Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 05 липня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Наказ лейтенанта Вершини

Переглядів: 51269
Додано: 28.02.2009 Додав: ligaron  текстів: 13
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: ligaron
Василь Лисенко

Наказ лейтенанта Вершини

Повість

Для середнього та старшого шкільного віку

Художники ГЕОРГІЙ ФІЛАТОВ та РОСТИСЛАВ БЕЗП'ЯТОВ

КИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1984

Приключенческая повесть украинского советского писателя является продолжением вышедшей в 1978 г. в издательстве «Веселка» повести «Тайна Звездной комнаты». В ней рассказывается о событиях Великой Отечественной войны, о героической борьбе советского народа с гитлеровскими захватчиками, о подростках — мужественных, бесстрашных помощниках партизанских разведчиков.

Рецензенти Михайло Наєнко, Богдан Сушинський


Розділ перший

АРХІВ СИВОЛАПА

Повінь, що вирувала в квітні, відійшла раптово. Ще звечора вода сягала вікон і руді хвилі раз у раз стукали прив'язаними віконницями, а вранці на городі та в саду лишилися неглибокі озерця, в яких хлюпотіло чимало дрібної риби. Якихось два-три роки тому Юрко з нетерпінням чекав такої пори, щоб половити рибу. Тепер на сходці староста оголосив наказ коменданта, що тих, котрі без дозволу німецьких властей ловитимуть рибу, шмагатимуть нагайками. Люди ловили, але вночі, коли поблизу не було поліцаїв. Село, ще восени обібране фашистами, голодувало, жило на самій картоплі. Давалася взнаки нестача солі. Зрідка приходили в село міняльники з Києва, просили за склянку фунт сала або пуд картоплі.
Відходила повінь — люди поверталися до своїх домівок, топили печі, просушували житла. Повернулися й Берегові. Спали на горищі, чекали, поки протряхне відсиріла хата, висохне скособочена, перехняблена піч. Мати вранці і ввечері топила її, а потім побілила хату, вимила стіл, лавки, мисник.
Юркові теж вистачало роботи — виносив з повітки дрова і, поскладавши їх у високі «колодязі», просушував на вітрі, на сонці.
Настала неділя. Комендант Штарк дозволив людям в цей день не працювати. Виступаючи на сходці, він наказав у неділю ходити до церкви, молитися богу, вчитися терпінню та покорі. До церкви люди не поспішали, бо треба було поратися на своїх власних городах — вивозити гній, копати грядки.
Увечері Юрко вирішив провідати Вовку. Позавчора зустрілися на вулиці, і Вовка сказав, що знає щось цікаве, але не встигли поговорити, бо хлопець поспішав на поле. Там розкопали кагати, треба було перебирати примерзлу картоплю.
Голова так званого громадського господарства, створеного гітлерівцями, Саченко не заперечував, щоб люди брали собі мерзлу. Жінки терли її, робили крохмаль, з якого пекли млинці.
Юркові не давала спокою Вовчина таємниця. Той не звик обманювати, не вміє він вигадувати небилиці. Він натякав на схованку в крамниці, казав, що припаси самі до рук просяться і проґавити таку можливість не можна.
Юрко був певен, що потикатися туди небезпечно,— поряд поліція. Помітять «бобики», так у селі називали поліцаїв, пристрелять або впіймають і відшмагають батогами.
Хлопець вийшов на ґанок, глянув на високі «колодязі» дров, усміхнувся. І тоді рипнула хвіртка, на подвір'я зайшла висока жінка — сільська лікарка Оксана Василівна Потужна. Вона була одягнена в зелене пальто, на ногах гумові боти, голова запнута легкою сірою хусткою, з-під якої вибивалося пасмо русявого волосся. Раніше у лікарки сині привітні очі завжди промінилися ласкавістю та добротою.
