Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 05 липня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

ВІДЛУННЯ ПОГРЕБИЦЬКОГО ЗАМКУ

Переглядів: 2231
Додано: 12.02.2018 Додав: ІгорКо  текстів: 383
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
ВІДЛУННЯ
ПОГРЕБИЦЬКОГО ЗАМКУ
Густий туман, що опустився на землю, уповільнював ходу. П’ятеро невідомих важко дихаючи, підіймалися на гору Погребич де магнат Белзецький звів не то замок, не то приміщення для приїжджих, щось схоже на іспанський постоялий двір. Четвертий день долання гірських шляхів зовсім виснажили незнайомців і кожен з них мріяв опинитися в ліжку, щоб заснути мертвим сном. Хоч були голодні та втома перемогла бажання насититися. Домовившись з господарем, що їхню нижню білизну виперуть, вони більше години відмокали у дубових бочках і в міру насолоджувалися гарячою водою, оскільки більше двох місяців не приймали подібної процедури. Пан Тадеуш, так звали господаря замку, одержавши від прибульців чималу кількість золотих монет, намагався їм догодити, він залучив до приготування вечері свою найкращу кухарку, віддав в їх розпорядження елітне крило замку, помінявши на ліжках не першої свіжості білизну на нову. Сам гостями був задоволений, він не пам’ятає, щоб хтось давав йому стільки золотих монет, як виклали вони. Та думка, що постійно роїлася у нього в голові - звідки такі обшарпані та не шляхетні люди мають стільки золота і роздають не шкодуючи, його дещо насторожила.
З кухні розповсюджувався запах приготовлених страв. Не радячись з прибульцями, господар розпорядився накрити стіл безпосередньо в одній з кімнат де вони мешкали, оскільки теж помітив, що подорожні досить виснажені. Окрім постояльців в цей день у замку не було більше нікого, то і всю увагу зосередив на них. Господар часто крадькома до них придивлявся: поширилися чутки , що у горах неспокійно, в них господарюють розбійники різних мастей, тому і боявся, щоб ці непрошені гості одного разу в замку не нашкодили. Опришки - довбущуки йому були не страшні, бо мав з ними неписану угоду. Інколи вони в нього переховувалися від переслідування, одночасно набираючись сил і запевнили, що за його послугу ні вони, ні хтось інший, маєтки не чіпатимуть, а от зайдів побоювався.
Прислухавшись до розмовного діалекту, на якому спілкувалися між собою прибульці, переконався, що то румуни з Бая – Маре. “З якою метою вони сюди прибули, - міркував пан Тадеуш, - що їх привело до нього в замок? –відповідей на запитання, що виникали, поки що не знаходив. Він уже звик, що у нього перебувають їхні співвітчизники з Бесарабії, а от щоб з Марамурещини - у замку ще ніхто не перебував, і це його ще більше насторожило.
Три дні гості тільки спали і їли. Така їх поведінка виявилася обманливою. На четвертий день господар помітив, що вони відверто проявляють зацікавленість до його маєтків. Значної занепокоєності це у нього не викликало, оскільки не знав, яку вони переслідують мету. Майже всі відвідувачі теж не менше бажали знати про досить оригінальний, побудований в готичному стилі замок, що примикав до незайманих лісів. Пану Тадеушу, якщо його розпитували про нього, було чим гордитися, ще прадавні родичі звели його у шістнадцятому столітті, з великою бібліотекою, костьолом і капличкою. У зв’язку з частими нападами татар, щоб захиститися, спонукало власників замок укріпити, обнести навколо високим муром, одним словом, все продумали до тонкощів. Окрім гірського потічка, що протікав через підземні приміщення, тут була викопана глибока криниця, вода з якої настільки кришталево чиста і холодна, що зціплює зуби, та нею рідко користувалися. Замок мав свої таємниці і одна з них – саме та криниця. Її таємниця полягала в тому, що на глибині біля чотирьох метрів з неї виходив тунель, який тягнувся через усю територію і вів за межі муру. Цією таємницею із покоління в покоління володів лише господар і розкривав її членам родини у випадку ворожого нападу або стихійного лиха. Юному Тадеушу ще його прадід розповів, як йому дісталися ці маєтки. Прадід і два його брати з родини Белзецьких одержали замок - спадщину після смерті свого батька і ніяк не могли змиритися з тим, що Делятинським ключем буде володіти хтось один з них. Хоч розподіл між собою провели, та заздрість, що ним володіє лише Евараст, не давала спокою. Коли Бонавентура продав і свою половину замку Еварасту, третьому братові Теодору не сподобалася така угода і він умовив Бонавентуру подати на Евараста в суд, який знову присудив половину делятинських маєтків йому. Евараст не зміг стерпіти таку несправедливість і напав на замок, що перейшов до Бонавентура. Дізнавшись, що там гостює Теодор, наказав притягти гармати і почав його обстрілювати до того часу, доки Бонавентура не запевнив, що замок залишить Еварасту. Та з часом, оговтавшись, він знову подав в суд протест, наголошуючи, що умови капітуляції були вимушені. Евараст переконавшись, що його брат обдурив, повторно напав на замок і відібрав його, полонивши при цьому половину охоронців. Тадеуш, корені якого тягнулися від його прадіда, того самого Евараста, коли розпочиналася розмова про замок, сторінку розбрату намагався приховати. Саме це перед смертю вимагав і його батько, який вважав ворожнечу братів чорною сторінкою у роді Белзецьких, тому не любив про це згадувати.
