Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 24 вересня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

Відродження Нації

Переглядів: 76124
Додано: 21.03.2006 Додав: LuckyLuke  
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Так само в другому ґрунтовному питанню революції, — в питанню війни й миру. Не маючи на меті руйнувати капіталістичного ладу, меньшевики в той же час хотіли, щоб і російський капітал і навіть закордонний відмовились від істотної мети цеї учиненої ними війни, від завойовницьких намірів, від плянів імперіалістичної колоніальної політики, від бажання панувати над світовими ринками, се-б-то як раз від усього того, що лежить у самій природі розвиненого, модерного капіталізму, що являється законом його істнування. Звідси походили всі відозви Ради Робітничих і Салдатських Депутатів до народів усього світу про мир, звідси знаменита формула „без анекцій і контрібуцій”, звідси безрезультатні вимоги виявлення цілей воюючих держав і т. п.
І, розуміється, тут так само ця середня лінія нікого не задовольняла. Війна все ж таки тяглася. Союзники з одного боку одмахувались од революційних відозв ”революційної російської демократії” діпломатичними, корректними нотами, а з другого грозилися японським кулаком. Російський Уряд усіма силами вихилявся й перед союзниками й перед Радою Роб. і Салд. Депутатів. Але як уся його орієнтація була на революцію буржуазну, то, само собою, що й політику він провадив тільки таку, яка була в інтересах як союзної так і російської буржуазії. І цілком справедливо пише П. Мілюков у своїй „Исторіи Второй Русской Революціи”: „За часів керування М. І. Терещенка міністерством закордонних справ союзні діпломати знали, що „демократична” термінолоґія його депеш є примусовою уступкою вимогам моменту й ставились до неї вибачливо, міркуючи, що уступками по формі вони виграють по суті. Але наставали, нарешті, такі моменти, коли ця мовчазна згода Уряду з Радою Роб. і Салд. Депутатів з одного боку, а з другого з союзною діпломатією упіралася в межі, які не можна було перейти. І тоді мало виявитися для Ради, що політика М. І. Терещенка була, по суті, тільки „продовженням політики П. М. Мілюкова”, а для союзників, що всі принесені ними жертви не збільшили здатности російської революції до реальної підтримки союзної справи. Треба додати, що розчаровання Ради й союзників настало одночасно, бо іменно натиск ціммервальдців у Раді Роб. і Салд. Депутатів зробив неможливим більше мовчання союзників”.
3. Ґенеральське розв'язання питання.
І таким чином справа мала розв'язатися в той чи инчий бік. Корнілов і взяв на себе завдання розв'язати її в бік реакції.
Але розхвильований московськими купчинами, розпалений сласними мріями чорних безробітних лицарів, бідний ґенерал занадто похопився. Він мав можливість бачити й чути тільки те, що було навкруги його. Тут же все аж клекотіло від захвату, тут усі ненавиділи революції, лаяли її, мучились від неї, жагуче прагнули її загибелі й повернення старих, милих часів безтурботного, безоглядного, розперезаного панування.
І бідний ґенерал повірив, що ці чорні лицарі й є вся Росія, що устами цих соціальних зажурених бандитів говорили грабовані, неволені ними маси.
Але дійсність як раз і показала, що черевате купецтво, випещене деґенеративне дворянство, вивертливе, ввічливо-жорстоке банкирство, фабриканство, що всі ці кляси — є соціальні паразіти, що інстінкт народніх працюючих мас ставиться до їх з огидою й що ці кляси без підпертя експлуатованих ними кляс є до сміху мізерна, безпомічна й нікчемна купка людей. Корніловщина це виявила блискуче. В Москві на купецьких банкетах, на всяких засіданнях і конференціях здавалось, що треба тільки пальцем кивнути й „революційна сволоч” (як ці паразіти лаялись) розлетиться на порох.
От Корнілов і кивнув. І не тільки кивнув, а став у гордовиту, величну позу, склав по наполеоновськи руки на грудях і ґенеральським голосом ревнув на Петроград: Здавайтеся!
І поки ґенерал стояв у Ставці в своїй наполеоновській позі, поки круг його товпились вірні джури його, доти все віщувало, що Петроград мусить здатися, що він, ґенерал Корнілов, стане диктатором „всея Руси”, що Керенський згодиться задовольнитися замісць ролі „національного героя” роллю міністра юстіції, що всі ради робітничих і салдатських депутатів будуть скасовані, а розбурхане море народніх прагнень з слова й волі всесильного диктатора моментально уляжеться й знову покірно понесе на своїх грудях веселі човники гулящих людей.
Так справа виглядала в Ставці, звідки Корнілов послав свого ультіматума Тимчасовому Правительству. Але трошки инакше вона стала виглядати, коли Петроград шпурнув у пику ґенералові його ультіматум, коли скинув його з посади головнокомандуючого й коли заарештував і посередників і прихильників „диктатора”.
