Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 26 вересня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

Відродження Нації

Переглядів: 76171
Додано: 21.03.2006 Додав: LuckyLuke  
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Окраїни (Дон, Кубань, Кавказ, Поволжя і др.) пресерйозно дебатували над цією пропозіцією, змагались, сперечались. А сперечатись, власне, не було чого, бо таке „однородно-соціалістичне міністерство, починаючи від большевиків і кінчаючи народніми соціалістами” абсолютно не уявляло б нічого страшного для буржуазного ладу, бо більшість його була би як раз з тих „соціалістів”, що піддержували й боронили Тимчасове Правительство. Большевики, розуміється, в такий Уряд не вступили-б. Ґенеральний Секретаріат, натурально, це знав, але вважав необхідним і справедливим послати й їм свою ноту з приводу формування Центрального Уряду, в якій на випадок згоди, пропонувалось прислати до Київа своїх представників.
Ніхто своїх представників не прислав, навіть, (за виїмком Дону), нічого не відповів.
Дін же голосом козачого з'їзду в Новочеркаську виніс резолюцію, в якій говорилось: „Верховну владу треба сфомувати на прінціпі коаліції здорових орґанізацій краю, південно-східного союзу, У. Ц. Ради, центральної ради робітничих депутатів першого скликання(!), кооперативів, земського й городського союзів і представників орґанізацій державного значіння. Ініціативу створення влади по сьому прінціпу доручити об'єднаному правительству південно-східного союза. Зорґанізоване таким робом представництво буде Радою Республіки, з якої вибереться відповідальне міністерство. Рада Міністрів буде провадити діяльність до часу скликання Установчих Зборів”.
Таким чином честь ініціативи в створенню центрального Уряду донці перехоплювали в свої руки. Крім того вони хотіли творити його „на прінціпі здорової коаліції”.
По суті, як сказано, коаліція від „однородно-соціалістичности” мало чим відріжнялась. Ми „однородно-соціалістичний” Уряд не гірше донського коаліційного Уряду берегли й боронили проти „анархії” всі священні підпори буржуазного ладу. І не в тому полягала причина неудачи в здійсненню цих заходів. А в тому, що кожна окраїна добре розуміла, що такий центральний Уряд, коли б він і склався, ніякісенького значіння для самої Росії (Великоросії) не мав би, бо Рада Народніх Комісарів одшпурнула б його ногою, а маси й пальцем не кивнули б, щоб його підтримати. Кожна окраїна хапалася себе урятувати від небезпечної зарази большевизму, від економичного безладу, від загрози хаотичної демобілізації, від загальної анархії.
І справа з центральним урядом, „який користувався б довіррям усього населення Росії”, так і замерзла на своїх резолюціях та нотах. Життя не ждало, поки з'їдуться запрошені представники до Київа, й розвивалось далі по своїм законам.
8. Злочинна аґітація проти українського національного визволення.
І от помалу, непомітно почало розвиватися таке цікаве явище. Що твердішою споверху, знадвору здавалась наша державність, що більше вона набірала вигляду „справжньої” державности, то більше й більше слабла й підупадала з середини, в своїх дійсно-справжніх основах—в широких народніх масах.
Ми, як уже сказано, пренаївно поясняли це розкладаючим, „безсовісним” впливом большевиків, їхньою аґітацією, демаґоґіею. Засліплені, загіпнотизовані, одурманені своїм ідеалом державности „як у людей”, ми не бачили того, що то ж ми самі були тими аґітаторами й демаґоґами, що розкладали наші маси.
Бо хіба вони не бачили, наприклад, нашого поводження в справі миру? Большевики скидають Тимчасове Правительство, яке було на шворці союзницького імперіалізму, яке гальмувало по його волі справу миру, й оповіщають сепаратний мир, оповіщають, нарешті, кінець усім стражданням і страхіттям побоїщ. Здається, український, народній, „свій” уряд повинен би радісно підхопити це оповіщення й разом з большевиками яко мога швидче провадити цю справу до кінця.
А замісць того що? Голова Ґенерального Секретаріату заявляє, що тільки створене центральне, федеративне, „однородно-соціалістичне” правительство може вести таку важну справу. А ґенеральний секретарь військових справ С. Петлюра рішуче розсилав по всіх штабах армій, корпусів і дівізій ціркулярну телеґраму, в якій прекатеґорично забороняє всім українським частинам виконувати розпорядження Ради Народніх Комісарів, бо „Ґенеральний Секретаріат Української Республіки веде переговори з загальноармейським комітетом і з областями Росії в справі сформування Центрального Правительства з представників національностей і центрів революційної демократії, котре одне може бути правосильним розпочати переговори в справі перемирря. Всякі инчі переговори принесуть нещастя, одкриють фронт для противника й поведуть за собою захват української землі”.
Хіба одна така телеґрама не була краще за купи „безсовісних” большевицьких прокламацій?
І то ж робилося з пренаївною щиростю, з переконанням, що маси, дійсно, будуть чекати, поки Ґ. Секретаріат сформує таке повноправне Центральне Правительство й не будуть виконувати розпоряджень Народніх Комісарів, що увільняли їх від стількох мук. То ж було щире переконання, що маси так само жагуче прагнуть такої самої національної держави, якої прагнула Центральна Рада, й через те будуть з такою самою прихильностю дивитись на перебування в Київі представників союзницького імперіалізму, який три роки катував їх на фронтах.