За час господарювання Тадеушового батька, замок набрав ще більшої вагомості, той скупив майже всі делятинські солеварні і тримав монополію на постачання солі у Варшаву, Краків та інші європейські міста. Все надбане ним багатство і дісталося Тадеушу як єдиному спадкоємцю.


Може б життя в замку і надалі протікало буденно, якби не випадок, який потряс пана Тадеуша. Не минуло і тижня, з дня прибуття постояльців, як зник його слуга Зенек. Що він втік із замку, не вкладалося в голові, оскільки той був на правах управителя і з господарем жили “душа в душу”. Прокинувшись наступного ранку після зникнення слуги, Тадеуш вирішив перевірити наявну кількість вина в бочках, які періодично поповнював йому знайомий єврей з Бесарабії. Прихопивши ліхтаря, він спустився у льох, вийняв корок у однієї з бочок, встромив туди мірну трубку і почав перевіряти наявність вина. Далі продовжувати замір рідини в бочках йому не вдалося, оскільки наблизившись до наступної, помітив під нею якийсь темний предмет. Він підійшов ближче і в світлі ліхтаря виникло тіло лежачої людини, то був його зниклий слуга. Пан Тадеуш розгубився: чому його тіло тут? Зенек мав потяг до вина, однак ніколи ним не зловживав і господар на його періодичні відвідування винного льоху не звертав уваги, а навіть офіційно дозволив, тому думку, що він міг напитися до фатальності тут же відкинув. Оговтавшись, пан Тадеуш почав більш ретельно оглядати труп. Перше, що йому впало в очі, це зашморг з вуздечки, що обвивав шию Зенека. Хтось його задушив. Він знав свого управителя, який вірно служив йому понад тридцять років, як чесну і порядну людину і інші, хто був з ним знайомий, не могли кинути докір у зухвальстві або войовничості. Вів себе завжди достойно з доброзичливою усмішкою на обличчі, про ворогів, як таких, годі було й думати. Після побаченого, Тадеуша охопив страх, хто б це міг вчинити таке, прикидав він. Спочатку підозра впала на волоцюгу, котрого декілька днів тому Зенек видворив із замку та порівнявши зріст і силу свого слуги, він відкинув цю думку - жебрак мав жменю душі і ніяк не зміг би подолати Зенека. Залишалося підозрювати у скоєному своїх постояльців і чим частіше він аналізував їхню поведінку, тим більше схилявся до того, що це справа їх рук. Виникало лише питання для чого їм потрібно було душити Зенека? Та врешті – решт вони задушили чи не вони, зробив висновок, що потрібно добре придивитися до незнайомців і бути готовим до непередбачуваного. Для себе вирішив, що після похоронів слуги він обов’язково пошле когось до опришків і повідомить про цей випадок, хоч був впевнений, що вони цього не могли зробити, та знати про нього повинні, може їм щось про смерть слуги відомо.
Похоронивши Зенека, пан Тадеуш, поки ще щось не трапилося, вирішив порадитися з сім’єю. Як тільки в його кабінеті опинилася родина і слуги, яким довіряв, він підійшов до дверей, виглянув у коридор, переконавшись, що він пустий, щільно їх прикрив і звернувся до присутніх.
