Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 05 липня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Татарський острів

Переглядів: 56173
Додано: 28.02.2009 Додав: ligaron  текстів: 13
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: ligaron
ВАСИЛЬ ЛИСЕНКО

ТАТАРСЬКИЙ ОСТРІВ

ПРИГОДНИЦЬКА ПОВІСТЬ

Для середнього та старшого шкільного віку


Новая повесть украинского советского писателя рассказывает о помощи подростков советским партизанам и подпольщикам в борьбе с немецко-фашистскими захватчиками, она продолжает тему ранее изданных повестей автора — «Тайна Звездной комнаты» и «Приказ лейтенанта Вершини».

Рецензенти: ІВАН КИРІЙ, БОГДАН СУШИНСЬКИЙ

48030,0200-202 БЗ-39-16.86.

М206(04) — 87 © Видавництво «Веселка»,


МОЄМУ ЗЕМЛЯКУ ІВАНУ ЛУКИЧУ ДЯЧЕНКУ, ГЕРОЮ-ПІДПІЛЬНИКУ ЧАСІВ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ З СЕЛА НОВА БАСАНЬ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ ПРИСВЯЧУЮ ЦЮ КНИГУ.
Автор

СЛОВО ВІД АВТОРА

Пригодницька повість «Татарський острів» є продовженням двох повістей, які свого часу вийшли у видавництві «Веселка»: «Таємниця Зоряної кімнати» та «Наказ лейтенанта Вершини». Усі три повісті об'єднує спільна тема — зображення героїчної боротьби радянських людей, партизан та підпільників з німецько-фашистськими загарбниками. Всі, хто міг тримати в руках зброю, піднялися на захист своєї Вітчизни. І поряд з дорослими пліч-о-пліч стояли й хоробрі та кмітливі юні патріоти.
Чимало героїчних епізодів, подій, випадків, що знайшли своє відображення в трилогії, взято з реального життя. Мої дитячі та юнацькі роки пройшли в селі Нова Басань на Чернігівщині. Село розкинулося на межі Полісся і Лісостепу. Один його край підступає до дрімотних борів, а інший вибігає на безкраї степові обшири. Мене змалку чарувала навколишня природа, притягали до себе таємничі лісові нетрі, загадкові лісові стежини, кликали на свої простори зелені луки, манили сині, задумливі озера. Змалку вражали мою уяву хвилюючі перекази про славне минуле, спогади про давні й порівняно недавні героїчні події. У розповідях літніх людей, яким часом давно вже перевалило за столітній рубіж, часто химерно перепліталася сива давнина і сучасність. Подібне явище цілком закономірне. Минуле ніколи не зникає безслідно, воно назавжди лишається в пам'яті та серці людей, облагороджує їх душі, наснажує силою. Спогади про Богдана Хмельницького та його вірних сподвижників чергувалися з іменами Клима Ворошилова, Семена Будьонного, Миколи Щорса. І всі ці спогади підкріплювалися незаперечним, так би мовити, фактичним матеріалом. На берегах тихої, замріяної Недри, особливо після повені, доводилося натрапляти на поржавілі татарські стріли, списи, ятагани, що їх погубили нападники-ординці, коли тікали з нашої землі. Вони відкочувалися, зникали в степовій безвісті, щоб знову зненацька з'явитися на степових шляхах, і знову земля засівалася ворожими стрілами.