Юрко глянув на гостю, помітив, що вона схудла, змарніла. Привітався, запросив до хати. Лікарка зронила заклопотано:
— Ніяк не могла до вас дістатися — на вашій вулиці справжнє море розлилося.
— Мати вас недавно згадувала, казала, що давно не бачила.
— Зачекай хвилинку,— прошепотіла Оксана Василівна,— мені з тобою поговорити треба. Вершина наказав, щоб ти сьогодні обов'язково прийшов о першій годині ночі до Мавриного дуба.
Обличчя в Юрка проясніло.
— А ви, Оксано Василівно, давно його бачили?
— Недавно.
— Як він там?
— Заклопотаний дуже. Фашисти оточують Васильківські Дачі. На минулому тижні була велика облава. Цілий день тривав бій.
— Партизани відбилися?
— У Білорусію відійшли! Прорвалися, вийшли з оточення... Як ви тут пережили велику воду? Такої повені я ще ніколи не бачила! Півсела Прип'ять затопила,— увійшовши до хати, заговорила лікарка.
Мати сиділа за столом біля відчиненого вікна, уважно дивилася на гостю, ніби намагалася проникнути в її думки, збагнути, чого завітала Оксана Василівна. Завжди спокійна, врівноважена, мати ніколи не поспішає, не метушиться, говорить поволі, ніби обмірковує кожне слово.
— У діда Захарка переживали повінь,— відповіла мати,— а Юрка лишили на господарстві. А ви, Оксано Василівно, як себе почуваєте? Чомусь змарніли... Чи, бува, не хворіли?
— Лікарі не мають права хворіти,— жартома озвалася гостя, зняла з голови хустку, пригладила рукою непокірне русяве волосся, підійшла до дзеркала, пильно глянула на себе,— це я збагнула, як тільки почала працювати. Приїхала я у ваше село, викликали мене до хворого аж на Новоселицю. Тоді теж весна була. Промочила ноги, застудилася, злягла. А в цей час прийшла у лікарню стара бабуся, питає доктора. Санітарка й відповідає: «Нема її, хворіє».— «Як це хворіє,— здивувалася бабуся,— доктор же! До такої лікарки і звертатися не варто!» З тих пір і стараюся не хворіти. А тепер мене цілий місяць пропасниця трусила.
— Пропасниця? — здивувалася мати.— Чого це вона до вас причепилася? Давно про неї не доводилося чути. А мені ніхто й не сказав, що ви хворієте. Якось санітарку питала, вона й слова не зронила про пропасницю.
— І я нікому не казала, бо сама на себе хворість накликала. На собі вирішила випробувати дідове зілля.
— Яке?
— Пила я, Маріє Федорівно, білу траву.
— Навіщо? То ж отрута, може всю душу з людини витрясти! Навіщо ж ви пили?
— Не вивчене воно і не досліджене. Нема про нього згадки в жодному посібнику для лікарів. От я й вирішила переконатися, що шкоди від нього особливої немає,— стомлено відповіла лікарка,— потрясе людину, висипка на шкірі з'явиться, шлунок поболить та й усе. Краше таке лихо, ніж їхати на фашистську каторгу.
— Звісно, краще,— погодилася мати.— Кому на каторгу хочеться? А хіба знову будуть в Німеччину людей забирати?
— Комендант оголосив, що через місяць почнеться... З району вісімсот чоловік, а з нашого села сорок.— Лікарка важко зітхнула, дістала з брезентової сумки невеличкий конверт: — Страшна для наших людей Німеччина. Я вчора була в районі, дали мені в бургомістраті лист, адресований Марині Чемерді. Їй дочка Катя з Німеччини написала. А лист і віддати нікому. Марина ще восени померла — поліцай прикладом по голові ударив. Так я й прочитала цей лист. І ви послухайте, почуєте, що нашим людям доводиться переживати на чужині.
Мати встала з-за столу, відчинила двері до кімнати, покликала:
— Галю! Лесю! Галино Іванівно, ідіть сюди, тут Оксана Василівна лист від Каті Чемерди принесла.