- Що в замку сталося всі знаєте, хтось до нас закрався чужий. Тому прошу бути на сторожі, без необхідності з замку не відлучатися, а в нічний час зачинятися на замок. Наступне: у нас зараз перебувають румуни, не спускайте з них очей, не виключено, що Зенека задушили саме вони.
- Тату, цієї ночі біля моєї спальні хтось був, декілька разів повернув дверну ручку потім все затихло. Спитай нашого слугу, чи часом то не він? – занепокоєно з тривогою в голосі повідомила Софійка, Тадеушева вісімнадцятилітня дочка.
- Обов’язково спитаю, а тобі, Софійко, раджу перейти у сусідню з нашою спальню, так буде і нам з мамою спокійніше.
Пан Тадеуш свою дочку обожнював, відвідавши декілька балів разом з дружиною і Софійкою, у нього появилися додаткові приємні клопоти. Своєю вродою і чарівністю вона вразила не одному кавалеру серце. Після цього їх ще частіше почали запрошувати на урочистості з різних причин у багаті польські родини. Відмовлятися він не наважувався, з свого боку віддавав і їм шану, періодично запрошуючи до себе. Пан Тадеуш уже прикидав з ким варто було б породичатися, однак право вибору залишав за дочкою. Почувши, що хтось добирався і до неї, він ще більше розтривожився і хаотично обдумував запобіжні засоби, якими можна б скористатися аби, не дай Боже, щось не трапилося з нею і дружиною. Щоб когось з них втратити, він навіть боявся про це подумати. Спільно вони ще довго обмірковували вчорашню подію, намагаючись один одного заспокоїти.
Наступного дня з самого ранку в замку знову піднявся переполох, всіх собак елітних порід, яких пан Тадеуш по рекомендації Зенека завів і були грозою для непроханих проникачів, хтось отруїв. Пан Тадеуш побачивши їх мертвими, був у розпачі, він розпорядився, щоб закопали за муром, а сам думав, що робити далі: замок залишився без собак і непрохані гості могли вільно просуватися його територією. Зараз, як ніколи, він відчував, що вся відповідальність за життя його родини лежить на ньому. Ввечері, лиш починало сутеніти, не довіряючи сторожі, сам особисто перевіряв замки в наявних воротах і лише переконавшись, що вони зачинені, лягав спати, щоб, прокинувшись, знову повторно перевірити їх і всю територію замку. Останні дні він, не роздягаючись, спав сидячи в кріслі у своєму кабінеті. Дотримуючись установленого для самого себе цього розпорядку, він і сьогоднішнього вечора обійшов всю територію і переконавшись, що поводу для тривоги немає, повернувся у кабінет в своє крісло. Лиш він заснув, як десь опівночі Тадеуша розбудив совиний крик, він схопився, вийшов з кабінету і поспішив до конюшні, оскільки звідти донеслося іржання коней. Не помітивши нічого підозрілого, пан Тадеуш вже виходив з приміщення, як уловив позаду себе сторонній шум, він повернув голову і побачив, як хтось замахнувся на нього дрючком. Миттєво відхиливши голову, відчув сильний удар по лівому плечу. Не роздумуючи, ринувся на постать і з усієї сили влучив кулаком в обличчя. Удар, мабуть, був настільки сильний, що постать злякалася і кинулася навтіки з такою спритністю, що Тадеушу наздогнати її не вдалося. Він деякий час стояв, не збагнувши, як поступати далі. Що неприємні для нього події будуть розвиватися так швидко, він навіть не сподівався. Подумки вилаявшись, повернувся в кабінет.
Наступного дня о сьомій ранку пан Тадеуш вже був на ногах. Він вирішив перевірити своїх постояльців і переконатися чи часом це не один з них вночі напав на нього. Від удару, що він наніс нападнику, мусить залишитися синець, який і зможе внести ясність у нічну подію. Постукавши, він не чекаючи запрошення, відкрив двері і зайшов у кімнату, вітаючись з ними, уважно придивлявся до обличчя кожного. На його подив, а може і радість, він не побачив жодних ознак.
- Панове, ви часом не чули вночі стороннього шуму?
- Пане, нічого не можемо вам сказати, оскільки вночі міцно спимо і з кімнати нікуди не відлучалися. А що трапилося, що ви питаєте?