Влітку, коли ми, хлопчаки, поверталися з старого урочища Забловщина, — то завжди зупинялися відпочити біля невеличкої кринички з холодною і чистою, як кришталь, водою. У косовицю, як уже добре темніло, збиралися тут косарі, сідали на стовбур поваленої верби, розмовляли, згадували давні події. І довго під зорями точилася задушевна, щира бесіда. Пам'ятаю, як старий дід Улас переконував присутніх, що біля цієї криниці відпочивав Богдан Хмельницький з своїми відважними вояками, пили воду, милувалися річкою Недрою. Сподобалася гетьману вода з цієї криниці, і він наказав викласти її стіни кам'яними плитами. І як було не вірити дідові Уласу, коли стіни криниці й справді були викладені темними, скипілими від часу плитами, а косарі, коли чистили та поглиблювали криничку, знайшли в ній шаблю з довгим посрібленим руків'ям, ятаган, давній-предавній пістоль, позеленілий від часу панцир.
Знахідки зримо нагадали про минуле, наблизили його до мене та моїх товаришів, ніби й нас зробили учасниками тих подій.
Героїка громадянської війни нагадувала про себе на кожному кроці. Поряд з моїм рідним селом Нова Басань розкинулось заквітчане зеленими садами та гаями, оточене блакитними озерами село Піски. Тут народився славетний поет Павло Тичина. З Нової Басані, з Пісок, з усіх навколишніх сіл ішли до Червоної Армії добровольці.
На широкому вигоні колись стояли тачанки богунців, і сам Микола Щорс виступав на мітингу перед моїми односельчанами. А в тому ж урочищі Забловщина лишилися глибокі окопи, викопані червоними повстанцями, які хоробро билися з петлюрівцями, денікінцями, кайзерівцями, громили махновські банди. Пам'ятаю, як ми, сільські хлопчаки, ідучи до лісу, завертали до тих окопів, оглядали їх, а якось знайшли гостроверху німецьку каску, прострілену меткою кулею.
Порівняно недавно стихло, відкотилося за обрій гарматне грімкотіння громадянської війни. А над країною знову розпростерло свої крила тривожне передгроззя. Наближалася війна з фашистською Німеччиною. Гітлерівці, як ті розбійники, без оголошення війни напали на нашу землю. Але їх напад не викликав ні страху, ні розгубленості. Наші люди піднялися на захист своєї Батьківщини. Після запеклих боїв фашистам пощастило окупувати частину нашої території. Захопили гітлерівці і моє рідне село Нова Басань. І вже в перші дні ворожої окупації в селі почало діяти численне і добре організоване патріотичне підпілля. Нелегкі випробування випали на долю моїх земляків. Трапилося так, що недавні хлібороби, трактористи, комбайнери, вчителі, лікарі, школярі, люди мирних професій віч-на-віч зіткнулися з вишколеними фашистськими розвідниками і змушені були вести з ними нещадну боротьбу. Ціною великих втрат, ціною неймовірних зусиль зривалися злочинні, підступні наміри окупантів. Підпільники створили партизанський загін, озброїли його, обмундирували, забезпечили продовольством, медикаментами і вирядили в рейд по глибоких тилах гітлерівців.
Майже рік трималося підпілля в селі Нова Басань, завдаючи окупантам відчутних та дошкульних ударів. Керував підпіллям мужній і безстрашний патріот Іван Лукич Дяченко. Про хоробрість, відвагу і безмежну кмітливість Івана Дяченка, якого друзі довірливо називали Лукичем і зараз можна почути хвилюючі перекази в Новій Басані та навколишніх селах.
Чимало героїчних епізодів з діяльності Новобасанського підпілля знайшли своє відображення у пригодницькій повісті «Татарський острів».


РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

НЕСПОДІВАНА МАНДРІВКА

Як не намагався Юрко заснути, сон не приходив. Подумки хлопець був на Кам'яному Розі, і його розбурхана уява малювала охоплені вогнем танкетки, потрощені фургони, вбитих ворожих диверсантів. Добре, мабуть, спрацювали магнітні міни. Де той Кам'яний Ріг, а де Юркова хата, а від вибухів шибки з вікон посипалися. Мабуть, від тих мін чорні фургони разом з диверсантами на середину Прип'яті позалітали. І хлопець, як наяву, бачив фургон з диверсантами. Підхоплений вибухами, він злетів у повітря і важко впав у темні хвилі Прип'яті.
Подібну картину Юрко вже бачив восени минулого року. Захопили фашисти село, навели переправу, і посунули по ній машини та обози на протилежний берег ріки, а звідти — на Київ. Якось у вересневий погожий день на березі скупчилося чимало ворожої техніки. На кручі зупинився зелений автобус з есесівцями. І тут налетіли наші літаки. Машини, як ті м'ячики, злітали в повітря, на якусь мить зависали там і важко падали у воду. У Прип'яті опинився й автобус з есесівцями. Недавно Юрко купався поблизу переправи, пірнув і побачив на дні його темне громаддя.
Нині партизани знищили ворожих диверсантів, не зуміли німці закинути їх у тил наших військ, даремно вчили, возили на Митрик. І Маєр, мабуть, лютує, чухається від такого дошкульного удару. А може, й він загинув цієї ночі, і тепер у Зоряній кімнаті, над таємничим підземеллям, де сховані скарби панів Хоткевичів, поселиться якийсь інший гестапівець.
Як не стане Маєра, то можна буде попросити лейтенанта Вершину, щоб він узяв Юрка в партизани. Скільки ж можна вертітися серед фашистів, видавати себе за їхнього прислужника? Доволі. Набридло відчувати на собі осудливі погляди односельчан, терпіти їх зневагу та ненависть. Хоча й тут, у селі, Юрко не їсть хліб даремно. Привезли з лісником Свічкою магнітні міни з Києва і разом з Вовкою поставили їх на фургонах і танкетках. Знадобилася й водостічна труба, і чавунна решітка.
До чого ж передбачливий лейтенант Вершина. Тільки тепер хлопець збагнув, навіщо вони ходили вночі на Кам'яний Ріг і лейтенант так прискіпливо оглядав простору, сховану у глибокому яру печеру. У ній партизани і влаштували засідку, дочекалися диверсантів і всіх знищили. Фашисти й подумати не могли, що серед чистого поля, далеко від лісу, на них чекає така несподіванка.
Добре, що пощастило їхньому класові натрапити на цю печеру. Це ж Олена Марківна, вчителька історії, повела їх на Кам'яний Ріг зробити розкопки стоянки первісної людини. Чи міг тоді хтось подумати, що через кілька місяців на їхню землю нападуть фашисти, захоплять село, отаборяться в палаці — і печера буде схованкою для партизан.
Юрко важко зітхнув, знову пригадалася школа, постали як живі вчителька Ніна Павлівна, вчитель математики Олексій Пилипович, однокласниця Люда Щербань, вірний товариш Валерій Зазірний, син лісника Максим Коломієць. Нема їх — загинули. Одних розстріляли, інших повісили окупанти. Пригадалася остання зустріч з Людою. На світанку Юрко пішов трусити ятери і, коли вже поскладав у плетений кошик спійману рибу, побачив на стежці її, заплакану. Дівчина йшла з Козиного Броду, помітила Юрка, поспіхом витерла рукавом кофти очі, привіталася й сказала зажурено:
— Я трьох наших тільки що через Прип'ять перевезла. Пілоти. Їхній літак німці збили над Житомиром. Один з них був тяжко поранений. У дядька Юхима перебули три тижні. Тепер рушили до своїх. І я хотіла піти з ними, не взяли. Обіцяли, як виженуть фашистів, обов'язково заїхати в наше село. Тільки коли все те буде? І чи пощастить їм дістатися до своїх? Ти не чув, як там зараз на фронті?
— Не знаю, Людо, — відказав дівчині.
Посміхнулася і пішла... Пішла назавжди.
...У хаті — немає чим дихати. За день сонце прогріло дах, стіни, землю, і навіть вночі від них струмує тепло. Юрко перевернув подушку, припав щокою до прохолодної наволочки, заплющив очі. Думка знову повернулася до Кам'яного Рогу, до недавнього бою. Що ж буде тепер? Спалять фашисти Жовтневе чи почнуть брати заложників за вбитих есесівців та диверсантів? Кам'яний Ріг за сім кілометрів од села, та все може бути.