А маси цілком вірно вгадували цілі й причини такого ласкавого відношення сих „джентельменів” до української влади. І, розуміється, ця „ласкавість” як раз протилежне вражіння робила на них. Ці „джентельмени” були прекрасними большевицькими аґітаторами; навіть більше: вони лучче всяких чорносотенських україножерів аґітували серед мас проти самої української ідеї. Ага, так он—вона яка, ота українська воля, з союзниками братається, їхньої ласки запобігає, їхнього признання шукає, для неї це признання дорожче страждань свого народу.
І хіба ж знову це була не найшкодливіща, не найзлочинніща проти нашого національного відродження, супроти самої ідеї його аґітація?
Або такі явища. Коли сталась жовтнева революція в Петрограді й коли українська влада оголосила Українську Народню Республіку, багато українських військових частин, що стояли в тилу в Росії, стали виявляти жагуче бажання їхати на Вкраїну, служити рідному краєві, боронити й скріпляти Народню Українську Республіку. Не вважаючи на всякі перепони й перешкоди з боку большевицької влади, з великими труднощами й жертвами, але з великою вірою й любоввю до своєї державности, ці військові частини нарешті добивались таки до столиці України. З дороги вони весь час посилали телеґрами Центральній Раді, що от вони їдуть піддержувати й помагати своїй революційній, народній, соціалістичній владі. Цілком натурально, що вони сподівалися, що їх приймуть привітно, тепло, щиро, як своє, народнє військо.
Але... в більшости випадків їх зустрічали насторожено, недовірчиво, — адже вони їхали з большевицького краю й напевне пронялись большевицьким духом. Через те траплялось так, що деякі з таких полків українська народня влада тримала на станції по кільки днів у холодних брудних ваґонах, без їжи, під „карантином”. Отже можна собі уявити, який настрій утворювався серед тих полків такою нашою „аґітацією”, таким довіррям до них.
А далі? Ну, от пройшли нарешті ті полки карантин, розташувались у своїй державі. І невже ж вони не мали ніякої змоги бачити, що діялось тут круг них і зрівнювати з тим, що робилось у большевиків? І хіба їм не видно було, що большевики всю свою увагу, всю акцію, всі сили направляли на знищення панування експлуататорських кляс, що вони були рішучими, невмолимими, навіть жорстокими оборонцями бідноти проти всякого панства, проти всякої соціальної несправедливости й визиску? Вони ж бачили на свої очі, як там у Росії ломалось, трощилось, топталось згори донизу, в усіх соціальних і державних закутках оте панування панства.
А так само їм, оцим нашим воякам, нашим переодягненим у салдатські шинелі селянам і робітникам, видно було, що робила українська влада, як вона оберігала, шанувала, не допускала пальцем торкнути основи того панування на Україні, як сама набірала характеру старої бюрократичної буржуазної влади.
Всі ж наші недостойні парадування з попами, всі наші реверанси перед поміщиками, банкирами, фабрикантами, всі наші залицяння до союзницького імперіалізму, все це одбувалось на їхніх очах.
І хіба це не була сама „безсовісна”, сама злочинна аґітація наша проти великої ідеї національного визволення нашої нещасної наймички нації?
І яких ще большевицьких аґітаторів треба було, щоб викликати глибоке недовірря до своєї влади?
РОЗДІЛ VII.
ВІЙНА З СОВІТСЬКОЮ РОСІЄЮ
1. Зрадницький патріотизм.
І коли підходити до історії нашої боротьби з большевиками, до цеї сумної й тяжкої смуги в нашій боротьбі за національне відродження, то насамперед треба чесно, щиро й отверто, як перед самими собою, так і перед нашими працюючими клясами пригадати отой наш блуд, оту нашу зраду народніх інтересів. Бо в ній, тільки в ній є корінь усіх наших неудач!
Розуміється, з погляду людей, які не хотять знищення буржуазного ладу з усіма його прівілеями й зручностями для заможних і багатих, таке признання неможливе. Вони, натурально, на тих, що знайдуть у собі мужність признати свої помилки й гріхи, зразу ж почнуть сипати цілі помийниці наклепів і брехень, прокричать їх зрадниками, запроданцями й т. п. Вони будуть бити себе в патріотичному запалі в груди й кричати, що для них насамперед є нація, є наша держава, а не якісь партії.
Неправда: два роки я чув круг себе такі гупання в груди патріотичних кулаків і лемент „безпартійних” лицарів. Глибока, свідома або наївно-несвідома неправда, їхній патріотизм любить не нашу працюючу, експлуатовану, соціально-забиту, задурену націю, їхній патріотизм хоче не нашої державности, не національно-української, не тої, яка тільки можлива для нашої селянсько-робітничої нації, а чужої нам, ворожої до нашої нації, з чужими нашій нації панами, попами, бюрократами, з усіма орґанами й апаратами пануючих кляс, які ворожі до нашої нації, їхній патріотизм є зрадницький, руйнуючий наше національне відродження, клясово-еґоїстичннй, жорстокий і злочинний патріотизм.
І тим людям, які дійсно хотять національного відродження нашого народу, треба тільки з огидою одвернутись від такого патріотизму. Тим, що називають себе соціалістами й які щиро хотять зрозуміти історію нашого руху, треба такий патріотизм одшпурнути від себе й з погляду инчого, суто-українського патріотизму розглядати весь хід подій.
2. Причина й приводи війни.