- Та так, нічого, це моєму слузі щось почулося, от я і вирішив спитати у вас.
- Ваш слуга, мабуть, учора добре набрався, от його на п’яну голову чорти переслідують, сам перелякався, ще й хоче вас налякати.
- Вибачте, що потурбував, мабуть воно так і було, чого тільки п’яному не може показатися.
Тадеуш виходив з кімнати ще більше розтривожений, хоч ніяких ознак щодо нічної зустрічі з нападником він не побачив, та інтуїтивно відчував, що тут теж без їхньої участі не обійшлося. Під вечір біль у лівому плечі посилився і Тадеуш вирішив навідатися в місто до лікаря. Він осідлав коня, попередив сторожа, щоб був пильним, виїхав за ворота і побачив вдалині трьох вершників. “Хто це вештається навколо замку?” подумав Тадеуш і завернув коня в їх бік. Та не встиг кінь ступити декілька кроків, як вершники миттєво зникли за краєм мура і до Тадеуша донісся лиш тупіт кінських копит. Коли дістався того місця, вершники уже зникли в лісі. Збудженому вже не захотілося їхати до лікаря і він повернувся в замок.
- Що трапилося, чому ти повернувся? – спитала побачивши його дружина.
Тадеуш мовчки дивився на неї і метикував чи варто розповідати.
- Лиш виїхав за ворота замку, я помітив вдалині трьох незнайомих вершників, зразу мав намір під’їхати до них і вияснити, що вони тут роблять, а їх і слід простив. Нині до лікаря вже не поїду, занадто багато пригод, пошукай мазь і поклич Софійку, вона мені натре пошкоджене плече і зробить пов’язку.
Опівночі від нестерпного болю Тадеуш прокинувся. “Може у мене кістка в плечі переломлена” – стогнучи, він піднявся з ліжка і почав одягатися, у нього чомусь було неспокійно на душі. “Піду перевірю сторожу”, вирішив він і навшпиньки, щоб не розбудити дружину, вийшов зі спальні.
Направляючись до центральної брами замку, почув як біля неї велася суперечка, він вийняв з піхви шаблю і прискорив кроки. Наближаючись, все виразніше упізнавав заперечний голос сторожа.
- В чому справа, Михайле! Що це за люди в нічну пору біля тебе? – він забрав у нього ліхтаря і почав оглядати незнайомців. Та це ж наші постояльці! Що вам потрібно в такий пізній час, ви ж казали, що вночі нікуди не відлучаєтесь? – спитав він.
Один з них підняв руку, мабуть, це був умовний знак для його товаришів, щоб мовчали.
- Ми вирішили відправитися в Сігет, відвідати своїх родичів от і вирушили опівночі, щоб до наступного вечора бути на місці.
- Чому ж нікого не попередили, ви назовсім покидаєте замок?
- Та ні, скоро повернемося, за декілька днів будемо тут.
- Михайле, відчини їм браму, щасливої дороги, а де ще один ваш товариш?
- Він зостався в замку, йому щось нездоровиться.
Михайло відчинив ворота і прибульці зникли у темряві, лише доносився шурхіт ніг по кам’яній дорозі. Господар ще трохи затримався біля воріт доки не настала тиша, і пішов досипати.

З часом події, що відбулися в замку, почали забуватися, минуло вже більш як два місяці. Оскільки в маєтку давно не проводилися ніякі церемоніали, Тадеуш вирішив запросити знайоме панство на бал. Коли його запитували - на честь якої події вирішив влаштувати розвагу, жартував, що кішка народила котенят і цю важливу подію необхідно обов’язково відзначити, і то найгучніше. Ніхто навіть і не здогадувався, що причиною була його дочка Софійка, настала пора одруження, час їй завести свою сім’ю. Прихильників мала багато, але як вгадати, щоб, окрім коренів з пристойної та багатої родини, зять виявився ще й порядною і чесною людиною, це найбільше і непокоїло Белзецьких. Другим клопотом у нього було те чи співпадуть смаки його і дочки, він давно вже підібрав собі сватів, зараз лиш сушив голову, як переконати Софійку, щоб вони сподобалися і їй, тому і почав частіше влаштовувати бали.