Подушка знову нагрілася. Хлопець тихенько підвівся з ліжка й вийшов на ґанок. Хотілося вдихнути свіжого повітря, а ще більше — подивитися на небо над Кам'яним Рогом. Червоні відблиски на ньому зникли. Не видно жодного вогника і в палаці. Принишкли фашисти, тремтять, бояться, щоб і до них не добралися партизани. «Доберуться, — подумав Юрко, — аби дізнатися про таємницю Червоної красуні, і тоді підземними переходами можна потрапити прямо в казарму до есесівців. А можна й просто проникнути на подвір'я палацу через водозливну трубу. Звісно, найкраще скористатися підземеллям, але ніяк не щастить розгадати таємницю Червоної красуні».
Десь далеко прогримкотів грім, сліпуча блискавка спалахнула над темним Самусевим лісом. Мабуть, буде дощ, тому так і парить. Згадав про нарубані дрова і вирішив сховати їх від дощу. Швидко повкидав їх у повітку, вніс оберемок сіна, зняв з мотузки білизну.
У повітці приязно форкали коні, ніби просили хлопця підійти до них. Звикли вони до свого нового господаря, особливо Лебідь — ходить за Юрком слідом, розуміє кожне його слово. Як побачить на лузі, перестає пастися, підійде, покладе голову на плече і тихо зітхає, Може, пригадує свого попереднього господаря, журиться за ним, тому й горнеться до Юрка, боїться і його втратити.
У напівтемряві підійшов до Лебедя і заспокійливо провів по гриві рукою, кинув коням свіжого сіна — хай поласують, бо добре попрацювали сьогодні, багатьом людям орали городи. Завтра, може, доведеться запрягати їх, скласти на воза пожитки і тікати, якщо, звісно, фашисти дозволять виїхати...
Нарешті на землю впали перші краплі дощу. Спершу він ішов поволі, ніби нехотя, а потім припустився і почав сердито періщити землю. Спалахнула блискавка, освітила темні, повислі над землею хмари. Дощ триватиме довго. На якийсь час він, можливо, й затримає карателів.
Юрко скинув сорочку, підійшов до ринви, підставив під неї розпашілу спину, голову. Вода приємно лоскотала тіло, заспокоювала, ніби змивала втому та хвилювання...
Прокинувся пізно: на кухні хтось голосно і збуджено розмовляв. По голосу пізнав посильну старостату Марину Шупик. Вона працювала в школі техробітницею і часто покрикувала на хлопців, щоб не гасали по коридорах, не заходили в приміщення в брудних черевиках.
— До села ніби знову фронт докотився, — розповідала Марина. — На світанку наїхало повно німців. Та дивні якісь, в білих полотняних штанях і в таких же полотняних піджаках. Чимало і в чорному одязі, а на рукавах та картузах — черепи! Аж дивитися страшно! — Жінка притишила голос: — Уночі бій був на Кам'яному Розі. Партизани на німців напали, на отих, що в палаці отаборилися, і всіх перебили. Чоловік, кажуть, триста поклали. І машини попалили. Староста визначає людей ховати вбитих німців. Сама чула, як наказав рубати берези на хрести. І ще бідкався Щупак, що селу може бути капут, піде за димом. Мабуть, оце в село приїхали карателі. Оті, з черепами на картузах. Мені вже й не страшно, а за дітей — боюся. Що вони кому лихе зробили? А фашисти нікого не милують, нікому нема пощади. І старе, і мале в одвіті. І коли вже скінчиться ця веремія? Позавчора Щуківку спалили, а людей розстріляли за те, що вони німців убили, як ті почали дівчат хапати і кидати в чорний фургон, хотіли їх забрати.
— Куди? — запитала мати.
— На Татарський острів. Туди їх, бідолах, везуть, а назад ніхто не вертається. У Сичівці тої неділі забрали троє дівчаток, повезли на острів. Сестра приходила, плакала: дочку старшу забрали. Перед війною школу закінчила. Думала на вчительку вчитися, а опинилася на Татарському. На роботу, кажуть. А яка там робота — ніхто не знає. Нікого до острова не допускають, з усіх боків обплутали колючим дротом. Я вже й старосту розпитувала про Татарський, а він аж засичав з переляку. «Мовчи, — каже, — і ніде не згадуй про той острів, бо зразу можеш на шибениці загойдатися». Так я й мовчу...
Марина трохи помовчала, а потім сказала:
— Мабуть, Маріє Федорівно, будіть Юрка і хай він хутчій іде в старостат, бо Щупаку там добре дістається на горіхи. Німці, як ті гуси, ґерґочуть, гніваються, а він стоїть, як пень, очима блимає та руками розводить, мовляв, нічого не можу второпати. Отож будіть, Маріє Федорівно, хлопця.
Юрко вийшов з кімнати, привітався, протер заспані очі, запитав:
— Чого викликає староста?