Тоді довелося ґенералові силою реалізувати свій ультіматум. А це вже було трохи важче, ніж стояти в наполеоновській позі. Хоча штабне офіцерство палало „одважностю” й бажанням задушити революцію, цього було ще мало. Петроград мав свої війська, свої гармати, своїх оборонців. Щоб задушити революцію, треба було насамперед задушити центр її, Петроград.
Але війська, але салдатські маси, а не офіцерня, зовсім не мали бажання класти своє життя за реакцію. Корнілов це бачив і розумів. Він мав декільки своїх вірних, так званих „диких дівізій”, складених з найбільш темних елементів кавказських „інородців” і козаків, але їх було занадто мало для поборення революції. Щоб посунути инчі війська на Петроград, довелось ґенералові прикинутись революціонером: він вів, мовляв, війська на Петроград для того, щоб урятувати Правительство й революцію від розбійників-большевиків. Тоді ще пропаґанда большевизму й вияснення суті його серед мас не мала широкого характеру, особливо серед фронтового війська, через те салдати повірили в цю брехню, повірили, що большевики є вороги революції й в ім'я рятування сеї корніловської революції пішли за Корніловим на Петроград. Поки що завзятий ґенерал міг більш-меньч з надією дивитися вперед.
Але як тільки перед салдатами виявилась дійсна мета їхнього проводиря, як тільки фронтовики стикнулись з петроградським ґарнізоном і їм було вияснено, чого хоче Корнілов і на кого він веде їх, вони рішуче відмовились битись з петроградцями й стали переходить на бік Уряду. Корнілов лишився з своїми штабними героями й мусів тікати на фронт, де його потім і було арештовано.
Так скінчилась реакційна афера.
4. Дійсне обличчя товарних джентельменів.
Але нездійснені ґенеральські мрії мали й деякі позітивні наслідки.
Насамперед, вони показали, що той клич „бережіть революцію!”, який почав уже ставати шаблоном, зовсім не був безпідставним; що позбавлені свого панування елементи зовсім не примирилися з таким кінцем.
Далі, ця авантюра виявила трошки виразніше обличчя товарних джентельменів.
Вони так захопились нею, з таким гарячим співчуттям розкрили перед нею свої обійми, так цінично застрибали від радости, що навіть деяким з них самим соромно стало. В анґлійській Палаті Общин навіть довелося зробити „запит” урядові: а чи знає він, що ґазети „Morning Post”, „Times”, „Daily Mail” та инчі ведуть недостойну політику проти Правительства союзної держави, називають членів уряду „острожниками” і явно стоять за відновлення монархії в Росії?
Бальфур, анґлійський міністр закордонних справ відповів, мав сміливість відповісти, що він таких статей не читав, а коли він одержить числа тих ґазет і прочитає статті, то він подивиться, що треба зробити.
„Депутат Jaum: А чи відомо вельмишановному джентельмену (се-б-то Бальфуру), що власники цих ґазет незабаром будуть нагороджені за свою діяльність і дістануть місце в кабінеті?
„Бальфур — не відповідає”.
Що міг цей джентельмен відповісти, коли за його прекрасно відповідали „Times”, „Daily Mail” і инчі „демократичні” ґазети, майже офіціози?
І можна собі уявити, з яким сумом, з яким пригніченням товарні джентельмени довідались про ганебне фіаско їхніх надій в особі Корнілова. Недурно „Times” почав так тужно, так докірливо писати про тяжкі умови ув'язнення Миколи II та про ті невигоди, які „зайво” бідний „високий в'язень” мусить перетерпівати. Товарні розбійники отверто зітхали за старим деспотом, за його п'яним безпардонним кулаком, яким можна було гнати на фронти міліони людей.
5. Гойдалка революції.
І, нарешті, через корніловську авантюру гойдалка революції гойднулась у другий бік. Всі дійсно революційні елементи затурбувались, заворушились, стали горнутись тісніше одне до одного, стали шукати засобів міцніше збитися в єдиний фронт.
І ніби знайшли.
Петроградська Рада Робітничих і Салдатських Депутатів скликала так звану Всеросійську Демократичну Конференцію з представників усіх демократичних ґруп, партій, орґанізацій і громадських установ. На цю Конференцію накладалось завдання утворити єдину, тверду, сперту на довірря всіх кляс і всіх станів владу.
Говорилось багато промов, запальних, щирих і довгих; Керенський скаржився на анархію, на неслухняність мас; меньшевики кликали до примирення, до єдности; члени уряду лякали союзнаками, Японією, голодом, розрухами, розвалом, німцями. І кінець кінцем прийшли до того самого розбитого, кільки разів латаного корита: коаліції.
А як та „коаліція” ніяк не хотіла бути відповідальною перед Радою Робітн. і Салд. Депутатів та навіть контролю її над собою не могла стерпіти, то було створено так званий „Тимчасовий Парламент” з представників од усіх революційних течій. Але знов таки не для того, щоб Уряд відповідав перед ним за свої вчинки, а щоб був тільки перед контролем його.