У підготовці до церемоніалу непомітно летіли дні, майже щоденно велася бесіда щодо вишуканих страв, складалися списки, кого потрібно запросити та перелік закупівлі необхідних продуктів. Згодом все було улагоджено і пан Тадеуш зосередився на облаштуванні кімнат для бажаючих залишитися на ночівлю. Насваривши покоївку за безлад, що витав у одній з кімнат, він уже збирався у банкетний зал, як на порозі виник опришок Микола.
- Сервус, пане газдо, чому ви такі заклопотані, у вас що, кобила здохла?
- Миколо, твої жарти недоречні, чого прийшов, що треба?
- Прийшов по тому питанню, що – с ти самі запросили. Зразу кажу, що ми до того не причетні і нас не менше, чим вас, пане, цікавить - хто ж то тут поряд з нами появився. Хочемо у вас зупинитися і добре приглядітися до тих румунів. Якщо дізнаємося, що то їх рук справа, негідників холера візьме. Я не сам, зі мною ще два легіні, ви, я бачу, нам “дуже раді!”
- Радий, не радий, а якщо правду сказати, то ви, хлопці зараз мені зайві, хоч сам вас запросив.
- А що скоїлося, що ви, паноньку, нині такий не привітний?
- Я чекаю до себе поважних гостей і зараз ніякими іншими справами не займаюся.
- І коли це буде, пане Тадеуше?
- На тому тижні в неділю.
- Тоді ми вам багато клопоту не завдамо, хочете - вас охоронятимемо, а ні, то у п’ятницю вранці наш слід простине, то що приймаєте нас чи ні?
- Що маю з вами робити, хлопці ви не погані, хоч не вчасно прийшли та заради мене, вже якось прилаштую, ходімо зі мною.
Завжди, як заявлялися до нього опришки, він їх зустрічав і влаштовував особисто, просив, щоб не признавалися хто вони, на запитання відповідали “робітники – найманці”, сам від родини і слуг теж приховував. Пан Тадеуш пропустив повз себе опришка Миколу і вийшли у двір. Збоку він побачив ще двох віком, мабуть не більше двадцяти шести років. Хоч не дуже розбирався у чоловічій вроді, та глянувши на одного з них, у нього виник подив: за все своє життя не бачив чогось подібного, у нього закралася думка, що цей молодик, окрім природної вроди, володіє ще якимись чарами і аж ніяк не схожий на звичайного опришка, занадто багато вишуканих манер у його поведінці і привітався не так, як його супутник, і дорогу уступив йому манери в його поведінці змахували на панські. Опришок Микола, котрий знав, яке враження на оточуючих справляє його побратим, повідомив, що цього юнака звати Ярославом, а що поряд - Василем. Пан Тадеуш ще раз зміряв згори до низу Ярослава, щось йому підказувало, що з цим опришком він зустрінеться ще не один раз.

Ранком прокинувшись від проникних сонячних променів, які засліпили щойно розплющені очі, Софійка вирішила не порушувати давно вже запроваджену традицію - допомагати служниці доглядати клумбу, почала одягатися. Квіти дуже любила і поратися з ними доставляло їй задоволення. Вона зайшла в допоміжне приміщення, взяла поливальницю і почала гукати Оленку, яка чомусь запізнювалася.
“Доки з’явиться служниця, піду наберу води”, - вирішила дівчина. Вона підійшла до джерела і побачила напівголих парубків, що умивалися джерельною водою. Софійка вже хотіла повернутися назад, як один з них звернувся до неї:
- Панночко, вам води? Дайте сюди я зачерпну.
Дівчина глянула на нього і розгубилася, перед нею стояв вродливий юнак, їй ввижалося, що його очі проникали у все її єство, вона приросла до землі наче паралізована, не могла ступити і кроку. “Що це зі мною?” - подумала Софійка. Дівчина мовчки поставила лійку на землю і поспішила до квітників.
- Софійко, де поливальниця? – спитала, побачивши її, служниця.
- Он там, - відповіла дівчина і показала рукою в бік джерела.
- Вона в мене, з водою, несу її вам!
До них наближався той самий опришок, який справив на неї таке враження, дівчина дещо оговталася і відверто зосередила на ньому свій погляд. “ А він дійсно красень, у нас ще ні разу не появлявся, звідки він тут узявся?” Незнайомець підійшов, привітався з служницею, назвавши її по імені, подав поливальницю і повернувся назад до джерела.
- Оленко, хто цей парубок, я раніше його тут не бачила, звідки він тебе знає?
