Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 17 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Спогади  ::  Тексти > Тематики > Історична

Спогади українського повстанця і багаторічного в'язня ГУЛАГу

Переглядів: 10766
Додано: 15.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Василь Паливода

СПОГАДИ УКРАЇНСЬКОГО ПОВСТАНЦЯ І БАГАТОРІЧНОГО В'ЯЗНЯ ГУЛАГУ

Спогади
----------------------------------------------

"А ми тую червону калину..."

ПЕРЕДМОВА

В підгірському селі під Чорним лісом на Івано-Франківщині в родині селянина я побачив світ в 1925 році. Дитинство моє не відрізнялося від дитинства мільйонів подібних мені сільських хлопчиків, хіба що з тією різницею, що в дуже ранньому віці навчився читати та писати від свого старшого на три роки брата Романа. Поки досяг шкільного віку, то вільно читав та писав, тому перший клас не відвідував, а вчителі відразу направили мене в другий. Науку засвоював добре, не дивлячись на те, що, як звичайно по селах, треба було пасти худобу літом, а в інші пори року дещо допомагати родині по господарству. Вечорами та по святах читав художню літературу та газети, які позичав у місцевій сільській читальні "Просвіта". Крім шкільних читанок, прочитав "Кобзаря", а надзвичайно любив з насолодою читати історичні книги про козаччину та стрілецьку добу. Т. Шевченко та І. Франко визначили незворотний революційний шлях мого буття. В ті часи товариство "Просвіта" вело по селах Західної України просвітницьку виховну працю, навчаючи громадськість долати неграмотність та залучаючи обдарованих людей до громадської відповідальності, влаштовуючи різні концерти, вечори, фестивалі і, таким чином, згуртовувало людність краю коло визвольної ідеї. Я ніколи не оминав таких заходів, бо вони, хоч і не були на високому мистецькому рівні, але давали поштовх усвідомити — хто ми і чиї ми діти.

Після закінчення сільської школи вчителі прийшли до мого покійного батька і вмовляли його посилати мене дальше вчитися. На це мій батько відповів так: "Якщо його посилати до вищих класів вчитися, то мені треба продати великий шмат поля, щоби мати гроші, бо за науку треба платити. Він вивчиться, а потім буде гнити у криміналі". В ті передвоєнні часи польської окупації хто міг на власний кошт вчитися, то із здобуттям освіти і ґрунтовним вивченням історії України само по собі напрошувалося питання: "Чому ми, великий народ, і не маємо своєї держави? Чому ми раби і тягнемо ненависне вороже ярмо? Чому така несправедливість до нашої нації?" В ті часи ішов інтенсивний процес розбудови підпільної мережі ОУН і дуже багато свідомої молоді вступало в заборонену польськими властями підпільну Організацію. Звичайно, що польська дефензива (таємна поліція) висліджувала членів ОУН і за підпільну працю засуджувала. Мій батько про це все знав, бо навіть з нашого села за участь в підпільній праці хлопці сиділи у Березі Картузькій, тож він не хотів, щоби його дитина гнила в тюрмі, а старався зробити з мене сільського господаря, хлібороба. В українських газетах час від часу описували про судові розправи над учасниками ОУН, і само собою розуміється, що це піднімало дух нашого народу, що він має таких геройських синів, які не плазували перед окупантами, а сміло боролися за волю України. Читаючи такі статті, я і себе бачив в лавах борців за відновлення Української державності.

Всі наші плани перекреслила війна. Німці напали на Польщу, тож багато наших людей чомусь вірили, що при німцях буде краще, як у панській Польщі, бо поляки обкладали різного роду великими податками напівбідне населення, забороняли в школах викладати українську мову, не допускали українців до уряду. Тому всі з надією чекали на гітлерівських "визволителів". Надії не справдилися, бо 17-го вересня 1939 року Західну Україну захопили більшовицькі визволителі, подали нам "братську руку", а на шию — петлю. Було надзвичайно багато галасу про возз'єднання українських земель, та скоро ту ейфорію затьмарили арешти нашої інтелігенції та примусове переселення національної еліти та духовенства у сибірську вічну мерзлоту. Наші "старші брати" оголосили боротьбу з неписьменністю, щоби кожний мешканець міг читати безсмертні та непогрішні твори батьків світового пролетаріату Леніна та Сталіна. Я продовжував науку без ентузіазму, бо мої родичі жили у вічному страху, очікуючи вивозу на Сибір. Одноосібників, в кого були коні, заставляли їхати на так званий "форшпан", це слово австрійське, воно означало, що часто треба було відвозити до району та привозити звідти багато всяких активістів-трутнів, агітаторів, фінагентів, уповноважених, чекістів, міліціонерів та всякого роду начальників, які насильно скликали мітинги, утверджували "совєтську власть", табунами ходили по хатах, агітували організовувати колгоспи, питали, кому не подобається "совєтська власть", все переписували, обкладали великими податками, які не в силах було сплатити, а за непослух та невиконання грозили білими ведмедями. Перевіреними методами викликали в суспільстві так звану "класову боротьбу", ненависть, бо поділили селянство на бідняків, середняків та куркулів і вмілими підходами нагуцькували одних на других, і той, хто мав трохи більше поля і коней, то той був найнебезпечніший для пролетарської влади, ворог народу, експлуататор і був претендентом при першому вивозі потрапити "на білі ведмеді".

Нагрянула німецько-більшовицька війна, і знову багато наших людей мали велику надію на покращення політичного та матеріального життя, бо за час більшовицької окупації загинуло по тюрмах та засланнях чи не мільйон мешканців Західної України. Перші дні німецької окупації були обнадійливі, а з проголошенням Акту відновлення Української державності 30 червня 1941 року та з арештом керівників проголошеного українського уряду ситуація перемінилася. ОУН була змушена піти в глибоке підпілля, і почався чорний день німецького "нового порядку".

З приходом німців Український Центральний Комітет в Івано-Франківську заснував державну гімназію з українською мовою навчання. Я склав вступні іспити і навчався в гімназії два роки. В моїх споминах "Знайомство з гестапо" я описав про перебування в гестапівській в'язниці, яке остаточно визначило моє ставлення до окупантів нашого краю. Весною 1943 року я зголосився добровольцем в УНС — Українську Народну Самооборону, яка весною 1944 року влилася в УПА. В Карпатах, в Коломийському районі, я пройшов військовий вишкіл в Першому курені їм. Євгена Коновальця "Чорні чорти". Крім військового вишколу, який припав мені до душі і був моєю заповітною мрією, я волею долі був на світанку зародження української підпільної повстанської армії, так би мовити, в її колисці, і до того в такому середовищі легендарних лицарів волі і честі, які свідомо ступили на шлях відродження української державності і рішили ціною самопосвяти, ціною власного життя здобувати волю України. В таборі були різні люди, і за віком і за фахом, але нас всіх єднала спільна мета, ми спалили за собою всі мости, перейшли Рубікон і прямували за провідною зорею, яка освітлювала нам шлях тернистий до Великого Чину.

