Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 27 травня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Сакура

Переглядів: 4268
Додано: 15.02.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Василь Бережний

САКУРА

Фантастична повість
--------------------------------------

Бокс, в якому мешкала Кьоко з своєю маленькою донькою, нагадував цвинтарну урну, покладену набік. Маленький коридорчик з умивальником, далі вузький прохід до покою, в якому заледве вмістилося ліжко, столик та двоє сидінь біля нього. Денне світло Кьоко вимикала лише тоді, коли вмощувалась з донькою спати. У вільний від роботи час вона, лежачи в постелі, поглядала на стіни і мріяла про те, що от би добре було навчитися малювати — тоді б вона вивела на оцій сірій штукатурці дерева, квіти, кущі… А на стелі, отам у кутку, намалювала б сонце. Може б, розступилися стіни, піднялася б угору стеля, і вона б забула, що приречена все життя гибіти під землею. Саме гибіти, бо Кьоко здавалось, що вона не живе, а відбуває якийсь строк.
— Ти навчишся малювати, Міка-тян?
Донька повертає до неї своє не по-дитячому серйозне обличчя, і мовчки хитає головою.
— Тоді намалюєш на стіні сакуру…
— А що це таке?
— Дуже гарне дерево, — мрійливо говорить Кьоко. — Весною воно цвіте біло-біло з рожевим відтінком…
— А мама бачила?
— Так. Я бачила сакуру, коли була ще така, як ти, маленька.
Кьоко починає згадувати, наче пливе човном у якусь маревну далеч, і чим довше вона розповідає доньці, тим більше виринає звідти образів з горішнього світу, втраченого токійцями. Тануть, прозорішають запони часу, вона бачить широку, всипану гравієм дорогу в парку Мейді, арку з товстелезних стовбурів, з яких знято лише кору, густолисті крони дерез, де пурхають птахи… Полискує вода в озері… Ситі золотисті риби…
— Коло того озера є лужок, а посеред нього росте сакура. — Кьоко натиснула кнопку, і на стіні засвітився циферблат — хвилини, години, день, місяць і рік. — Ну, от зараз вона, певне, починає цвісти…
Міка підсувається до мами ближче, слухає, не зводячи з неї чорних лискучих очей. Маленьке тільце її аж здригається від нервового напруження, вона, здається, і не дише, щоб не пропустити жодного маминого слова.
— Пригадую, з храму Мейді тато вів мене до озера — там можна було перепочити на лавочці, помилуватись рибою, яка підпливала до самісінького берега. Батько запалював сигарету, а я бігла до сакури. Я її дуже любила… Такий ніжний, ніжний цвіт… Що з тобою, Міка-тян?
Дитина заплакала, витирає кулачком очі. Кьоко пригортає її, легенько гладить чорний шовк волосся.
— Заспокойся… Ну, що тобі?
Міка схлипує:
— Я х-хочу до сак-кури-и…
— Не можна, дитинко, ще не можна. Унікум забороняє виходити на поверхню. Повітря там отруєне, розумієш? Дихнеш — і захворієш.
— А хто такий цей… Унікум-сан?
— Унікум? Це такий електронний мозок. Він дуже суворий, розумієш, в нього нічого людяного нема. Та ось прийде до нас Окуно-сан — розпитаєш.
— Він з ним знайомий?
— Так, добре знайомий. Окуно-сан працював з Унікумом. А коли з'явився наказ переселитися в підземелля, Унікум і його прогнав, бо навчився обходитись без людей.
Міка-тян стихає, потім шепоче:
— А сакура — жива чи картинка?
— Жива. Купається в сонці, а як зацвіте — аж сміється!
— Я хочу побачити її…
— Ну, от яка ти, доню… Треба почекати…
Зазвучала тиха мелодія виклику. Кьоко підвелася, звичним жестом торкнулася волосся, поправила на грудях халат і ввімкнула комунікаційний апарат. Як і передчувала, з овального екранчика на неї поглянуло обличчя Окуно Тадасі.
Звичайне обличчя вже немолодого чоловіка, але чимось воно хвилює Кьоко — може, замисленим поглядом збільшених окулярами очей? Десь у тайниках душі молода жінка відчуває, що візити Окуно Тадасі пояснюються не лише близьким сусідством і самотністю інженера. Та зрештою вияв симпатії в цьому суворо регламентованому світі хіба це не дарунок неба? І вона відповідає сусідові стриманою взаємністю.