Увійшли Галя, Юркова сестра, Леся та її мати Галина Іванівна. Привіталися з лікаркою, з сумом глянули на жовтуватий аркушик паперу, який вона тримала в руках.
Лікарка присунулася до вікна, почала читати глухим тремтячим голосом:
— «Добрий день, матусю моя рідненька! Пишу тобі листа з Німеччини. Я працюю на фабриці. Виходимо на роботу, як починає світати, а повертаємось, як стемніє. Моїй подружці з Чорнобиля, Марині, «пощастило». Поїхала в гості до дядька Федора. Там їй буде легше. Це вже п'ята дівчина виїхала з фабрики останнім часом. За мене, мамо, не турбуйся! Не я перша, не я й остання. Передай усім моїм подругам привіт, розкажи, як п'ять наших дівчат зустрілися з дядьком Федором. Мамочко, кажуть, ніби з дому можна прислати на рік одну посилку. Якщо це правда, вишли мені часнику і цибулі. У мене хворі ясна, хитаються зуби. Вишли невеличку гілочку з моєї вишні, хай вона тут нагадує мені про тебе, про рідну землю. Учора мені сповнилося сімнадцять років. Прощай, моя матусю, бережи себе. Як зустрінеш татка, дай йому прочитати мій лист. Передаю і йому великий привіт. Дуже скучаю за тобою, за рідною землею. Прощай, мамо, твоя Катя. 5 лютого 1942 року».
Лікарка дочитала листа, обережно згорнула його, засунула в конверт, поклала в сумку, сказала зажурено:
— Дядько Федір — це брат Катиної матері. Він загинув, як фашисти бомбардували переправу,— осколок у голову влучив. От дівчина й пише, що її подруги поїхали в гості до дядька Федора. Треба рятувати наших людей від страшної каторги. Краще вже тут загинути, ніж там, на чужині, від голоду та побоїв конати!
Мати ображено поглянула на лікарку, сказала:
— Ви так говорите, Оксано Василівно, ніби ми можемо зарадити лихові і не хочемо! Нічого від нас не залежить...
— Неправда, Маріє Федорівно, від нас дещо залежить, хоча, звісно, й не все. Я й прийшла просити вашої допомоги. Треба рятувати наших людей. Пам'ятаєте про жар-зілля? Тоді фашисти переполошилися, прислали в наш район комісію, оглядали хворих, думали, виникла якась пошесть,— посміхнулася Оксана Василівна.— І тепер треба скористатися білим зіллям. І на вас надія. Допоможете?
— Ви ще й питаєте, Оксано Василівно, звісно, допоможемо.
— А ви,— лікарка звернулася до Галини Іванівни,— підсобите дідові Захарку варити зілля?
— Я на травах не дуже знаюся,— непевним голосом відповіла Галина Іванівна.— Знаю, де спориш, де подорожник, а про білу траву не чула.
— Вам і чути про неї не треба,— заспокоїла Оксана Василівна.— Доведеться лише робити все, що дід скаже.
— І люди нам не дуже вірять,— заперечила Галя.— Як ми стали фольксдойчами, то всі на нас скоса дивляться. Навіть подруги і ті стороняться, не довіряють.
— Не журися, Галю,— заспокійливо озвалася лікарка.— На все свій час. Як треба, то можна трохи й фольксдойчами побути. Ось і я... ПрацююІ Завідую медпунктом. Виконую накази коменданта. Штарк мені довіряє. Я йому сказала якось, що жила в родині німецьких колоністів, що, мовляв, шаную і поважаю їх за точність та працьовитість. Комендант мене запрошує бути при відборі людей до Німеччини.
— Так я ж нічого. Просто так сказала. Боляче мені відчувати, як люди стороняться, зневажають...
— Не журися, Галинко, якось перебудемо... А там видно буде!
Лікарка глянула на Галину Іванівну:
— Думаю, що й ви не будете збоку стояти — допоможете.
Галина Іванівна, молода ще, вродлива, невисока на зріст жінка, відповіла:
— Що зумію, допоможу!
— Спасибі вам, а тепер давайте порадимось, як нам краще зробити. Перш за все доведеться поїхати за зіллям. Тут уже надія на Юрка та Вовку. Дід Захарко знає, де росте біла трава, а хлопці йому допоможуть збирати.