І коли з цього погляду дивитись на початок нашого конфлікту з большевиками, то треба признати, що перші винні були українські „соціалісти”, які керували всім нашим рухом. І не большевики, а тим паче не наші народні маси, яких ми так безсовісно, так дурновато й несправедливо обвинувачували в недостачи національної свідомости, патріотизму, любови до рідного краю й т. п. Вони, ці маси, мали дійсну любов до свого краю, й дійсний український патріотизм. А він, отой патріотизм, ота дійсна суть характеру української непанської нації, одвертав їх від нашої панської державности, від тої держави, яка охороняла прівілеї й панування паразітарних неукраїнських кляс на Україні.
І от це наше оберігання й було основною причиною нашої ворожнечи з большевиками, а не тільки їхній імперіалізм, націоналізм і шовінізм, як ми це любили поясняти.
Розуміється, й большевики не були бездоганні в своєму відношенню до справи національного визволення пригнічених націй у Росії, а особливо українців. Вони так само, як меньшевики й есери, в своїх емоціях і в випливаючих з цих емоцій учинках були в протиріччю з своїми теоретичними заявами й виводами. Вони також мали в собі давнє, застаріле почуття пануючої, командуючої нації й з внутрішньою ворожостю ставились до прагнень українців до свого національного визволення. Вони це потім доказали на ділі, не мавши в собі досить сили в національній справі на Україні бути такими ж послідовними, рішучими й непохитними, як були в соціальній.
Але кажу ще раз, конфлікт виник не з їхньої вини, а з нашої. Вони з самого початку затвердження своєї влади в Росії устами Ради Народніх Комісарів заявили про своє признання Української Народньої Республіки, про стан федерації, про право кожної нації самоозначатись так, як вона вважає для себе найкращим. На знак такого прихильного відношення до Української Республіки, як до свого рівного члена по федерації, Рада Народніх Комісарів навіть збіралась урочисто видати українцям усі старі українські клейноди, які з часів московських царів однімались в українців і зберігались по руських церквах та музеях.
Але, на жаль, до цього не дійшло, бо відносини стали псуватися й незабаром прийшло до лютої боротьби.
Приводом до того послужали такі факти.
Після перемоги над військами Тимчасового Правительства в Київі залишились деякі большевицькі військові частини. Складались вони переважно з руських, але були деякі з них і українські. Спочатку вони виявляли прихильність і лояльність до української влади. Але де далі, то ця прихильність почала зникати й змінилась на глибоке недовірря й ворожнечу. Большевицькі київські орґанізації також спочатку ставились досить лояльно, але ще швидче, ніж їхні військові частини побачили ґрунтовну ріжницю між своєю позіцією й позіцією Центральної Ради та Ґенерального Секретаріату, їм стало ставати ясним, що вони нічого не виграли в соціальному відношенню від зміни влади Тимчасового Правительства на владу Ґенерального Секретаріату, а в національному тільки програвали. І всяка лояльність зникла. Почалась аґітація проти Центральної Ради в пресі, на мітінґах, у казармах, у відозвах.
Намагаючись з усіх сил бути строго-демократичною, українська влада спочатку не вживала ніяких репресій проти цього. Але українські орґанізації відповіли контраґітаціею. Ґрунтом її було національне питання: большевики, мовляв, тільки через те так аґітують проти Центральної Ради та Ґенерального Секретаріату, що це — чисто-національна, українська влада, що большевики по суті, такі ж самі руські шовіністи й імперіалісти, як і меньшевики чи чорносотенці, й що їм ходить тільки о те, щоб зкинути на Україні українську владу й поставити свою, руську, централістичну.
І спочатку, коли соціальна позіція української влади ще не викреслилась до кінця, коли українські маси були ще повні довірря й поєднаности з нею, аґітація большевиків не мала великого успіху. Але все ж таки дещо вже робила, — роз'ясняла перед масами внутрішнє значіння кожного нашого вчинку, зрівнювала з позіцією в аналоґічних випадках большевиків, викривала перед ними основу таких учинків, — і тим примушувала чисто-українські військові частини придивлятись уважніше до політики Центральної Ради.
Розуміється, українській владі така ворожа крітика була не бажана й небезпечна. Але, не маючи одваги силою заборонити й припинити аґітацію, особливо аґітацію салдатів-большевиків, вона почала вживати всяких заходів, щоб розпустити большевицькі військові частини, або примусити їх розлізтися на всі боки. Для цього тим частинам почали неакуратно видавати харч, одежу, платню; їм робились ріжні дрібні прикрости й труднощі. Крім того видано було спеціального військового циркуляра, який було складено так, що він давав змогу більшости салдатів покинути свою частину й їхати додому.
Але ці заходи противною стороною вгадувались і роз'яснялись перед своїми частинами, чим викликалось гостре роздратовання, ще більша ворожнеча й ще дужча аґітація проти Центральної Ради.
Тоді постановлено було вжити рішучих заходів: обеззброїти большевицькі частини й вислати їх за межі України.
Постанову цю вдалося перевести дуже легко, швидко, майже без пролиття крови й опору з боку большевиків, — вони були тоді занадто слабі в Київі.
Але це справи не поправило. Навпаки цей вчинок тільки дав у руки большевикам ще гострішу зброю.
Другим приводом до боротьби з Совітською Росією послужило відношення Українського Уряду до донських козаків.
Донське козацтво, темне, політично й соціально мало розвинене, під той час було ще досить дісціпліноване й слухалось своїх ґенералів. Ґенерали ж, розуміється, до робітниче-селянського Петроградського Правительства зразу ж поставились з непримиреною ворожостю. Почалася боротьба між совітською владою й донцями. Донці збірали всі свої сили на Дону й через те зтягали свої військові частини з усіх фронтів туди. Там зосереджувалась контрреволюція, туди ще в більшій мірі, ніж на Україну, стікались усі чорні, реакційні, викинені з Росії елементи. Натуральна річ, що большевикам треба було за всяку ціну перебити це накопичування контрреволюційних сил на Дону. І вони робили все, що могли для цього.
