Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 03 серпня 2020 року

Роботи!

Переглядів: 13991
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Вечоріло. В хатинці було холодно, вогко й темнувато. Брудний світ ледве проходив
знадвору крізь маленьке, похилене віконце й скупо сірів по голих, брудних
стінах, по чорній земляній підлозі по всій убогій обстанові «робітницької
кватири».
А Максим все сидів, обперши голову на стіну й дивлячись кудись за піч. В дірявих
черевиках його ще зранку неприємно холодила, ногу грязь, по всьому тілі давно
вже ходили хвмльки дрижаків, але йому не хотілось ні вставати, ні поворухнутися.
Хотілося тільки сидіти й слухати ту мішанину з нудьги, одчаю, злості й суму, яка
тяжко давила груди й сковувала тіло якоюсь байдужістю й млявістю. Вмить щось
голосно й твердо застукало. Максим байдуже одвів голову від стіни і вже поволі
став підводитись, коли двері розчинились і в хатинку вступила якась висока,
струнка, повна жіноча постать, вся в чорному й в чорному широкому капелюсі на
голові. Поважно озирнувшись і вдивившись в Максима, вона вмить зупинилась і
стала пильно дивитись на його. Максим також зупинився, жалко, винувато
усміхнувся й нервово-поспішно почав обсмикувати на собі свою синю, аж до блиску
заялозену роботою, сорочку.
— Знов нудитесь? — тихо, але серйозно й строго промовила вояа.
— Як нуджуся? — ніби не зрозумів він і ще ширше усміхнувся, силкуючись не
зустрічатись з її серйозним, строгим поглядом великих сірих очей.
Вона ще трохи мовчки подивилась на його, потім також мовчки й серйозно
повернулась, защіпнула двері на крючок і, одвернувшись від його, стала поважно,
не хапаючись, витягати якийсь жмут паперу з-за корсажу. Витягнувши, вона з тим
же серйозним і поважним виглядом застібнулась, повернулась знов і, поклавши жмут
на стіл, мовчки сіла на лаву, мимохіть протягнувши йому свою, доволі велику,
затягнену в чорну рукавичку руку. Максим поспішно й нервово-незграбно потряс її
й навіть шаркнув одною ногою по підлозі, все так же широко й винувато
усміхаючись.
— Ну, розказуйте, — тихо кинула вона, дивлячись кудись на лавку, що сіріла понад
стіною своїм драним білим ряденцем.
Максим тільки ніяково й смішно якось повів головою й подивився їй на капелюх.
— Ну?
— Та що ж я, добродійко, буду розказувати.
— Товаришу! — підвела вона голову і строго подивилась на його. — Я перш усього
не «добродійка», а «товаришка». Останній раз вам говорю, що я для вас не
«добродійка», а «товаришка Людмила», як ви для мене «товариш Максим»...
Розумієте?
— Та розумію, але ж... як же...
— Без «але ж». Це раз. А друге, сідайте і зараз же розказуйте все... Мені
ніколи, я ще маю справу до вас... Де Сашко?
— На роботі ще.
— І Василь?
— І Василь.
— А ви?
Максим знов усміхнувся й мовчки став для чогось гладити рукою круглий довгий
жмут паперу. Людмила подивилась на його, подержала трохи свій погляд на його
губах, на яких грало щось болісне й безнадійне, і зараз же одвернулась.
— Прогнали чи знов самі покинули? — глухо промовила вона.
— Сам, — прошепотів він і хутко подивився на неї. Але вона дивилась кудись на
двері й не казала нічого. Максим ще трохи постояв і нерішуче сів на другий
кінець лави. В хатинці стало тихо. Максим декільки разів подивився на неї, але
вона сиділа непорушно, й тільки видно було, як тихо, ледве помітно, хвилювались
високі груди її під чорною сукнею.
— Товаришко! — нарешті несміло промовив він.
— Ну? — не повертаючи голови, обізвалась Людмила.
— Ви сердитесь на мене?