- Ти і не могла його бачити, це опришок Славко, кажуть, що він син коломийського дідича, колишній офіцер війська польського, примкнув до нащадків Довбуша опришків і розгулює горами разом з ними. Його побратим розповідав мені, що Славків батько все життя мріяв, щоб його син став офіцером. Заради цієї мети розпродав майже всю свою землю і частину маєтків, і таки домігся свого, йому допоміг один варшавський пан, виходець з Коломиї. Спочатку Славко поступив до Краківського університету, а пізніше - отримав офіцерський чин. Мій Василь каже, що вони його дуже цінують за корисні поради під час сутичок з урядовими військами, разом мандрують горами переховуючись, а в такі місця, як наші, рідко коли приходять. Твій батько думає, що то найманці, він не знає, що мені відомо хто вони. Я одного разу схотіла йому сказати, та він не дав мені і рота розкрити.
- А що спонукало його покинути службу і блукати горами без кола і двора?
- Сам він ще не встиг одружитися, подейкують, що Славка несправедливо образив якийсь великий пан – військовик, і він не втримався, добряче віддубасив свого кривдника, за що його хотіли віддати під суд - от він і врятувався втечею.
Софійка намагалася приховати від служниці враження , яке справив на неї колишній офіцер – опришок, і перевела розмову в інше русло, однак невимушено повертала голову у бік джерела і крадькома продовжувала спостерігати за опришками.
Наступного дня Софійка прокинулася і відчула, що їй чогось не вистачає, вона підійшла до дзеркала, причепурилася і вийшла на подвір’я. Ще не усвідомивши куди тримає напрям, як опинилася біля джерела. Там не було нікого. Вона опустилася на коліна, рукою зачерпнула воду і почала умиватися. Ще деякий час не полишала цього місця надіючись, що побачить тут вчорашніх відвідувачів, та даремно, ніхто так і не з’явився. Щоб більш детально дізнатись про них, вона вирішила розпитати у батька. У його робочому кабінеті було пусто, тоді вона попрямувала до конюшні.
- Доброго ранку, татечку, ти кудись збираєшся їхати?
- Сьогодні ні, перевіряю чи коні доглянуті.
- Учора, коли я поливала квіти, біля джерела зустріла чужих чоловіків, звідки вони у нас появилися, раніше я їх у нас не бачила?
- То мої давні знайомі, найманці, вони інколи стають мені у пригоді, а запросив їх я, хочу щоб допомогли знайти злочинців. В жандармерії уже заспокоїлися і перестали займатися цією справою, а я прагну захистити вас від непередбачуваного і спіймати когось із них.
- Вони довго будуть у нашому замку?
- Біля тижня, - батько змінив тему, - ти готова приймати панство, яких ми запросили на бал?
- Як завжди!
- Надіюся, що все відбудеться без пригод, ми будемо розважати гостей, а опришки в цей час будуть нас охороняти, увечері прийде ще п’ятеро їх побратимів, слуги не повинні знати, що я викликав їх для охорони замку, для них вони мої робітники. Завтра навмисне пошлю їх на сінокіс, заодно і сіно для худоби на зиму запасу. Дочко, попередь Олену, завтра вона повинна віднести косарям обід.
Дівчина і не надіялася, що батько признається їй хто ті чоловіки і була здивована відвертістю батька.
- Татусю, а можна і мені піти з нею, - Софійка у батька відпрошувалася, а сама в душі раділа, що буде мати можливість зустрітися з тим незнайомцем - опришком. Волею – неволею її думки періодично зупинялися на ньому. Таких гарних і статних тут у замку не часто можна зустріти.
- Ну що ж, розвійся трішки, я не заперечую.
Не встиг батько висловитися до кінця, як Софійка, випаливши “тату я піду!”, спішила до Оленки передати розпорядження батька і попередити, щоб та не забула про неї, оскільки батько дозволив і їй.