Але тут, хоч і не по своїй волі, втрутилась у справу Україна. Донські козаки мали найближчий і найкращий шлях з фронту додому через українську теріторію. Отже виникло питання про пропуск донських військових частин українською владою. Инчими словами: виникло питання, хто українській владі ближчий: большевики, совітська влада, чи донська козацька „демократія”.
Коли підходити до справи з чисто формального боку, то ми немов були бездоганні. Бо ми говорили так: донці оповістили свою область федеративною частиною Росії. Росія розпалась на ряд окремих, рівних між собою державних формацій. Кожна така формація у своєму внутрішньому життю є суверенна й друга частина бувшої централістичної Росії не має права втручатись у те внутрішнє життя.
Отже, виходячи з цього погляду, ми не мали права ставати на той чи инчий бік, на бік Великоросії чи на бік Дону. А через те не мали права не пропускать ні донців, ні великоросів через нашу теріторію, коли вони хотіли їхати до себе додому.
Формально, я кажу, ми мали повну рацію так міркувати й так поводитись. Але по суті ми таким відношенням, таким своїм ніби строгим нейтралітетом ставали в дійсности на бік донців. Бо ясно, що, коли б ми поділяли стремління й цілі большевиків, коли б ми також мали на меті творити свою робітниче-селянську державність, то ми, виходячи з цих своїх власних інтересів, повинні були б, мусіли б боятись донців і тих сил, що гуртувались на Дону. І через те ніяким способом не могли б виявити такого шкодливого для своєї державности нейтралітету.
Але в тому й річ, що та державність, яку ми творили, була ближча до державности донців, рідніща до них, а через те ми й не боялися пропускати донців.
Це одна причина нашого нейтралітету, головна й основна.
Друга ж та, що ми бачили в донцях спільників по боротьбі за федерацію. З цього погляду Дон нам був також ближчий, ніж Петроград, хоча останній і висловив своє признання Української Народньої Республіки.
(Власне, ця так би сказати, „федералістична прихильність” до Дону була тільки послідовним переведенням у життя постанов з'їзду народів у Київі, (21-28 вересня н. ст.), завданням якого було об'єднати федералістичні течії всієї Росії.)
А третя причина нашого нейтралітету було — наше безсилля. Ми хоч і удавали, що маємо змогу так чи инакше поводитись, але в дійсности ту змогу не завсігди мали. Для того, щоб не пропустити озброєні, досить добре дісціпліновані козачі частини, треба було мати відповідні сили на своїх кордонах, треба було на випадок настійности донців вступити з ними до рішучого бою. А цього всього у нас не було в відповідній мірі, — ні таких військових сил, ні необхідности битися з донцями.
3. Ухиляння від отвертої відповіді.
Большевики ж, розуміється, не могли стати на наш, чисто формальний погляд і бачити в нашій акції тільки національно-державний її бік. Вони казали: коли вам ходить о цей бік, то ми ж визнаємо вас, як окрему державну одиницю, в цьому питанню ми з вами не розходимось і готові вас піддержувати. Але ж є ще друга сторона, соціальна. І от тут ви нам скажіть, на чийому ви боці: на нашому чи на контрреволюційному. Коли наше розуміння революції вам ближче й бажаніше, то ви не будете пропускать наших ворогів, коли на їхньому, то пропускатимете.
Але ми від отвертої, прямої відповіді ухилялись і все стояли на свойому „нейтралітетові”.
От це все й спричинилось до того, що большевики, Рада Народніх Комісарів поставила нам нарешті ультіматум, який починався так:
„З огляду на інтереси єдности та братерства всіх знесилених робітничих мас, що страждають у боротьбі з імперіалізмом; з огляду на признання — численними резолюціями орґанів революційної демократії, радами, а насамперед першим всеросійським з'їздом рад — національних засад, соціалістичне Правительство Росії, Рада Народніх Комісарів підтвержує гноблене царизмом і буржуазією Великоросії право всім народам на вільний розвиток, включно до їх права відділятися від Росії. Тому Рада Народніх Комісарів признає Українську Народню Республіку та її право на повне відокремлення від Росії, як також на те, щоб вона ввійшла в переговори з російською Республікою про взаємні федеративні, а також инчі відносини. Жадання України що до її прав і незалежности українського народу Рада Народніх Комісарів признає без обмежень і безумовно”.
Але далі йшли вже закиди що до відношення Укр. Ц. Ради до фронту, до донців, до рад робітничих і салдатських депутатів. І ставились такі пункти обвинувачення:
„1. У. Ц. Рада робила дезорґанізацію на фронті, одкликаючи свої війська. 2. У. Рада позволила собі обеззброїти війська рад, що стояли в Київі. 3. Рада підпірала змову проти влади рад, покликуючись на вигадані права на незалежність Донської й Кубанської областей і тим способом покриваючи контрреволюційне повстання Калєдіна. Ставляючи опір інтересам і жаданням переважної більшости козаків, Рада замикає дорогу військам, яких вислано проти Калєдіна. Стаючи на бік ганебної зради революції й бажаючи помагати найнебезпечнішим ворогам як незалежности народів Росії, так і правительства рад, ворогам робітничих і визискуваних мас, кадетам і прихильникам Калєдіна, Центральна Рада примушує нас подати їй до відому, що ми негайно виповімо їй війну, навіть тоді, коли б Українську незалежну Республіку визнало представництво найвищої російської державної влади. Тепер Рада Уповноважених Народу з огляду на всі вище-наведені обставини ставить народам Української Республіки такі питання: 1. Чи Рада зобов'яжеться залишити всякі спроби дезорґанізації на фронті? 2. Чи Рада зобов'яжеться без згоди шефа найвищої команди не перепускати ніяких військ, що йдуть у бік Дону й Уралу? 3. Чи Рада зобов'яжеться залишити всякі спроби роззброювати війська рад і червоної ґвардії на Україні та чи віддасть негайно відібрану в тих військ зброю? В разі, коли протягом 48 годин не буде дано задовольняючу відповідь, Рада Уповноважених Народу вважатиме, що У. Ц. Рада є в стані отвертої війни з владою рад у Росії та на Україні. Рада Народніх Уповноважених”.
