Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 17 липня 2019 року

Згадки про мою смерть

Переглядів: 13879
Додано: 03.12.2010 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua
ЗГАДКИ ПРО МОЮ СМЕРТЬ


— Так от іще раз ти ожив! — усміхнувся до мене фельчер Полтавської духовної бурси, типовий український пикник1), червоний, лисий, круглолиций і при всіх умовах по козацькому веселий. Він присунув табуретку до мого ліжка, що в ньому я — малий — утопав під графітно-сірою, як чорноземна стерня, ковдрою. — Ану, піднеси лишень руку: зміряємо тобі теплину.

________________________
1 пикник - приналежний будовою тіла до типу пикничного, якому відповідає т. зв. сангвінічний темперамент.

— Як то \"ще раз ожив?\" Хіба ж, Василю Потаповичу, я був мертвий?

— Бач, а воно й не знало! Ні, таки добре сказав отой, що сказав: — \"Смерть, Смерть! Не дурно ж ти звешся по латинському \"mors\", бо, як морснеш кого, той духа Богові віддасть, до тями не прийшовши!\" Кажу ж тобі свійською мовою, що ти ожив, та вже оце потрете. Сьогодні бо потрете ми з доктором думали, що ти доходиш. І отець смотритель, що приходили на тебе подивитись, сказали: — Defunctus est, скінчений тобто! Казали: битимуть твоєму татові депешу, щоб приїздив на похорон. Аж бач, братухо, смерть знову ушилась. А ти й не видів, яка вона є, кирпата?

— Не видів. А ви бачили, Василю Потаповичу?

— Ой-ой!... Сто... та десять раз сто її — кручу дочку — бачив! Всі її внади знаю, бо ж вона саме тут, у больниці все й швендяє, хап її фоц!.. Скільки такий пшиків, як ти, перебрала...

— Так то ж — чужу. А свою бачили?

— Тю, на тебе, колеґо! Хто ж таки свою смерть бачив? Її можна тільки вчути. Та й то мабуть лише тоді, як вона черкне попри тебе, але ж тебе самого не зачепить.

— А це часто буває?

— Хм... Правду кажучи: не знаю. Мабуть — часто, тільки ж ми її не часто помічаємо. Щось цікавіше перешкодить, ха-ха-ха! Здебільша ж бачимо тільки її атрибути... Та ж у тебе, паничу, сливе нормальна теплина. То ж дякуй Богові з веселістю. Випий ось лік та й спи аж до вечері.

— Василю Потаповичу, а що ж то є: \"атрибути?\"

— На те ще ти босу губу маєш. Багато знатимеш — будеш великорозумний, а це, братухо, хлопцям шкодить! — тріпнув термометром і пішов до інших \"палат\".

Я випив салициловий натр2), що його давали всім недужим при всіх немочах, але не заснув: думав. І було мені трохи жаль, що ось тричі Василь Потапович, і доктор, і гугнявий директор бурси, може ще й \"больничні матнишки\" — всі бачили мою смерть, а от я й не бачив, і навіть не відчув. Ну, вже нехай подруге...

________________________
2 аспірину.

Було мені тоді десять літ, коли я витримав тяжку заушницю, що її тоді офіціяльно звали \"свинкою\". Дарма, що довго мене душила та свинка за обома вухами, — вичуняв я без наслідків, швидко забув про неї і про свою смерть. Одначе — не надовго. Того ж таки року, приїхавши додому на ферії (в Полтавщині тоді говорилось — \"на канікули\"), я дуже ясно пригадав собі розмову з веселим бурсацьким фельчером.