І вже це одне показувало, що дійсної згоди не було. Большевики та ліві есери це й виясняли меньшевикам, доводили, що єдиний можливий рятунок є в утворенню однородного соціалістичного уряду без усякого співробітництва з буржуазними колами. Єдиний рятунок — це вести маси по шляху цілковитого, рішучого політичного й головне соціального визволення, не звертаючи ніякої уваги ні на погрози союзників, ні на ламентації пануючих, визискуючих кляс, маючи на увазі весь час тільки інтереси поневолених, ведучи їх одважно, з революційним натхненням до творення нових, дійсно нових форм людського життя.
Але меньшевикам, правим есерам, усій тодішній так званій „роволюційній демократії” як раз і бракувало цієї одважности, натхнення, цього самовідданого горіння ради визволення пригноблених. І цей брак віри, мужности, революційного ентузіазму вони прикривали словами про страх за революцію, за єдність Росії.
А в результаті було утворено отой мертворождений Тимчасовий Парламент, а Уряд складено в переважній більшости з буржуазних елементів. На чолі Уряду лишився все той самий гнучкий, легкий, пурхливий і тріскучий національний герой Керенський.
Корніловщина тільки злякала, а не навчила.
6. Проблеми революції й українська демократія.
Тепер дуже важно одмітити відношення української демократії до цих проблем революції, які так трудно розв'язувались у Росії. Важно зрозуміти це відношення в самій суті його, в істотній, ґрунтовній дійсности, а не тільки в словесних виявах. Це необхідно для дальшого розуміння тих явищ, які потім так болюче й з такою шкодою для національного та соціального визволення українського народу виникли на Україні.
Основою, вихідним пунктом відношення української демократії тодішнього часу до всіх явищ і проблем було національне визволення України.
Українська демократія непохитно стояла на тому, що ні політичне, ні соціальне визволення не може бути дійсним визволенням без визволення національного.
І вся російська й українська революції як найкраще доказали справедливість цих тезісів.
Отже не в цьому, як думають деякі, були наші помилки. Поки ми твердо знали й пам'ятали, що вся наша акція, всі наші домагання й здобутки повинні безпосередньо, зараз же, очевидно й недвозначно бути звернені для працюючих кляс українства, поки наша політика, тактика мала цю основу й цю мету, ми були сильні, ми були гармонійні, ми були непереможні своєю злитостю з переважною більшостю українського народу.
Але як тільки ця злитість почала розхитуватись, як тільки керуючі центри почали ухилятись від сеї основної мети, так вони стали слабнути, так почала пропадати в них чудодійна сампсоновська сила, так пішло болюче, надлюдське шукання загубленого талісману.
Про це докладніше мова далі буде. Тепер же варто зазначити відношення української демократії до вищезгаданих проблем, що так неудачно вирішувались на Московській і Петроградській Конференціях.
До Московської Конференції Центральна Рада поставилась цілком неґативно з самого ж початку й не послала на неї своїх представників, яких запрошував Петроградський Уряд. Одним із мотивів такого відношення було й те, що Тимчасове Правительство оцінило силу й вагу українства всього тільки в 5 представників. Але головною причиною було неґативне відношення до самої ідеї конференції, що й виявляється в такій резолюції Центр. Ради з 22-VIII (н. ст.):
„Вислухавши запрошення Тимчасового Правительства прислати представників Центральної Ради на московську нараду, Українська Центральна Рада, признаючи: 1) що московська нарада, яку скликає в найблизших днях Тимчасове Правительство в Москві, не може висловити волі й думки народу цілого краю наслідком означеного Правительством складу учасників, а також з огляду на спосіб їх вибору; 2) що з огляду на се московська нарада не може помогти укріпленню й зміцненню завойовань революції; 3) що навпаки московська нарада з огляду на буржуазний склад її учасників може помогти зростові контрреволюції; 4) що тільки Всеросійські Установчі Збори й Українське Установче Зібрання на Україні можуть висловити правдиву волю народу й утворити діяльний демократичний лад у формі демократичної федеративної республіки, — уважав неможливим і навіть шкідливим брати участь у московській нараді”.
І це було цілком послідовне, цілком відповідне до суті українського руху рішення.
Так само послідовною й гармонійною з завданнями українства була позіція, занята Центральною Радою на Петроградській Конференції.
Перед висилкою своїх делеґатів до Петрограду Мала Рада зібралась (22 серпня) на засідання для вироблення діректів своїм представникам на Конференції.
Це засідання виявило рішуче неґативне відношення Ц.Ради до ідеї коаліційної влади.
Між инчим члени Ц. Ради, обрані потім делеґатами до Петрограду висловлювали такі погляди:
Соціальдемократ М. Ткаченко говорив:
Російська буржуазія показала цілковиту нездатність орґанізувати життя. Тому її треба усунути, а влада повинна перейти до рук селянства та пролетаріату. Для буржуазії необхідним є спинити революцію, щоб не віддати справи миру в руки демократії. Отже сей критичний момент треба вжити на орґанізацію соціалістичного міністерства, щоб справу миру взяти в свої руки. Для одної справи миру варто здобути соціалістичне міністерство. Автономію ж України треба здійсняти фактично й у повному об'ємі. Тоді тільки наші маси піддержать Уряд.
