Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 24 вересня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

Відродження Нації

Переглядів: 76120
Додано: 21.03.2006 Додав: LuckyLuke  
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
А Ґенеральний Секретаріат уважався ж владою, Урядом. Все населення тепер дивилось на його як на єдиного упорядчика всякого лиха й неладу. Він мусів навести порядок, дати людям хліба, спинити грабіжи, навезти товарів, прикрутити дезертирів, хабарників, спекулянтів, спинити війну, розпреділити землю, поліпшити залізні дороги, підвищити платню служащих, обмежити й знищими здирство та експлуатацію капіталістів. Адже Ґенеральний Секретаріат був тепер Правительством України.
А це Правительство не мало навіть тих кільки десятків тисяч рублів для завдатку київській городській Думі, без якого цей „демократичний” орґан не хотів пустити в смердючий отель Правительство. Петроград не відповідав на домагання Ґ. Секретаріату, на його донесення в справі орґанізації краю. Це була розрахована, подла провокація вигнаних можновладців: а ну, мовляв, нехай попробують без усяких засобів творити свою автономію! Нехай здіскредітують себе перед своїм власним народом, нехай на них окошиться гнів населення за все те паскудство, яке ми там наробили.
Населення ж не знало цих єзуїтських способів боротьби Тимчасового Правительства з його волею. Населення бачило свій Уряд, воно ждало від його праці, помочі, всього того, для чого повинен істнувати дійсно народній Уряд.
А згага сильної, твердої влади була не тільки у широких мас населення, не тільки у знервованого й втомленого обивателя, але й у більш орґанізованих, свідомих елементів, навіть серед кругів самої Центральної Ради, їм так хотілось, щоб був, нарешті, справжній, свій, сильний, порядкуючий Уряд, що вони забували все, що знали, й в один голос кричали Ґенеральному Секретаріатові: „Беріть владу в свої руки! Та будьте ж сильні, тверді, будьте справжнім урядом!”
І коли все ж таки, не вважаючи на їхнє жагуче бажання, на благаюче домагання всього населення, яке так охоче приймало ту тверду владу, коли тої влади Ґен. Секретаріат не виявляв, його обвинувачували в неумінню, в нетвердости, в нездатности бути урядом.
І Ґенеральний Секретаріат під батогами цих криків, під пресом дійсної потреби дати лад розколошканому краєві робив надлюдські усилля, щоб справді, не діскредітувати перед усім народом ідею української влади.
Але що він міг зробити, коли, насамперед, кровоточива рана в тілі народу, ота війна, оте джерело всякого неладу, знесилля й анархія, коли та рана не загоювалась, коли її руська буржуазія не переставала піддержувати, роз'ятрювати? Що міг зробити новонарождений український Уряд, коли він мав зв'язані руки, коли в найважніших галузях господарського життя йому було перекопано шляхи?
6. Необхідність розв'язати руки.
І цілком зрозуміло, що єдиним виходом з цього траґічного становища було яко мога швидче розплутати пов'язані руки й узяти в них усі засоби, які належиться мати тому, хто повинен робити творчу державну роботу.
І цілком природно, що Ґенеральний Секретаріат тільки в цьому напрямі й міг бачити свою діяльність продуктивною. Це він і заявив цілком виразно в своїй декларації на засіданню Малої Ради з 12 жовтня (н. ст.).
Заявивши, не зважаючи на Інструкцію, свою цілковиту відповідальність тільки перед Центральною Радою, а також про твердий намір разом з усією українською демократією добиватись точно зазначених державних форм, що мають забезпечити „майбутній національно-політичний стан яко рівноправного державного тіла в федеративній республіці Росії”, розповівши про становище в краю й про намічені заходи що до поліпшення його, Ґенеральний Секретаріат рішуче ставав на шлях поширення як своєї комтенції, се-б-то включення в неї всіх виключених секретарств, так і об'єднання всіх одрізаних ґуберній з усією Україною.
Кінчалася Декларація заявою, що Секретаріат буде „черпати свою силу з самого джерела тої сили: волі народу”.
І цілком зрозуміло, що таку декларацію було ухвалено не тільки українськими, але й неукраїнськими демократичними партіями. Бо вони самі виразно бачили, що без цих поширень Інструкції буде не орґанізаційна, не творча робота, а тільки побільшення безладдя, від якого могла виграти хіба що контрреволюція.