* * *

Того часу мій тато був парохом при Троїцькій церкві в селі Диканці. Був він людиною самітньою, бо моя мама вмерла дуже молодою, а я ріс одинаком. У тій же Диканці, що тоді мала поверх сімох тисячів мешканців, при другій церкві був парохом мій вуйко, брат мого тата, о. Юхим. Вуйко мав вельми численну родину: тоді семеро живих дітей, що з них старшенькі були мені ровесниками, а менші також пнулись до товаришування. До того ж що-літа на широку вуйкову садибу наїздило чимало тіточчиних кревників, також переважно з дітьми. Тож у вуйка все було весело, у тата — самітньо. У вуйка було при хаті поверх трьох гектарів чудового овочевого саду; у тата, при \"церковнім дімку\" — не було й півдесятини. Тож \"на тім дворі\" — у вуйка було широко й гучно, при Троєцькому ж церковнім домі — тихо й тісно, бо майже ввесь батьків садок заставлено вуликами, між якими гратись було небезпечно.

Натурально, що \"на канікулах\" я перебував не тільки дні, але ж часто й ночі \"на тім дворі\", при вуйковій родині. Тато ж, хоча приходив туди також щоденно, конче ввечері повертав додому.

Одної ночі, серед літа, в Троєцькому церковному домі сталась подія, що схвилювала всю Диканьку. Звечора у вуйка були гості. Затримались довго, вечеряли пізно. Моєму татові пізня вечеря здебільша шкодила, тож коли він повернувся по півночі додому, досить довго не міг заснути. Та ще вночі зірвалась громовиця і по бляшаній стрісі торохкотів липневий \"полтавський\" дощ, при якому звичайно \"отверзаються всі хлябії небесні\" з чималим гармидером і грюкітнею. Одначе поміж тими небесними звуками татове вухо підловило якийсь непевний звук \"земський\": здавалось, що хтось нишпорить у сусідній кімнаті. Тато якусь хвилину наслухував; та ж, не припускаючи нічого лихого в Диканці, що за Гоголем звичайно звалась \"богоспасаємою\", — повернувся до стіни й закрив голову ковдрою. Але в хаті була спека, \"під ложечку\" підпирало, — тож тато все крутився в ліжку. Громовиця затихала, а от же в другім покою таки щось брязчало. Тато встав із ліжка, засвітив тоненький огарочок воскової, церковної свічечки й пішов подивитися, яка причина тих звуків. Широко відчинив двері, оглянув і третій покій та, нічого незвичайного не помітивши, крім випадково згубленого ключа від дверей, вложив ключ в замок, вернувся до опочивальні, знов закрив голову ковдрою й мирно заснув.

Другого ж дня вранці враз побачив непорядок: розчинені наростіж надвірні двері хати, скрізь заболочену підлогу, виломані дверцята в альмарі зі схованою на літо зимовою одежиною, яка зникла; на столах — різні сліди непроханих гостей. Але ж найдужче вразило, що за тими дверима, які тато перші відчинив у ночі, лежала важка, гостра сокира. Тато сказав про неї:

— Ось, атрибути розбишаки!

Після докладного огляду всього мешкання, стало безсумнівним, що, коли тато ходив по покоях із тим сліпим огарочком, — принаймні один із злодіїв стояв із сокирою напоготові за причиненою половиною дверей. Найпевніше: коли б тато був його вглядів, то злодій з переляку рубанув би його по голові сокирою. Та ж тато за двері не заглянув і тим зберіг собі життя.

Всі, хто того дня побував у церковнім Троєцькім дімку, одноголосно констатували \"щасливий випадок\". Але ввечорі, коли вже і я пішов із татом ночувати до нашої хати, тато мені говорив:

— Най буде й \"щасливий Випадок\", але ж для мене нема сумніву, що стався він з волі Божої.

Я любив свого спокійного тата і міцно вірив його авторитетному слову. Тож і ці слова, не менш, як і сама драматична подія, лишили в моїй пам'яті глибоку борозну. Тоді ж я довідався, що означає слово \"атрибут\", і почав уявляти собі смерть не з косою, як на біблійних ілюстраціях Доре 3), що ми — діти — студіювали в дощові дні, але — зі сокирою. Це робило її страшнішою.