— Точно не знаю, а чула, ніби треба провести німців на Татарський, по отій дорозі, що сіно нею вивозять. Староста так і сказав: «Біжи до Берегових, виклич сюди Юрка, і щоб одна нога тут, а друга — там». Тож ходімо, Юро.
...У старостаті за довгим столом, заляпаним чорнильними плямами, сиділи фашисти в лискучих мокрих регланах. Поряд тупцював староста, розводив руками, безпомічно повторював:
— Ніхто ферштейн! Все буде сполнено! А чого не знаю — того не знаю!
Юрко зупинився біля порога, чемно привітався. Щупак, побачивши його, радісно вигукнув:
— От добре, що ти прийшов! Бо я аж упрів од цієї балачки. Щось їм треба, а що — не доберу. Подзвонили вранці з комендатури, наказали дати німцям провідника, щоб провів їх через луки на Татарський острів. І пан комендант доручив це тобі, щоб ти заодно й перекладачем був.
— Чого ж вони грейдером не поїхали?
— Непроїжджа зараз та дорога, — пояснив староста, — страшне, Юрку, зараз діється, тільки нема часу на розмови, хай згодом розповім. Міни поставили песиголовці на шляху. От один фургон і опинився в канаві. Поїхали вони далі, — Щупак кивнув на есесівців, — і знову бах-тарах! Викликали саперів, а їм терміново треба на острів. От начальник районної поліції порадив їхати туди через Тюківку. Так ти їх і проведеш. Дорогу знаєш?
— Знаю. Тільки чи можна по ній зараз проїхати? Там не калюжі, а озера порозливалися.
— Проїдете, — запевнив староста, — бо там піщаний грунт. І машини в них, як ті буйволи, пройдуть! А тепер розпитай, що їм ще треба, бо ми так довго балакали-говорили, що трохи й притомилися.
Юрко підійшов до есесівців, привітався:
— Пан староста наказав показати вам дорогу до Татарського острова.
— Ти говориш по-німецьки?! — радісно вигукнув молодий есесівець. — Чудово! Хто ти є?
— Я, гер офіцер, місцевий фольксдойч. Мешкаю в селі Відрадне, знаю навколишню місцевість. Мені не раз доводилося бувати на Татарському острові.
Юрко простягнув фашистові посвідчення, видане Маєром. Той прочитав, задоволено сказав кругловидому огрядному німцеві:
— Гер гауптштурмфюрер. Цей хлопчак має посвідчення, видане штандартенфюрером фон Маєром. Це про нього говорив нам місцевий комендант, радив взяти провідником.
Огрядний німець звів на Юрка бляклі, водянисті очі, запитав:
— Чи є дорога через луки на Татарський острів? Чи зможуть пройти по ній вантажні машини?
— Так, гер офіцер! — відповів Юрко.
— Яка там дорога? Бруківка чи ґрунтова? Чому її нема на наших топографічних картах? Чи цим шляхом ніхто не користується?
— Дороги там справжньої немає, — пояснив Юрко, — восени через луки возять сіно, от і виник там путівець. Є на ньому долини. Зараз вони залиті водою. Але проїхати можна. І пан староста так думає.
Фашист пильно поглянув на Юрка:
— Чи безпечна ця дорога? Чи нема поблизу великих лісів? І чи є в тих лісах бандити? Чи можуть бути на тому шляху міни?
— Я ж сказав, гер офіцер, — ухильно відповів Юрко, — що цей шлях не вважається справжнім шляхом, бо він виник сам по собі. Ним користуються, як вивозять сіно. Лісів великих поблизу немає. Є лише переліски. Але й там можуть затаїтися лісові бандити. Вони приходять з Васильківських Дач. І міни можуть поставити на будь-якій дорозі. Тут не можна ручатися, хоча до сьогодні на путівцю ніхто не підірвався.
— Що є путівець? — поцікавився фашист.
— Дорога, прокладена навпростець, якою дуже рідко користуються. На Татарський острів краще дістатися грейдером, що йде понад Прип'яттю.
— Ми маємо бути сьогодні на Татарському острові, — різко сказав гауптштурмфюрер. — Вирушаємо через дві години. Ти покажеш, як проїхати дорогою, що не позначена на топографічній карті.
Німець поглянув на годинник.
— Вирушаємо о десятій. Ти маєш бути біля передньої машини. Зрозумів?
— Так, гер гауптштурмфюрер!
— Тепер скажи старості, цьому рудому телепню, щоб він терміново підготував квартиру для трьох офіцерів. Квартира повинна бути простора, світла, чиста. Бажано, щоб господар мав корову та пасіку. Офіцери мешкатимуть на цій квартирі півтора місяця. Будинок має бути неподалік поліції, подалі від лісу.
Староста, почувши розпорядження есесівця, пошкрябав потилицю, запитав:
— А що воно за цяця цей німець? Щось велике чи така собі дрібна пташка?
— Велика, Юхиме Мартиновичу, — відповів Юрко, — капітан військ СС, має два залізні хрести, воював у Криму, бо має спеціальний нарукавний знак.