Моє перебування в УПА залишилося в моїй свідомості як акумулюючий стимул, як немеркнуче життєдайне джерело світла, яке зігрівало моє буття в примусових мандрах по безчисельних сибірських таборах, додавало мені духовної наснаги на тернистих невольничих шляхах в червоному пеклі кремлівського сатани. В 1944 році я попав в добре замасковану засідку, не встиг навіть вжити зброї, був полонений, побитий і відправлений в слідчі ізолятори НКВС, пройшов тортури і за "озброєну, контрреволюційну діяльність та ізмєну Родіни" був засуджений військовим трибуналом 4-го Українського фронту на 20 років каторжних робіт, але після пересуду був засуджений на 10 років "ісправітєльних трудових лагерей особого режима" і в 1945 році був відправлений ешелоном-етапом в так званий СИБЛАГ в Кемеровську область.

В 1950 році мене перевезли з Сибіру в Казахстан, в концентраційні табори "посиленого режиму". В 1954 році був звільнений з-під варти, але за присудом трибуналу мусив ще відбути 5 років спецпоселення в м. Караганді. Тут нам видали паспорти — "вовчі білети" і заставили відмічатися два рази на місяць в комендатурі КДБ, без права виїзду за межі Караганди. На спецпоселенні я одружився з дівчиною-волинянкою, Христиною Твердинюк, з Лановеччини, яка була військовою зв'язковою УПА і теж відсиділа 10-річний термін ув'язнення в концтаборах ГУЛАГу. З політичною відлигою 1956 р. нам дали дозвіл повернутися в Україну, але в місцях народження не приписували, хіба що за великі хабарі. Такої суми грошей ніхто не мав, бо з таборів на волю вийшли без всяких засобів до існування, тому ми з дружиною та маленьким сином змушені були оселитись тимчасово в Луганській області та працювали на шахтах. Там одержали українську прописку і аж щойно з тією пропискою випадково при щасливому збігу обставин нас приписали в м. Скалаті Тернопільської області. Ми з дружиною виростили двох синів, допомогли їм — старшому Ярославу закінчити Сільськогосподарську академію, а молодшому Богданові — Державний університет ім. Шевченка. Ми обоє з дружиною на пенсії, часто згадуємо пройдений тернистий шлях боротьби, згадуємо друзів по підпільній боротьбі, які пішли в безсмертя. Ми вдячні долі, що попри всі небезпечні трагічні обставини, які межували зі смертельним ризиком і питанням "бути чи не бути", ми все ж волею Небесного Творця пережили все і дочекалися тріумфу надлюдських змагань нашого народу в побудові Української держави. Віримо, що прийдешнє покоління гідно оцінить наші змагання, розвіє штучний несправедливий міф, створений більшовицькою ідеологією, який спотворив і фальсифікував український безпрецедентний національно-визвольний рух 1940-1950 років.



ПРОЛОГ

Минуло більше півстоліття з тих легендарних пам'ятних років останніх визвольних змагань українського народу, років, овіяних неперевершеною славою і подвигами, окутаних і досі нерозгаданими таємницями, бо законспіроване підпілля ОУН не могло оприлюднювати всі події чи надавати їм розголосу, а тим більше назвати імена патріотів, безмежно відданих боротьбі за відновлення Української Держави. Такі дії мали би катастрофічні наслідки для всієї геніально налагодженої, перевіреної, досконалої сітки станиць, що були засновані ОУН в кожному селі і місті по всій Західній Україні. Отже, ще дуже багато буде білих плям в літописі визвольних змагань 1940-1950 років, бо багато таємниць забрали з собою в могили провідники ОУН, які гинули в нерівних боях з ворогами — в безвихідних ситуаціях, оточені окупантами, воліли, тяжко поранені, покінчити з собою, щоби не здаватися на милість завойовників. Я був би щасливий, щоби в своїх коротеньких спогадах згладити хоч одну білу пляму в літописі нашої безприкладної звитяги, заповнити хоч одне речення на сторінці нашої трагічної історії, що в теперішньому поколінні мало кого хвилює, бо наші відвічні вороги постаралися з усіх сил зганьбити, сфальсифікувати, перекрутити, знеславити, принизити наш визвольний рух. І це їм багато в чому вдалося, бо для того був задіяний весь пропагандистський всесоюзний апарат, який десятиліттями оббріхував чи спотворював прагнення нашої нації відірватися від червоної імперії, скинути ганебні кайдани, побудувати свою державу і стати господарем на своїй прабатьківській землі.

Пригадую роки, проведені за колючим дротом, роки на засланні, роки, прожиті в Україні, і всюди — такі, як я, були об'єктом приниження, зневаги не тільки від окупантів, але і від своїх яничарів, обдурених фальшивою та брехливою більшовицькою пропагандою, яка десятиліттями втовкмачувала всіма засобами в голови всього населення колишнього Радянського Союзу, що буржуазний націоналіст, бандерівець — це найстрашніший ворог "єдіной і не-дєлімой", бо вони посягають на святая святих комуністичної дружби народів. Кремлівська машина фальшивок та брехні захлиналася в своїх засобах очорнити "контрреволюційну діяльність" ОУН та УПА. Від неї не відставали і "молодші брати" — українські підлабузники, покручі-перевертні, намагаючись переплюнути "старшого брата" в брехні, доказати лакейську собачу відданість "Союзу нерушімих республік". Таким чином, від жовтеняти до переспілого більшовика в свідомість суспільства вливали гадючу отруту ненависті до героїв визвольних змагань на західноукраїнських землях.

Бандерівець, буржуазний націоналіст був гнаний, принижений, зневажений. Нам видавали після спокутування за колючим дротом наших незаслужених "гріхів" паспорти — "вовчі білети", за якими в Україні там, де народився, не приписували, хіба що за великі хабарі районні начальники КДБ давали дозвіл. А без проблем приписували тільки за Уралом. І, звичайно, треба було написати у відділ кадрів свою автобіографію, і не можна було за собою замести сліди, загубитись, відірватися від невсипущого ока чекістів, — всюди вони знаходили, викликали на примусові розмови, щоби підтвердити інформацію замаскованих сексотів, які весь час підкидали провокаційні питання та набридали надто підозрілою увагою. Весь час треба було триматися в рамках, не розслаблюватися в поведінці і розмовах, пам'ятати, що за тобою слідкують "вірні дзержинці". Все це коштувало багато зусиль і контролю над собою, щоби не зробити необдуманий крок, бо хто з нас злегковажив запобіжну тактику, неодмінно опинявся за колючим дротом.