________________________
3 Ґустав Доре (1832-1883), славний французький маляр-графік, ілюстратор біблії.

Та ж багато з того, що робить глибокий слід у пам'яті людини, згодом засипається порохом з дальшого життєвого шляху так ґрунтовно, що тільки при систематичнім пригадуванні можна оживити в яскравому спомині давноминулу подію. Ото ж, і нині, коли я надумав пригадати в порядку довгий ретязь таких \"щасливих випадків\" із явним позначенням милістю Божою, що їх зажив сам за своє некоротке життя, то бачу зі здивуванням, як багато з них цілком вивітрилися з пам'яті. Навіть тих, коли смерть заглядала мені просто в очі, не кажучи вже про — може — й сотки пригод, що загрожували мені каліцтвом чи якимись іншими претяжкими наслідками.

* * *

На початку літа під високими дерев'яними плотами духовної семінарії разом із появою на прикорнях дерев червоних \"гусариків\", об'являлись також червоні \"мороженщики\". Були то своєрідні вулишні постаті в Полтаві: здебільше великі, кремезні москалі, в червоних \"кацапських косоворотках\" і в білих попередницях. На голові мали вони товстий суконний бублик, на якого становили велику діжку з кригою. В тій кризі було звичайно два гнізда для високих бляшаних пушок, повних \"сахарного мороженого\" — сніжку, справді чудового смаку. \"Мороженщикам\" не було дозволено заходити у двір семінарії, а семінаристам не рекомендувалось розтринькувати нужденні кишенькові гроші, що їм давали вбогі батьки при виїзді з дому. Тому \"мороженщики\" ставали з-окола семінарського саду, аж десь іззаду, а ласуни-семінаристи замовляли собі солодощі крізь дірки в дошках плоту. Та що крізь дірки від сучків не можна було пропхати більшу \"порцію\" мороженого, — \"семинари\" найчастіш вилазили на пліт. Сидючи на ньому верхи, приймали з рук кацапів морожене й там же його \"пожирали\".

Одного разу я блаженствував на плоті. Біля \"мороженщиків\" проходили дві циганки. Одна була цілком молоденька й, порівнявшись зі мною, почала конючити:

— Дай облизати шкляночку.

Я зо сміхом і жартами передав їй шкляночку, де на денці ще була краплина амброзії. Циганочка її майстерно вилизала, подякувала й, замислившись промовила:

— Жаль мені те казати гарному хлопцеві, але ж бачу: помреш ти тоді, як уб'єш свого брата!

— Тю, на тебе, маро! — розгнівавсь я. — Брехня це, бо я не маю братів.

— Я не брешу й не вигадую, кажу тільки те, що бачу! — захитала своїми рясними спідницями циганка й зникла.

Річ видима, що, коли я скочив із плоту, вже й забув про ту Пітію4), бо ж таки всі думки були — про іспити, а всі мрії — про життя на феріях, а не про смерть.

________________________
4 віщунку.

Ферії заповідались дуже весело. Мимо кревняків на вуйковім дворищі, в Диканці були раз-у-раз нові приятелі, школярі різних середніх шкіл. Цього літа зібралось їх чимало на Кочубеївському дворі — великім маєтку диканського пана, прямого нащадка відомого Мазепиного ворога.

Була вже глуха ніч, коли наші гості почали збиратись додому, ми ж усі вирішили їх урочисто проводити з ґітарою, бандурою, співами, дотепами, веселощами. Коли б іще були смолоскипи, — було б те не гірше за проводи тореадора в \"Кармен\" 5). Рушила вся молодь, тільки найменшого вуйкового синка Володю, з огляду на пізній час ми відмовились узяти зі собою, дарма, що він дуже просився. Роздосадований бурсачок — \"приготовишка\", або по полтавському — \"фара\" 6) сперся на сінешні двері й із ґанку дивився вслід веселому товариству, що виходило з двору. Та саме хтось із хлопців завважив, що ніч — надто темна, й згадав:

— Треба взяти зі собою рушницю, \"на всякий випадок!\" — і побіг до сіней, де стало висіли наші мисливські рушниці.