Другий представник с-д. М. Порш також заявляв:
У земельній політиці коаліційний Уряд, почавши від широкої діяльности земельних комітетів, кінчив боротьбою з ними. Так само й з війною. З початку Уряд підносив гасла миру, тепер він принижує порив пролетаріату до вічного миру між народами. Отже чим швидче ми скинемо прінціп коаліції, тим швидче матимемо мир.
В тому ж дусі висловлювалась переважна більшість членів Малої Ради.
Тільки двоє соціальдемократів В. Садовський і Ковальський займали инчу позіцію. Вони стояли на тому переконанню, що революція є буржуазна, а через те творити владу без участи буржуазії неможливо. Отже коаліція, на їхню думку, була й природною й необхідною.
З цього можна зробити цілком лоґічний висновок, що переважна більшість Ц. Ради дивилась на революцію як на соціалістичну й розвиток її вбачала тільки в цьому напрямі. І не тільки вбачала, але й хотіла того.
Для більш ясного зрозуміння дальших подій варто запам'ятати цей момент.
І наказ делеґатам відповідно до загальної, прінціпіальної позіції Ц. Ради було дано такий:
„1) Сформування однородного, революційного й соціалістичного уряду, відповідального перед демократією всіх народів Росії. 2) Передання всіх поміщицьких, монастирських і церковних земель у завідування земельних комітетів. 3) Заведення контролю державного й краєвого над продукцією й розпреділенням. 4) Передання в завідування краєвих орґанів влади найважніших галузів промислу. 5) Оподаткування великого капіталу й майна та конфіската військових прибутків на користь окремих країв і цілої держави, 6) Признання всім націям права на нічим необмежене самоозначення. 7) Скликання кождою нацією та краєм, які того домагаються, національно-краєвих суверенних Установчих Зборів. 8) Передання цілої влади на Україні в руки У. Ц. Ради та її Ґ. Секретаріату, складеного на основі статуту з дня 29 липня с. р. 9) Признання недійсними тайних діпломатичних договорів. 10) Пороблен-ня рішучих заходів коло заключення миру, для чого негайно випередити союзників в ініціатіві в справі відкриття мирових переговорів. 11) Негайне скасування смертної кари. 12) Розв'язання Державної Думи й Ради. 13) Скликання Установчих Зборів у призначений час без дальших зволікань.
Цього всього, розуміється, Конференція не дала та й не могла дати. Але важним є те, що представники української демократії на цій всеросійській демократичній нараді виступали як послідовні демократи, як вороги всякого співробітництва з клясами буржуазними, а значить, як вороги всякої опортуністичної ідеолоґії, (хоча в цих пунктах наказу вже ховався червячок того самого опортунізму, що потім з'їв Ц. Раду).
І почасти через це, а головним чином через те, що вони виступали, як українці, як члени нації, що не переставала ставити вимоги, яка не переставала струсювати панування руської нації на Україні, більшість демократичної наради поставилась до українського представництва без особливої прихильности. Відношення руського демократа на цій конференції до національних домагань поневолених націй у Росії доходило до смішних і недостойних учинків: під час промов представників націй руські „товариші” грюкали дверима, голосно розмовляли, ввесь час перебивали вигуками на адресу промовців; презідія не давала слова, урізувала час промов проти реґламенту, словом „старший брат” і тут виявляв свою застарілу, свою непохитну приязнь до самоозначення націй. І так вони дуже хотіли, щоб українці як найкраще скористувались цим їхнім правом самоозначення, що одвели українцям аж... 7 місць у Тимчасовому Парламенті.
Центральна Рада подякувала за таку велику ласку й... ні одного представника не послала. Так Тимчасовий Парламент і помер своєю безславною смертю без участи українства.
РОЗДІЛ ІІ.
ОСТАННЯ БОРОТЬБА З ТИМЧАСОВИМ ПРАВИТЕЛЬСТВОМ
1. Стара мацапура в обороні законности.
Знаменитий кадетський утвір, дитя ображеної, злісної, мстливої душі руського буржуа, ота Тимчасова Інструкція, дійсно була явищем дуже тимчасовим.
Крім наївних людей, ніхто не дивився на неї серйозно. Всі знали, що це не мир, а тільки тимчасове перемирря, що боротьба й буде, й мусить бути. Обидва табори, користуючись перемиррям, збірали свої сили, робили їм огляд, підрахунок, орґанізували їх, — словом готувались до дальших боїв. І ні та, ні друга сторона цього навіть не ховала.
Російський державний Сенат, наприклад, цілком отверто в цьому признався: він одмовився оголосити Інструкцію. Це старе, гниле луб'я, про яке забули всі, раптом вилізло з свого закапелку, тремтячими старечими руками взяло в руки свою заржавілу зброю й грізно стало на сторожі... законности. „Не дозволю! Нема моєї згоди! Не допущу!”