Тож ми жили, як загнані переслідувані звірі, очікуючи кожного дня і ночі виклику в КДБ, не маючи ніколи гарантії недоторканості чи інших елементарних прав людини. Завжди тяжіла загроза бути знищеним в разі виникнення екстремальних ситуацій. Більшовицька пропаганда так нас очорнила, оббрехала, обплювала, що вже і після розпаду Радянського Союзу наша Західна Україна продовжує називатися бандерівською, а на Великій Україні тих, які в очі не бачили бандерівців, але відроджують наші прабатьківські заборонені комунізмом народні традиції, говорять українською мовою, то їх теж запопадливі "сталінські ребята" називають бандерівцями. А все це тому, що нас, вояків УПА та членів озброєного підпілля ОУН, наша держава не взяла під свій захист і не прирівняла до ветеранів Другої світової війни, не дала нам статусу воюючої сторони, хоча ми боролись з двома імперіями — німецькою та більшовицькою.

Впродовж півстоліття в мене не виникала, не зароджувалася ідея описати пережите, бо я тверезо оцінював, що при найменшій імперській дестабілізації нам, які зі зброєю в руках воювали з московською навалою, загрожує фізичне знищення, а описувати минуле — це при першому обшуку буде незаперечний доказ ворожого ставлення до існуючого режиму. Я не раз слухав глушені, заборонені передачі радіо "Свобода" та "Голос Америки" та знав, що нашу історію визвольних змагань для нащадків описали, хоч, може, не детально, багато наших вояків, яким пощастило вирватись з-поза "залізної завіси" на захід, у вільні держави світу. За півстоліття багато подій стерлося з моєї пам'яті, а як ще додати, що в неволі я перехворів на тиф, малярію, дистрофію, перестраждав голод, холод, тортури, каторжну працю і чого гріха таїти — не було навіть надії, що виживу в тих нелюдських умовах, — то про писання споминів годі було і мріяти.

Тепер на схилі літ виникла і викристалізувалася ідея дещо написати для молоді, бо і я колись в юності читав спомини Українських Січових Стрільців та вояків Української Галицької Армії і мені було надзвичайно цікаво зазирнути хоч одним оком в наше славне минуле. Я ні з ким не консультувався, без сторонньої помочі старався воскресити в пам'яті пройдений тернистий шлях, яким пройшли багато тисяч незламних духом членів озброєного підпілля ОУН та вояків УПА. Злочинні послідовники, виконавці тяжких невиліковних ран на тілі України, комуністичні вожді та їх засліплені ненавистю до всього українського "вірні ленінці" ще довго плакатимуть за комуністичним раєм, в якому вони, розкошуючи при повному кориті благ, пільг та всякої наживи, користуючись безграничною владою, нищили прогресивні, демократичні, провідні сили нації, народних героїв українського відродження, в тому числі членів ОУН, провідників, командирів та вояків УПА. Багато нашого народу сліпо вірило більшовицьким брехунам, і ту брехню не можна було перевірити, бо правдива інформація була суворо заборонена, закрита і народ не мав змоги побачити зворотну сторону медалі, і тому-то визвольний рух висвітлювався репресивною машиною фальшиво і однобоко. По совєтських законах ми були зрадниками, буржуазними націоналістами, бандерівцями, бо ми вчинили смертельний злочин проти "Советской Родіни", намагалися відірвати Україну від більшовицької імперії і відновити Українську Самостійну Незалежну Соборну державу. Ще й тепер багато несвідомих людей ставляться вороже до нас, бо у них ще не вивітрився комуністичний дурман, якому вони по своїй необізнаності щиро вірили.

Я свідомо повертаюся до минулого, бо я тепер відчуваю відповідальність перед тими, хто в розквіті своїх національних талантів, у розквіті своїх патріотичних переконань, сповнених самопосвяти, безмежної, безприкладної любові до свого народу, пішли з життя, маючи в своїх серцях без-граничну надію, що колись їх подвиги оцінять грядущі покоління і вони слугуватимуть еталоном незламності духу, відваги та мужності. По законах справедливості мусить настати той час, що в минулому знеславлене, зганьблене, принижене нашими ворогами слово "бандерівець" отримає на сторінках історії правильне, справедливе означення, якому характерні мужність, самопосвята, геройство, безгранична вірність та любов до України, і воно буде звучати гордо і величаво, бо ті, які боролися під стягами національно-визвольних змагань, заслужили пошану та повагу сучасних і майбутніх поколінь. В своїй примусовій мандрівці по ведмежих закутках Архіпелагу ГУЛАГ я, по своїй безкомпромісній, фанатичній відданості ідеалам відродження державності, не сповідував ніякої альтернативи і завжди в розмовах та дискусіях зі своїми однодумцями та опонентами відстоював свої погляди до кінця.

В різних таборах мене доля зводила з багатьма патріотами, вже старшими віком, що стояли на межі небуття, а це були засновники, організатори підвалин нашого визвольного руху, провідники та командири УПА-ОУН — і в розмовах з ними мені пригадуються їх напутні слова: "Сину, ти ще молодий, і ти повинен пережити оце лихоліття, оцю ганьбу неволі, і ти маєш колись розповісти нашим людям про нас, що ми були, що ми боролись в нелюдських умовах окупацій, потрапили в полон зрадою, поранені, попались в заздалегідь добре і підступно підготовлені пастки, але ми і в неволі продовжували боротьбу доступними нам способами, щоби ослабити лютого ворога і взятий на себе добровільно обов'язок служити Україні виконати до кінця". В моїй пам'яті стерлися прізвища тих мучеників, бо їх було багато, але в моїй свідомості залишились назавжди їх пророчі слова — вони бачили мене у вільній Українській державі. І сьогодні моїм святим обов'язком є на кожному кроці споминати і прославляти їх і той непосильний вклад, який вони внесли у відродження Української держави. Свої коротенькі спогади посвячую світлій пам'яті тих, які колючими, невольничими, мученицькими, тернистими шляхами пішли в безсмертя у боротьбі за волю України.



Розділ 1
ЗНАЙОМСТВО З ГЕСТАПО

З приходом німецьких окупаційних військ на наші землі в 1941 р. стараннями Українського Центрального Комітету було відновлено українську гімназію в Станіславові, теперішній Івано-Франківськ. Директором став професор Левицький, а викладачами переважно колишні професори та доктори — всі майже старшого віку, високої кваліфікації, і в політичному вимірі — українські патріоти. Деякі імена залишилися в пам'яті — це професори Чайківський, Ростинський, Никифорак, Бойцун, Равдяк, Лисинецький та інші. Дуже гарно викладали, але для нас, учнів, було багато проблем — треба було все записувати в зошити, бо на слух все неможливо було запам'ятати, а підручників взагалі не було. Підручники, видані за польських часів, не підходили, радянські взагалі не могли застосовуватися, бо програми були як колись в класичних гімназіях — і виходило, що програма є, а підручників нема, тож треба було бути дуже уважним на уроках, щоби все схопити, все запам'ятати, а решту занотувати.