На цей ультіматум Ґенеральний Секретаріат 20 грудня дав таку відповідь через окружну військову Раду в Петрограді:
„Революційний штаб України, уповноважнений республіканським правительством України й народом, має честь предложити республіканському правительству Великоруси висліди нарад штабу з правительством про ультімат Ради Народніх Комісарів до У. Ц. Ради й відповідь республіканського правительства України на ультіматум. Переговори про мирне полагодження спору між Російською Республікою й Україною залежать від отсих умов: 1) Признання права українського народу й Української Республіки, що ніхто не має вмішуватися в справи Республіки. 2) Сповнення домагання українізації військ (перенесення відділів з инших фронтів на теріторію України). 3) Полагодження фінансових справ державного скарбу. 4) Невмішування Ради Народніх Комісарів, головної квартири й головнокомандуючого до управи українського фронту, себто румунського й південно-західнього фронту. Правительство Української Республіки думає, що признання поданих прінціпів Радою Народніх Комісарів може стати основою для полагодження спору так, що оминеться війну між Україною й Великорусю. Щодо участи в союзнім правительстві — на думку правительства Української Народньої Республіки Україна з огляду на значіння, яке тепер осягнула, мусить мати в нім неменше ніж третину заступників. Революційний штаб України уповноважнений своїм правительством заявити правительству Великоруської Республіки, що з огляду на фінансові трудности предмети поживи будуть видавані на границі України за заплатою просто до каси Генерального Секретаріату земельних справ у готівці, а саме банкнотах, а у висоті одної третини в золоті. Революційний штаб України має надію, що братній спір буде усунений для обопільного вдоволення, й заявляє свою готовість напружити всі сили для осягнення сеї ціли”.
Розуміється, це була явно ухильчива відповідь і Рада Народніх Комісарів мала рацію поставити питання зовсім руба, що й зробила в своїй ноті з 21 грудня: „Відповідаючи на зроблене вами з уповажнення правительства У. Ц. Ради предложення приятельського полагодження конфлікту між У. Ц. Радою й Радою Народніх Комісарів, Рада Н. К. заявляє, що уважає ширшу акцію для усунення спору безперечно бажаною. Совітське Правительство зробило все, щоб дійти до мирного полагодження справи. Щодо предложення У. Радою умов, котрі мають прінціпіальний характер, як право свобідного розвитку народів, вони ніколи не були предметом переговорів або спору, бо Рада Народніх Комісарів признає повне здійснення тих прінціпів. У предложених умовах У. Ц. Рада поминає мовчанкою дійсний предмет спору, а саме те, що Рада підпірає контрреволюцію буржуазії, кадетів і Калєдіна, звернену проти влади рад, заступників селян, робітників і салдатів. Порозуміння з Радою можливе тільки під умовою, що Рада виразно відмовиться підпірати, як Калєдіна, так і всю контрреволюційну змову буржуазії та кадетів”.
На це знов точної виразної відповіді ми не дали, не вважаючи на те, що з Петрограду для більшої успішности переговорів було вислано до нас делеґатів. Ми все стояли на свойому нейтралітеті, на праві самоозначення народів, на невтручанню Великоруси в наші внутрішні справи й т. п.
І розуміється, це не могло задовольнити большевиків і розпочалася справжня війна.
РОЗДІЛ VIII.
БОРОТЬБА ЗА „СВОЮ ЛІНІЮ”
1. Війна впливом.
Але з ким та війна розпочалася? Формально, — ніби з Росією, Великоросією, з Петроградським Совітським Урядом. Але в суті з власними народніми масами.
Це не була війна в звичайному розумінню цього слова, бо ні одна ні друга сторона не мали самого необхідного засоба в звичайній війні — правильного, слухняного війська. Вважалось, що Рада Народніх Комісарів перебрала владу й вище командування над армією. Але там уже не було командування, бо не було послуху й дісціпліни. Армія ледве-ледве держалась на фронтах у пасивному стані й не розбігалась тільки через те, що її не зачіпали й так-сяк годували.
Так само формально приймалось, що Ґенеральний Секретаріат мав вищу владу над румунським і південно західним фронтами, де стояло кільки мілліонів салдатів. Але це була ще більш проблематична влада.
Щоб посунути ту чи инчу частину на яку небудь військову акцію, не досить було вищій владі дати для того наказ. Треба було, щоб той наказ зачіпав волю самих салдатів, щоб вони самі хотіли мати такий наказ. Отже начальство повинно було вміти не накази давати, а впливати на салдатів. Це була війна впливом, а не зброєю.