— І я з ними! — вихопилася Леся.— Пустиш, мамо? Галина Іванівна розгублено глянула на лікарку.
— Плавати вмієш? — запитала Лесю Оксана Василівна.— Бо під час такої мандрівки і скупатися можна. А там стариці глибокі, по них баржі ходили. Краще лишайся вдома, а як хлопці привезуть зілля, допоможеш сушити.
— Я хочу побачити острови,— стояла на своєму Леся.— І плавати я вмію. Як треба, то й Прип'ять перепливу. Це Юрко і Вовка можуть підтвердити.
— Хай поїде,— підтримала Лесю мати,— човен у діда великий. І Юрко добре плаває, і Вовка... Хай подивиться на острови, заплави, луки. Я оце слухаю вас, Оксано Василівно, а з думки не йде лист Каті Чемерди. На моїх очах дівча виросло — гарне, лагідне, роботяще. Я з її матір'ю, Мариною, приятелювала. Вона влітку в колгоспі працювала, а взимку в артілі вишивала. Золоті в неї руки були! І Катя кольори відчувала. Талановите дівча росло, я все їй радила вчитися, в інститут вступати. І тепер отака наруга... Тільки ніхто ще Росію не підкоряв. І Гітлер на нас свої ікла поламає. Під Москвою Червона Армія розгромила добірні дивізії гітлерівців і ще громитиме. А ми повинні допомагати армії.
— Мала наша допомога,— проказала Галина Іванівна.
— Хтозна... Може, й не така вже й мала,— заперечила лікарка.— Хіба ж не ми з вами врятували підполковника Червоної Армії Сашу Макарова? А Макаров недавно, кажуть, пустив під укіс ворожий ешелон. Тільки треба ще більше допікати фашистам. І про їх посіпак не забувати. Он Щупак... Пам'ятаєте червоного козака Павла Гармату?
— Як же його не пам'ятати? — озвалася мати.— Хоробрий і безстрашний партизан, герой. І став ворогом. Хто б міг подумати, що такий стане зрадником.
— Яким там зрадником?! — розгнівано вигукнула Оксана Василівна.— Наклеп на нього петлюрівці звели. Чужі гріхи приписали Павлу Гарматі! Тепер я напевно знаю: Щупак порятував кайзерівців, вивів їх болотами на станцію, а потім на Гармату наклеп звели. І тут недобитим петлюрівцям здорово допомогли білогвардійці.
Лікарка взяла сумку:
— Засиділася у вас, а в мене хворі, треба йти — оглянути, хоч трохи заспокоїти, бо ліків нема. Усе пограбували німці. Днями ще зайду. Скажу, коли мусите рушати за зіллям. І хочу попросити Юрка, щоб він пішов зі мною — допоміг принести дещо до лікарні.
— Що? — запитала мати.
— Комендант заборонив брати з громадського господарства будь-які продукти для хворих. Сказав: «Німеччині хворі раби не потрібні! Їй потрібні лише ті, що можуть працювати». Але Саченко тайком як не картоплі, то борошна привезе. І гречки мішок для лікарні дав. А позавчора видав борошна, солі, олії. Я занесла продукти до санітарки, а тепер хочу забрати.
На вулиці лікарка сказала Юркові:
— Привезли вчора трьох хлопчиків, на міні підірвалися. Пішли п'ятеро в ліс — і двох на місці вбило, а цих покалічило. Схованки там шукали.
— Які схованки?
— Коли наші відходили, то щось закопали на правому березі Прип'яті. Частини ще виходили з оточення, а переправа вже була зірвана. Тепер сніг розтав, грунт осів і стало видно, де ті схованки. Недавно поліцаї знайшли в Забловщині закопане борошно. Хлопчаки почули про цю знахідку і теж пішли на пошуки. Ви з Вовкою будьте обережні, не подумайте тинятися по лісі там, де проходила лінія оборони. Дивіться, щоб не забрели на мінні поля. Особливо багато мін лишилося поблизу Льольчиного озера. Там, кажуть, вся земля мінами нашпигована.
Коли вийшли на вулицю, де мешкає санітарка Люба Стромко, на шлях виїхали три автофургони, криті зеленим брезентом. Незграбні важкі машини, натужно ревучи, повзли по вулиці, осідаючи в глибоких коліях.