Десь далеко на сході точилася війна між німцями та більшовиками, тож у місті на кожному кроці відчувався подих війни, були всякі проблеми, нестатки, невпевненість у завтрашньому дні. Особливо відчувалася нестача продуктів, купити їх не було де, хоча у місті було багато магазинів, продуктових та промтоварних, але вони були тільки для німців. Для міського населення були запроваджені продуктові картки, але на ці картки важко було прожити, то мешканці міста, якщо у кого були якісь речі чи товари, їздили по селах та вимінювали їх на продукти. Хоча і по селах люди не жили на широку ногу, бо хто мав землю, то мусив платити великі податки зерном, м'ясом, молоком та іншими продуктами, які німці забирали насильно для армії. Треба було також стерегтися, щоби не потрапити в облаву, бо дуже часто поліція та військові частини блокували вулиці, ловили людей і тих, які були без документів, забирали, вантажили у вагони та відправляли на каторжні роботи до Німеччини. Бувало так, що забирали і з документами.

Пам'ятаю, одного разу кілька нас після закінчення уроків ішли додому до бурси і опинилися в заблокованому кварталі, де ловили в Німеччину. Нас затримали жандарми і зажадали документи, ми мали учнівські довідки і показали їх. Фашист оглянув довідки, що були з гімназії, порвав їх на наших очах і став гнати до гурту приречених. Ми по дорозі стали пояснювати, що ми учні і нас не мають права забирати, та цей вилюдок вилаявся по-польському і крикнув: "Стуль ґемби, кабане. Форвертс". — "Заткай рота, свиня. Вперед". Ми попали на жандарма-"фольксдойчера", поляка-шовініста, який, очевидно, люто ненавидів українців, а ще як зрозумів, що ми гімназисти, то вирішив у такий спосіб помститися над нашим народом. В німецькій поліції служило багато поляків, які були споріднені з німцями, і вони називалися "фольксдойчери", вони ненавиділи українців і при всякій нагоді знущалися та мстилися. Я пізніше не раз чув, що вони не одному порвали довідки та загнали до Німеччини.

Нас заштовхали в табір, і скільки ми не старалися доказати, що ми учні, ніхто з нами не хотів говорити, тільки били нас, а на другий день загнали на залізничну станцію, завантажили у товарні вагони і відправили до Німеччини. Ми доїхали до Калуша і стояли на запасній колії. На щастя, один з наших впізнав прицепника вагонів і попросив його відкрити двері, і ми по одному повтікали, а за нами і решта людей. Поки вартовий повернувся, то вагон уже був порожній. Він відкрив стрілянину, але було вже пізно і ми були далеко. Один з нас був родом з Калуша, знав добре місцевість, ми дочекалися в ліску до ночі, переночували у нього вдома, а ранком робітничим поїздом повернулися до Станіславова. Таким чином ми врятувалися від німецької каторги. Прибувши до міста, ми пішли зразу до директора гімназії і пояснили йому все як було. Він дав розпорядження видати нам нові учнівські посвідчення і радив другий раз не попадатися і не надіятися дуже на довідки і, перш ніж заходити на вулицю, приглядатися і переконатися, чи не заблокований квартал жандармами.

Як тільки вступили завойовники на наші землі, ми із захопленням та пошаною дивилися на них, бо вони мали досить привабливий вигляд, чисті, вгодовані, підтягнуті, нагадували скоріше інтелігентів, а насправді це була тільки обманлива видимість, бо при ближчому знайомстві виявилося, що це вовки в овечій шкурі і за вдаваною інтелігентністю ховались кати українського народу, які небагато відрізнялися від москалів. Москалі лякали білими ведмедями, а ці на місці били або могли і вбити просто так, не несучи за це ніякої відповідальності.

На початку березня 1943 р. в приміщенні української гімназії влаштовувався вечір пам'яті Т. Шевченка. На цьому святі мали виступати науковці, актори та інші працівники мистецтва з великої України. На той час їх було багато в Станіславові, бо вони воліли відступати з німцями на захід, аніж попасти в руки НКВС, а фронт почав відсуватися на захід, на українські східні кордони. Ці люди, знаючи, що їх може очікувати з приходом комуністичної системи, кидали все майно, рідну землю і втікали світ за очі. Поки фронт ще був далеко, багато цих втікачів зупинились у місті, і мистецькі колективи давали концерти, щоби якось мати засоби прожити. Для нас, галичан, це було щось нове, на яке ми чекали з нетерпінням — подивитися і послухати східняків, бо фактично ми, молоді, їх ніколи не бачили, це було для нас загадкове — вони були з Шевченкового краю, з-над Дніпра, з великої України. Тож зрозуміло, що це свято викликало у нас великий інтерес.

Ми мешкали в бурсі, і так, як гімназія була класична, то всі терміни та назви на кожному кроці і місці були з класичних грецької та латинської мов, як було заведено по наукових закладах такого типу ще з давніших часів Києво-Могилянської Академії. Наприклад, концертний зал називався авла, старший студент — цензор і т. д. Шевченкове свято мало відбутися в залі гімназії перед вечором, то нас зібралося в бурсі охочих багато, і так, як ми ходили до гімназії кожен день організовано, то так само і на цю урочистість ми ішли організовано по-військовому, маршем, а провадив нашу колону цензор, який називався Білінський, з Коломиї. Ми ішли правою стороною вулиці, погода була, як звичайно у березні, сира, вогка, моросив ледь помітний дощик. Наш шлях пролягав коло обласної в'язниці, ми ішли, перекидаючись один з одним словами, не дуже звертаючи увагу на оточуючі обставини.

Минаючи в'язницю, ми раптом почули "Гальт" — "Стій". Від несподіваного окрику ми зупинилися і тільки тоді звернули увагу, що на нас кричав з другої сторони вулиці здоровенний німецький офіцер. Він підізвав до себе нашого цензора, закричав до нього нецензурною німецькою лайкою, сильним ударом збив з ніг нашого провідника, що той упав в болото, а офіцер крикнув щось вартовому, той подав сигнал, і в цю мить з вартівні вибігли тюремні охоронці, оточили нас, відкрили браму до в'язниці і нас усіх заштовхнули силою зброї в середину тюрми. Як вияснилося пізніше, ми ішли і не звернули увагу на німця-офіцера, а це був генерал-начальник обласної тюрми, називався Крюгер. Ми йому не віддали честі, а треба було, порівнявшись з ним, викинути праву руку догори вперед себе і всім разом крикнути "Гайль Гітлер". Ми цього не зробили і таким чином в результаті опинилися за ґратами, в тім страшнім пеклі, де орудували найжорстокіші костоломи, яких не знала історія людства і перед якими блідли всі тортури середньовіччя. Це були найвірніші пси божевільного фюрера, на яких тримався третій рейх.

