Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 17 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Під крижаним щитом

Переглядів: 6876
Додано: 15.02.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Василь Бережний

ПІД КРИЖАНИМ ЩИТОМ

Фантастична повість
--------------------------------------

«…Звістка про це відкриття блискавично облетіла планету. Інтернаціональна Рада одностайно прийняла розгорнуту ухвалу про Антарктиду, а також вжила запобіжних заходів стосовно навколосонячного простору.. »
(З відеострічки «Хроніка-2300»)


І


Никифор дивився, як вона поспішає до свого апарата, — ноги в чорних панчохах, червона курточка, — дивився й не міг зібратися з думками. Все переплуталося в голові, то вже були не думки, а емоції, якісь дикі почування. Тлум, галас, крик… З острахом і з якоюсь щемливою насолодою він відчув, що втрачає контроль над собою.
— Клар-о!
Хрипкий вигук упав на притолочену траву. Вона почула, але не обернулася, не відповіла. Боїться?.. Так, вона злякалась, боїться його! Йому пересохло в горлі.
— Клар-о! Зажди!
Зірвався з місця, немовби його підкинуло пружиною, кинувся навздогін. Червона курточка мерехтіла серед зелені, не зупинялася. Ах, так, ну гаразд!.. Густа висока трава хапала за черевики, та він мчав, далеко викидаючи ноги вперед. Щось було в ньому дике, інстинктивне. Наздогнати, хай хоч що вхопити за тендітні плечі… О, тоді не буде в її очах сміху. Знатиме, як сміятися!
Відстань між ними скорочувалась, але й до апарата їй було недалечко — хвилина–друга, і вона вскочить у відкритий люк. Тоді він упав, пірнув у траву. Клара озирнулась і, не побачивши його, зупинилась, наледве переводячи подих. Певне, її зацікавило: де він дівся? А він плазом, плазом по землі та як схопиться! Клара скрикнула і кинулася чимдуж до апарата. Та він ближче тепер був до неї, ніж рятівний «Парасоль»; вже його тінь упала їй під ноги. Дівчина напружує останні сили, але він таки наздоганяє! І в цю мить Клара впала йому під ноги. Чи послизнулась, чи навмисне, але, падаючи, згорнулась в клубочок, і коли Нихифор полетів сторчголов, одразу скочила і за мить опинилася в апараті. Клацнула плита люка, забринів антигравітатор, і «Парасоль» шугнув у небо.
Спочатку Никифор не збагнув, що сталося. Потім лютим оком зиркнув угору, на «Парасоль» — пальці вирвали жмут трави. Ех! Ну, нічого, не втечеш! Кинувся до свого апарата — хіба ж не знає, куди вона подасться? Звичайно, до своєї вілли. їй і на думку не спало, що він наважиться вдертися туди без її дозволу. А нащо йому дозвіл? Він сам собі дозволяє… Він доб'ється свого!
Лють, дика лють не полишала юнака й на мить. Женучи свого апарата по найкоротшій лінії до Клариної вілли, черкаючись об верховіття дерев. Никифор мав на думці одне: зловити Клару в свої руки, побачити, як в її зіницях проступає жах…
Так воно й вийшло: доки вона ширяла десь у високості, Никифор спустився коло її вілли, поставив апарат у вечірній тіні палісадника й прокрався на веранду.
— Клари немає вдома. — Никифор аж здригнувся від несподіванки. Оці ще електронні пенати! Може, вимкнути? Ні, не треба, це її може насторожити.
— Гаразд, я почекаю, — сказав якомога спокійніше і додав: — Никифор Ярковий. — Пройшов у хол, присів навпроти входу. Оце буде для неї несподіванка!
Осатанів юнак, тамує лють, стискуючи кулаки, важко дихає, хмурить брови, пробуравлює очима прозору призму дворика. Зловтіха розпирає йому серце: хіба ж вона сподівається на таку зустріч? Авжеж, що ні. Утекла, випурхнула з його рук, відштовхнула, образила, їй, бач, нема про що говорити з ним… Зажди, моя пташко, ти ще відчуєш, яке то шалене Никифорове кохання! Самолюбство?.. Пиха?.. Гордощі?.. Нехай. Раз на світі живеш! Багато дівчат? А я вибрав тебе, тільки тебе…
Довго довелося сидіти хлопцеві камінцем, хвилини здавалися годинами. Нарешті вона прилетіла. Іде… Червону куртку в руці несе. Жарко? Хода в'яла, на обличчі втома, але ніякої настороженості. Іди вже, підходь ближче!
Та раптом обізвалися пенати:
— Никифор Ярковий чекає в холі!..
Що тут сталося з нею! Здригнулася, завмерла, мабуть, не повірила своїм вухам. А коли вздріла його у дверях, всміхнулась якось безпорадно, по-дитячому; миттю в його свідомості промайнув жаль до неї. Може, облишити? Ні, вона мусить, мусить відчути! Кров шугнула йому до скронь, забурхала в усьому тілі.
— Ник, чого тобі?
Ага, пополотніла, злякалася?
— Схаменися, Ник!
Вхопив її за плечі.
— Так, значить, нема про що говорити?
— Пусти, гидота!
Несподівано вона розмахнулась і вдарила його по щоці. Цього він аж ніяк не сподівався. Відсмикнув руки, закліпав довгими віями, роззявив рота.
— І з отакою нікчемою я була знайома! — не втрималась Клара. — Ти усвідомлюєш, що став на шлях злочину? Особа недоторкана, житло недоторкане — знаєш?
Никифор струсив із себе миттєве заціпеніння, випнув груди:
— Усвідомлюю, все усвідомлюю і знаю!
Його руки знову потяглися до неї. Клара зненацька кинула свою куртку йому на голову — як на бичка в стародавніх фільмах — і відскочила. Наче клубок вогню, він пожбурив ту куртку собі під ноги, кинувся до дівчини.
— Злочинець! — закричала Клара, вбігши в помешкання.
І пенати одразу ж оголосили:
— До житла сімнадцять — сімнадцять «А», сектор «П» вдерся злочинець. До житла сімнадцять…
Зачувши цей механічний голос, юнак підбіг до пульта, люто смикнув білий важельок живлення — голос урвався. Тепер вілла була вимкнута із спільної сітки (острівець, загублений в океані!), можна безборонно зігнати лють. Та Клара спритна дівчина, вислизає з рук, стрибає, наче кішка, гасає з кімнати в кімнату, з поверху на поверх, турляє йому під ноги меблю, а тут ще посутеніло — Никифор сторчакував, набив собі гулі, але зупинитися не міг. Захеканий не так від утоми, як від люті, він навіть не помітив, що спалахнуло світло. Перебігши через залу, побачив: Клара зупинилася, стоїть в сусідній кімнаті. Кинувся у дверний прохід і з розгону вдарився об прозору стінку. Що це? Побіг до других дверей — там теж стіна, до вікон — стіна! Озирнувся навколо — підходять незнайомі люди і крізь прозорі стіни дивляться на нього. Збагнув: довкруж нього опущений протипожежний захист! Тепер він у прозорому, герметично закритому ящику. Як же це? Хто ж увімкнув?
Почав гатити кулаками в стіну, а люди на тому боці стояли й дивилися — зосереджені погляди, похмурі лиця. Никифор вгамувався — борсатися просто смішно. Сів на підлогу. Що ж тепер буде? Безпорадно зиркав навкруги і зненацька відчув холодок страху: він же тут задихнеться, коли не випустять! Підвівся і, підійшовши до тих дверей, за якими стояла Клара, гукнув:
— Тепер можеш не боятися…
Здумав, що голосу ж його там не чують, і почав жестикулювати, мовляв, не бійся, випусти.
Клара щось сказала, певне, дала наказ пенатам, і прозорі стіни з легким шурхотом піднялися вгору. Никифор ступнув до неї, щось бурмочучи, але вона одвернулась. Похнюпився і підтюпцем подався до виходу, а люди осудливо дивилися вслід, і палючий сором проймав його наскрізь. Яка ганьба! В їхній комуні вже, мабуть, років із двадцять не траплялося найменшого злочину, а він вчинив замах на особу, знехтував законом співжиття… Дикість!
Плутаючи ногами, перейшов дворик, мимо басейну доплівся до стемнілих кущів і забрався в апарат. Це ж доведеться відповідати перед усією комуною… Злочинець! А як реагуватимуть рідні? І їм же ганьба: син — злочинець! Запустив апарата, піднявся над садом, у нерішучості повис над гіллям, а тоді шугнув у потемніле небо.


II


Чим вище здіймався над землею, тим більше розросталася на обрії заграва заходу. Але щоб вибратися із земної тіні і захопити сонця, потрібні довгі години втомливого польоту — на це у Никифора не вистачило духу. На висоті десь біля шести кілометрів поклав свого «Електрона» в дрейф, щоб трохи відпочити і зміркувати, куди податися. Додому? Але батько й мати, звичайно, одразу вимагатимуть привселюдного каяття — з усіх екранів комуни він сам мусить проголосити собі ганьбу! А за що, власне? Чому він мусить себе ганити? Ну, припустімо, поводився не зовсім етично, можливо, навіть зовсім неетично, але ж це… кохання!
Никифор довгенько марудився із такими міркуваннями, хотів хоч перед собою, перед своїм сумлінням виправдатися. Та хіба себе обдуриш? З глибини свідомості, хоч як її не глуши, виринала думка: вчинив замах на честь дівчини — хіба це не тяжкий злочин? «А вона таки оригінальна, незвичайна дівчина. Ех, не стримався, відпустив гальма. А тепер втратив назавжди… А побачить вона мене на екрані, зганьбленого, приниженого, жалюгідного, що подумає? Яке почуття в неї з'явиться? Презирство, огида. Ні, ні, хай що завгодно, тільки не це! Я доведу, що… І їй, і всім доведу…»
І сам не знав, що саме доведе — чи своє почуття до Клари, чи просто впертість. Колись, хоча б у двадцятому столітті, злочинців ізолювали (важко навіть уявити!), замикали в спеціальних приміщеннях. Брр… Добре, що він родився не в ті часи. А може, й недобре… Неясні образи напливали, снувалися, обволікали, як павутина, і в якийсь момент Никифор відчув, що похитується на спині волохатої тварини — тепло і м'яко, але куди він їде? І, виявляється, сидить він передом назад, опирається долонями об широкий круп тварини. Поглянувши через плече, побачив довгу морду і велике око; морда кивала вгору-вниз, спина похитувалась, і він зовсім не дивувався, що в такий спосіб кудись їде в надвечір'ї. Ворухнув рукою і відчув щось тверде — підлокітник сидіння. Прочумався, але деякий час його не покидало відчуття теплої спини тварини. Так, він бачив подібних тварин у фільмах, на картинах, але живих ще не доводилося. Дивина!
Никифор торкнув кнопку на підлокітнику, і сидіння плавно піднялося. Тепер міг дивитися в ілюмінатор, Але краси вечора не помічав — ні яскравих зірок, ні підсвічених місяцем хмар, ні розсипищ вогнів унизу. Навіть велетенський штучний супутник, що саме виткнувся з-за обрію — біле колесо з чотирма спицями, — не милував йому ока. Тільки й подумав: там же Гліб, з яким разом відбували практику на Місяці. О, як легко дихалося там, в штучній оптимальній атмосфері! Може, викликати Гліба?
Рука сама потяглася до шифрів екрана зв'язку. Ну, звичайно, викликати!
Обличчя друга на екрані якесь розгублене, навіть похмуре.
— Вітаю, Глібе! — якомога бадьорішим тоном звернувся Никифор.
Товаришеві очі, завжди веселі й привітні, повнилися досадою.
— А з чим тебе вітати? — після секунди мовчання обізвався Гліб. — Коли станеш перед очима комуни?
В голосі чувся холодок і відчуженість. Ні на яке співчуття нічого й сподіватися.
— Я ще не думав про це. — Никифор спохмурнів.
— А цього не можна відкладати! — і Гліб одразу ж вимкнувся; його обличчя розтануло на екрані, неначе було з тонюсінької криги. Бач, який друг…
Деякий час Никифор сидів зосереджений, підперши рукою підборіддя, дивився в ілюмінатор і нічого не бачив. Нарешті ввімкнув рушія — надумав побувати на Острові Музики і Розваг, за якусь там сотню кілометрів. Наперед смакував задоволення: отам можна поправити настрій, забути про все. Найрізноманітніші .видовища, концертні програми, просто відпочинок на лоні природи…
З неба Острів здавався світляною мозаїкою, кинутою в річку. Никифорові важко було позбутися відчуття, що Острів плине за водою — навколо мерехтіли освітлені хвилі.
Ішов попід густими високими деревами, прислухався до гомону, сміху, що лунали звідусіль, і поволі заспокоювався. Вже не думав про Клару, Гліба, неприємний осадок в душі поволі змивався новими враженнями, виникав зовсім інший настрій. Здалеку долинала симфонічна музика, і він попрямував туди.
Зал світлової музики обрамлений зеленню, в центрі якого розташовано прихований за величезним красивим екраном цілий світломузичний агрегат. Світлові потоки, що супроводять звук, з'являються не лише на екрані, а й на живоплоті навколо, на капроновій павутині над головою, і ти опиняєшся всередині цього дивовижного потоку, він підхоплює тебе й несе в казковий, фантастичний світ…
Тільки-но Никифор зайшов, не встиг навіть сісти на вільне місце, як музика замовкла, світло перестало вигравати. Присутні заворушились, загомоніли, осудливо зиркаючи на нього. Никифор з досадою обернувся і вийшов. Через секунду–другу музика зазвучала знову, але вертатися йому вже не хотілося. Вирішив зайти в кінотеатр «Вікно в минуле» — подивитися котрийсь із стародавніх реставрованих фільмів. Чомусь кортіло побачити людей на конях, може, через той сон…
Пройшов повз архаїчну колонаду, але як тільки ступив у напівтемряву величезного залу, фільмовий апарат зупинився. І треба ж було — на екрані саме мчав вершник, припавши до гриви, кінь одірвався від землі та так і повис у повітрі. Стенувши плечима, Никифор вийшов із залу. Це вже чортзна-що — його буквально переслідують невдачі!
Коли він заглянув до Театру Роботів (там завжди йшли веселі комедії), вистава також припинилася. Симфонія, фільм, спектакль… Та його ж бойкотують! А що, як знову пройти це коло? Вдруге навідатись до амфітеатру, заглянути у «Вікно»? Але відкинув цей намір. Хлоп'яцтво! Громадський бойкот — не жарти. З усього видно; ситуація ускладнюється з кожною годиною. Чи ти ба!..
Тримаючись у тіні дерев, пробирався до ангарів. Піймав себе на тому, що сам сторониться людей, уникає зустрічі з ними, ховається. Почуття самотності, виникнувши десь у глибині його єства, розросталося, холодило серце. Коли 6 він не працював у галузі геофізики, подався б на довгі роки у космос. Але відчував: Земля тримає кожну його клітину, покинути Землю йому несила.
Біля входу в ангар стовбичила якась постать. «Зараз і цей одвернеться… — неприязно подумав Никифор. — Нехай усі відвертаються!» Але незнайомець не тільки не відвернувся, а ступив навстріч і зупинив Никифора.
— Здається, Ярковий?
— Так. Але я вас не знаю.
— Маєте рацію, ми ще не зустрічалися.
— Ви ризикуєте своєю репутацією, — холодно кинув Никифор. — Мене піддано ігнорації.
— Саме тому я й хотів…
Щось у його тоні було неприємне, і Никифор несподівано різко сказав:
— Не потребую співчувань! — І пішов під освітлене склепіння ангара, залишивши розгубленого незнайомця у тіні.
Полегшено зітхнув, вивівши свого «Електрона». Тепер він знав, що робити: до Піфії! Вона порадить, вона все розсудить.


III


Тут усе розміщене під землею. А на поверхні буяють сади. Ось і зараз, пізнього вечора, видно, як біліють поміж листом великі яблука, сизі сливи і рудуваті груші. Никифор пішов до ліфта. Білі кам'яні сходинки вели вниз, до першого майданчика. Никифор викликав кабіну і, поки вона піднялася, тупцював, озираючись: хоча б ніхто не нагодився! Вийшовши з ліфта на глибині десь п'ятдесяти метрів, одразу потрапив на рухому стрічку пасажирської трансмісії і за кілька хвилин був у своїй лабораторії.
Тихо, безлюдно. Ночами тут ніхто не працює, хіба що трапиться коли-небудь така цікава розробка, що несила відірватися.
— Ну, Піфіє, я до тебе, — сказав Никифор, вмикаючи електронну машину. — Як скажеш, так і буде!
Піфія стояла в кутку — п'єдестал, обличкований штучним мармуром, висотою, може, в метр, на ньому статуя молодої жінки з розпущеним волоссям і диким виразом обличчя (комусь із «противників стандарту» спало на думку змонтувати електронного аналізатора у вигляді скульптури). Вона блиснула чорними очима.
— Я слухаю.
Никифор розповів їй про Клару, про своє знайомство з нею, про те, як розвивалися їхні стосунки.
— Ми часто зустрічалися. Вона бувала зі мною, але найменшого зближення не допускала. Можливо, придивлялася, вивчала чи просто вагалася. А може, дозволяла зустрічі із жалощів… Хіба це могло довго так тривати?
Коли Никифор, нічого не приховуючи, але мимоволі виправдуючи себе, розповів, як стався інцидент, Піфія спитала:
— Який біопсихічний комплекс Клари?
— Зрозумій, почуття не вкладаються ні в які прокрустові ложа об'єктивних даних. Ви, машини, часто не зважаєте на це…
— А ви, люди, часто прикриваєтеся романтичним туманом, — не без сарказму зауважила Піфія. — Затямте собі, що все на світі є процес, а всілякий процес характеризується об'єктивними даними.
— Ах, я й забув, що ти любиш пофілософствувати! — примирливо вигукнув Никифор. — Визнаю, ти маєш рацію. Все — процес, усе — формула!
Піфія замиготіла очима, що свідчило про інтенсивну роботу її контурів, хоч юнакові здалося: вона миготить від вдоволення.
— Доведеться зв'язатися з інформаційним центром… — уголос міркувала Піфія. — Так і є… Ось наслідки аналізу: сили, які діяли в ситуації, розійшлися. Контакту немає — конфлікт вичерпано.
— Конфлікт вичерпано!.. Люба моя, мила Піфіє! — Никифор аж підскочив на радощах. — Ти мене врятувала! Ніякого конфлікту, сили розійшлися… Це ж просто блискуче! Слухай, а етика, мораль?
— Це абстракції, які не піддаються врахуванню.
— Гм, воно не зовсім так, а втім… Дякую, Піфіє. — Никифор простяг руку до вимикача, але з репродуктора почулося:
— Не треба, я сама вимкнуся.
— Хочеш порозмовляти?
— Так.
Никифор зручно вмостився у кріслі і приготувався слухати. Зрештою, спішити йому нікуди.
— Ви, люди, дивні системи, — почала Піфія. — Мабуть, унаслідок несиметричності ви намагаєтеся проявлятися не тільки у своєму фізичному вимірі, а ще й пориваєтесь у якийсь вигаданий, маревний світ. Це я вважаю недосконалістю конструкції, прорахунком Природи.
— Навпаки, Піфіє, в цьому глибока мудрість! