Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 24 вересня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

Відродження Нації

Переглядів: 76113
Додано: 21.03.2006 Додав: LuckyLuke  
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Французська Республіка
Київ 29/11 січня 1918
Ґенерал Табуї, Комісар
Французської Республіки панові
Ґенеральному Секретареві закордонних
справ Уряду Української Республіки.
5/19 грудня, підчас побачення, в якому брали участь п. Винниченко, презідент Ради й Ґенеральні Секретарі по справах закордонних, фінансових, продовольчих, шляхів і сполучення і юстіції, я мав честь представити слідуючу заяву:
„Пане Презіденте.
„Бажаючи затвердити свої дружі наміри що до Української Республіки, Уряд Французської Республіки повідомив мене телеґрафично (єдиний засіб сполучення, котрий тепер істнує), що він призначає мене представником Французської Республіки при Уряді Української Республіки.
„Вже скоро рік, як я нахожуся на теріторії України. За цей час я мав нагоду простудіювати історію старої України, я з увагою слідкував за розвитком її національного руху й я міг сконстатувати усилля, виявлені Українською Республікою в цілях утворення й затвердження моральних і фізичних сил, необхідних для орґанізації Держави. За всім цим я слідкував з цікавостю, яка щораз збільшувалась і я є щасливий та гордий, пане президенте, бачити, що сьогодня цей інтерес не є тільки персональний, бо, призначаючи мене представником, Уряд Французської Республіки ухвалює мої заходи й уповноважує мене продовжувати офіціально ті прекрасні відносини, котрі вже утворилися поміж нами. Я приношу вам офіціальне запевнення в тім, що Франція, котра перша робить цей рішучий крок, підтримуватиме всіма своїми силами Українську Республіку в тих усиллях, яких вона вживе, щоб продовжувати свій хід по шляху, який накреслили собі союзники й по котрому вони йтимуть і надалі без вагань у повній свідомости своїх прав і обов'язків відносно демократії цілого світу й людськости.
„Особисто я віддамся цьому завданню з усією енерґією салдата й з серцем француза.
Рахуючи від сьогодня Франція увійшла в офіціальні відносини з Україною.
З огляду на швидкий хід подій і для того, щоб не губити часу, маю честь прохати вас дати мені відповідь на це яко мога швидче.
ТАБУЇ.)
Таким чином, говорячи словами ґенерала Табуї „починаючи з сеї дати (отже, значить з 29/11 січня 1918 року) Франція вступила в офіціальні відносини з Україною”. Заручини одбулися. Хуторянка затяглася аж до поту в панський корсет, натягла на робочі, мозолясті, червоні руки білесенькі панські рукавички й запишалась на всю губу.
А в тих же днях і від Анґлії Головою Ґенеральйого Секретаріату було одержано такого документа:
„Représentant
de la
GRANDE BRETAGNE
A Son Excellence le Pr?sident
du Conseil des Ministres de la
Républipue Nationale Ukrainienne.
Excellence!
J'ai l'honneur de Vous informer que le Gouvernement de Sa Majesté Britannique m'a nommé, par la voie télégraphique, la seule possible actuellement, Représentant de la Grande-Bretagne en Ukraine.
Mon Gouvernement m'a chargé de vous donner l'assurance de sa bonne volonté. Il appuyera de toutes Ses forces le Gouvernement Ukrainien dans la tâche qu'il a entreprise de faire oeuvre de bon gouvernement, de maintenir l'ordre et de combattre les Puissances Centrales, ennemies de la Démocratie et de l'Humanité.
En ce qui me concerne en particulier, j'ai l'honneur, Monsieur le Président, de Vous donner l'assurance de mon entier concours pour la réalisation de Notre idéal commun.
PIGTON BAGEE
Représentant de la Grande-Bretagne en Ukraine”.
(Представник
Великобретанії
Його Ексцеленції Презіденту
Ради Міністрів Української
Народньої Республіки.
Ексцеленціє!
Маю честь повідомити вас, що Уряд його Великобретанської Величности призначив мене телеґрафичною дорогою, яка зараз одиноко можлива, представником Великобретанії на Україні.
Мій Уряд доручив мені запевнити вас у його добрих намірах. Він підтримуватиме з усіх своїх сил Український Уряд у завданнях, які він розпочав що до створення доброго управління, підтримання порядку й поборювання Центральних Держав, ворогів демократії й людськости.
Що торкається мене особисто, я маю честь, пане презіденте, запевнити Вас у повній відданости для реалізації нашого спільного ідеалу.
ПІКТОН БАҐЕ
представник Великобретанії на Україні.)
Отже, значить, українська державність була офіціально й недвозначно визнана сими двома головнішими державами „союзників”. (Чого варті такі признання й як ґалантні кавалери, не червоніючи, можуть цілковито забути всі свої присягання й запевняння хуторяночкам, це ми побачимо далі).
А цим самим уже остаточно вирішалося питання про самостійне істнування України. Необхідно було тільки це зафіксувати офіціальним державним актом, що й зроблено було 4-м Універсалом.
Це необхідно було зробити ще й для того, щоб докінчити мирові переговори в Берестю: без оголошення себе самостійною державою ми не мали в повній мірі права заключити мир.
Отже в результаті всіх цих обставин і причин з'явився 4-й Універсал Української Центральної Ради.
Його було видано ще за Ґенерального Секретаріату. Але в йому вже Ґенеральний Секретаріат переіменовувався в Раду Народніх Міністрів. Есерам хотілося почати своє державне провідництво з нової назви, але соціальдемократична фракція не дозволила мені, як я того хотів, виступити з Уряду раніше, ніж станеться ця зміна, щоб тим заманіфестувати, що й перша Рада Народніх Міністрів почалася під впливом і проводництвом соціальдемократії. Отже перша Рада Народніх Міністрів мала ще старий склад Уряду, й тільки через кільки днів я здав свої обов'язки голови Ради Народніх Міністрів перед Комітетом Ц. Ради. Головою нового кабінету було призначено есера Голубовича, при чому більшість у кабінеті стала також есерівська.
Всі вирішені на цій сесії питання й приняті постанови, висловлені в 4-ому Універсалі, мав виконати вже новий Уряд.
Четвертий же Універсал звучить так:
2. Четвертий Універсал У. Ц. Ради.
„Народе України!
Твоєю силою, волею, словом утворилась на Українській Землі вільна Українська Народня Республіка. Здійснилася давня мрія Твоїх батьків, борців за волю й право робочого люду!
Та в трудну годину народилась воля України. Чотирі роки жорстокої війни обезсилили наш край і народ. Фабрики не виробляють товарів. Підприємства здержують свою працю, залізні дороги розбиті, гроші падають у ціні. Скількість хліба зменшується. Наступає голод. По краю розмножилися ватаги грабіжників і убийників, особливо, коли з фронту рушило російське військо, творячи кріваву різню, безлад і руїну на нашій землі.
З приводу всього того не могли відбутися вибори до Українських Установчих Зборів у визначенім нашим попереднім Універсалом реченці й не могли відбутися ті Збори, визначені на нинішній день, щоб перебрати з наших рук тимчасову найвищу революційну власть над Україною, установити лад у нашій Народній Республіці й зорґанізувати нове Правительство.
А тим часом петроградське Правительство Народніх Комісарів виповіло війну Україні, щоб повернути вільну Українську Республіку під свою власть, і посилає на наші землі свої війська — червону ґвардію, большевиків, які граблять хліб у наших селян і без ніякої заплати вивозять його в Росію, не зоставляючи навіть зерна, приготовленого на засів, убивають невинних людей і сіють усюди анархію, убийство й злочин.
Ми, Українська Центральна Рада, робили всякі заходи, щоб не допустити до тої братовбийчої війни двох сусідніх народів, але петроградське Правительство не пішло нам назустріч і веде дальше кріваву боротьбу з нашим народом і Республікою.
Крім того те ж саме петроградське Правительство Народніх Комісарів починає проволікати заключення мира й закликає до нової війни, називаючи її „святою”. Знов поллється кров, знов нещасний робочий люд буде мусіти приносити в жертву своє життя.
Ми, Українська Центральна Рада, вибрана з'їздами селян, робітників і солдатів України, в ніякім разі не можемо згодитися на те, ніяких війн піддержувати не будемо, бо український народ бажає мира й мир повинен прийти можливо як найскорше.
Та для того, щоб ні російське Правительство, ні ніяке инше не ставило перешкод Україні в установленню того бажаного мира, для того, щоб повести свій край до ладу, творчої праці, закріплення революції й нашої волі, ми, Українська Центральна Рада, оповіщаємо всім горожанам України:
Віднині Українська Народня Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу.
З усіма сусідніми державами, а саме: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною й иншими ми бажаємо жити в згоді й приязни, але ніяка з них не може вмішуватися в життя самостійної Української Республіки.
Власть у ній буде належати тільки до народу України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представництво робочого народу — селян, робітників і салдатів та виконуючий орґан, який віднині буде називатися Радою Народніх Міністрів.
І отсе, перш усього, поручаемо Правительству нашої Республіки, Раді Народніх Міністрів, від сього дня вести початі вже мирові переговори з осередніми державами вповні самостійно й довести їх до кінця, не звертаючи уваги на ніякі перешкоди з боку яких небудь инших частей бувшої російської імперії, та встановити згоду, щоб наш край почав своє життя в спокою й мирі.
Щодо так званих большевиків і инших напасників, які розграблюють і руйнують наш край, то поручаємо Правительству Української Народньої Республіки твердо й рішучо взятися за боротьбу з ними, а всіх громадян нашої Республіки закликаємо, щоб вони, не жаліючи свого життя, обороняли добробут і волю нашого народу. Народня Українська Держава повинна бути очищена від насланих з Петрограду наємних наїздників, які нарушують права Української Республіки.
Безмірно тяжка війна, почата буржуазними правительствами, вимучила наш народ, винищила наш край, знівечила добробут. Тепер сьому треба покласти край.
Одночасно з тим, коли армія буде демобілізуватися, поручаємо розпускати салдатів, а після затвердження мирових договорів розпустити армію зовсім, на місце постійної армії завести народню міліцію, щоб наше військо служило обороні робочого люду, а не забаганкам пануючих верств.
Знищені війною й демобілізацією місцевости мають бути відбудовані при помочи державного скарбу.
Коли наші вояки вернуться додому, народні ради — громадські й повітові й городські думи мають бути перевибрані в часі, який буде установлений, щоб і вони мали в них голос. Міжтим, щоб установити таку власть, до якої мали-б довірря й яка спіралася-б на всі революційно-демократичні верстви народа, має Правительство додати до помочи місцевим самоврядуванням ради робітничо-селянських і салдатських депутатів, вибраних із місцевих людей.
В земельних справах комісія, вибрана на останній сесії Центральної Ради, вже виробила закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власности й соціалізацію землі згідно з нашою постановою на 7 сесії.
Сей закон буде розглянено за кілька днів на повній сесії Центральної Ради й Рада Міністрів уживе всіх способів, щоб передача землі земельними комітетами в руки трудящих відбулася ще з початком весняних робіт.
Ліси, води й усі підземні багатства, як добро українського трудового народу, переходять у розпорядження Народньої Української Республіки.
Війна забрала для себе всі трудові сили нашої країни. Більшість підприємств, фабрик і робітень виробляли тільки те, що було необхідне для війни, й народ зостався зовсім без товарів. Тепер війні кінець.
Раді Народніх Міністрів поручаємо негайно пристосувати всі заводи й фабрики до мирних обставин, до виробу продуктів, необхідних для робочих мас.
Та сама війна дала сотки тисяч безробітних і інвалідів. В самостійній Народній Республіці України не повинен страждати ні один трудящий чоловік. Правительство Республіки має підняти промисл держави, має зачати творчу роботу по всіх галузях, де всі безробітні могли-б найти працю й приложити свої сили, й прийняти всі міри для обезпечення покаліченим і потерпівшим від війни.
При старім ладі торговці й всілякі посередники наживали на бідних, пригнічених клясах надмірні капітали.
Відтепер Українська Народня Республіка бере в свої руки найважнійші области торговлі й усі доходи з неї обертає на користь народу.
Торговлю товарами, які мається привозити зза границі й вивозити за границю, вестиме сама наша держава, щоб не було такої доріжні, через яку завдяки спекулянтам терплять найбіднійші верстви.
Для виконання сього поручаемо Правительству Республіки виробити й представити до затвердження закони про се, а також про монополі заліза, вугля, шкур, тютюну й инших продуктів і товарів, з котрих податки найбільше обтяжували робочі кляси в користь нетрудових.
Так само поручаємо установити державно-народню контролю над усіма банками, що через кредити нетрудовим клясам помагали експлуатувати трудові маси. Відтепер кредитова поміч банків має йти передовсім на піддержку трудовому населенню й на розвиток народнього господарства Української Народньої Республіки, а не для спекуляції й ріжнородної банкової експлуатації.
На ґрунті анархії, неспокоїв у життю й недостачі продуктів зростає невдоволення серед деяких частин населення. Тим невдоволенням користуються ріжні темні сили й тягнуть неосвідомлених людей до старих порядків. Сі темні протиреволюційні сили бажають знову піддати всі вольні народи під одно царське ярмо — Росії. Рада Народніх Міністрів повинна безпощадно боротися з усіма контрреволюційними силами й кождого, хто призиває до повстання проти самостійної Української Народньої Республіки й до повороту старого ладу, — карати яко за державну зраду.
Всі демократичні свободи, проголошені Третім Універсалом Української Центральної Ради, потверджується й окремо проголошується: в самостійній Українській Народній Республіці всі народи користуються правом національно-персональної автономії, яку признано за ними законом 22 січня.
Все перечислене в Універсалі, чого не вспіємо виконати ми, Центральна Рада й наша Рада Міністрів, у найблищі тижні виконають, справдять і до оконечного ладу доведуть Українські Установчі Збори.
Ми поручаємо всім нашим громадянам перевести вибори як найбільш енерґічно, підняти всі зусилля, щоб підрахунок голосів був закінчений як найскорше, щоб за пару тижнів зібралися наші Установчі Збори, — найвищий господарь і управитель нашої землі, й Констітуцією нашої незалежної Української Народньої Республіки закріпили свободу, порядок і добробут на добро всього трудового народу її на тепер і на будучі часи. Сей найвищий наш орґан має рішити про федеративну зв'язь з народніми республіками колишньої російської імперії. До того ж часу всіх горожан самостійної Української Народньої Республіки зазиваємо стояти непохитно на сторожі добутої свободи й прав нашого народу й усіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої Української Республіки. Українська Центральна Рада. У Київі. 9 (22) січня 1918 р.”
3. Вигнання хуторянки з хутора.
Бідна хуторянка в буржуазних рукавичках на селянських репаних руках! Як їй хотілось одночасно й з ґалантними паничиками женихатись і свого колишнього коханця простого робітника задобрити. Як вона то перед паничами пудрилась, панію прибіралася, по панськи язика ламала, то з парубком обнімалась, йому надії подавала, навіть до... большевицьких поцілунків доходила. Тільки б не сердився та хутора не підпалив: і соціалізацію йому обіцяла, й монополізацію торгу, й навіть... трохи-трохи не націоналізацію банків: „державно-народній контроль над усіма банками”, бо, мовляв, оті поганці паничі до сього часу страшенно обижали простих парубків, банки, мовляв, до сього часу „через кредити помагали нетрудовим клясам експлуатувати трудові маси”. Ну, тепер, любий мій, уже зась паничам — буде мій (ну, та й твій: „державно ж народній”) контроль над ними.