Виступ на захист законности цієї старої, злої, обкаляної всякими беззаконіями та злочинствами мацапури викликав гомеричний регіт у всієї України та й навіть у Росії.
Але характерно те, що буржуазна руська пpeca, кусаючи губи, щоб не сміятись, поставилась з надзвичайною увагою й повагою до появи цього непохованого мертвяка. „Так, так, це таки, дійсно, незаконно. Опублікувати Інструкції ніяк неможливо. Адже ніякого урядового акту про створення самого Ґенерального Секретаріату не було. Як же можна публікувати Інструкцію для його. Браво, дідусю, справедливо, так їх, хахлів”.
А цікавіше ще те, що той самий пан-барон Нольде, який сам виробляв оту Інструкцію, який сласно обсмоктував кожний пунктик її, який з такою єхидною посмішечкою подавав її делеґації, той самий барон, юрист і законник також привітав виступ старого лахміття. І цей барон, і вся братія його навіть не червоніла, навіть оком не кліпала, говорячи про виступ оборонця законности. Скільки всяких беззаконних, злочинних, смердючих актів царизму опубліковував і узаконював цей старий хам, розстилаючись ряденцем перед паном. Та скільки вже за часів революції було вчинено Тимчасовим Правительством отих „незаконних” учинків з погляду чистої хоча би юридичної формалістики, а старе ж луб'я сиділо собі в запічку й тільки сумно куняло, не сміючи й пискнути. І ніхто не був на його в претензії, ніхто не дивувався, що цей сторож законности мовчав.
І як підхопили дурне, злісне шамкання його, коли воно вилізло в українській справі, коли, може, це була єдина в його життю по суті законна справа.
Бо старе луб'я як раз відповідало настрою й думкам усього руського громадянства. Хоч і смішно, хоч і безглуздо, хоч і нікому не страшне оте старе патякання, а все ж таки старий правду каже: не допустити, не дозволити.
І „демократичне” Тимчасове Правительство також ніби з поштивостю вислухало стару мацапуру, не цитькнуло на неї, не прогнало в запічок. Бо й воно, знало, що старий правду каже: таки, справді, незаконно. Де ж таки, — майже триста літ не було ніякої України й раптом, маєте собі, якоюсь Інструкцією, як сказав пан-барон Нольде, накинули Росії Україну.
Розуміється, й Тимчасове Правительство, й усякі панове-барони добре знали, що не Інструкція винна в тому, що після трьохсотлітньої смерти знову народилась Україна. Щоб могли, так вони й без старої мацапури вчинили б „законно”, на шматки роздерли б ту Україну разом з Інструкцією. Але в тому й була вся „незаконність”, що мусіли дати Інструкцію, мусіли примиритись з воскресенням недодушеного родича. Інструкція—дурниця: сьогодня дав, а завтра назад узяв. Чи опублікує її якийсь там Сенат чи не опублікує, а коли сил нема назад узяти, то оце й є найбільша „незаконність”.
А що Тимчасове Правительство на чолі з своїм „національним героєм” цілком щиро прагнуло виправити свою „незаконність”, то це ясно було з усього його відношення до „свого” Ґенерального Секретаріату. Наприклад, за весь час „співробітництва” з Тимчасовим Правительством Ґенеральний Секретаріат не одержав ні одного ні офіціального ні не-офіціального паперу від Центрального Уряду. Не зважаючи на Інструкцію, Тимчасове Правительство з усіма своїми бажаннями й розпорядженнями зверталось безпосередньо до своїх урядовців на Україні, не сповіщаючи навіть Ґенеральний Секретаріат. Ми для його не істнували.
2. Не мир, а тільки перемирря.
Це була явна заява, що Інструкція не мир, а тільки перемирря.
Так само, властиво, дивилась на сітуацію й уся руська демократія. Вона мусіла признати силу українства на Вкраїні, вона боялась бути роздушеною цею силою й через те мусіла вступитися з дороги. Але щоб вона це робила з задоволенням, щоб вона охоче з тим мирилася й щоб вона не згожувалася з „ законностю” старої мацапури, то цього не можна сказати.
І руська демократія, так само як і її Уряд, дивилась на Інструкцію як на примусове тимчасове перемирря. І вона знала, що бої ще будуть, і готувалася до них.
