. Але іменно для Київа й треба було утворити вражіння, що виганяють большевиків українські війська, а німці, мовляв, так собі, десь там ззаду, як малозначні, непомітні свідки цеї боротьби.
І от для такої декоративно-рекламної, дутої справи виступив майстер по цій части, бувший ґенеральний секретарь військових справ, а тепер тільки отаман (ґенерал) С. Петлюра. Йому роздути свій рекламний пузирь до надзвичайних розмірів було тим легче, що большевики самі його до цього часу з усіх сил рекламували. Не знаючи, що його вже було позбавлено посади військового секретаря, й думаючи, що він і далі є військовим міністром, большевики прив'язували до імени С. Петлюри всі військові операції українців, усиленно називаючи „петлюровцями” всіх, хто їм здавався контрреволюціонером. Сотні відозв, промов і статей з лайкою „петлюровець” робили те, що С. Петлюрі, людині в українському рухові й у політичних колах зовсім незначній, а почасти навіть смішній деякими рисами своєї вдачи, було зроблено, що називається „ім'я”. Для большевиків, для революційного робітництва й селянства це ім'я стало іменем контрреволюційним, а для всіх ворогів большевизму таким іменем, з яким з'язувались надії на визволення від большевиків. Отже можна сказати, що без своєї вини, силою випадкових обставин С. Петлюра „безъ драки попалъ въ большія забіяки”. Будучи гарячим прихильником саморекламної діяльности, С. Петлюра, розуміється, нічого не мав проти рекламування його большевиками й ще допомагав цьому парадами, молебнями та всякими инчими декоративними „актами” своєї „політичної” діяльности.
Таким чином нічого дивного не було, що київські українці, київська буржуазія, розігнане з своїх маєтків поміщицтво, домовласники, спекулянти, дрібне міщанство, словом усі ті шари населення, які з тих чи инчих причин були ворожі до большевиків, що вони з іменем на всі боки лаяного Петлюри й „петлюровців” з'язували своє визволення й ждали того Петлюру, як бога.
А тут ще „отаман” Петлюра час від часу візьме та й сипне з німецького аероплану прокламацій на Київ. Або, стоячи з своїми дрібочками „козаків” поперед тяжких, запанцирених військ німецької армії, стане в позу героя й визвольника й по телефону накаже мійській думі надіятись, твердо триматись і вірити, що славне українське військо з ним на чолі визволить Неньку-Україну з під ярма напасників.
І коли, нарешті, большевики (в ніч на 2 марта 1918) виступили з Київа, то з другого кінця в його вступили українські війська з „отаманом” С. Петлюрою на чолі. Отже С. Петлюра здержав своє слово: визволив і всю Вкраїну й столицю Київ. І то він прогнав насильників, він, такий непереможний, такий могутній, такий одважний.
А С. Петлюра зараз же на Софійську Площу й давай з попами, з дзвонами, з усією декорацією пресерйозно приймати всю честь на себе й парадувати.
А так над вечір тихенько, скромно, але з тяжким, моторошним і, здавалось, з безконечним гуркотом почали вкочуватись у столицю України німецькі війська.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ: ДОБА ГЕТЬМАНЩИНИ.
ЩЕ ОДНА ЛЕКЦІЯ
Доба Гетьманьщини дає нам ще одну лекцію історії. На арену боротьби виводиться ще один противник національного українського відродження - велика буржуазія України. І вся ця доба є неперестанне, настійне нищення всякими способами національних здобутків українства.
Але знов таки помилкою було би думати, що ця національна боротьба була поза сферою соціальною. Навпаки, з цієї доби так само виразно видно, що національний і соціальний моменти - неподільні. Тут цілком виразно помітно, як національний утиск; капіталістичних кляс на Україні тісно йшов із соціальною й політичною реакцією, як в ім'я й ради соціальних інтересів паразітарних кляс їм необхідно треба було нищити національні українські здобутки. Одне без другого було просто неможливе.
І так само наочно видно, як справа національного визволення неминуче в'язалася з справою соціальною, з інтересами українських працюючих мас.
РОЗДІЛ І.
ГЕТЬМАНСЬКИЙ ПЕРЕВОРОТ
1. Понура німецько-ґенеральська оперетка.