І от тут помітно було таке явище. Поки українські частини були поза межами України, поки вони не стикалися безпосередньо з українською владою, совітська влада ніяк не могла посунути їх на бій з українцями. Навпаки, зачувши про ворожі відносини між руською й українською владами, українські частини зачинали хвилюватись і рватись на Україну, не зважаючи ні на які накази Ради Народніх Комісарів, ні на аґітацію большевиків.
Признання цього можна знайти у самих большевиків. Наприклад, військовий комісар Ликов 17 грудня посилає таку депешу головно-командуючому Криленкові: „Другий ґвардійський корпус є в моїм розпорядженню. Роззброюю українців, але салдати відмовляються з огляду на те, що в кожному полку є до 1000 українців. Пробував обеззброїти два ешалони гайдамаків, але це не вдалося через їхню непохитність. Один ешалон Волинців (большевиків) обеззброїли й розформували козаки. Щоб рушити проти українців, необхідно виділити українців і відіслати їх на фронт; тоді можна рушити на Київ. Инчого виходу немає. Ликов”.
Дійсно, національне почуття українських салдатів було таке сильне, що єдиним виходом, здавалось, було одправити їх усіх на фронт подалі від України. Оповіщення ж війни Центральній Раді тільки більше розворушило це чуття й посунуло всі свідомі українські частини як раз навпаки: не на фронт, а на Вкраїну. Совітська влада робила всякі перешкоди в переїзді, давала накази, не давала ваґонів, засипала аґітацією, — нічого не помагало: українці накази зустрічали сміхом, ваґони брали самі, аґітацію ж в одне ухо впускали, а в друге випускали. Вони знали свою, українську владу, яка не гірше за руську, вони тільки їй хотіли коритися, тільки за її впливом іти.
І цим пояснюється також те явище, що большевики в початках ворожої акції проти України не мали ніякого успіху. Так, наприклад, коли отой згадуваний уже другий ґвардійський корпус рушив на Київ, українські частини зупинили його на ст. Жмеринка й рішуче поставили домагання здатися. Настрій був серед українців такий непохитний, що ґвардійці не одважились вступити до бою й віддали всю зброю.
Так само було й на другому кінці України, в Харькові. Тут теж були спроби захопити владу силами руських салдатів. Так, напр., 16 грудня за допомогою салдатів 30 запасного полку большевики зробили виступ і вже були захопили телеґраф. Але українські військові частини зразу ж ліквідували цей успіх і вибили большевиків із Харькова.
Аналоґічні явища помічались як по всіх кордонах України, так і всередині її. Ні большевицька аґітація, ні їхні наступи не мали майже нігде успіху. Це надавало, розуміється, нам бадьорости, певности в собі й тої хвастовитости, з якою Ґенеральний Секретаріат розсилав свої ціркуляри, накази й відозви.
І з якою, наприклад, самовпевненостю промовляв під цей час голова Українського Уряду В. Винниченко:
„Перепущення через Україну військ тих націй, що тепер самоозначуються, ми будемо допускати. Але, стоячи на ґрунті строгої нейтральности, ми не будемо пропускати большевицьких військ для братовбивчої війни на Дону... Аґітація большевиків має на меті, щоб признавалося тільки те, що скажуть вони, москалі. А ми їм відповімо: Ні! На Україні має силу тільки українське слово! Ми не допустимо в наш край реакції й анархії. Ми твердо ведемо свою лінію й доведемо її до кінця”. (З промови на засіданню Малої Ради 15 грудня).
2. Своє слово з чужим змістом.
Це було справедливо сказано: на Україні повинно мати силу тільки українське слово. Так і наші маси, наші військові частини це розуміли, що вони й обстоювали з зброєю в руках і своїм життям.
Але яке саме українське слово? Який зміст його?
От-тут ми й не знайшли в собі сили зрозуміти момент. У наше, селянсько-робітниче, здавна „просте”, трудове слово ми вклали чужий, ворожий нам зміст; зовсім не той зміст, який вкладали наші маси.
І в цьому була причина нашої поразки. Поки ми воювали з руськими большевиками, з москалями, доти ми мали скрізь перемогу. Але як тільки вступали в конфлікт з своїми, з українськими большевиками, так загубили всю свою силу. Поки аґітували большевики, аґітація успіху не мала. Як стикнулись наші війська з нашою аґітацією, з аґітацією всього того ладу, який ми так ретельно почали „творити”, взявши всю владу в свої руки, як тільки маси наші ближче прислухались і придивились до змісту того українського слова, як запал їхній, довірря до нас і охота піддержувати нас почали помітно падати. Почала розвиватися нехіть до боротьби з большевиками, почалися заяви наших найвірніших, найсвідоміших військових частин про небажання битись з большевиками. На наших очах „розкладались” найміцніші, найзавзятіші полки, що прибували з таким ентузіазмом до Київа. Полки імени ріжних гетьманів, які так свідомо, так струнко, так рішуче вступали в столицю України для оборони й захисту її, які так веселили всі національні серця своєю національною свідомостю, щиростю, жовто-блакитними прапорами й українськими піснями, які так гучно кричали „славу” українській владі, ці полки через якусь пару тижнів дивним способом спочатку губили все своє завзяття, потім упадали в апатію, в „нейтралітет” до большевиків, а потім — повертали разом з тими большевиками свої українські баґнети проти нас.
Ми ж страшенно дивувались і обурювались. От вам, мовляв, українці, оце вам така їхня свідомість, така сила їхнього патріотизму.