За брамою нас обшукали, позабирали все, що не дозволено мати у в'язниці, і загнали в корпус та розмістили в камері. Камера була маленька, а нас багато, то було дуже тісно, не було ані де сісти, ані лягти, — то ми по черзі мінялися місцями. До вечора нами ніхто не цікавився, їсти не давали, навіть води, тільки час від часу відкривалися двері, заглядав ключник — здоровенний німчура — і наказував, що якщо хтось приходить в камеру, то треба всім вставати, а староста повинен відрапортувати, що в камері є стільки-то чоловік, і всі повинні чекати наступних наказів.

Пізно ввечері ми почали влаштовуватися на ночівлю і раптом почули розпачливі крики, звуки ударів, гамір, різні окрики по-німецькому та по-українському. Як з'ясувалося пізніше, в кінці коридору була слідча камера, де слідчі киями вибивали зізнання в арештованих.

Десь чуть не до ранку лунали зойки катованих і лункі удари катів. Голоси були різні — чоловічі і жіночі, було чути, що як спершу починали бити свіжу жертву, то крик був голосніший, а потім все тихіший, а згодом взагалі стихав, зате було виразно чути допити катів після кожного побиття. Після звірячих катувань жертву тягнули за руки чи за ноги, бо очевидно, що після таких процедур не було таких, щоби могли іти своїми ногами, їх тягали попри нашу камеру, бо ми чули тільки шурхіт по підлозі, стогін, хропіння та кроки тих, хто тягнув. Через якийсь проміжок часу повторювався крик наступної жертви, крик змінювався хрипом та зойками, можливо, передсмертними, різкими окриками слідчих, лункими ударами та шурхотом по підлозі, — це розтягали по камерах зомлілих, побитих до безпам'яття нещасних людей.

Десь перед ранком пекельний шабаш закінчився, кати пішли після диявольської оргії спочивати, набиратися сили до наступної ночі, щоб повторити криваві знущання над невинними людьми, таким чином укріплюючи страхом та жорстокістю гітлерівську імперію. Ми чули, як після закінчення мордувань миють підлогу в коридорі і ту слідчу камеру, змивають кров, змивають сліди тортур гітлерівських посіпак, які несли світові так званий "новий порядок".

З нас ніхто не спав, бо через зойки та душороздираючі крики не могло бути і мови про сон, аж поки все не затихло. Ми все очікували, що і до нас дійде черга, всі тремтіли зі страху, зверталися з молитвами до небесного Творця, щоби відвернув від нас інквізицію XX століття. На другий день нас усіх викликали в коридор, сказали стати обличчям до стіни, не рухатись і не оглядатись. Дехто з нас попробував непомітно оглянутися, але тюремний наглядач помітив, підійшов, вилаявся брутально по-німецькому, схопив ззаду за потилицю і лицем бив до стіни, поки з носа та рота не потекла кров. Після такого звірячого попередження ніхто з нас не наважувався повертатись та рухатися, всі стояли як укопані.

Нас по одному забирали в слідчу канцелярію, якщо її можна так назвати, бо це насправді була катівня, де по ночах ламали людям кості та черепи, всім тим нещасним, хто сюди попадав. Прийшла і моя черга. Тим, що я там побачив, був приголомшений, здається перший раз в житті. На стінах було видно дуже чітко великі засохлі криваві плями, в кутку катівні стояв вузький високий фанерний ящик, а в ньому, як квіти у вазі, стояли три замашні забризкані кров'ю киї. При спогляданні на них по спині бігли мурашки, бо у свідомості відлунювалися ті різкі та часті удари, розпачливі крики катованих жертв, чорний список яких поповнювався кожний день. За бар'єром сидів слідчий, гарно вдягнутий, ще здалека від нього йшов запах парфум чи одеколону, говорив хриплим голосом — видно, що захрип від нічних диявольських розваг. Говорив по-українському, став заповнювати і на мене анкету, а я під час тієї церемонії з жахом оглядав цей катівський цех. Вони не приховували слідів своїх катувань, бо звідси, очевидно, не було таких, щоби живими вийшли на волю і розповіли світові про волаюче беззаконня нацистів. У вухах та свідомості лунали нелюдські крики катованих, шурхіт по підлозі, думка, що, можливо, котримось з цих київ буде і мені ламати кості цей нелюд. Мороз проймав все тіло. Задзвонив телефон, слідчий зняв трубку і сказав по-німецькому: "Так, Купацинський слухає". Він дістав з шухляди папірець і став звітувати з сарказмом — стільки-то померло від туберкульозу, стільки-то відправлено до концтабору за нездачу зерна, м'яса та інших продуктів, а стільки-то розстріляно ворогів рейху, малося на увазі членів ОУН. Після закінчення анкети мені наказано вийти в коридор. Аналізую в голові почуте, і приходить такий висновок, що, можливо, і про нас може відзвітувати цей сатанинський виплодок своїм господарям через кілька днів, бо перед очима засохлі плями крові та замашні окривавлені палюги.

Нас всіх зареєстрували і загнали назад у камеру, а потім принесли їсти. Ще здалека було чути нестерпний запах того варива, а як стали нам його насипати, то ми не могли зрозуміти, що то таке було. А пізніше ми здогадалися, що це були передачі, які приносили арештованим родичі, але так як арештованих вже не було в живих, то вони назад пакунки не віддавали, а магазинували їх. І вони тижнями лежали, псувалися та цвіли, а як була потреба, то їх просто переварювали і давали арештантам. Перший час ми не могли їсти тієї мішанини, бо не мала вона смаку, але так як нам ніякої іншої їжі не давали, то голод нас заставив і таке їсти.

Нас більше нікуди не викликали, тільки заставляли мити коридор, змивати ту невинну людську кров — кров, яку проливав наш нескорений народ, якому ввірвався терпець носити чужинецьке ярмо. Починався вечір, і зачиналася знову страшна людська трагедія, свідками якої були ми, юнаки-учні, для яких починалася нова сторінка життя, і на самому її початку ми пізнавали справжнє обличчя лютого ненависного ворога. Німецькі людолови встигали за день наловити нових мучеників — тих, які не хотіли визнавати гітлерівський "новий порядок", і знову починалося все спочатку. Пізно ввечері заводились нелюдські тортури невинних наших людей, бо ми виразно чули нашу мову і з болем у серці чули жіночі крики та розпачливі зойки, що особливо в'їдалися в нашу свідомість, і здавалося, що то наші мами та сестри проходять через цей пекельний вогонь. Хотілося бігти до них і якимось чином допомогти їм або взяти на себе ті муки і не слухати роздираючих пронизливих криків душі, Криків, волаючих про помсту до неба для тих вампірів у людській подобі.