Державний переворот, учинений німецькими ґенералами, не вважаючи на всю свою понуру серйозність по суті, формою виконання надзвичайно нагадував оперетку, в якій було тільки дві серйозні фіґури: Центральна Рада й німецький ґенерал.
Перша дія: Захляле за революцію поміщицтво, пощіпане большевизмом фабрикантство, зажурена за хабарями бюрократія й нахабно-льокайське руське офіцерство жадно підглядають, як сваряться ґенерал і хуторянка. Потирають руки й від нетерплячки переступають з ноги на ногу.
Друга дія: Ґенерал пропонує гетьманську корону субтільненькому, сентіментальному українському "поміркованому демократові". "Поміркований демократ" страшенно соромиться, зітхає, то простягне руку, то одсмикне назад. Ґенерал нетерпеливиться й сердито хмурить мілітарні німецькі брови.
Третя дія: Захляле поміщицтво, пощіпане фабрикантство, зажурена за хабарями бюрократія й нахабно-льокайське офіцерство в присутности німецького ґенерала складають план державного перевороту. Тут же сидить намічений кандідат на гетьманський трон: руський ґенерал малоросійського походження, фіґура сентіментального деґенерата, безвольного, але з романтичними мріями й величезними маєтками по всій Україні. Німецькому ґенералові для Берліну та й для України треба, щоб переворот був народній з усіма апарансами: барікадами, стріляниною, народом, голосуванням, виборами, все як слід при всяких справжніх переворотах. Кумпанія охоче киває головами, а кандідат на гетьманський трон широко розтягає посмішкою слинявого рота.
Дія четверта: На задньому плані зовсім непомітно стоїть німецький ґенерал з наведеними на українські війська тяжкими гарматами, - маленький рух опору з їхнього боку й вони будуть рознесені на порох. На улицях, - як і було розплановано, - барікади, німецькі автомобілі з руськими офіцерами; вони їздять і стріляють у повітря. То вони роблять переворот. З ними ніхто не бореться, бо українське військо прикуто німецькими гарматами до одного місця. Публіка на улиці з цікавостю дивиться на офіцерську забаву. Німецький вартовий у залізній шапці з усмішкою покручує рудого вуса. Горобці на ринвах регочуться.
Дія п'ята: Картина І: Цірк на Миколаєвській улиці. "Народ" (перелякані соціалізацією сільські павуки й куркулі, полупанки, захляле поміщицтво, фабрикантство й очманіле від вікової темноти, від попівського нацьковування, дрібне, малоземельне селянство) чекає. "Народ" хвилюється, гомонить, не хоче Центральної Ради. "Народ" вільними голосами, натхнено вибірає собі гетьмана. Виходить слинявий малоросійсько-руський ґенерал. "Народ" кричить "ура". "Народ" хапає на руки слинявого ґенерала й носить його по сцені. Гетьмана вибрано.
(Правда, в діріґованій німецьким ґенералом оперетці вийшла одна невеличка зайва сценка, а саме: малоземельне селянство, розшолопавши, що його обманено й привезено не для вирішення питання про землю, а для виборів гетьмана, відділилось від "народу", зібралось у другому місці й запротестувало. Але німецький ґенерал розпорядився, щоб цього протесту не було чути в Берліні й на Україні.)
Дія п'ята: Картина II: Софійська площа. - "Народ", "військо" (руська офіцерня), попи, дзвони, молебен, - усе так само, як і при Ц. Раді, немов С. Петлюрою улаштовано. Гетьман (а не С. Петлюра) робить парад. "Народ" радіє й молиться богу. Німецький салдат у залізній касці охороняв "народ" і "військо" від небезпеки. Гетьман, немов уряд Ц. Ради, цілує попівського хреста й завіса падає.
2. Німецько-поміщицько-офіцерські літературні твори.
В той же день на руській мові з'явилась зарані заготовлена "грамота" Гетьмана. Її написали слинявому ґенералові руські поміщики й офіцери під верховною редакцією німецького ґенерала. Ось цей німецько-поміщицько-офіцерський твір в українському перекладі:
Грамота до всього Українського Народу
Громадяне України!
Всім вам, козаки та громадяне України, відомі події останнього часу, коли джерелом лилася кров кращих синів України й знову відроджена Українська Держава стояла на краю загибелі.