Це й підтвердилось як раз тим, що кадети, що були в Ц. Раді, не погодились з цим поглядом, не схотіли згодитись з декларацією й виступили з складу Центральної Ради. Для них безладдя й поглиблення його були не страшні, а бажані.
А з другого боку цей виступ кадетів яскраво підкреслював, що, дійсно, Інструкція для них була тільки примусовим перемиррям, яке вони охоче зривали. А зриваючи, розпочинали нову боротьбу.
Тимчасове Правительство, будучи цілковито в руках кадетів, розуміється робило тільки те, що диктувалося ними. Воно, як сказано, не давало грошей Ґенеральному Секретаріатові, не зверталось до його ні з якими справами, іґнорувало, провокувало. Наприклад, історія з призначенням на посаду Київського Комісара К. Василенка без порозуміння з Ґенеральним Секретаріатом, навіть без оповіщення його про такий важний факт у життю столиці України, було ні що инче, як провокація. І характерно, що соціальдемократ-меньшевик К. Василенко, „тоже-малоросс”, який навіть один час був членом Ґенер. Секретаріату, приняв цю посаду, приняв проти бажання всієї укр. демократії, проти бажання Ґенер. Секретаріату. Розуміється, це був уже стан війни.
7. Остання „законність” гнилих можновладців.
А особливо цей стан вияснився, коли в Центр. Раді та в Ґен. Секретаріаті виразно встало питання про скликання Українських Установчих Зборів. Українська демократія хотіла раз на все точно й „правильно”, загальним голосуванням вияснити волю населення всієї України. Українські Установчі збори мали бути лоґічною й послідовною реалізацією права самоозначення націй.
Але така послідовність здалася гнилій петроградській владі до того страшною, що вона рішила вступити з українством до рішучої боротьби.
Але як? Спочатку „законники” хотіли повести справу „законно”: притягти до суду Ґенеральний Секретаріат за „сепаратизм”. З цією метою було навіть дано з Петрограду наказ київській судовій владі розпочати проти Ґенер. Секретаріату судовий процес.
Але, очевидно, така „законність” здалась буржуазним шахраям небезпечною. Хто його зна, що з того могло вийти. Адже цей процес мав відбуватися на Вкраїні, де населення, не виключаючи й війська, ставилось з деякою відмінностю що до кадетських прокурорів і до Ґенерального Секретаріату.
І з усієї справи міг вийти такий наслідок, що й пани-кадети й пани-прокурори могли опинитися під судом народу. А такий суд не віщував цим панкам нічого доброго.
Отже постановлено було на цей рискований шлях не ставати. Навіть чутки й поголоски про цей намір яко мога чистіше позамітати.
Замісць того вибрано було инчий, не такий ”законний” спосіб боротьби, але, як здавалось кадетам, певніший: викликати більшість українського Уряду в Петроград, немов би на конференцію, а там... видніше буде, що з ними зробити. А зробити мали просту річ: арештувати Ґенеральних Секретарів у Петрограді, а в Київі розігнати Центральну Раду швидким і рішучим наскоком.
Ні Центральна Рада, ні Ґенеральний Секретаріат про ці плани не знали. Потім тільки вияснилось, що в Петроградській тюрмі вже було наготовлено камери для Генеральних Секретарів. Ми гадали, що Тимчасове Правительство хоче на нас „воздєйствовать” у конференції. Нам також треба було „воздєйствовать” на його й вияснить, коли можна, хоч трохи його дурну політику. І через те декільки членів Ґенерального Секретаріату рішили виїхати до Петрограду на запросини Тимчасового Правительства.
Але вони приїхали туди в той день, коли большевики вже обстрілювали Зімовий Палац і коли наші „законники” тікали від „беззаконного”, але могучого вибуху робітничої революції. Ні конферувати ні змагатись не було вже з ким, „грізна” влада розлетілась на всі боки, як купка злодійкуватих горобців.
На тому й скінчились відносини Українського Уряду з „демократичним” Тимчасовим Правительством.
РОЗДІЛ ІІІ.
РОБІТНИЧЕ-СЕЛЯНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ В РОСІЇ Й НА УКРАЇНІ
1. Через що не за инчою „демаґоґією”?
Вороги большевиків люблять поясняти їхній успіх у боротьбі з Тимчасовим Правительством їхньою демаґоґією, наклепами, потуранням темним інстінктам мас і тому подібним.
