Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 березня 2021 року

Біля машини

Переглядів: 19563
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
ними заводиш? — почувся через півхвилини незадоволений, але здержаний голос
Ґудзика, і на барабані з'явилася його голова. — Так робити не можна!
— А якого ж біса не дають снопів? — похмуро кинув Андрон, дивлячись кудись убік.
— Пальці ж свої не посуну. Я теж не каторжний... Хоч би ще знав, що гроші матиму
й за таку роботу, а то робиш за панське «спасибі»...
Ґудзик ніби недочув і зліз з барабана, нічого не одпо-відаючи. Він зна, що з
барабанщиком поводитись, як із простим робітником, не можна. «В барабан давати —
не в соломі спати», — кожний скаже, й кожний барабанщика поважає.
— Та й із сміттям для тебе возитись не буду, — додає Андрон, дивлячись Ґудзикові
вслід. — Хіба сей сніп укинуть? Ух! — вмить повертається він і робить руками,
ніби згортає сніп, і хапає тим часом одну з дівчат за ноги. Та злякано одскакує
і, регочучись зо всіма, підхоплює снопи, що, як груші, сипляться від сердитого
парубка. Машина реве, дзижчить і вкривається згори донизу туманом пороху й
полови. І всі за нею, хоч і мляво, ніби оживають. Дівчата, перегукуючись й іноді
лаючись, тягають лантухи з зерном з-під машини до великого вороху. Хлопчики, з
стурбованими й поважними личками, не встигають тягати купа за купою жовтої
побитої соломи. Соломотряси, половотряси зі стуком, з гряком безперестану
викидають солому й полову і сірим шаром пороху вкривають лиця робітників, що, як
комашня, обсіли навкруги машину. Навіть Андрон затих. Міцно насунувши на лоб
картуза, розставивши лікті, він із запалом якимсь хапає сніп за снопом і,
майстерно розіславши його, суне в залізну пащу машини. Раз за разом чується
дзижчання й ревіння машини-звірюки, яку все більше розпалює Данило. До сього
прилучається жалісна пісня жидків-млинщиків біля вороху зерна і стукотіння
віялок та решет. На рядах лантухів, що в три поверхи наложені біля них, сидять
замурзані жиденята з лушпайками із дині в руках і традиційними хвостиками ззаду.