Врятувалася Вона завдяки могутньому підтриманню центральних держав, які, вірні свому слову, продовжують і по сей час боротися за вільність і спокій України.
При такій піддержці в усіх зродилася надія, що почнеться відбудовання порядку в Державі й економичне життя України увійде врешті в нормальне річище.
Але ці надії не справдилися.
Бувше Українське Правительство не здійснило державного будування України, бо було зовсім нездатне до сього.
Бешкети й анархія продовжуються на Україні, економична руїна й безробіття збільшуються й розповсюджуються з кожним днем і врешті перед найбагатшою колись Україною стає грізна мара голоду.
При такім становищі, що загрожує новою катастрофою Україні, глибоко сколихнулись усі трудові маси населення. Вони виступили з катеґоричним домаганням негайно збудувати таку Державну Владу, яка здатна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці.
Яко вірний син України я постановив відгукнутися на сей поклик і взяти на себе тимчасово всю повноту влади.
Отсею грамотою я оголошую себе Гетьманом усієї України.
Управа Україною буде провадитися через посередництво призначеного мною Кабінету Міністрів і на остаточнім обґрунтованню приложених при сім законів про тимчасовий державний устрій України.
Центральна й Мала Рада, а також усі земельні комітети від нинішнього дня розпускаються. Всі міністри й товариші їх звільняються. Всі инші урядовці, що працюють у державних інстітуціях, зістаються на своїх посадах і повинні продовжувати виконання своїх обов'язків.
В найблизший час буде видано закон, установляючий порядок виборів до Українського Сойму.
До нього я буду твердо стояти на сторожі порядку й законности в Українській Державі, буду домагатися негайного виконання всіх державних розпорядків і буду підтримувати авторітет влади, не спиняючись ні перед якими иайкрайнійшими мірами.
Права приватної власности, як фундаменту культури й цівілізації, відбудовуються в повній мірі й усі розпорядки бувшого Українського Уряду, а так само тимчасового російського уряду відміняються й касуються. Відбудовується повна свобода по розробленню купчих по куплі - продажу землі.
Поруч з сим буде вжито заходів по вивласненню земель по дійсній їх вартости від великих власників для наділення земельними участками малоземельних хліборобів.
Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничої кляси. Особливу увагу звернеться на поліпшення правового становища й умов праці залізничників, котрі при виключно тяжких умовах ні на один мент не кидали своєї відповідальної праці.
На економичнім і фінансовім полі відбудовується повна свобода торговлі й відкривається широкий простір приватного підприємства й ініціатіви.
Передбачую всю трудність праці, що стоїть передо мною, і молю Бога дати мені силу, щоб достойно виконати те, що я вважаю своїм обов'язком перед рідною Україною в сучасний виключний і критичний для неї час.
Мені далекі й чужі, які-б то не були, власні побудки й головною своєю метою я ставлю користь і добро народу всім дорогої нам України.
В сій свідомости кличу всіх вас, громадян і козаків України - без ріжниці національності й віроісповідання - помогти мені й моїм працьовникам і співробітникам у нашім загальнім великовідповідальнім ділі.
Гетьман усієї України Павло Скоропадський.
29 квітня 1918 р. Київ.
І слідом за цим твором, майже того ж дня, було випущено й другого, з якого подаю для цікавости декільки пікантних уступів.
Закони про тимчасовий, державний устрій України.
Тимчасово до вибрання Сойму й відкриття його діяльности державний устрій України й порядок керування основується на отсих законах:
Про гетьманську владу.
1) Влада управи належить виключно Гетьманові України в межах усієї Української Держави.
2) Гетьман стверджує закони й без його санкції ніякий закон не може мати сили.
3) Гетьман призначає Отамана Ради Міністрів. Отаман Міністрів складає Кабінет і представляє його в повнім складі на затвердження Гетьмана. Гетьман затверджує й скасовує Кабінет у повнім його складі. Гетьман приймає й звільняє инших урядових осіб у раді, коли для останніх не обґрунтовано законом иншого порядку призначення й звільнення.
4) Гетьман є найвищий керовничий усіх зносин Української Держави з закордонними державами.
5) Гетьман є верховний воєвода Української Армії та Фльоти.
6) Гетьман оголошує области на військовім, осаднім або виключнім стані.
 
Наші Друзі: Новини Львова