Коли це пояснення йде від щирого серця, то воно — тільки наївне й жалюгідне. Коли — нещире, то воно виявляє злу безсилість.
А хіба ж прихильники Тимчасового Правительства, запальні оборонці коаліції з буржуазією не вживали демаґоґії, наклепів на большевиків? Хіба не кричали всі ґазети про большевиків, що вони — німецькі шпіони, запроданці, зрадники, потайні прихильники монархізму? І хіба це не кричалось у той час, коли большевицькі ґазети було закрито, коли їм було затулено рота?
Далі. Хіба есери не „потурали інстінктам” селянських мас „демаґоґічними” обіцяннями землі?
І хіба ж у руках коаліції не було всіх апаратів влади, всіх засобів як найкраще поставити пропаґанду своїх ідей і намірів? А один „божественний”, „душка” Керенський? Biн же літав з фронта на фронт і невгамонно „одушевляв” армію.
І чого ж то так сталось, що маси повірили большевицькій демаґоґії, а не коаліційній? Через що вони не злякались, що большевики — німецькі шпіони, зрадники й запроданці? Чому маси на фронтах і в тилу так люто трощили ту коаліцію?
Та дуже просто: самі маси були з природи своєї, з свого клясового становища большевиками, се-б-то, вони всією своєю істотою хотіли повного політичного й соціального визволення. І, розуміється, вони охотніше вірили тим, хто кликав їх до такого визволення, хто їм обіцяв його, ніж тим, хто спиняв, хто кликав далі віддавати своє життя в ім'я чужих і гидких інтересів.
Але в чому ж, власне, була та демаґоґія большевиків?
Тимчасове Правительство не хотіло й не могло спинити війни. Воно лякало маси гнівом і карою союзників; воно їх розчулювало слезливими словами про вірність своїм друзям, про честь держави, про обов'язок революції піддержати боротьбу проти німецького мілітаризму.
А большевики на це казали: європейські капіталісти, грабіжники своїх і чужих народів, не можуть бути союзниками революційного, російського робітництва й селянства. Ніяких зобов'язань що до них не може й не повинно бути. Є вищий обов'язок: спинити страшне злочинство війни, припинити нищення сил російського народу. Тимчасове Правительство не хоче й не може цього зробити, бо воно упадає перед союзницькою й своєю буржуазією. Коаліція демократії з буржуазією також не здатна це зробити, бо ця коаліція є тільки засоб прикрити дійсне панування буржуазних кляс. Єдина можливість спинити війну — це взяти працюючим клясам владу в свої руки, порвати всякі зобов'язання що до союзників і заключити мир з німцями. Коли ж союзники спробують ужити якихсь репресій до революційної Росії, то боронити свою волю всіма силами.
Отже нічого дивного не було в тому, що на боці Тимчасового Правительства не лишилось ні одного полка, коли большевики вдруге в листопаді (н. ст.) виступили проти його. Значна більшість Петроградського ґарнізону, майже все робітництво з зброєю в руках, свідомо й рішуче стали до боротьби за здійснення большевицької „демаґоґії”.
А за Петроградом розкотилась революція по всій Росії й за якийсь тиждень-півтора вся коаліційна влада, так само як колись царська, розлетілась на трісочки, й замінилась владою робітниче-селянською, владою Рад Робітничих, Селянських і Салдатських Депутатів.
В Петрограді сформувався новий Уряд, Рада Народніх Комісарів, який оповістив „війну війні”, війну капіталізму, боротьбу з буржуазним устроєм держави й творення в Росії підвалин нового ладу, — соціалістичного.
2. Комітет Охорони Революції.
На Україні робітниче-селянська революція прибрала инчі форми, ніж у Росії. Тут на арену боротьби виступила третя сила — українство. І ця сила перемогла обидві: й большевизм і коаліцію.
Як тільки в Петрограді вибухло повстання й Тимчасове Правительство майже все було заарештоване большевиками й звістки про це дійшли до Київа, тут, звичайно, також піднялось заворушення. Большевики мали серед київського ґарнізону деякі свої частини, але їх було не настільки багато, щоб можна було з ними виступати до рішучого бою з правительственними військами. В той же час військовий урядовий штаб робив усі заходи щоб напасти на большевиків. Перемога Уряду, розуміється, насамперед повела б до реакції, контрреволюції, а тим самим і до антіукраїнства.