І вибори, наприклад, до городських дум були для неї добрим оглядом сил. Город давно передався на бік „старшого брата”. Це осідок, насамперед, гулящих людей, це резіденції пануючих, паразітарних кляс. Пануючі українські кляси давно зрусіфікувались, приняли руську мову, руську культуру, руський нагай і руську нагороду за зраду своєї нації та за її винищування. І вони не за страх, а за совість, — і нечисту, неспокійну совість! — старались заслужити ласку своїх нагорожувачів. Найлютішим, найшкодливішим ворогом усякої справи є її зрадник, ренеґат. Ренеґат мусить заспокоїти своє власне сумління, він мусить якось очиститись перед собою, собі довести, що він зробив справедливо. І через те він старається свою зраду зробити явищем нормальним, загальним, він лютиться й піниться, коли щось стає йому на перешкоді. Чого, наприклад, усякі Савенки, Шульгини, Піхни на Україні були й є такими оскаженілими, такими найшкодливішими ворогами відродження своєї нації? Не тільки через те, що вони за це мали тридцять серебряників, не тільки за „лакомства нещасні”, а ще й „ідейно”, ще „для душі” це роблять, бо всяка душа, навіть така загижена й задрипана по царських притонах, як Савенковська, й та мусить мати в собі й для себе оправдання своїх учинків. Не може людина жити, вічно носячи в собі обвинувачення й огиду до самої себе. І Савенки також підлягають цьому законові, й вони мусять бути чистими перед собою. І через те вони так жагуче, так нетерпляче прагнуть навкруги себе задушити те, що самі в собі задушили вже давно за тридцять серебряників.
От такі Савенки найбільше спричинилися до русіфікації українських міст. Хапаючись бути цілком подібними до своїх панів, вони й усе оточення своє підфарбовували під панську фарбу.
А їм, розуміється, охоче допомагав „старший брат”. Він зграями насилав своїх урядовців на Україну, цих чорних бюрократичних воронів, які обсідали тіло української нації й викльовували їй очі. Петербургські можновладці роздавали козацькі землі своїм придворним шлюхам, жіночого й чоловічого полу.
А ці шлюхи й їхні нащадки, маючи ці багацтва, розуміється, мали й силу задавати тон усьому оточенню. А крамарь, а дрібний усякий прислужник панів мусів приймати той тон.
І таким чином українські міста стали „руськими”.
Руська демократія дуже тішилась і хвалилась, що вибори в городські думи давали їй переважаючу більшість голосів. Майже всі великі й середні міста були в її руках. Сумне вихваляння! Коли б руський демократ захотів чесно, розважливо подумати над тим, яким коштом дісталась йому ця перевага, може б він і не дуже голосно вихвалявся б тим, може, все ж таки стало б і в його на це порядности.
А коли б зхотів і зміг бути об'єктивним та не таким короткозорим, то міг би побачити, що ця перемога дуже й дуже сумнівна та недовгочасна. Хай побуде на Вкраїні з десять літ справжній демократичний лад та українська школа, як ця руська перевага розтане, немов сніг на весні, зникне, розпливеться й з під неї виступить справжній ґрунт, справжня українська земля.
І нехай руський демократ раз на все собі запам'ятає: боротись з українством можна тільки деспотичним, драконовським режимом; справжній демократичний лад, отой самий лад, якого ніби добивається руський демократ, є найкращий засоб для перемоги українства над русіфікацією. Отже нехай собі раз на все вибере цей демократ: або деспотизм і тоді можна вихвалятися більшостю голосів по українських містах; або демократизм (але не меньшевистський „демократизм”, а дійсне народоправство!) і тоді в цих містах через якийсь час більшість буде українська.
І вже знаки цього процесу навіть за такий короткий промежуток часу, як початок революції й вибори, з'явилися на Вкраїні. Дійсно, великі міста голосували в переважній більшости за руські партії; але дрібніші, ті, які ближче стояли до ґрунту, які не порвали рідних зв'язків з народом, ті вже мали більшість українську.
Та треба ще взяти на увагу, що єврейство, яке складає досить значний відсоток городів, під час виборів до дум ще скрізь трималось руської орієнтації, ще воно не вірило в перемогу українства й через те не мало ніяких підстав голосувати за його. А коли б ці вибори припали в инчий момент, коли питання української державности вирішилось виразніше, навряд чи руські кандідати мали б таку значну перевагу, та й чи мали б її взагалі.
Та в кожному разі той факт, що таке зрусіфіковане місто, як Київ, ця столиця не тільки української нації, але й усіх русіфікаторських, чорносотенних сил на Вкраїні, цей центр усіх ренеґатів і московських „шлюх”, що це місто все ж таки дало 35.000 голосів за українських кандідатів, це є показчик знаменний, це кричуще memento mori всім денаціоналізаторським силам на Вкраїні.
Денаціоналізатори це й самі розуміли. А надто під той момент. І через те вони так цупко тримались за свою часову перемогу й так хапались використати її на користь собі. Тому то вони так уперто не хотіли давати більше українських шкіл у місті, ніж то припадало на кількість голосів. Вони стояли на „законному” ґрунті: скільки дало місто українських голосів, отже на стільки українських дітей і повинно бути українських шкіл. З розвитком української свідомости серед населення Київа, з тенденціями загального життя на Вкраїні, з лоґікою вони не хотіли рахуватися. Це зовсім не в їхніх інтересах було. А Інструкція також не переконувала, факт істнування автономії України також не позбавляв їх охоти триматись за своє становище переможців. Інструкція— не мир, а перемирря. І хто зна, що далі буде.