І через що? Повірили большевицькій аґітації, повірили, мовляв, їхнім брехням і наклепам: ніби Центральна Рада складається з буржуїв, з панів, з контрреволюціонерів; ніби Ґенеральний Секретаріат увесь із ґенералів сформовано, ба недурно ж і „Ґенеральним” зветься. А яка ж вона „буржуазна” та Центральна Рада, коли в ній ні одного буржуя нема, коли це є ні що инче, як загально-українська рада робітничих, селянських і салдатських депутатів. Було два кадети-буржуї та й ті вийшли давно. І яка ж то буржуазна політика, коли Центральна Рада одібрала землю у поміщиків, коли завела восьмигодинний робочий день, коли строго оберігає всі політичні свободи, скасувала кару на смерть, установила перша на весь світ національно-персональну автономію.
Почалась і з нашого боку гарячкова аґітація й пропаґанда. Всі українські ґазети й видавництва були мобілізовані для сеї мети. Всі партії й громадські українські орґанізації кинулись до боротьби за вплив. Орґанізовано було спеціальну державно-громадську інстітуцію, яка мала своїм завданням аґітацію серед військових частин.
Роз'яснялась програма й діяльність Центральної Ради та Ґенерального Секретаріату. Доводилось усіми способами, що це найдемократичніща, найкраща влада, а що большевики хотять знищити її через те, що вона — українська. Приводились списки членів Центральної Ради, з біоґрафіями, з позначенням кожного, якого походження, де сидів у тюрмі за царських часів, як стояв за народні інтереси.
І дійсно, в брошурах, ґазетах і відозвах ми не брехали; дійсно, майже вся Центральна Рада складалась з селян, робітників, салдатів; дійсно більшість Ґенерального Секретаріату були сини селян, робітників, або інтеліґентних працьовників. Дійсно, це була демократична влада.
Але... апатія наших військ, їхня нехіть битись проти большевиків не зникала, а все росла й росла. Проти донців, калєдінців з охотою, а проти большевиків — ні. В чому ж річ? Бо ми аґітували не тільки своїми відозвами та брошурами, але й ділами. А діла весь час підтвержували й зміцняли те, про що аґітували большевики.
А головне, не бачив той салдат з боку своєї української влади бажання стати рішуче на бік працюючих, не бачив з її боку тенденцій щось радікальне робити в цьому напрямі, щоб як не сьогодня, то далі в майбутньому, переборовши всі труднощі, визволити свої трудящі маси з під соціального панування ворожих і нації, й працюючим кляс. Замісць того чув, як таке бажання большевиків, така їхня оборона простого, бідного люду проти всякого пана називалася в українців демаґоґією, висміювалася, лаялася, заперечувалась.
3. Червона шапка і тверда влада.
Замісць того він бачив, як його „рідна” українська влада старалася „імпонувати” йому, привабити його пошану парадами, молебнями, гучними церковними дзвонами й червоними шапками. Ґенеральний секретарь військових справ С. Петлюра, спеціаліст по части молебнів і всяких инчих декорацій та реклам, покладав особливу надію в рятуванню української державности від большевицької пропаґанди на... кольорові шапки.
Він пресерйозно запевняв, що червоні шлики на шапках роблять на „козаків” просто гіпнотізуюче вражіння. За червону шапку „козак” готов на все.
Дійсно, червона шапка причаровувала до нашої „ґенеральської” державности деякі елементи салдатів. Дійсно, вони за неї готові були піддержувати кого-хоч. Але не треба багато сушити собі голову, щоб зрозуміти, що то був найменьче цінний елемент, найменьче свідомий і найменьче вірний. Нехай противник дасть йому ще кращу шапку й він перейде за неї на його бік.
Так само намагались удержати при собі свої війська добрим харчом, теплим помешканням, великою платньою. Салдати охоче, з охотою, брали й харч, і платню, але битись проти большевиків такої ж охоти все ж таки не виявляли.
А большевики вже почали то тут то там потрошки перемагати. То в одному місці, то в другому наші військові частини переходили на їх бік і разом з ними проголошували владу рад.
Ми хапались за голову й нічогісенько не розуміли. Ні наші ґазети, ні паради, ні червоні шапки абсолютно не помагали. Очевидно, в чомусь була наша хиба, а в чому саме, ми не могли зрозуміти.
Ага, стали догадуватись: нема твердої, сильної влади; Ґенеральний Секретаріат не вміє справитись з анархією; деякі ґенеральні секретарі, особливо голова Ґенерального Секретаріату виявляють непростиме, злочинне потурання большевицькій аґітації. Треба рішучих заходів.
І кинулись до „рішучих заходів”. Не покладаючись уже на „млявий, нерішучий” Ґенеральний Секретаріат окремі громадяне української республіки взяли на себе справу „рішучої боротьби з большевизмом”. Результатом цього явилось потайне убийство проводиря київських большевиків П'ятакова. Прийшли вночи, арештували, вивезли за місто й чи пустили під лід чи так убили, — невідомо.
Цим малося на увазі перелякать большевиків. Але замісць того досяглося протилежного: большевицька аґітація стала ще більш приступніща до українських „козаків”.
4. Єдиний вихід.
Прихильників Центральної Ради серед широких мас ставало все меньче й меньче. Саме ім'я Центральної Ради почало робитись непопулярним. Коли б ми були хоч більше далекозорими, ми повинні були б зрозуміти, що ні червоними шапками, ні молебнями, ні навіть потайними убивствами сеї „стіхії” не переламаємо; що треба щось радікально в собі змінити.
Таку радікальну зміну нам пропонувалось і большевиками, й деким з посеред нас самих: перевибрати Центральну Раду. Хай усі місцеві робітничі, селянські й салдатські ради зроблять з'їзди, виберуть на них нових людей і пошлють замісць старих. Часи настали нові, утворились нові настрої, нові сітуації, отже треба в центральний орґан нових людей, а не з тих, яких вибіралося при зовсім инчих умовах.