Отже, щоб перехопити ініціативу в свої руки, українська й неукраїнська революційна демократія сформувала „Комітет Охорони Революції”, який перебрав у ці дні всю військову й адміністративну владу в свої руки. Складався він з усіх партій і орґанізацій, не виключаючи й большевиків.
Комітет видав дня 8 падолиста н. ст. відозву до населення України, в якій між инчим говорив:
„Власть Комітету, котрий об'єднює всі орґани революційної демократії, всі революційні й соціалістичні партії нашого краю, як українські так і неукраїнські, поширена на всю Україну, на всі дев'ять ґуберній: київську, подільську, волинську, полтавську, чернигівську, харківську, херсонську, катеринославську й таврійську.
„Краєвий Комітет для охорони революції закликав всю людність до спокою, а всі революційні й демократичні орґанізації об'єднатися в місцеві комітети для охорони революції під проводом Краєвого Комітету. Громадяне України, до спокою, праці й дружної оборони революції вас кличе Краєвий Комітет”.
3. Перемога третього.
Отже тут важно одзначити два факти. Перший: Краєвий Комітет Охорони Революції поширив рямці інструкції й включив у свою компетенцію одрізані кадетами ґубернії. З цього моменту Україна фактично об'єдналась.
Другий важний момент є той, що в складі цього комітету були й большевики.
Але, на жаль, не довго. Того ж дня, як видано відозву, большевики виступили з комітету. Причиною була принята Малою Радою резолюція про повстання большевиків. Такого змісту:
„Визнаючи, що влада як у державі, так і в кожнім окремім краю, повинна перейти до рук усієї революційної демократії, уважаючи недопустимим перехід усієї влади виключно до рук Рад Робітничих і Салдатських Депутатів, які являються тільки частиною зорґанізованої революційної демократії, Українська Центральна Рада через це висловлюється проти повстання в Петрограді”.
Цілком зрозуміло, що большевики не могли лишатися в тій орґанізації, яка була проти них, і виступили з неї. Згоду було розірвано.
Київська Рада Робітничих і Салдатських Депутатів, що була під керовництвом большевиків, рішила триматися окремо від Центральної Ради.
Але й проти Краєвого Комітету охорони революції й проти Ради Роб. і Салд. Деп. на Україні рішуче виступив штаб округи, на чолі з новопризначеним поза плечима Ради начальником округи Поляком ґенералом Квєцінським і комісаром при окрузі Українцем ренеґатом Кирієнком. Опираючися на школах юнкерів і прапорщиків та на козаків, постановив штаб кроввю залити всяку спробу революції. На поміч собі викликав штаб з фронту ще деякі козачі части, чесько-словацький баталіон і кілька так званих баталіонів смерти, вірних скинутому правительству. Краєвий Комітет охорони революції проголосив штаб розпущеним. В дожиданню помочі з фронту штаб ухвалив розправитися з Радою Робітничих Депутатів, провід якої був у руках большевиків.
З цією метою штабом було зроблено провокаційний трус і арешт большевиків в палаці на засіданню Ради роб. і салд. депутатів. Трус і арешт було зроблено не вважаючи на те, що, як відомо було й штабові, Рада роб. депутатів не мала наміру робити виступу, не почуваючи себе для того сильною. Не зважаючи на протест представників Ц. Ради, що взялися мирно улаштувати конфлікт, арештованих не випустили й одвезли в військову тюрму.
Тоді большевицькі військові части, розлючені провокацією ріжних Кирієнків кинулися до бою з численно переважаючими їх правительственними військами.
Розпочався справжній бій на улицях Київа. Пущено було в акцію кулемети, гармати, рушниці. Большевицьких сил було мало. Чехословаки й юнкери, опора штабу, вже почали перемогати. Але тут вмішались війська Центральної Ради й вирішили всю справу. Юнкери почали тікати. Чехословаки запротестували проти свого начальства, що вело їх у бій проти народу, й штаб мусів прохати миру.
Умови миру було складено такі:
1) Певний контроль над штабом в особі окремого комісаріату, 2) увільнення арештованих большевиків, 3) приведення міста до мирного стану, 4) розслідування подій у палаці, 5) вивід з Київу військових частин, приведених у зв'язку з подіями.
Штаб умови ці приняв, але, розуміючи, що це умови тільки на якусь хвилину, не схотів дожидатись свого арешту й увесь утік, разом з „землячком” Кирієнком, комісаром Тимчасового Правительства. І таким чином уся влада в Київі перейшла до рук Центральної Ради й Ґенерального Секретаріату.