— Не така вже й велика, — роздумливо відказав Щупак, — а все ж таки пташка з кігтями. І не одна, а три. Мабуть, біля них має бути охорона. І мені буде певніше, хоч посплю спокійно цей час. Маю отакий будинок, — поскаржився староста, — а живу, можна сказати, під парканом. Як настане ніч, тікаю з хати, притулюся десь під копицею і дрімаю, прислухаюся, чи не йдуть, чи ніхто не добирається. І папірці хтось підкидає. Як не на ворота наклеять, то в двір укинуть. І все погрожують, обіцяють при першій нагоді пристрелити. Отака сила в німця, а він нічого не може вдіяти. Скажи, хай живуть у мене.
Староста задоволено посміхнувся:
— Продукти для них випишемо в громадському господарстві. І корівку для такого випадку прихопимо. І кабанчика або й двох чи трьох візьмемо...
До Юрка підійшов молодий есесівець, наказав:
— Хай староста мерщій поселяє панів офіцерів на квартиру. Ми цілу ніч були в дорозі, треба відпочити.
— Квартира вже є, — відповів Юрко, — пан староста просить поселитися в його будинку. Він дуже радий прийняти таких поважних гостей.
— Який у нього будинок?
— Найкращий у селі. Сім кімнат. Є корова, пасіка, свіжа риба.
Фашисти із старостою вийшли на вулицю. Молодий есесівець показав рукою на колону чорних фургонів, які заповнили вулицю:
— Отже, о десятій ти маєш бути біля передньої машини. Не затримуйся й на хвилину. Зараз можеш бути вільним.
Коли Юрко повернув на свою вуличку, побачив Святого, — той ішов йому назустріч. Хлопець хотів розповісти про несподіване доручення, але Павло Павлович перебив його, заговорив тихо:
— Знаю. Слухай мене уважно. Довелося нам терміново внести зміни в нашу операцію. Є можливість побувати тобі на Татарському острові. Це дуже важливо. Фашисти везуть туди якесь обладнання. На шляху підірвалося два фургони. От німці й змушені добиратися на острів через Тюківку. Непомітно подивишся, що воно там робиться. І основне твоє завдання — дізнатися, чи йде вузькоколійка в підземні виробки. Ти знаєш Кузьму Карпухна?
— Знаю, до війни працював у колгоспі рахівником.
— Він зустріне колону машин за Рогозячим болотом, отам, де путівець повертає на Татарський. Як побачиш Карпухна, обов'язково зупини машину. Він покаже, де партизани поставили міну, і ти розкажеш про неї фашистам.
— Як бій на Кам'яному Розі?
— Розколошматили есесівців та диверсантів. І танкетки не допомогли. Карта Маєра бита, і тепер доведеться, мабуть, розпрощатися з ним, бо лягає йому рівна доріжка на фронт. Можуть бути непереливки й тобі. Маємо відомості, що начальником диверсійної школи хочуть призначити одного з заступників генерала Лау. От він і почне заганяти під лаву тих, до кого з довір'ям ставився Маєр. Правда, зараз не варто про це вести мову. Поживемо, побачимо, як воно буде. Дивися не проґав Карпухна, міна спрацює безвідмовно.
— Не проґавлю.
— Як приїдете на Татарський, дивися на все байдуже, ходи, нагнувши голову, удавай, що нічого тебе не цікавить.
— Павле Павловичу, — ображено перебив Святого Юрко, — скільки можна повчати та попереджати? Хіба ж я мала дитина? Сам знаю: треба бути обережним, обачним, не робити ніяких помилок. І ви мені про це говорите, і лейтенант завжди нагадує. Кожен раз одна й та інструкція!
Стрижак сердито блиснув очима.
— Слухай, Юрку, ти мусиш раз і назавжди запам'ятати одну надзвичайно важливу річ: ми не повчаємо тебе, а вчимо. І ти повинен прислухатися до наших порад. Допустиш помилку — загинеш.
— Вибачте, Павле Павловичу, — зніяковіло промовив Юрко.
— Нічого, — кивнув головою Святий, — краще тут все обміркувати, бо там буде пізно. Завдання у тебе, Юрку, дуже важливе і небезпечне. На острові ведеться якесь надзвичайно засекречене будівництво. Татарським дуже цікавиться «Центр». Ми посилали туди наших людей, і ніхто з них не повернувся. Ти десятий наш посланець! Десятий! От і доводиться попереджати.
Дощ трохи вщух. Важкі хмари сіяли на землю густу, дрібну мжичку. На вулицях порозливалися величезні калюжі. Святий притишив ходу, струсив з ряси воду, поправив на грудях хрест на тоненькому блискучому ланцюжку:
— Привіт тобі Клара передавала. Спасибі за продукти та марки, підтримав ти мою родину. Дуже сутужно їм довелося. Діти з голоду почали пухнути.
 
Наші Друзі: Новини Львова