— Кожен день виїжджають од палацу на Митрикове поле рівно о десятій годині ранку і повертаються о п'ятій,— глянувши вслід машинам, сказала лікарка.— Правда, в четвер і п'ятницю не виїжджають. Ти придивися до них, простеж. Лейтенанта ці фургони дуже цікавлять. Не раз мене про них розпитував.
— Що ж німці роблять на Митрику?
— Невідомо. Поле оточують есесівці. Потім на нього заїжджають оці фургони. Стрілянину там чули, вибухи гранат...
Юрко відніс лікарці сіль та борошно, а коли повертався додому, зайшов до Вовки.
— Я вже думав, що ти й не прийдеш,— сказав той.
— Цілий день довелося дрова сушити. У повітці води, як на болоті.
— І в нас води повно.
— Так що ти мені хотів розповісти?
Вовка заклопотано пригладив рукою каштанове волосся і повагом почав:
— Ти ж знаєш, що материн брат дядько Оксьон, той, що без ноги, був сторожем у сільській крамниці. Як почалася війна, в крамниці лишилося трохи солі, кілька пар чобіт, сувій полотна. Усе це продавець і сховав на горищі крамниці. Ще й глиною замастив схованку. Так недавно приходив дядько Оксьон, розповів мені про ту схованку і радив пошукати. «Я б,— каже дядько,— сам пішов, так на одній нозі далеко не поскачеш!» От я й думаю — треба спробувати. А ти як? Підемо?
— Треба подумати!
— Що тут думати? Давай уночі заберемося на горище і прихопимо чоботи та солі.
— Так там же поряд поліція! Нарвемося на «бобиків» — і пропали.
— Боїшся?
— Треба подумати...
— Воно так,— погодився Вовка.— Тільки й без чобіт сутужно. А там чоботи! І солі треба... Знайшов я в Михалковій копанці кулемет «максим» і три ящики з кулеметними стрічками.
— Може, там ще яка зброя лишилася?
— Не знаю! Вода була холодна, далеко не заходив, а кулемет і ящики на мілині були, так я витяг і сховав у верболозах. Хочеться взяти і лупонути по палацу... Але не можна. На все село напасть буде. Тепер нічого не можна! Можна тільки голодному та роззутому на роботу ходити. А тут чоботи зовсім розлізлися. Кожен день латаю.
Повернувшись додому, Юрко запитав матір:
— Мамо, може, віддати Вовці таткові чоботи? У нього нема в чому з хати вийти. А на острів без взуванки ніяк не можна. Там вужів та гадюк повно.
— Віддай,— погодилася мати.— У тебе ще цілі, а як татко повернеться — можна буде й нові пошити.
Галина Іванівна сиділа за столом, перебирала гречку. У колгоспному гамазеї перед приходом фашистів лишалося багато різного збіжжя. Поряд з гамазеєм почали будувати ще одне складське приміщення, привезли піску, щебеню, жужелиці. Червоноармійці перед відходом у ліс засипали засіки щебенем та піском, щоб німці не змогли скористатися тими припасами. Саченко переконав коменданта, що засміченим зерном варто розплачуватися з людьми за роботу в громадському господарстві. Штарк погодився і наказав за кожен вихід у поле видавати п'ятсот грамів пшениці, гречки або проса, перемішаних з піском та жужелицею. Майже в кожній хаті люди по зернині перебирали заробіток, відділяли його від піску та камінців, товкли в ступах, мололи на жорнах, варили куліш.
Галина Іванівна відсунула від себе купку дрібної жужелиці, запитала Юрка:
— Далеко доведеться їхати за тим зіллям?
— Дід найчастіше збирає його на Дорошевому острові. Часом рушає на Круглик або на Сахалін.
— На який Сахалін?
— Так острів називається. Довгий такий, як Сахалін. Там вужів і гадюк багато.
— А на інших островах є гадюки?
— Вистачає. Тільки ви не бійтеся, гадюка ніколи на людину перша не кидається, завжди намагається втекти від неї.
 
Наші Друзі: Новини Львова