Один тільки Карпо не бере участі в сьому концерті. Не вважаючи на Ґудзика, він
походжає собі між робітниками, зупиняється, балакає і пробирається далі. Після
його появи розмови стають живіші, а робота млявіша.
— Плачеш? — протискуючись поміж граблями, що ними дівчата одгородили полову,
ніби байдуже кидає він до дівчини в чорній хустці й зупиняється. Та швидко
підводиться й дивиться на його.
— Еге! Драстуй, Химо! — іронічно уклоняється він. — Ніби не розуміє... Через
місяць Гудзине весілля ж...
— Ну, то що?
Карпо трохи одходить набік від купи полови, яку суне якась жіноча постать, і
націляється говорити.
— Ну то що, що жениться?
— Байдуже?
— Пхи! — хита з погордою головою Хима і знов нахиляється, але, зараз же
підвівшися, додає: — Не бачила твого Ґудзя!.. От то! Пхи! Він мені потрібний!..
Але Карпо по очах, по занадто байдужому голосі бачить, що їй не зовсім уже так і
байдуже, як би бажалось вдати. І заздрість ущипливе пронизує груди і кривить
товсті його губи злою посмішкою. Він скида сині окуляри й почина для чогось
м'яти їх у руках. Маленькі сірі очі його чудно біліють своїми чистими віками
серед запорошених щок і пильно розглядають шнурок із окулярів.
— Тобто тобі аж ніщо-нічогісінько? — якомога байдуже й навіть насмішкувато знов
кидає він.
Хима не одповідає і старанно вигорта з-під машини полову.
— І вчора, може, скажеш, того до мене не вийшла, що знов батько не пустив?
— Авжеж...
— Хм... А кого ж то вчора Сидір бачив біля економової кухні?
_ І-і-і! — сплеснувши руками, підвелась зразу Хима і так подивилась розкритими
очима на Карпа, що кожний, глянувши на неї, зразу сказав би, що її і здивувала,
й образила така брехня. Але Карпо по цьому саме й побачив, що вона тільки вживає
дуже знайомого йому засобу брехні.
— Тобто так не було?
— От нехай мене господь поб'є, коли я вчора бачила ту кухню й того економа, хай
він сказиться! Він мені потрібний, як сироті трясця... Ото причепився! Не бачила
якогось економа... Яке щастя, пхи!
— А де ж у тебе взялася з китицями хустка?
— О!.. Хустка... Тітка приїжджали й купили...
— А Ґудзя казав, що купив, і ще сам показував Сидорові...
— О!.. Сидорові?.. Так... — змішалась Хима й скоріше нагнулась до полови.
— Ага, піймалась!..
— Пхи! Піймалась... Ніякої я хустки від його не брала. Ти раз у раз чіпляєшся...
Як батько не пускали, то чим я винна?.. Потрібний він мені... Мале, погане...
З-за воза з снопами з'явився Ґудзик, і Хима хутко нахилилась, старанно засуваючи
граблі під машину.
— Ага!.. Ґудзя йдуть... Ось вони тобі зараз скажуть солодке слово... Стерво!
І, похмуривши лице, Карпо одійшов до соломотряса.
— Знов із Карпом? — пропустивши з суворим поглядом повз себе Карпа й зупиняючись
біля Хими, промовив Ґудзик.
— О! «З Карпом!» Він мені потрібний!.. То він граблі мені набив, бо усе чогось
спадають... «З Карпом!»
І ображена Хима енергійно засунула граблі під машину.
— Що ж він тобі тут говорив таке, що ти так руками плескала?
— «Що говорив»... Говорив, що... А ви нащо усім розказуєте, що подарували мені
хустку... Усі парубки вже знають... Гарно як!
— Хто розказував? — здивувався Ґудзик.
— Хм... ще й ніби не знають!
— Та йди к чорту! Що я, дурний розказувать?
— Ну да... А Карпо казав, що ви казали Сидору...
— Бреше! То він випитать у тебе хотів... А ти й перелякалась свого коханого та й
плетеш чортзна-що...
— Еге, «коханого»! Так... потрібний він мені... Пхи!..
— Брешеш!
— О! «Брешеш!»...
— Авжеж, брешеш, бо Мошко сам тебе бачив з ним за старим млином...
— І-і-і! — сплеснула руками Хима і широко розплющеними очима подивилась на
Ґудзика. Але той подивився їй у вічі, плюнув і одійшов. Хима з погордою
подивилась йому вслід, хитнула головою і знов нахилилась під машину.
«Ні, сей Карпо щось-таки затіває, — думав Ґудзик, ідучи повагом до свого
доглядного пункту, — тут щось... Хм... Нехай, нехай... Он навіть і сей щось
коверзує... Ач... прокляті мурляки!»
— Чого ж рота роззявив? Поганяй! — накинувсь він на хлопчика в картузі по самі
вуха, що стирчали, як у миші, і білих штанцях на одній шлейці.
— Та волок одчепи, мацапуро!.. Повилазило?
Хлопчик перелякано сьорбнув носом, спинив конячинку, яку вів за недоуздок, і
став возитись біля каната.
— У-у, кукли! — муркнув з невимовною злістю Ґудзик і, одійшовши трохи, став
дивитися на шлях. Біля самого села по дорозі ворушилось щось чорне. Через
хвилину воно було вже більше, через дві — ще більше, видко, що наближалося дуже
хутко.
«Ніби верхи, ніби пішки... — дивувався Ґудзик, приставивши руку до козирка з
ремінцем. — Біжить швидко... А-а-а. Пан Ян на велосипеді!»
І Ґудзик з досадою згадав, що він на сьогодні обіцяв пану Яну послать до двору
гарненьку дівчину від машини. Не послать не можна, тим паче тепер, коли він
гадає відходить і поживиться на шлюб у старого Скшембжховського; послать же нема
кого, бо тепер, мабуть, ні одна не піде. І дивлячись, як чорне все
побільшувалось, він хутко став перебирати в думці всіх дівчат, що були біля
машини.
«Ага!.. Хима!.. Послухаєм, що тепер Карпо заспіває... Хм...»
І навіть дуже задоволений, він став нетерпляче чекати Скшембжховського. Через
якийсь час вже можна було розібрати гарненьке біленьке личко пана Яна з
блакитними, невинними, великими очима й свіжими, пухкими, рум'яними губками, над
якими ледве примітно чорніли маленькі вуса; можна було навіть побачить на сьому
дитячому лиці якусь тупість, сухість і надзвичайну чваньковитість.
Зістрибнувши з велосипеда, він обережно зіпер його на лантухи з зерном і недбало
тицьнув Ґудзикові руку. Той, звичайно, удав дуже задоволеного з сього.
— Prosze раnа, сьогодні зовсім мало гарненьких. Але я пану покажу, prosze
 
Наші Друзі: Новини Львова