Домагання було й розумне, й справедливе, й не шкодливе для українського національного відродження. Бо салдати наші, головна тоді сила, говорили: ми — большевики, але ми українські большевики й не треба нам московської влади. Хай стара Центральна Рада йде собі спочивати. Ми виберемо нову; яка буде, така й буде, а ми вже знатимем напевне, що там буржуїв не буде.
І це був єдиний вихід удержати владу в національно-українських руках. Ці руки, розуміється, були б уже не такі прихильні до царських ґенералів, бюрократів, поміщиків і всякого инчого панства. Але ці ж руки й національну справу вели би як не краще, то в кожному разі не гірше за стару Центральну Раду.
На жаль цей єдиний вихід було більшостю Центральної Ради одкинено. Одкинено з таких міркувань: 1. як що ми згодимось на перевибори Ц. Ради, то тим самим самі згодимось, що наша політика була неправильна; 2. перевибори дадуть більшість у новій Раді большевицьким елементам, переважно робітникам, а робітництво зрусіфіковане й через те вся влада перейде в руки руських.
Міркування цілком безпідставні. Що наша політика була невдовольняюча для широких мас, то це було ясно для всіх і без нашої згоди чи незгоди. Що маси вимагали зміни сеї політики, то це було видно й для сліпого. Що треба було хоч би в ім'я тої самої демократичности, яку ми так боронили, уступитися й дати місце тій політиці, якої вимагала більшість демократії, то за це говорила сама лоґіка.
Так само безпідставне те міркування, що влада перейшла би до руських. Більшість салдатських мас були українці й мали національну свідомість. Вони б дали значну кількість національно-свідомих депутатів. Селянство дало б їх ще в більшій мірі. Частина робітництва також дала б українців. І більшість безумовно була би за українцями, а, значить, і вся радянська, соціалістична влада на Україні була би національно-українська. І сама собою спинилась би війна з руською радянською владою, й не вступило би українство на шлях світової контрреволюції, й не була би так здіскредітована й загижена серед найактивніших елементів пролетарської демократії українська ідея.
Я знаю, вороги соціалізму, наші „червоні шапки” заперечать мені зараз же: а хіба влада була в українських руках, коли запанувала радянська, большевицька влада на Україні? Хіба большевики не показали себе такими ж самими ворогами нашого національного відродження, такими ж самими націоналістами, шовіністами й імперіалістами, як і всі инчі руські течії? Хіба ними не нищилась українська культура?
На це можна сказати ось що: коли б радянська влада на Україні явилася результатом мирної виборчої боротьби в селах, казармах і фабриках, коли б українство, як таке, як національна ідея, показало себе не ворожим до соціальних змагань мас, коли б стара Центральна Рада добровільно вступилася й зберігла за собою змогу аґітації, коли б, словом, ми своєю політикою не спровокували українську національну ідею, не виставили її, як ворожу до соціалістичної революції, — то при таких умовах уся сітуація на Україні була б цілком инча.
Так, — боротьба двох національних ідей, української й руської, була би безперечно. Але українська ідея, згармонізована з соціальними прагненнями мас, була би напевно дужчою, вона не була би так ослаблена, як то було потім, коли всякий українець уважався другими й сам себе вважав природним ворогом большевизма, се-б-то широких (нехай навіть, на думку инчих, непоміркованих, нерозсудливих) але тих соціальних змагань, які тоді панували нашими ж масами.
Ми цього тоді не розуміли. Перевибори — „провалили”. Гору взяв напрям „рішучої, непохитної своєї лінії”. Вести свою лінію до кінця! Не піддаватись! Рішучість і твердість імпонують.
5. „Своя лінія” до кінця.
Цю саму „свою лінію” ми провадили й на Всеукраїнському З'їзді рад робітничих, селянських й салдатських депутатів, скликаному на 17 грудня в Київі.
Самий цей з'їзд, його склад і напрям теж був виявом тої „своєї лінії”. Скликано його було з ініціативи київської ради робітничих депутатів. Але наші орґанізації, маючи на увазі намір сеї ради, (що була під впливом большевиків) провести на цьому з'їзді резолюцію про перевибори Центральної Ради, напружили всі сили й привели од сел на цей з'їзд своїх прихильників, при тому в такій кількости, що селяне складали на з'їзді переважаючу більшість. І таким чином з'їзд зразу ж перевернувся в цілковиту маніфестацію в честь Центральної Ради та всієї її політики. Даремно большевики намагалися піддати цю політику крітиці — селяне при найменьчому вияві ворожости з боку промовців-большевиків зчиняли такий крик, що не було можливости говорити.
Бачучи таку перевагу селянства, большевики спробували підняти питання про правосильність такого з'їзду, так нерівномірно складеного, й пропонували признати його тільки нарадою, а постанови її не обов'язуючими нікого. Але, розуміється, така пропозіція не могла мати успіху в тої самої більшости, яка мала право вирішувати всі питання. І більшість постановила, що з'їзд є правосильним, а постанови його для всіх обов'язковими.
Ну, й само собою, що й усі инчі питання було вирішено так, як хотіли ті орґанізації, що керували тою більшостю. Було винесено й відповідні резолюції, в яких підтвержувалось, ухвалювалось і вихвалялось усі позіції Центральної Ради й Ґенерального Секретаріату. Стіль і фразеолоґія, розуміється, найреволюційніші.
 
Наші Друзі: Новини Львова