І через це й Київська Дума, й инчі, що були в руках руської демократії, ставились явно неприхильно, а часом і вороже до Ґенерального Секретаріату, до свого тепер ніби „законного” Уряду. Вони, спіраючись на формальне своє право свободи самоврядування тримались як цілком окремі, незалежні маленькі мійські Уряди.
Київська Дума, наприклад, довго не хотіла дати яке небудь мійське помешкання для „свого” уряду, Ґенерального Секретаріату. І він мусів наняти в неї брудний, загижений отель „Савой” на тяжких умовах. Бо на підставі прав самоврядування вона могла розпоряжатися мійським добром як хотіла.
Це факт дрібний, але він показує, як руська демократія охоче йшла на мир, як вона хотіла помагати творенню української державности. А з другого боку на цьому факті видно, яка ще слаба, яка безпорадна була українська влада, коли мусіла випрохувати, виторговувати в Думи якийсь паршивий, загижений отель для всіх своїх орґанів урядування.
3. Кадетський міх на український горен.
Само собою, що для українства тим меньче Інструкція була тим досягненням, „єго же не прейдеши”. Ми найменьче мали підстав дивитись на цей стан, як на сталий, тривкий мир.
Але Інструкція мала для нас і багато позітивних моментів. Насамперед це був перший щабель нашої „законної”, юридично-правової державности.
А ця „законність” мала велике псіхолоґічне значіння для широких кругів малосвідомого, затурканого, призвичаєного до всякої „законности” обивателя. Він тепер уже инакше дивився й на Центральну Раду, й на Ґенеральний Секретаріат, і на всю українську справу. Тепер це було законне, справжнє Правительство, влада, сила. А всяка сила й влада імпонує, насамперед. Потім вона викликає поштивість, вона санкціонує те, що до того здавалось обивателю непевним, вона вирішує всякі сумніви. Той обиватель, що ще вагався, боявся, не знав, на яку ступити, тепер рішуче ступав на українську ногу, заявляв себе українцем, широко розчиняв двері своєї неодважної душі для пробудженої ніжности. Тут Інструкція грала велику аґітаційну, пропаґандистську ролю.
А другим позітивним моментом її було те, що вона була міхом на наш горен, що вона дмухала в вогонь національної свідомости, не давала йому притихнути, розпікала до білого національну волю. Всі ті обмеження, які кадети так підступно поробили, на які покладали стільки надій, вони як раз служали нам на користь. Вони революціонізували маси й підтримували їхнє довірря до Українського Уряду. Коли Український Уряд немилий Тумчасовому Правительству, значить, він милий робочому народові. Коли Тимчасове Правительство обмежує його, значить, ці обмеження — не справедливі, не корисні для простого народу.
Крім того вони об'єднували, ці обмеження, гуртували соборну Україну. До Інструкції „окраїни” (Таврія, Харьківщина, почасти Катеринославщина), будучи віддаленими від центру національного руху, виявляли відносно малу національну активність. Інструкція ж, одрізавши їх від усього національного тіла, зразу вдмухнула гаряче почуття спільности інтересів, чуття образи, гніву, обурення. „Окраїни” заворушились, захвилювались, стали тягнутись до „автономної” України.
Розбурхане національне чуття стало крісталізуватись і формуватись у виразні домагання. З усіх кінців України посипались протести проти поділу єдиного народу, проти шматування національного тіла. Клич єдиної, неподільної України залунав по всій українській землі, єднав усіх, збивав до одного цілого навіть ті елементи, які до того часу були байдужими до національного відродження. Інструкція прислужилася до зміцнення й об'єднання національної самосвідомости краще, ніж сотні аґітаторів.
Так само вона спричинилась до кращого вияснення суті й розміру українських домагань. Обмеження Ґенерального Секретаріату в сфері й об'ємі його компетенції послужили як раз для того, що вся Україна, навіть не українські елементи почули конечну необхідність у задоволенню цих сторін державного будівництва України. Обмеження підкреслили настійну необхідність самоорґанізації й окремої державности земель, заселених одним народом, з одними економичними, побутовими, культурними й історичними умовами життя.
Інструкція ще раз нагадала, що мир, дійсний мир між націями здобувається боротьбою, творенням своїх сил, єднанням їх і єднанням в інтересах працюючих. Коли ці інтереси порушено, миру не може бути, а всякі угоди й договори є тільки тимчасовим передихом для нової боротьби.
4. Гній старих ран.
А інтереси орґанізації життя на Україні порушувались Інструкцією дуже помітно. Іменно треба було яко мога більше орґанізації, продуктивної праці, розчищання всіх сфер економичного й політичного життя від старих пережитків, від гною старих ран, від нечисті й отруйних елементів старих часів. Треба було яко мога більше засобів для того, яко мога більше сил.