— Драстуйте, Кьоко-сан, — рівним голосом говорить Окуно Тадасі з екранчика.
— Драстуйте, Окуно-сан, — всміхається Кьоко.
— У вас все гаразд? Міка-тян здорова?
— Трохи вередує, щось на неї находить.
— О, це погано, зараз я зайду, ми з нею поговоримо. Дозволите, Кьоко-сан?
— Прошу, заходьте.
Окуно Тадасі й Міка — друзі. Він завжди бере її на руки, розповідає всякі цікаві історії. От тільки ніколи не сміється. Наче знає щось таке потаємне, таке складне, що інші люди не можуть того осягнути, а він носить те в собі, не можучи ні з ким поділитися. Одного разу Кьоко заговорила про це, і в її голосі було багато співчуття. Окуно-сан зітхнув, похитав головою: «Навпаки, якраз навпаки. Мене гнітить незнання. Мусив би знати, чому так сталося, а от не знаю…»
Сьогодні маленька Міка не просила розповісти казку, її цікавив Унікум-сан. Чому він такий злий, що примушує людей жити під землею?
Окуно посадовив малу на коліна і, поглядаючи на Кьоко, почав розповідати.
Давно колись у Токіо збудували електроннообчислювальну машину для керівництва залізницями, а згодом і всім транспортом; з часом ту машину все вдосконалювали, підключали до неї одну за одною інші галузі промисловості та народного господарства. Спорудили для цього електронного центру велетенську, діаметром тисяча метрів, кулю, яка наполовину сидить у землі. До цієї кулі звідусюди тягнуться кабелі-нерви, вона керує всім виробництвом, провадить наукові дослідження, хіба це не мозок? А через те, що такої системи немає ніде, окрім Токіо, що вона унікальна, її назвали Унікумом.
Хоча Міка майже нічого не розуміла з того, про що розповідав Окуно-сан, сиділа тихо й уважно слухала. Розповідь, мабуть, більше адресувалася її мамі, а може, інженер просто міркував уголос, щоб і самому розібратися в ситуації.
— Це щастя, що Унікум вчасно помітив загрозу нашому життю й поселив нас у надрах землі, дав такий надійний захисток.
— Окуно-сан вдоволений цим захистком? — прохопилася Кьоко, пильно поглянувши йому в вічі.
Тадасі розгубився і в першу мить не знав, що сказати. Невже й вона з тих, що ото вимагають: «Неба і сонця»? Чи, може… провокація? Адже за такі думки… Цікаво, чи тут не ввімкнуто магнітозапису?.. Хоча, власне, з її запитання ще нічого не випливає…
Кинув погляд на її бліде обличчя — красуня! — і острах та побоювання одразу зникли. Зітхнув і розважливо сказав:
— Ну, знаєте, Кьоко-сан, як на це подивитися… Рівень жорсткої радіації в атмосфері — смертельний для людей…
— Але ж міг бути інший шлях, інше розв'язання проблеми! — Кьоко підвелася, випросталась.
«Це на неї щось найшло, — подумав Окуно Тадасі. — А казала про малу…»
— Який інший варіант? — спитав.
— Ну, хоча б… Коли вже це такий унікальний розум, то чому він не знайшов способу нейтралізувати радіацію? Загнати людей під землю — для цього не потрібно було напружувати свої електронні синапси! — В її голосі чулося не тільки роздратування, а й іронія, насмішка.
— Унікум досліджує, аналізує, шукає. Це не така проста проблема, як вам здається. А переселення — тимчасовий, запобіжний захід.
— Друге покоління живе під землею! — Кьоко розпалилася, на блідих щоках з'явились рум'янці, очі заблищали. Трохи помовчала, оглядаючи його знічену постать, а тоді випалила: — Ми хочемо неба і сонця!
Неначе гримнув електричний розряд — ось воно те, про що здогадувався й чого побоювався Окуно Тадасі: Кьоко належить до підпільного руху… Яка наївність — протестувати проти Електронного Мозку! Ніби ця науково-технічна система стала якимось узурпатором…
Окуно Тадасі поставив дівчинку на підлогу, мовчки встав і, ще більше сутулячись, рушив до дверей. Дитина кинулась до нього, вхопила за поли піджака і спитала:
— Окуно-сан, а чому Унікум такий нехороший? Окуно вийняв з кишені кілька цукерок.