Раз на тиждень у в'язниці призначених до страти розстрілювали. Навпроти нашої камери на тюремне подвір'я під'їздила вантажна машина, двигун якої не глушили. Попри двері нашої камери виводили приречених на страту. Вони, очевидно, знали про це, бо ми чули через двері, як вони голосно молилися, чути навіть було окремі слова молитви. Звертаючись до Бога, зітхали — "Ох Боже, за що". Після того як їх виводили на в'язничне подвір'я, лунали постріли, і кулі обривали пекельні терпіння мучеників фашистської неволі. Одного разу пострілів було 17, а першого разу ми пострілів не рахували, бо ще не усвідомлювали, що то робиться, і тільки чекали, що і до нас прийде черга. За нашого перебування розстріли були два рази. І за тих два тижні, що нас там тримали, кожну ніч регулярно повторювалась диявольська оргія фашистських нелюдів. Ми очікували, що, може, і нас спіткає така сама доля, що тих, яких ми не бачили, але виразно чули, як їхні кості та голови ламали палюгами німецькі завойовники нашої землі.

Одного дня нас всіх вивели на в'язничне подвір'я та завели в інший корпус і по одному зачали викликати в канцелярію. Коли прийшла моя черга, я теж зайшов усередину. За столом сидів гестапівець, а на столі лежав кашкет, на якому зловісно хизувалася гестапівська емблема — над двома навхрест зложеними кістками людський череп. Та сама емблема була і на комірці. З першого погляду волосся ставало дибом на голові, бо та емблема робила страшне гнітюче враження, особливо після всього почутого і побаченого в цьому пеклі. Гестапівець дав підписати папірець, в якому було написано, що те, що бачив і що чув в тюрмі — те не підлягає розголошенню, яке суворо карається. Сидячи там в канцелярії, я прочитав плакат, на якому було написано: "Хто нам руку простягає, то і ми подамо, а хто нам руку відвертає, то ми її полонимо". Після всього почутого і побаченого я не мав сумнівів в тому, на що вони здатні і готові.

Скільки разів до того я проходив повз в'язницю і ніколи не усвідомлював, хто там знаходиться і за що, бо ніколи до голови не приходила думка, що то криється за тими ґратами і грубими стінами, і не було звідти ніякої інформації, бо фактично звідти ніхто не виходив, а якщо і вийшов, то був застрашений тим, що там бачив. А як ще підписав анкету, яка зобов'язувала зберігати все в таємниці, і за розголошення чекала сувора кара, то такий повинен бути німим і тремтів зі страху при думці потрапити знову в те пекло. Ззовні все виглядало нормально, і в місті не раз потому я зустрічав тих катів, які "працювали" в тих коричневих заґратованих камерах каліцтва. Ніколи би не подумав, що це помічники чорного кривавого тирана, який замахнувся знищити всі слов'янські народи. Аж тепер розкрилися очі на справжній стан речей, про що раніше не здогадувався, ніколи не задумувався, бо вони не торкались безпосередньо мене, і аж тепер я усвідомив, яке страшне знищення несуть німецькі окупанти нашій нації. Аж тепер своїм оком зазирнув за ту завісу в той світ, який був закритий від сторонніх людей, і побачив справжнє обличчя замаскованих наших ворогів, які називали себе християнами, а насправді були носіями смерті для всіх ненімецьких народів.

Після підписання анкет нас усіх вивели за в'язничну браму і відпустили додому. Відпустили власне тому, що про нас весь час клопотався Український Центральний Комітет та Дирекція нашої гімназії. Особливо Український Центральний Комітет приклав дуже багато зусиль, щоби вирвати нас з пазурів гестапо, бо вони було свідомі того, що нам був уготований щонайменше концтабір. Вони також добре знали начальника в'язниці, який прославився витонченою кровожерливістю, бо з обласної тюрми ніхто не виходив на волю, там фашистська куля обривала життя або дорога вела в концтабір і крематорій. На той час Український Центральний Комітет був як би посередником між фашистською владою і нашим народом в Західній Україні, тож він використовував всі свої можливості, щоби нас вберегти від неминучої загибелі, бо в той час людське життя не мало ніякої ціни. Німець просто так міг убити людину на дорозі, не несучи за це ніякої кари. Отже, якби не клопотання дирекції нашої гімназії і Комітету, то важко собі уявити, що нас мало очікувати в цій жорстокій німецькій людинодробилці і чи залишився би хто з нас живий.

Після всього почутого і побаченого протягом того часу, що ми були у в'язниці, у мене сформувалася своя оцінка щодо фашистських завойовників на наших землях. Всі, кого катували в гестапо, були переважно наші люди, поміж якими були і активісти більшовицького режиму, але більшість складали члени ОУН та свідомі елементи, які не хотіли здавати німцям податків, зерна, м'яса та інших продуктів. Німці "щедро" обкладали податками населення, і система працювала так, що окупанти реєстрували в селянина буквально все: поле, худобу, птицю, — і весь урожай треба було здавати владі, а самому хоч вмирай з голоду, бо нічого не залишалося.

Вийшовши за в'язничну браму, багато з нас надломилися духовно і психічно від почутого і побаченого, бо ще довго в наших вухах звучали нелюдські зойки катованих людей і ті вистріли перед вікнами нашої камери, які обривали життя нескореним, відважним і вільнолюбивим синам і дочкам нашого народу. Для мене це був перший крок у нову сторінку мого буття, бо тільки в неволі я усвідомив, що ворогам, які нищать безжально і жорстоко нашу націю, треба відповісти тим самим і боротися з ними не на життя, а на смерть. В той час ми вже знали, що на Волині формуються і ведуть бої з німецькими завойовниками сотні УПА, і я вирішив твердо і безповоротно вступити в лави народних месників, щоби тим самим не дати змоги окупантам нищити наш народ, влитись в ряди борців за відновлення Української Держави, здійснити заповітну мрію багатьох поколінь наших дідів та прадідів. Багато років, з покоління в покоління передавалась ця естафета незгасаючої ідеї побудови Української незалежної держави.

Після закінчення навчального року не довелося мені довго відпочивати, буквально за кілька днів я зголосився добровольцем в курінь Української Народної Самооборони. Цей курінь мав назву "Перший Вишкільний курінь ім. Євгена Коновальця "Чорні чорти". Він був організований і стояв постоєм в Карпатах, де нас три сотні мужніх і відважних галичан проходили бойовий військовий вишкіл на полонинах та верховинах, щоби в майбутньому боротись з окупантами української землі і зробити свій внесок в нову героїчну сторінку історії України.