Наступного дня зранку Софійка вже була у конюшні і попросила осідлати двох коней, “відвезти разом з Оленкою обід косарям”, пояснила вона конюху. Доки служниця разом з кухаркою готували страву, дівчина порпалася у своєму гардеробі і прикидала у що їй одягтися, щоб справити на парубка враження. Остаточно зупинилася на одязі для вершника, якого їй нещодавно придбав батько побувавши у Станіславові. Вишуканий кафтан – кітель і галіфе ще більше підкреслювали її статну фігуру і привабливість. Повертівшись декілька хвилин перед дзеркалом, вона залишилася задоволена своїм вибором. Дівчина ще не знала, що і Ярославові, який вперше її побачив, Софійка припала до душі. Спочатку запевняв себе, мов просто так, та потім відчув, що це щось набагато більше і вразливіше, навіть побратими помітили, що опришок різко змінився, став чомусь мовчазнішим, де тільки його веселість поділася. Про якісь серйозні наміри він навіть не мріяв “де старий мазур дозволить йому дружити з донькою та ще й з такою вродливою і багатою ”. Та парубкове молоде серце цього аргументу і слухати не хотіло – прагнуло палкого кохання.
У цей спекотний липневий день Софійка вже жалкувала, що так одяглася, хоч сонце періодично ховалося за хмарами та це не рятувало. На відміну від неї, Оленка у вишитій кофті і сатиновій спідниці почувала себе набагато краще. Невдовзі вони опинилися в прохолодному лісі і Софійка з полегшенням зітхнула, тепер їй спека ніпочому. Дзвін коси, що долинув до них, сповіщав про закінчення їхньої мандрівки, розпочиналися вкриті буйними травами альпійські луги.
- Боже помагай вам! – привіталася першою служниця, - Ми вам обід привезли, ще не зголодніли? – звернулася до них Оленка.
- Дякуємо, най Бог і вам допомагає! Так собі, напівголодні, доки накриєш скатертину, встигнемо покласти два вали, а тоді і приймемося за обід.
Служниця витягла з кошика обрус і під крислатим явором почала його розстеляти і виставляти посуд. Софійка мовчки спостерігала, як та виймала з кошика страву і крадькома, час від часу зиркала на Ярослава. Засмаглий, напівголий юнак в роботі їй ще більше подобався та стежила за ним так, щоб він цього не помітив. Не встигла Оленка до кінця приготувати обід, як раптово дмухнув сильний вітер і перевернув жбан з водою, дівчина, наче птаха, нахилилася над розставленим посудом і руками утримувала все, що могла.
- Софійко допоможи, будь ласка, а то вітер їжу переверне і косарі залишаться без обіду.
Софійка швидко нагнулася і намагалася утримати вказані служницею баняки. Вітер не вщухав, з набіглої хмари полився сильний дощ. Косарі, рятуючи свій одяг від дощу, хапали під пахву і бігли ховатися під густе листя дерева.
- Ба, і панночка тут! – вимовив Ярослав так, ніби до цього він її не бачив.
- Доки дощ перестане, обідайте хлопці, - запропонувала їм служниця, - вона підняла голову вверх, - он дощова хмара вже віддаляється від нас, скоро і дощ перестане, а с – в – і- жо стало!
Косарі, озброївшись дерев’яними ложками, сьорбали приправлений чебрецем борщ, а Софійка, щоб не звертати на себе увагу, не дивлячись на те, що дощ ще не перестав, попрямувала до сусіднього бука під яким були на прив’язі коні. В цей час вона почувалася ніяко, їй ввижалося, що Ярослав знає, чому вона тут опинилася, а дівчині не хотілося, щоб здогадався, що вона не байдужа до нього і рятується втечею. Та виявилося, що Оленці тільки цього й треба, вся увага парубків зосередилася на ній, час від часу з кожним жартом всі дружньо сміялися. Чим голосніше вони реготали, тим більше Софійка почувала себе серед них чужою, хотіла чимшвидше опинитися вдома, її переслідувала думка, що вона виставила себе на посміховисько, хоч для цього ніхто і жодного натяку не подав. Косарі вже пообідали, та служниці в компанії парубків подобалося, складати в кошика порожній посуд і не збиралася.
- Оленко, нам вже пора повертатися додому!
- Добре, панно Софійко, я миттю! – і вона почала збирати посуд. Поки побратими кресалом здобували вогонь, Ярослав, який на відміну не палив, вирішив дещо розпитати служницю про Софійку.
- Оленко, за дочкою твого господаря, мабуть, гасає цілий табун прихильників, така красна і статна десь не одному голову запаморочила.
- О, тут їй рівних в нашій окрузі немає, а ти чому питаєш, що і твоє око на неї лягло?
- Та просто так питаю, із – за цікавості.