________________________
5 опера Ж. Бізе, в якій виступають тореадори.

________________________
6 з підготовної кляси бурси.

Була там і моя, досить химерна, легесенька рушничка, перероблена на мисливську з військової турецької \"магазинки\". Поводитись із \"туркинею\" — треба було деякого вміння, а той, що її вхопив у пітьмі, не знав, як із нею заходити. Та ж найпевніше, що з мого недогляду, на рушниці не був замкнений профілактичний когутик 7). Отже, нараз, коли ми всі були за ворітьми садиби, — у сінях торохнув постріл, якого акомпаніяментом був несамовитий покрик.

________________________
7 забезпечник.

Всі ми прожогом метнулись до сіней і зледеніли в жаху: біля дверей ґанку лежав неживий Володя, а другий хлопець тримав рушницю, з якої ще навіть курився легенький димок від клейтуха.

І враз неначе вдарило мене по голові: — \"Та ж це з моєї провини вбито Володю, мого вуєчного брата!\" — А ту думку вже наздоганяла друга: — \"Тож це амінь і йому, й мені!\" І раптом почув я такий жах, ніби дійсно мого обличчя діткнулася студена рука смерти. Я підніс очі до неба:

— Господи не допусти! — зітхнула стрільчастою молитвою моя душа.

Саме тепер були б потрібні смолоскипи!.. Та з'явились ліхтарні, лямпи. Непритомного хлопійку понесли до колодязя, де лили йому на голову холодну воду, змиваючи кров, що з неї враз на землі створилось ціле озеро (бо ж, розведена водою кров завжди робить враження величезного квантуму). Та за хвилю від холодної туші Володя прочуняв... Тим часом уже був запряжений кінь, пораненого поклали на віз і кілька хлопців, у тім числі також і я, повезли Володю до лічниці.

Там виявилось, що в голову хлопчині потрапило аж 14 зерен шроту. Одначе, хоч постріл стався на один крок від його голови, влучили в неї тільки бокові шротини, сковзнули по черепових кістках і майже всі вилетіли крізь шкуру геть. Решту йому вирізав фельчер, зайодував ранки, намотав ґазу й уже другого дня Володя похожав між нами, як ми казали, \"кандибобером\" — хвастаючи й своїм величезним \"турецьким\" турбаном, і тим, що його \"не бере\" ані турецька рушниця. Мало того, ще через день, він пластично демонстрував своєму одноліткові, що прийшов його немічного відвідати, як саме його стріляно, і мало-мало не забив свого спочутливого гостя...

Мене ж цей \"щасливий випадок\", анонсований глупим циганським дівчатком, імпульсував до висновку, що тримаюсь його і досьогодні: людям властиві неясні прочуття будуччини, але ж циганам більше, ніж комусь іншому. Бо ж це циганча не чекало від мене нагороди за своє \"гадання\" і з жалем сказало мені те, не чого хотіло, лише те, що йому мимохіть уявилось.

Що ж: вірити в циганські \"пророчества?\" Ні, але частіш згадувати сказану за дві з половиною тисячі літ перед нами істину Ляо-Ці, потім повторену Сократом і багатьма іншими мудрцями:

— \"Хто (все) знає, той не є вчений, хто ж учений — той не знає\".

* * *

За рік чи два, знов на феріях поїхало нас п'ять хлопців на роверах у далеку мандрівку. Був один із тих незвичайних днів, що роблять літній час на Полтавщині — \"на все хороший\" — казково-чарівним і наповнюють серце найглибшою любов'ю до цієї виїмкової землі. Того дня, відпочиваючи на мальовничій галявині невеликої діброви, ми — з природи зовсім не сантиментальні хлопці, в напливі глибоких емоцій, поставали навколюшки, нагнулись до квітчастого килима трави й цілували рідну, теплу землю з такими ж почуттями, як цілують вдячні діти рідну матір.

— Земле наша! Ти — скрізь гарна, але найліпша й найдорожча ти — тут!

— Дай нам на тобі прожити і в тобі лежати по смерти!
 
Наші Друзі: Новини Львова