І що дуже характерно для хуторянки, так це те, що вона все це щиро робила, — не дурила, не обманювала парубка. От що цікаво! І зовсім неправда, що вона цими обіцяннями хотіла обманути, що вона ними тільки заспокоїти бажала парубка, а в дійсности ніякого наміру стати в оборону його інтересів не мала. Ні, це — неправда. Вона цілком щиро хотіла, щоб тому парубкові було добре, вона таки дуже сердита була на паничів і їй од щирого серця хотілось зробити, щоб на її хуторі всім жилося легко, спокійно, щасливо, як в „оазісу”, як в Едемі, де б мирно й дружо паслися собі поруч і овечки й вовки, й парубки, й паничі. Наміри зовсім не злі.
Але біда в тому, що вовки пастися не вміють, їхня природа така, що вони можуть тільки овечок їсти. А в овечок така природа, що вони не люблять, щоб їх вовки їли. З овечок вони часом перевертаються в биків і, коли можуть, коли захоплюють владу, дуже боляче колять і б'ють паничів.
Цього хуторянка не розуміла. І через те з одного боку хотіла, щоб у неї на хуторі було все „як у людей”, щоб усе було по панському, „по благородному”, щоб увесь лад, усі розпорядки, вся влада була паничівська, а в той же час, щоб усе ніби парубкові належало, щоб він був єдиним хазяїном і розпорядчиком. І через те вона то пудрилась і в корсета затягалась, то надягала свитку й у біленьких рукавичках бігла до парубка в повітку гній викидать.
І що дивного, що парубкові це, нарешті, надокучило, що він, розсердившись, ухопив за панську фрізуру хуторянку, викинув її геть з хутора, а разом з нею й усіх її паничів. І ніякі її Універсали, ніякі найщиріші обіцяння монополізацій, соціалізацій і майже-націоналізацій не привернули його серця до неї.
Між инчим, закон про соціалізацію приймався тоді, як уже парубок тяг за коси з хутора, як шрапнель гармат з того боку Дніпра обсипала дах будинку хуторянки — Центральної Ради. А гармати ті були наші власні, не з Московії привезені, належали вони нашим українським військовим частинам. І більшість большевицького війська складалась із наших же вояків; оті наші полки імени Дорошенків, Сагайдачних, що стояли в Київі, вони нас тягли за коси й били чобітьми в спину. Лотиші й руські тільки керували ними, тільки командували та гуртували. Без цих „гетьманських” полків ніякі лотиші й руські нічого не зробили б хуторянці. Це треба чесно й щиро признати.
Хуторянка люто одбивалася, не хотіла з „оазісу” свого виходити. Майже тиждень на улицях і в околицях Київа тягся жорстокий бій. Гармати грохотіли без перестанку над замертвілим від жаху містом. Вулиці, як грядом, були всипані кульками шрапнелів.
25 січня вночи останні українські відділи покинули передмістя Святошин і рушили на Житомир, куди раніше переїхала Центральна Рада й Рада Народніх Міністрів.
А 26 січня я в своїх записках писав: „Тиша чернечої келії. Гукання гармат затихло. Чути, як на дах монотонно падає звідкись крапля. Сосни двома жалібними рядами стоять перед вікном, як перед могилою, й тужно похитують гольчастими головами.
„Сьогодня на святошинському шоссе вже немає українців. Подвірря, де вони стояли, — порожні й хмуро мовчать. Люди, проходячи повз їх, стараються не дивитись у той бік.
„А в Київі вже розташовуються большевики. Бідна наймичка, захотіла в своїй хаті пожить господиньою. Нещасна нація, з якої так злісно й жорстоко насміялась історія: не донесла скарбу, не стало сили...
„І знову виникає питання: невже ми, самі того не знаючи, не відчуваючи, виступаємо, як контрреволюціонери? А що, як Народні Комісарі мають більше рації, ведучи Росію, а з нею й Україну до соціальної революції?”
РОЗДІЛ ХІІІ.
НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА РУСЬКИХ БОЛЬШЕВИКІВ
1. Обпльована мати.
Хто за тих часів, а надто зараз же по виході Центральної Ради з Київа, був серед народу, особливо ж серед салдатів, той не міг не помітити надзвичайно гострої антіпатії народніх мас до Центральної Ради.
Не бажаючи ніяким способом брати участь у дальшій акції Центральної Ради, передбачаючи неминучий характер цеї акції (угода з німцями), я навмисне поїхав не в Житомир, а на другий кінець України, на південь. Я їхав вісім день серед салдатів, селян і робітників, зміняючи своїх сусідів на численних пересадках. Отже я мав нагоду бачити на протязі сих днів немов у розрізі народніх шарів їхній настрій.
Я рекомендував би всім правителям і Урядам час від часу проїхатись по своєму краєві в скотячих ваґонах, набитих „їхнім” народом і, змішавшись з ним, послухати його. Це — корисніше, ніж кільки десятків нарад з парламентськими фракціями.
Я під той час уже не вірив у особливу прихильність народу до Центральної Ради. Але я ніколи не думав, що могла бути в йому така ненависть. Особливо серед салдатів. І особливо серед тих, які не могли навіть говорити по руськи, а тільки по українськи, які, значить, були не лотишами й не руськими, а своїми, українцями. З якою зневагою, люттю, з яким мстливим глумом вони говорили про Центральну Раду, про Ґенеральних Секретарів, про їхню політику.
Але що було в цьому дійсно тяжке й страшне, то це те, що вони разом висміювали й усе українське: мову, пісню, школу, ґазету, книжку українську. Вражіння було таке, наче розлючений матіррю син вивів ту матір на площу, здирав з неї одіж, бив її по лиці, кидав у багно й виставляв її, голу, побиту, розтерзану на сміховище, на глум, на прилюдний сором і ганьбу. І робив то з якоюсь такою надзвичайною, дикою, ціничною сласностю й люттю, що мимоволі через те угадувався власний біль сина за сором матері, вчувалася його колишня, велика, гаряча любов, яку було ображено, спровоковано, висміяно.
І то ми, українська демократія, Українська Центральна Рада спровокували велику пробуджену любов сина до своєї матері-нації. Ми своєю політикою хуторянки в панських рукавичках викликали в його недовірря до національної справи, бо то ж ми ту справу найбільше обороняли, ми нею керували, оті самі, що владу соціальних ґенералів також обороняли. То ми з його матіррю приятелювали, оті самі ґенерали. І через те він бив, топтав і ганьбив свою матір, яку ж усе таки в глибині своєї душі любив, за яку тут же в цей момент сам болів, і що більше болів, то більше мучив і глузував.
І то була не випадкова одна-друга, сценка, а загальне явище від одного кінця України до другого.
2. „Мозговизм” і націоналізм.
Большевики, керовники большевицького руху це, розуміється, бачили. І вони це явище зрозуміли так, як воно було для них вигідніше й помітніше, се-б-то: що самі українські народні маси ніякого національного почуття не мають та й не хотять його мати, а до всього українського ставляться навіть з огидою й ворожостю. Вони це зазначали в своїх ґазетах, промовах і всяких виступах.
А це з свого боку давало їм змогу розперезатись у своєму націоналізмові на всю зав'язку. Вони не вдумувались та й не хотіли, не мали ніякої користи вдумуватись у те дивне явище, що ті самі салдатські маси, які ще ж так недавно просто палали національним чуттям, які ні за що не піддавались їхній аґітації, яких треба було, на думку большевицьких фронтових комісарів, на фронт одсилати, бо инакше справитись не можна було, що ці маси раптом десь і через щось загубили своє таке сильне чуття й загубили до того, що аж до ненависти дійшли. Простолінійним большевицьким політикам не приходило в голову, що велика ненависть часто буває результатом великої любови й що на такій ненависти будувати свою політику є все одно, що будувати дім на вулкані, який здається погаслим.
Проводирі большевицького руху на Україні занадто недоцінили сили національної свідомости в українських масах і занадто перецінили... своє національне чуття.
От тут і виявився отой самий „мозговик”, що й у меньшевиків, у есерів, у кадетів. На папері й у заявах „право самоозначення”, „вплоть до отдєленія” а в емоції — самий прімітивний, брутальний, погордливий і нахабний націоналіст. І націоналіст ображений у своєму націоналізмові, розлючений, мстливий. Спочатку він ніби ховався за „мозговика”, за „право самоопредєленія вплоть до отдєленія”, він побоювався національної свідомости українців. І через те в початках було підробляння під українську державність. Харьківський Совітський Уряд назвався також Секретаріатом, тільки Народнім, а не Ґенеральним. І делеґація в Берестю була ніби від української совітської держави. І офіціальні урядові орґани преси друкувались часом по українськи. І в заявах совітського Уряду все були обіцяння піддержки національної культури на Вкраїні.