— Ось тобі від дідуся Унікума. Він добрий, він піклується про дітей…
Виходячи, кивнув на прощання, господиня теж мовчки вклонилася, кинувши на нього зухвало-відчайдушний погляд, і Окуно Тадасі зрозумів, що ця жінка вже нічого не боїться.
Минуло кілька днів (дні і ночі в підземеллях розрізняли за інтенсивністю освітлення тунелів, сигналами про закінчення роботи тощо), і Окуно Тадасі відчув, що йому бракує товариства Кьоко. Повернувшись із служби, нудився, безцільно тупцяв у своєму боксі. Кьоко турбувала уяву, притягувала думки. То уявлялися її щоки з продовгуватими ямками навскіс, то спливала її усмішка, то вчувався її грудний голос: «Ми хочемо неба і сонця!» Кьоко-сан… Може, вона думає, що він сповістить про неї в КС?[1] Ех, не знає вона його…
Окуно Тадасі сам собі не наважувався признатись, що пристрасно бажає, щоб Кьоко полюбила його. Старий парубок, він не зазнав справжнього почуття, але здогадувався, що воно можливе, що навіть в їхню жорстоку епоху воно не зникло. Здогадувався і… чекав. Краса Кьоко якось ніби паралізувала його волю, і він не наважувався заговорити про свої почуття чи хоча б натякнути їй. А тепер, після такої небезпечної розмови… тунель, що з'єднував їхні житла, завалено страхом і підозріливістю. В тісних підземеллях люди ще дужче роз'єдналися, віддалилися, кожен лишається наодинці з собою…
Заклавши руки за спину, Окуно кружляв по м'якому синтетичному килиму, думаючи про ніщо, тобто зовсім не думаючи. Навіть коли зазвучала музика виклику, продовжував машинально ходити від столика до дверей ванної кімнати. Потім знехотя торкнувся кнопки апарата. Та тільки поглянув на екран — одразу стрепенувся. Кьоко! На нього дивилася Кьоко! Навіть не зауважив, що сусідка дуже стривожена, що її обличчя аж потемніло.
— Чи не могли б ви, Окуно-сан, завітати на хвилинку? — звернулась до нього Кьоко. — Якщо, звичайно, маєте час.
— Маю, маю, — закивав головою інженер. — Зараз прийду.
Коли Окуно зайшов до Кьоко, вона плакала. Витирала хусточкою очі, та сльози не переставали бігти.
— Що трапилось, Кьоко-сан?
— Міка-тян… Міка-тян зникла…
— Міка-тян?
Тільки тепер він зауважив, що малої не видно в боксі.
— Я повернулась з роботи — її нема. Подумала, може, у вас — ви пробачте, Окуно-сан, що потурбувала…
— Ні, до мене вона не заглядала. Де ж вона може бути? Та ви заспокойтесь, Кьоко-сан, ніде вона не дінеться. Може, в котрої з подруг?
— Я зв'язувалась — її ніде нема.
— Ну, як це — «ніде»?
Окуно підійшов до Кьоко впритул і поклав руку їй на плече, бажаючи заспокоїти. Але жінка раптом припала до нього, і плечі її почали здригатися ще дужче.
— Ну, не треба так… Заспокойтеся, Кьоко-сан… — Він почав гладити їй голову, як дитині. — Знайдемо, зараз ми її знайдемо… А може, й сама ось прийде… — Обоє поглянули на двері, ніби саме цієї миті Міка могла їх одхилити. Кьоко схлипнула і стишилась. Сіла просто на постіль, випроставши ноги.
— В останні дні вона була якась не така, як завжди, — задумлива, мовчазна. Часто блукала по тунелях… Я передчувала: щось станеться, от і сталось…
Загадала загадку мала! Окуно міркував уголос, прикидав, аналізував різні варіанти. Кьоко не полишала думка про нещасний випадок, і вона знову починала плакати. Окуно Тадасі заспокоював, як міг, а потім запропонував піти на пошуки.
Кьоко із вдячністю поглянула на нього, пішла за ширмочку і швидко перевдяглася в кімоно.
Головний тунель, незважаючи на те, що вже була пізня година, повнився шумом і гамом. Рухомі доріжки несли кудись тисячі людей, лунала музика транзисторів, фільмових реклам, і все це через кожну хвилину покривав гуркіт електропоїздів, що пролітали за невисокою легкою загорожею. Хіба в цьому тлумі знайдеш дитину? Кьоко прихилилася до Окуно Тадасі, наче й сама боялася загубитися в безконечному людському потоці.