Розділ II
ПОЧАТОК ТЕРНИСТОГО ШЛЯХУ

В 1942 році на Волині ОУН сформовувала з українських патріотів-добровольців сотні та курені УПА. Це були люди свіідомі, для яких доля України не була байдужа. Наш народ на Західній Україні був поставлений перед дилемою — бути чи не бути нам як народові, бо наші сусіди-завойовники загрожували існуванню нашої нації. Над нами нависла смертельна небезпека, загроза бути знищеними в огні Другої світової війни двома ворожими для нас завойовниками — фашизмом та комунізмом. Як одні, так і другі жорстоко та безжалісно, крок за кроком здійснювали свої диявольські плани — загарбавши нашу землю, знищити, змести з лиця землі нашу націю, а на нашій благословенній землі створити конгломерат покірних рабів, без'язиких роботів, безбатченків без роду і коріння, якими можна було би управляти, як машиною. Проте завойовники не врахували тієї однієї суттєвої вагомої деталі у своїх божевільних планах, що українська нація здатна відродитися і повстати з попелу, бо нас з сивої давнини оберігає і відроджує дух відвічної стихії, а наснаги додає нам генетичний поклик, прищеплений в крові нашого народу нашими славними героїчними предками. Тож опинившись між молотом і ковадлом, у нас не було іншого виходу, як здобувати зброю в боях з окупантами нашої землі і другий раз в XX столітті зробити спробу скинути з себе ганебні кайдани та відродити Українську державу. Для здійснення цієї заповітної мрії потрібна була добре вишколена армія, а в умовах жорстокої, нищівної фашистської окупації здійснити такий великий задум було не просто. Зброю, амуніцію та інші необхідні військові спорядження треба було здобувати у ворогів, бо не було в нас заводів та фабрик для виготовлення тих чи інших видів озброєння.

В процесі польсько-німецької війни в 1939 р. та німецько-радянської в 1941 р. ОУН змогла якусь кількість зброї потаємно зібрати в тих місцях, де проходили бої, та приховати в криївках, але цього було мало, щоби озброїти армію, і тепер треба було решту зброї добувати у ворогів. У Галичині перші військові формації називалися УНС — Українська Народна Самооборона, її керівником був сотник "Беркут". ОУН почала їх формувати весною 1943 р. Все це робилося у великій конспірації, бо всюди лютувала гітлерівська таємна поліція, Гестапо, і за найменшу підозру спротиву фашизму вони жорстоко розправлялися, арештовували, тортурували, відправляли в концтабори, розстрілювали, родину теж арештовували, а майно конфісковували та оселю спалювали. Все робилося, щоби застрашити, зламати волю до боротьби, посіяти зневіру в успіхові, терором придушити найменші спроби захистити людську гідність. Не дивлячись на жорстокі заходи окупантів, ОУН втілювала в життя крок за кроком Постанову З'їзду ОУН про створення УПА.

Як тільки мені стало відомо, що формується повстанча армія, я, 18-річний юнак, за покликом серця та за велінням совісті вирішив зголоситися добровольцем у лави створюваної у підпіллі омріяної для мене Української армії. Я заявив своєму станичному, що я обдумав все, як слід, і не можу в даному разі бути пасивним спостерігачем і стояти осторонь таких незвичайних подій в той час, як буде вирішуватися доля України. Я готовий був служити Україні, готовий зносити весь тягар повстанчого життя, готовий до надзвичайних ситуацій, які мене чекають на тернистому шляху в боротьбі за відновлення Української держави. Доля України хвилювала нас, молодих, бо ми не були байдужими до того, що загарбники робили з нашим народом, що нас вони вважали худобою, робочою силою, ми повинні були, як воли в ярмі, тягнути плуг від зорі до зорі, а як вже не було сили, то нас щедро та дошкульно періщили батогами. Крім того, при відході совєтських військ з території Західної України в 1941 р. ми не дорахувалися чи не мільйона наших людей, і то переважно молоді, яких виморювали по тюрмах та в засланнях вихованці кривавих диктаторів Кремля, Леніна та Сталіна. По приході на наші землі гітлерівських окупантів ситуація не змінилася, бо одних за непокору та спротив фашизму розстрілювали, а на інших, особливо молодих, робили облави, як на звірів, ловили, вантажили у вагони і відправляли на каторжні роботи до Німеччини. Таким чином, повторювалася історія, — як колись татари ловили наших предків і продавали туркам в неволю на каторжні роботи. Отже, перед молоддю стояло запитання: чи підкоритися вередливій долі і працювати на ворогів, бути рабами — чи взяти зброю в руки і боротися з окупантами, вигнати їх з нашого краю і збудувати свою самостійну державу.

Мій станичний намалював мені непривабливу картину грізних буднів підпільного повстанчого життя, повну тривог, небезпек та самозречення. Я фактично ще до того не уявляв до кінця той не осмислений, не пройдений, не звіданий, повний патріотизму тернистий, але гідний похвали і пошани повстанчий шлях боротьби за волю України. Ще раніше я мав змогу із захопленням читати багато книжок письменників Дмитра Яворницького, Андрія Чайковського, Вячеслава Будзиновського, Дмитра Донцова, Адріяна Кащенка, Миколи Костомарова, Панька Куліша, Олеся Бабія та багато інших, але на першому місці були Шевченко, Леся Українка та Іван Франко. Це були книги високоідейні, патріотичні, з історії нашого народу, в яких герої тих книжок, наші славні предки, відважно виступали в бій з лютими ворогами, боронили нашу землю, наш край, наш народ, залишаючи прийдешнім поколінням свої імена, вкриті безсмертям і славою. На мене прочитані книжки справляли незабутнє враження, і мені дуже хотілося повторити подвиги наших славних предків, стати таким, якими були вони, бо для них щастя народу, воля і свобода були вище свого життя.

В юнацькі роки мені дуже часто приходилось чути розповіді вояків Першої світової війни, які воювали на різних Фронтах, а після розпаду Австро-Угорської імперії та революції в Росії брали участь в національно-визвольних змаганнях українського народу, в побудові УНР та ЗУНР. Ці живі учасники тих історичних подій зі скорботою та смутком згадували про невдачу у справі побудови своєї держави і про ті жорстокі наслідки після капітуляції УНР, бо тих, які служили в УГА та в легіоні УСС — хто з них попав у більшовицький полон, — їх усіх знищили, а тих, хто попав у польський полон — цих довгий час тримали в концтаборах і жорстоко знущалися над ними, і багато з них повернулося каліками до своїх родин. Вони часто з ненавистю та злобою згадували про беззаконня й жорстокість польських окупантів, які переслідували та гнобили українських патріотів. Ці розповіді репресованих, покривджених українських вояків зроджували в моїй свідомості ненависть та жадобу помсти до гнобителів нашого краю, хто би вони не були, бо це були кровожерливі звірі в людській подобі, безжальні й дикі тирани, які знущалися та вбивали беззбройних, полонених, беззахисних людей. Після всього прочитаного й почутого з уст учасників та очевидців тих пам'ятних ганебних подій я постановив собі за мету, що як стану дорослим, то зроблю все від мене залежне, щоби над нашим народом ніхто не знущався і щоби наш народ був вільний.