Розхитане війною економичне життя України підупадало. Голод примарою ходив уже по Росії й подихав холодом на деякі частини українських ґуберній сумежних з Росією (Чернигівщина). Продовольчих запасів було мало, сама продовольча справа провадилась хаотично, безладно, без сістеми. Петроград просто вигрібав усе, що міг з України й тим обмежувалась уся його продовольча політика. Розуміється, він ні за що не хотів дати Україні право самій порядкувати цею справою в себе.
Фінанси стояли ще гірше. Податків ніхто ніяких не платив. Населення не почувало ніякої пошани до Уряду, не чуло ніякої орґанізації й через те не хапалось з виплатою своїх залеглостей.
Селянство, змучене війною, знервоване революцією, убоге в духовному життю, бідне на розвагу, на засоби одхилення псіхіки від тяжких явищ життя, кинулось у алкоголізм, шукаючи в йому забуття й розваги. По всіх селах розплодились у колосальній кількости саморобні ґуральні, які курили горілку-„самогонку”. Сотні тисяч пудів дорогого хлібу без жалю винищувалось на вироб цієї п'яної отрути. Село напивалось, дуріло, труїлось, мучилось і рятувалось тою самою „самогонкою”.
Міліція сільська (та й міська) була орґанізована зле, ніхто її не поважав, не боявся, не слухався. Подекуди траплялись випадки хабарництва міліції. Стара поліцейська нечисть під назвою міліції пробіралась знов до своїх теплих посад. А з нею пробіралась і контрреволюція.
Суд не функціонував. Народ не вірив цій закостенілій, продажній і пристосованій до захисту прівілеґій і законів пануючих кляс інстітуції. Народ сам шукав рятунку й справедливости в собі. Пішла пошесть самосудів.
З фронту цілими масами сунули дезертири. Вимучені й розлючені своїми стражданнями в пеклі побоїща, вони страшною темною силою йшли на країну, забивали всі залізниці, додавали ще безладдя й часто виливали на неповивних свою лють і свій одчай.
Скликаний зараз же по приняттю Інструкції Секретарством внутрішніх справ з'їзд комісарів з України розгорнув сумну й загрозливу картину безладу, розпаду, дичавіння. Всі комісарі в один голос жалілись на брак засобів для орґанізації орґанів порядку. Але де ж було їх взяти, коли Тимчасове Правительство навіть ту нещасну обіцяну крихту в 300.000 карбованців для внутрішніх потреб Ґенерального Секретаріату не хотіло видати. А тут же треба було сотні міліонів кинути, щоб скласти міцні, тверді орґани охорони ладу.
Отже не диво, що населення само, як сказано, шукало якихсь засобів рятунку. Самосуди не могли задовольнити.
Це були швидче акти помсти, розправи, а не охорони.
І от цілком природним шляхом виникає „вільне козацтво”. Найбільш свідомий, — політично й національно, — елемент села брав на себе завдання охорони порядку й ладу в своїй околиці. Складалась орґанізація, розпреділяла ролі, вводила дісціпліну, діставала зброю, коней, заводила навіть форму одягу й несла охоронну службу в своєму районі. Одне село зносилось з другим, волость з волостю, орґанізації вільного казацтва перекидались у другі повіти. І таким чином пішли „сотні”, „куріні”, „коші” козацькі. Особливо цей рід самооборони населення розвинувся в прифронтовій смузі, де найбільше було дезертирства й грабіжництва. Через те на тому самому з'їзді комісарів ті комісарі, що були з прифронтових ґуберній, гаряче обстоювали необхідність піддержки й розвитку сієї корисної й природної орґанізації населення. А комісарі з дальших ґуберній, де ця орґанізація ще не встигла прищепитись, побоювались її, страхалися „самочинности” й були проти неї.
Але Ґенеральний Секретаріат справедливо бачив у ній один із засобів хоч трохи навести лад у краю. Практика вільного козацтва вже показувала, що вільне козацтво притягало елемент розвинений, революційний і національно свідомий. Був навіть якийсь романтизм у всьому духові цих сотень, курінів, навіть в одягу (жупани, старі шаблі, козацькі шапки). Сам народ пригадував колишні часи, обтирав порох з старих, забутих традіцій і звертався до них за порятунком.
Але знов таки, щоб допомогти й цьому явищу, треба було засобів, треба було грошей, зброї, одежі для добровільних охоронців ладу й життя населення.
І знов натикався Ґенеральний Секретаріат на стіну, знову почував себе безсилим, позбавленим усякої можливости робити щось корисне й необхідне для орґанізації краю.
5. Туга за владою.
А Ґенеральний Секретаріат уважався ж владою, Урядом. Все населення тепер дивилось на його як на єдиного упорядчика всякого лиха й неладу. Він мусів навести порядок, дати людям хліба, спинити грабіжи, навезти товарів, прикрутити дезертирів, хабарників, спекулянтів, спинити війну, розпреділити землю, поліпшити залізні дороги, підвищити платню служащих, обмежити й знищими здирство та експлуатацію капіталістів. Адже Ґенеральний Секретаріат був тепер Правительством України.
 
Наші Друзі: Новини Львова