РОЗДІЛ IV.
ПРОГОЛОШЕННЯ ФЕДЕРАЦІЇ З РОСІЄЮ
1. Третій Універсал Української Центральної Ради.
Центрального російського Уряду, з яким складалося умови, договори й інструкції не стало. Недобитки його метушились по фронтах і ріжних закутках Росії, намагаючись привернути до себе „загублений рай” колишнього панування. В Москві й инчих містах Росії одбувались люті жорстокі бої за владу.
Отже для української демократії питання стояло так: або визнати петроградський Уряд Народніх Комісарів і йти з ним разом, поділяючи всю його соціальну й політичну проґраму, або вести цілком самостійну, ні з ким уже не пов'язану акцію.
Центральна Рада вибрала другий шлях. Своєю резолюцією в справі повстання большевиків вона вже з самого початку поставилась неґативно до большевицької влади.
Другий же шлях, розуміється, перш усього консеквентно вимагав: викинути на смітник історії Інструкцію й провадити орґанізацію української державности тільки своєю волею й своїм розумінням. А ця воля й розуміння, а також уся загально-російська й українська сітуація вимагала як найшвидчого об'єднання українських земель в одну цілість, перебрання до рук української влади всіх галузів політичного й господарського життя на Україні й самостійного, негайного вирішення питання про війну, мир і землю.
Властиво, силою обставин Україна фактично відрізалась од Росії, маючи з нею тільки номінальний федеративний зв'язок. Центральній Раді лишалося тільки відповідним актом зафіксувати цей стан.
Це й зробив 3-й Універсал, оголошений Центральною Радою 20 листопаду (н. ст.) 1917 року. Він звучав так:
Народе український і всі народи України!
Тяжка й трудна година впала на землю Російської Республіки. На півночі в столицях іде межиусобна й крівава боротьба. Центрального правительства нема й по державі шириться безвластя, безлад і руїна.
Наш край так само в небезпеці. Без власти, дужої, єдиної, народньої Україна також може впасти в безодню усобиці, різні, занепаду.
Народе український! Ти разом з братніми народами України поставив нас берегти права, здобуті боротьбою, творити лад і будувати все життя на нашій землі. І ми, Українська Центральна Рада, твоєю волею, в ім'я творення ладу в нашій країні, в ім'я рятування всеї Росії, оповіщаємо:
Віднині Україна стає Українською Народньою Республікою.
Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів.
До Установчих Зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству — Ґенеральному Секретаріатові України.
Маючи силу й власть на рідній землі, ми тою силою й властю станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але й усеї Росії.
Ото ж оповіщаємо:
До теріторії Народньої Української Республіки належать землі, заселені в більшости українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернигівщина, Полтавщина, Харьківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народньої Республіки, як щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і сумежних ґуберній і областей, де більшість населення українська, має бути встановлене по згоді зорґанізованої волі народів.
Всіх же громадян сих земель оповіщаємо:
Віднині на теріторії Української Народньої Республіки істнуюче право власности на землі поміщицькі й инші землі нетрудових хазяйств сілсько-господарського значіння, а також на удільні, манастирські, кабінетські та церковні землі—касується.
Признаючи, що землі ті єсть власність усього трудового народу й мають перейти до нього без викупу, Українська Центральна Рада доручає ґенеральному секретареві земельних справ негайно виробити закон про те, як порядкувати земельним комітетам, обраним народом, тими землями до Українських Установчих Зборів.
Праця робітництва в Українській Народній Республіці має бути негайно упорядкована. А зараз оповіщаємо:
На теріторії Народньої Республіки України від сього дня встановлюється по всіх підприємствах вісім годин праці.
Тяжкий і грізний час, який перебуває вся Росія, а з нею й наша Україна, вимагає доброго упорядкування виробництва, рівномірного розділення продуктів споживання й кращої орґанізації праці. І через те приписуємо Ґенеральному Секретарству праці від сього дня разом з представництвом від робітництва встановити державну контролю над продукцією на Україні, пильнуючи інтересів як України, так і цілої Росії.
Четвертий рік на фронтах ллється кров і гинуть марно сили всіх народів світу. Волею й іменем Української Республіки ми, Українська Центральна Рада, станемо твердо на тому, щоб мир установлено як найшвидше. Для того ми вживемо рішучих заходів, щоб через Центральне Правительство примусити й спільників і ворогів негайно розпочати мирні переговори.