- Знаю, яка у вас хлопів цікавість, та вимушена тебе розчарувати, цей горішок не для твоїх зубів і не мрій, Славцю.
Хоч розмовляли між собою тихо та окремі слова Софійка таки вловила, розмову ведуть про неї і, щоб перервати, вона приспішила.
- Їдьмо вже Оленко, ми й так затрималися.
Ярослав всупереч волі служниці, взяв кошика і попрямував до Софійки.
- Панночко, може вам допомогти забратися на коня?
- Дякую, сама управлюся.
На підтвердження своїх слів вона спритно опинилася в сідлі. Парубок відв’язав Оленчиного коня, допоміг служниці сісти, подав їй кошика і цмокнувши, долонею ляснув по кінському стегну і коні рушили. Лиш після того, як опинилися в лісі, до дівчини повернувся спокій. Надалі вона зареклася собі, що більше подібних вчинків, повторювати не буде, постарається не звертати уваги на цього опришка, який, мабуть, ніколи не буде визнаний рівним її родиною і аристократичним оточенням.
Наступного дня, не встигла Софійка прокинутися, як до неї хтось постукав. Дівчина невдоволено піднялася з ліжка, підійшла до дверей і спитала:
- Тату, ти?
- Ні, Софійко, це я, Оленка, мене послав якраз він, одягайся і йди до батька, він хоче тебе бачити.
- А що щось скоїлося, чому в таку рань?
- Ніби ні, мені особисто він нічого не сказав, іди скоріш - там і дізнаєшся.
Служниця віддалилася, а дівчина зайнялася ранковим туалетом. Батькову вдачу знала і спішила причепуритися, щоб його не роздратувати, страшенно не любив неохайності і спізнень.
- Татуську, доброго ранку, що трапилося, що ти мене з ліжка підняв?
- Як що? В неділю чекаємо гостей, серед них будуть і ті з котрими нам прийдеться породичатися, твій панич з батьками.
- Тату, мені ще зарано одружуватися, ви ж самі казали, що ще той час не настав.
- Так я вважав та, порадившись з мамою, свою думку змінив. Тобі незабаром дев’ятнадцятий, досить дівочити, нам хочеться, щоб ти своєму чоловікові і нам на радість, народила діточок. Так що будь готовою до відвертої розмови з майбутніми свекрами.
- Ти завжди кажеш, що право з ким одружуватися залишаєш за мною. Що вас припекло, що якраз на цьому балу повинні вирішити мою долю, мені Броніслав не зовсім подобається, я повинна зважити все “за” і “проти”, а тоді і повідомлю вам своє рішення.
- Ніщо окрім того, що тобі пора вже мати свою сім’ю та наша прихильність до твого нареченого. Оголоси своє рішення і станеш невісткою досить багатої родини, з ними ти горя не будеш знати.
- А якщо я відмовлюся?
- Ти нас дуже засмутиш, я не хотів би цього! Іди і все, що я тобі сказав, добре обдумай, ти ще молода і життєві тонкощі до тебе прийдуть пізніше, покладися на нас.
Софійка невдоволена вийшла з кабінету і сама не помітила, як опинилася біля джерела. Напівроздягнені опришки обливалися холодною водою і періодично кректали від задоволення. Ярослав побачив дівчину першим.
- Панночко, ви чому самі ходите по воду, що не довіряєте свій служниці?
- Не грубіть, я завжди зранку полюбляю напитися чистої і холодної води.
- Я зараз, - парубок схопив кварту для годиться помив її, набрав води і подав дівчині.
- Дякую! – Софійка взяла кварту, їхні пальці торкнулися і вона відчула як від дотику по тілу розпливлося приємне тепло. “З Броніславом у мене такого не буває”, подумала дівчина і почала повільно пити воду не відводячи свого погляду з опришка. Побратими припинили приймати водну процедуру і мовчки спостерігали за парою і діалогом, що відбувався між ними. Відчуваючи на своїй персоні ласі чоловічі погляди, Софійка допила воду і не прощаючись попрямувала до флігеля. “Я пропав”, - майнуло у голові Ярослава. - “Ця гарна полячка мене з розуму зведе”. Лиш дівчина зникла за квітником, як побратими почали над ним глузувати, та він не сприймав жодного їхнього жарту, він весь був там – разом з нею.
 
Наші Друзі: Новини Львова