— Серджусь.
Максим ще жалкіше усміхнувся й хотів щось сказати, але тільки обсмикнув сорочку
й нервово повів плечима.
Людмила повернула голову й мовчки подивилась на його. І знов їй щось гостро
здавило в грудях, знов якось страшно стало, дивлячись на цей знайомий їй, жалкий
і сумний вираз його безпокійних очей і уст. І знов вона одвернулась.
— Ну, говоріть же, я ж чекаю, — м'яко прошепотіла вона. — Говоріть все. Коли
покинули?
— Учора.
— Гроші маєте?
— Ні... Так трохи... Маю...
— Товаришу!..
— Їй-богу, маю!
— Покажіть!
Максим, ніяково усміхаючись, поспішно засунув руку в кишеню своїх замазаних,
обдрипаних штанів і, покопавшись, витягнув декільки срібних та мідних монет.
— Покажіть, — нахилилась Людмила над рукою.
— Три... Вісімнадцять... Двадцять вісім копійок! Це, по-вашому, гроші? —
подивилась вона на його з усмішкою.
— А що ж? — радісно засміявся він на усмішку, держачи руку з монетами. — На два
дні буде... — І, знов несміло подивившись на неї, тихше додав: — Поки знайду
роботу.
— Для того, щоб знов кинуть? Максим став ховати гроші в кишеню.
— Га?
— Не знаю... І знов змовкли.
— Правда, я падлєц, добр... товаришко? — вмить якось роблено, сміливо промовив
він і з якимсь викликом в очах подививсь на неї. Людмила хутко озирнулась за
цими словами й мовчки зупинила на йому свій здивований погляд:
— А це ще для чого?
— А хіба ні?
— Не меліть чортзна-що, — сухо кинула вона й знов одвернулась.
Максим ніяково усміхнувся й замовк.
— Хоч би заарештували, — помовчавши, знов почав він, але вже не всміхаючись, а
якось задумливо й сумно, протягуючи слова. — Всіх беруть, а меие... Хоч би
скоріше вже. А так вже не можна...
Людмила мовчала.
— Все одно... Я більше не можу... Я вже не можу...
— Чого не можете? — тихо кинула Людмила.
— Не можу, всього не можу! — живо повернувся він до неї. — Не можу жити... не
можу робити... Все паскудно, погано... Всі такі погані... Всі... Ну, скажіть,
ну, скажіть самі: то добре, що вони лаються, що вони замість того, щоб боротися,
лаються між собою, сваряться! І нас сварять... Он учора один есде каже: «Есери
не соціялісти, а буржуа». Ну, то добре?
Людмила мовчки дивилась на двері.
— Хіба так можна? Хіба можна таке говорить? Ми ж соціялісти, ми ж за правду, за
все хороше... А самі лаємся... Між собою… А робітники хіба... Ех!.. Що робітник?
Ви думаєте, що він розуміє? Йому говорить есде, а він і вірить... Не люблю я
есде.
— Глупості говорите!
Максим хотів щось сказати, але замовк і, помовчавши трохи, тихіше знов почав:
— Справді, я той... Я сказав глупость... Коли ж мені так досадно... Скрізь
сварки, скрізь нелюбов... Ну, добре, тепер я в українській партії і ще не знаю,
як тут... А коли я був у соціял-демократів, а потім у есерів, так... Знаєте,
просто всяка віра пропадає у все... І жити не хочеться.
— Треба самому робити, а не критикувати других, — тихо промовила Людмила.
— А де робити? Де? — наче тільки й чекаючи цього, з болем скрикнув Максим. — Що
робити7.. Що?
— Все, скрізь.
— Де? Серед робітників? Ану, попробуйте! Попробуйте на моєму місці! Ви думаєте,
вони мене слухатимуть? Хіба я інтелігент?.. Я такий же робітник, як і вони. Та й
така робота? Ходить на занятія та лаять есерів або есде? Я не можу вже на
занятія ходити!..
— Я це знаю, — перебила Людмила. — Ви вже, здається, два тижні як не приходите
ні на одну збірку.
— Не можу... Вибачайте... їй-богу, так мені скучно... Та я ж уже не
первобитний[1]… Я б хотів... Я, знаєте, піду стрілять когось! — вмить
 
Наші Друзі: Новини Львова