Але це все, як і все те, що й раніше говорилося великими й малими руськими большевиками, було тільки тактикою, а найбільше— сухим, інтелектуальним прінціпом. Ніколи в цих тактичних чи прінціпіальних виступах большевизму в національному питанню не видно було живого, активного, гарячого чуття, яке б робило ці прінціпи дієвими, втіленими в живу плоть і кров, як це було в них у соціальних питаннях. Руський большевизм, як і руський демократизм, не мав сильних, болючих, життєвих імпульсів, для глибокого аналізу суті національного питання й дійсного його розв'язання. У всій большевицькій літературі, як до революції, так і під час неї, національне питання трактувалось або з нехіттю, з деякою зневажливою вибачливостю, а то й гидливостю, або ж немов і прихильно й справедливо, але сухо, холодно, казенно. Під час революції з'явилась ніби деяка гарячність у тій прихильности. Але це була гарячність тактичного характеру, гарячність полеміки. Большевикам треба було схилити до себе сімпатії національних ґруп. Отже, як тактичний хід проти своїх ворогів, — меньшевиків, есерів, Тимчасового Правительства, — вони вживали гострої критики позіцій цих течій у національному питанню й тим самим самі себе підпихали дуже вліво, „вплоть до отдєленія”.
Але тут не було, повторяю, щирого, глибокого, гарячого переконання, як то було, скажемо, в питаннях про завдання революції, про форму влади, де те переконання було активне, дієве, де воно прагнуло негайної, повної, до кінця послідовної реалізації, перетворення в життя. Вся активність большевизму в національному питанню вичерпувалась винесенням резолюції. На цьому вся гарячність і послідовність їх кінчалась.
Це зрозуміло. Насамперед, для живої, жагучої діяльности необхідно участь емоції, чуття, болю або радости. А який біль могли відчувати руські большевики від того, що якась собі там національність терпить кривди? Та ще така національність, в істнування якої деякі проводирі большевицького руху не вірили й не хотіли вірити. Вони самі мали національну кривду? Мали емоцію національного болю? Ні. Отже ця сфера була їм відома тільки теоретично, з чужих висказувань, більш-меньч чужа їм.
Ця ж причина не дала їм можливости глибоко занятись національним питанням і розв'язати його так, щоб з тої ров'язки виходили не тільки резолюції, але й відповідні, послідовні акції.
Життя примусило большевиків на признання ваги національного моменту в їхній тактиці. Але вони тоді ще не розуміли, що він повинен мати вагу й у всій програмі й діяльности кожного соціаліста, національно-пригніченого чи вільного. Вони не розуміли тоді, що без національного визволення не може бути й соціального визволення, що національний визиск є одна з форм визиску соціального. Вони не бачили (а, може, й не хотіли бачити), що пануючі кляси Росії визискували не тільки працюючі кляси Росії, але й усі її нації, що для панування цих кляс національний утиск був одним із засобів їхнього панування, що зокрема, Україна раз-ураз була для Росії (а, значить, особливо для її пануючих кляс) колонією, яку обдиралося немилосерно. Всякий імперіалізм, захопивши якусь колонію, спішить закріпити свою владу й вплив над нею насадженням своєї культури й нищенням культури тої колонії, спішить асімілювати її з метрополією всякими способами: засадженням адміністрації своїми урядовцями, введенням своєї мови в усіх інстітуціях, висміюванням національних форм життя й часто просто репресіями над ними. Брутальний, напівдикунський, грабіжницький імперіалізм Росії з своїми націями-колоніями поводився найпрімітивнішим способом: душив за горло й однімав усе, що йому було потрібно, а щоб такий спосіб „впливу” метрополії розтягти на яко мога довший час, нагайом і кулаком вибивалась усяка національна свідомість і культура й насаждалась „общерусская” культура. Що така „культура” робила асімільовані нації недорозвиненими, духовно вбогими й калікуватими, це руському імперіалізмові було тільки вигідно й корисно для його клясових цілей і інтересів, — що довше й непроглядніше була би ця національна й духовна калікуватість, то довше й безборонніше тяглося би панування й визиск колонії пануючими клясами метрополії, то меньче й слабше ставили б опір пригнічені, експлуатовані кляси колонії.