Так само будемо дбати, щоб на мирному конґресі права українського народу в Росії й поза Росією в замиренню не нарушено. Але до миру кожен громадянин Республіки України, разом з громадянами всіх народів Російської Республіки, повинен стояти твердо на своїх позіціях, як на фронті, так і в тилу.
Останніми часами ясні здобутки революції затемнено відновленою карою на смерть. Оповіщаємо:
Віднині на землі Української Республіки смертна кара касується.
Всім ув'язненим і затриманим за політичні виступи, зроблені до сього дня, як уже засудженим, так і незасудженим, а також і тим, хто ще до відповідальности не потягнений, дається повна амністія. Про се негайно буде видано закон.
Суд на Україні повинен бути справедливий, відповідний духові народу.
З тою метою приписуємо Ґенеральному Секретарству судових справ зробити всі заходи упорядкувати судівництво й привести його до згоди з правними поняттями народу.
Ґенеральному Секретарству внутрішніх справ приписуємо:
Вжити всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що являються орґанами найвищої адміністративної влади на місцях, і до встановлення найтіснійшого зв'язку й співробітництва його з орґанами революційної демократії, що має бути найкращою основою вільного демократичного життя.
Так само в Українській Народній Республіці мають бути забезпечені всі свободи, здобуті всеросійською революцією: свобода слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканости особи й мешкання, право й можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами.
Український народ, сам довгі літа боровшися за свою національну волю й нині її здобувши, буде твердо охороняти волю національного розвитку всіх народностей, на Україні сущих, тому оповіщаємо: що народам великоруському, єврейському, польському й иншим на Україні признаємо національно - персональну автономію для забезпечення їм права та свободи самоврядування в справах їх національного життя. Та доручаємо нашому Ґенеральному Секретарству національних справ подати нам у найближчім часі законопроект про національно-персональну автономію.
Справа харчова є корінь державної сили в сей тяжкий і відповідальний час. Українська Народня Республіка повинна напружити всі свої сили й рятувати, як себе, так і фронт і ті частини Російської Республіки, які потрібують нашої допомоги.
Громадяне! Іменем Народньої Української Республіки в федеративній Росії ми, Українська Центральна Рада, кличемо всіх до рішучої боротьби з усяким безладдям і руїнництвом та до дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній Республіці Росії здоровля, силу й нову будучність. Вироблення тих форм має бути проведене на Українських і Всеросійських Установчих Зборах.
Днем виборів до Українських Установчих Зборів призначено 27 грудня 1917 (9 січня н. ст. 1918) року, а днем скликання їх—9 (22 н. ст.) січня 1918 року.
Про порядок скликання Українських Установчих Зборів негайно видано буде закон.
У Київі 7 (20) листопада 1917 р.
2. От тепер, коли руки розв'язано...
Третій Універсал уже не зробив такого сильного вражіння на населення, як перший, хоча здобутки, зазначені в йому були без порівнання більші.
Це через те, що Третій Універсал явився не результатом безпосередньої боротьби, великого напруження сил, що дає при успіху вибух радости. Він, розуміється, також був наслідком нашої акції, нашої боротьби, він випливав із усієї сітуації, що склалась не без участи нашої волі й напруження сил. Але помітною, виразною силою, що випхнула Універсал на світ, були все ж таки зовнішні, незалежні від нашої волі обставини: робітниче-селянська революція в Росії. Вона розірвала ті нитки, якими пов'язало нас Тимчасове Правительство, увільнила наші руки, якими ми зараз же утворили зазначений в Універсалі стан на Україні.
Третій Універсал викликав швидче чуття глибокого задоволення, чуття розрішеної справедливости. Тепер, нарешті, ми могли творити життя по нашому образу й подобію, і тільки по нашому. Тепер ми мали всі засоби для того. Всі державні апарати переходили до рук Ґенерального Секретаріату, всі фінансові засоби були до його розпорядимости, вся військова сила підлягала його наказам. Навіть та частина всеросійського фронту, що проходила по теріторії України підлягала тепер Українському Урядові, якому головнокомандуючий південно-західнім фронтом ґенерал Володченко висловив свою підлеглість. Все населення, вся демократія України дивились на український Уряд з надією й вірою. Особливо ж найбільш революційна, се-б-то найбільш колись соціальне й політичне пригнічена, упосліжена, — пролетаріат сільський і мійський. Навіть большевики не мали гострої й виразної ворожости до сього Уряду. Бо він для всіх був тим Урядом, який боровся з Тимчасовим Правительством, якому російська буржуазія в'язала руки й кидала колоди на шляху його творчої соціальної й національної праці.