— Маленька моя вишенька… — шепотіла Кьоко. — Ой, горе…
— А де вона останнім часом блукала? — спитав Окуно.
— Побіля станції Мейді.
Подалися туди. Зійшли із стрічки тротуару на бетонований перон.
Станція нічим особливим не примітна. Сірі стіни з рекламними плакатами і схемами ліній метро. Перехід на другий бік попід колією.
— І часто вона сюди приходила? — озирнувся навколо Окуно.
— Частенько.
— Що її тут приваблювало — не казала?
Кьоко зупинилась, приклала пальці до губів.
— Заждіть, Окуно-сан… Я їй часто розповідала про сакуру… Міка все допитувалась… З цієї станції колись був вихід до саду Мейді. А там — сакура…
— І ви допускаєте, що Міка-тян могла…
— А що? — Страшна здогадка блиснула в очах Кьоко. — Це ж дитина!
Окуно Тадасі довго стояв мовчки. Якщо мала якимось чудом вибралася на поверхню… то яке чудо зможе врятувати її? Вона вже одержала безліч рентгенів… Але де вона знайшла вихід?
Пішли до сходів, якими токійці колись заходили до станції. Тепер прохід тут перекрито пластиковим щитом — Окуно добре це знає. Шкода, що тут темно, певне, можна б було помітити сліди в поросі…
— Окуно-сан! — скрикнула Кьоко, стиснувши йому ліктя. — Он, погляньте…
Тадасі підвів голову і побачив щілину. Вузенька тьмава вертикаль відділяє щит від чотиригранної колони. Відсунуто!
Зійшли на кілька сходинок і виразно відчули потік повітря. Окуно кинувся вгору, притиснув долоні до щита і легко присунув його до колони — перепинив потік отруєного радіацією повітря. Обіперся спиною об щит, чомусь провів долонею по обличчю. Кьоко підійшла до нього впритул, аж він відчув її гаряче дихання.
— Пустіть, Окуно-сан, я піду за нею…
Розкинув руки, заступаючи їй дорогу:
— Божевільна! Загинеш!
— Ну й що? — навдивовижу спокійно обізвалась Кьоко. — Разом з нею… моєю вишенькою… А нащо мені це довічне ув'язнення? Пустіть…
— Не пущу! Треба взяти респіратори… Кьоко-сан, респіратори!
Вона стиснула йому плечі, намагаючись відштовхнути вбік:
— Я бігом! Ухоплю її на руки… Тадасі-сан, кожна мить дорога!
— Ну, тоді от що — лишайся тут, я сам…
Окуно відсунув щита і кинувся в прохід — угору, на поверхню землі. Його обдало теплим, вологим повітрям, серце одчайдушно билося, і він подумав: «Невже це я? Безглуздя!»
Кьоко бігла слідом за ним, але ніяк не могла наздогнати.
Срібляста ніч вкутувала безлюдне місто — певне, десь там, за темною стіною парку, зійшов місяць. Була німа, непорушна тиша, і ці двоє не могли бодай сколихнути її, наче не ступали по гравію, що встеляє широку алею, а линули безтілесними тінями.
Кьоко таки наздогнала Окуно, простягла йому руку, і він з готовністю взяв її, ніби чекав цього. Ішли мовчки, притулившись одне до одного. І ця алея, і темні хащі обабіч, і висока арка, складена з величезних стовбурів, — усе було, як уві сні. Кьоко здавалося, що вона вже переживала це в якомусь маренні.
— Окуно-сан…
Він повертає голову і мовчки дивиться на її витончений профіль, якесь невиразне, але до щему хвилююче почуття охоплює все його єство.
— Окуно-сан…
Він обережно стискує її ніжну долоню, шепоче:
— Тихо, тихо, Кьоко-сан…
Шепоче і думає: яким числовим кодом і хто зміг би передати оцей, саме оцей стан душі?
Попереду забовваніли розмиті сутінками контури легких храмових будівель. Окуно Тадасі вийняв блокнота, написав кілька ієрогліфів. Одірвавши аркушик, підійшов до найближчого куща і примостив його між гілками. Кьоко все це спостерігала мовчки, а коли папірець забілів на темному тлі дерев, спитала:
— Нащо це ви, Окуно-сан?
— То молитва.
Неширока доріжка повела їх у гущавину, йшли, знову взявшись за руки, дослухаючись нічних шерхотів.
 
Наші Друзі: Новини Львова