В книгах та розповідях були різноманітні історичні події, радість перемог та гіркота невдач, але основне і найголовніше — любов до України, до свого краю залишалася незмінною в усі часи буття нашої нації. Любов до України кликала нас до самопосвяти, до великого чину, до справедливої боротьби за волю України. Наша розмова зі станичним відбувалася по всіх правилах підпільної конспірації, і мені було сказано про нашу розмову нікому не говорити, а готуватись до переходу на нелегальне становище в підпілля і чекати виклику. Навіть у моїй родині, крім старшого брата, про це ніхто не знав, хоча родина була вороже настроєна проти окупантів нашої землі, бо невольниче ярмо гострим терням впивалось у наші серця. Це ярмо впивалось у тіло цілого нашого народу — жорстоким пануванням пихатих завойовників, які на кожному кроці підкреслювали свою зверхність і беззастережне право вершити грубе беззаконня на правах загарбників, яким дозволялося по неписаних законах чужинецького насильства знущатися, залякувати, тероризувати, а то і вбивати українське населення, не відповідаючи за це перед правосуддям. Навпаки — найбільш жорстокі шовіністи і садисти нагороджувалися властями орденами та медалями, як ревні виконавці, запопадливі оборонці фашистських та комуністичних режимів.

Нас, добровольців, було двоє з нашого села, і одного вечора станичний нас повідомив про відхід. Ми непомітно зійшлися до хати станичного, а потім разом пішли на зв'язок. Там станичний звернувся до нас з коротким побажанням вірно служити Україні, не зганьбити себе, не забувати про родину, про рідний край, а закінчив словами, що ми повинні "Україну здобути або дома не бути". Наостанок ми обмінялися привітом "Слава Україні — Героям слава" і в супроводі зв'язкового пішли в нічну темряву. Відходили з рідного села в піднесеному настрої, бо переходили рубікон, переходили межу в невідоме, бо навіть і багата фантазія, яка би вона не була пророча, не могла дати відповідь — що нас чекає за тією межею. Уява рисувала різні картини, але це все здебільшого було базоване на почутих та прочитаних історіях. За підпільною тактикою та конспірацією, ми ішли мовчки, безшумно, прислухаючись до нічних звуків, заглиблені в свої мрії, розмірковуючи над тим, що було, стараючись підняти хоч кінчик завіси майбутнього, щоб хоч трішки зазирнути в невідоме і таємниче, в яке ми, не вагаючись, пішли. Це невідоме і Таємниче кликало нас до Великого Чину, кликало прислужитись Великій Ідеї, яка нами володіла і якій ми повинні віддати вогонь свого серця, синівську незрадливу любов та даний Небесним Творцем талант.

В сусідньому селі на зв'язку ми застали теж двох добровольців, і вже вчотирьох пішли далі по зв'язках. Таким чином від станиці до станиці тільки ночами ми наближалися до призначеного Проводом місця збору сотні. По дорозі приєднувалися до нас такі ж самі, як ми, хто з вогнепальною зброєю, хто з холодною зброєю, хто з різними частинами до стрілецької зброї — коротше, хто що міг роздобути. Наша група збільшувалась кожний день, і тому районний провідник ОУН призначив з-поміж нас старшого вояка, який служив у польській армії і був на польсько-німецькій війні в 1939 р. Він мав великий військовий досвід і, таким чином, відповідав за нашу групу, давав вказівки, давав команду як поводитись у дорозі, як маскуватись по всіх правилах підпільної конспірації.

Скоро ми освоїли нічну тактику пересування в терені, рухались, мов нічні привиди, безшумно, один за одним або, як у нас називалося, стрілецьким рядом, польовими дорогами, малопомітними стежками, обминаючи села та містечка, звикали до нічних маршів, звикали орієнтуватися в темряві, подавати сигнали різного значення. Спочатку було важко, але кожний з нас старався засвоїти ці нові для нас навички, бо починали розуміти, що така тактика буде необхідною в процесі нашої майбутньої боротьби, бо під покровом ночі треба буде непомітно добиратися до ворожих позицій, щоби раптовим неочікуваним наскоком ліквідувати ворогів. Тільки тепер ми стопроцентно зрозуміли слова нашої революційної пісні, де співається: "Ліс — наш батько, темна нічка — мати". На день ми зупинялися на заздалегідь приготованих і призначених Проводом ОУН хуторах на окраїнах сіл — взагалі в таких місцях, подалі від доріг і стежок, де би нас ніхто не бачив і, якби раптом виникла якась загроза, щоби був поблизу ліс чи яруга, щоби можна було непомітно зникнути, не наражаючи на небезпеку тих людей, які давали нам на день притулок.

На теренах Західної України діяла теж добре законспірована таємна німецька розвідка гестапо, і ці запроданці за юдині срібняки запопадливо стежили за всім, що твориться, хто незадоволений німецьким "новим порядком", і дуже часто по їхніх доносах приїздили каральні загони, оточували оселі, арештовували приречених, били, вивозили в концтабори, майно розграбовували і спалювали все. Тому-то нашим Проводом застосовувались правила дуже глибокої конспірації, щоби не ставити під удар тих людей, які співпрацювали з нами. Наш Провід робив усе для того, щоби не накликати біди на цивільне населення, бо наше населення — то була наша головна база постачання і поповнення рядів УПА, ми повністю опирались на народні маси, ми були нерозривні, нас об'єднувала одна мета. Для нас, вояків УПА, народ жертвував всім, чим був багатий, і це тривало до закінчення збройної боротьби в 50-х роках. Само собою розуміється, що на день ми зупинялися у своїх перевірених людей, а це були члени ОУН або симпатики ОУН — словом, такі, хто схвалювали, підтримували, допомагали всім, чим могли, ОУН в боротьбі за відновлення Української Держави. Це були патріоти вищого ґатунку, які ризикували власним життям, родиною, майном, ставили на карту все, тільки щоби внести посильну часточку своїх зусиль у боротьбі з ненависними нападниками, бо розуміли і здавали собі справу в тому, що чужинці не несуть нам рай, а смерть та руїну. Отже, ми перебували вдень подалі від людського ока, в стодолах, на горищах або в порожніх оселях.

 
Наші Друзі: Новини Львова