Отже, для всякого соціаліста, а особливо для того, який ставить собі метою соціальне визволення поневолених кляс не тільки своєї нації чи держави, а всіх націй і держав цілого світу, для такого соціаліста повинно бути ясним, що національне питання є не тільки питанням тактики, а питанням глибоко прінціпіальним, програмовим і активним у такій же мірі, як усяке инче соціальне питання. Як для повного визволення поневолених мас з під духовних засобів визиску не досить було проголосити волю совісти, волю реліґії, а ще треба було активно помогти їм, активно втрутитись у цю справу, відділити церкву від держави, вжити великих засобів і сил на роз'яснення масам сеї сторони їхнього визволення, і часом треба то було робити навіть проти волі тих мас, не зважаючи на вбиті в них забобони й шкодливі для них самих переконання, — то так само, а, може, ще в більшій мірі не досить тільки проголосити волю самоозначення націй, так само й тут для всякого дійсного соціаліста необхідна активна допомога поневоленій, задуреній нації, навіть хоча би часом проти неусвідомленої, призвичаєної до шкодливих собі форм волі поневолених мас.
От такого розуміння національного питання на Вкраїні не було в большевиків під час їх захоплення влади там. Навпаки, вони нечесно скористувались з одного боку темнотою, несвідомостю одної частини українських мас, а з другого боку часовим розчарованням, часовим болем другої частини їх. Скористувались для затверження своєї, руської національности на українській землі, а, значить, для затверження духовної калікуватости й недорозвинености українських мас, для затверження тої темноти колонії, якою користувались пануючі кляси метрополії.
Через що?
Насамперед, через те, що кожний руський большевик є все ж таки руський, є член руської нації, є сопричастник руської культури, яку він хоч-не-хоч любить, цінить, якою навіть гордиться перед другими націями. Кожний індівідуум прагне затвердити в життю те, що він цінить і любить. В цьому нічого злого немає, це є необхідний й здоровий закон усього живущого. Але зло в тому, що й большевик, як і всякий инчий руський, також звик уважати все українське своїм, руським, що він також не раз кривився й говорив: „Э, какая тамъ Украина! Все это мелко-буржуазныя выдумки. Хохлы — это тe-же русскіе”, тільки додавав ще, що „хохлацький” націоналізм роз'єднує єдиний руський пролетаріат. Зло в тому, що й у большевика його застаріла, давня емоція брала гору над розумовими виводами й заявами.
А друга причина — чисто економичного характеру. Большевикам треба було піддержувати й скріпляти в себе соціальну революцію. Треба було за всяку ціну задовольняти найелементарніші потреби своїх мас. Росія вже починала голодувати. Так само бракло вугілля, цукру, ріжних сировців, що звичайно вивозились з України. І от це спонукувало большевиків яко мога швидче й повніше захопити Україну з її багацтвами у свої руки.
І що меньче населення України відчувало б свою національну й державну окремішність від Росії, то легче, охотніше б давало б свої продукти для неї, то меньче ставило б опору в реквізіціях усякого майна, — „адже й ми й ви єдиний народ, єдина Росія”. Словом, і тут те саме: що більша національна темнота й забитість, то легча експлуатація колонії метрополією.
3. Ні державности, ні національности.
Таким чином ці дві причини, ці два ґрунтовні мотиви лягли в основу національної політики большевиків на Україні. І через те вся вона явно й недвозначно велася в напрямі знищення перш усього національної української державности (якого б ні було соціального змісту) й удруге — національної української культури.
 
Наші Друзі: Новини Львова