Цим також можна пояснити те явище, що на Україні большевизм під цей час не мав сили. В той час, як по всій Росії, по всіх великих і малих її містах та й селах, ішла жорстока й крівава боротьба й влада переходила до рад робітничих, салдатських і селянських депутатів, на Україні деякі спроби захоплення влади большевиками не мали успіху. Ми це тоді пояснювали тим, що гаряче, свідоме національне почуття широких мас не допустило їх до „анархії”. Це не вірно. Дальші події виразно показали, що головною силою було не національне почуття мас, не їхня національна любов до української влади, яку вони підтримували проти замахів на неї, а соціальне довірря до неї, надії на те, що тепер, коли вона увільнилася від пут, вона розрішить швидко, справедливо й в інтересах їх, отих широких мас голоти всі насушні, наболілі питання.
Розуміється, національне чуття грало також велику ролю. Це доказується ось чим. Всі ті салдатські маси, а також українське національно-свідоме робітництво, що підтримували й оберігали Центральну Раду, зовсім не були ворожі до большевизму. Вони не могли бути до його ворожими, навпаки, вони всією душою поділяли його лозунґи цілковитого соціального визволення. Але вони разом з тим не дозволяли большевикам скинути українську владу. Бо вони мали національну гордість, самоповагу, національну пробуджену ніжність, яка хотіла свого, в своїх формах того визволення. Вони нічого не мали проти лозунґу „вся влада радам”, але яким радам? Своїм.
А як така єдина на всю Україну Рада вже була, як вона вже сама раніше боролася з буржуазією, як сам Ґенеральний Секретаріат у своїй відозві заявляв, що Центральна Рада є не що инче, як загально українська рада робітничих, селянських і салдатських депутатів, то чого ж ще більше треба, для чого ще якісь инчі ради? Центральна Рада справиться не гірше инчого уряду з усіма лихами на Україні, розв'яже всі питання так, як то потрібне для повного соціального й національного визволення всіх експлуатованих, всіх поневолених і упосліжених.
І от ця віра, іменно ця, а не тільки національна, не допустила під той час большевизму на Україні.
РОЗДІЛ V.
ОСНОВНА ХИБА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ
1. Не маси винні.
Але українська демократія не зрозуміла дійсної суті прихильности українських широких мас до своєї влади. І це нерозуміння було одною з причин тих помилок і неудач, які так щедро посипались, далі на голову молодої української державности.
Коли аналізуєш тепер усі ті події, які таким бурхливим, болючим вихором проносились крізь історію українського відродження, то перш усього задаєш собі питання: як же то так сталось, що ті маси, які так гаряче, так віддано піддержували й боронили українську владу, які так горіли національним чуттям і виявляли таку міць національної самосвідомости, як воно так сталось, що вони раптом одвернулись від нас, покинули й навіть повстали проти своєї влади?
Ми тоді, коли прихильність мас до нас гасла й помірала, пояснювали це большевизмом. Большевики, мовляв, здеморалізували салдатські маси, з'аґітували їх, оббріхали українську владу перед ними, розпалили своєю демаґоґіею їхні темні інстінкти, потягли за собою безсовісними, безоглядними обіцяннями всяких нездійснимих благ, — от маси й пішли за ними. А ми, мовляв, чесно поводились, ми не обіцяли того, що неможливо, ми дбали про орґанізацію життя, ладу, порядку, ми не хотіли руйнувати господарських сил країни, ми кликали маси до дісціпліни духа, до роботи, а це здеморалізованим масам не подобалось і вони через те одвернулись од нас.
Так ми тоді роз'ясняли сітуацію. Так, мабуть, будуть роз'яснять її українські історики. Але таке роз'яснення буде або нещире або наївне, як воно було й у нас.
Так пояснялось і пояснятиметься особливо ще й для того, щоб виправдати наші маси, щоб довести, що вони таки мали національну свідомість, а що їх тільки збаламутили вороги українства й через те вони так схибнули під той час.
 
Наші Друзі: Новини Львова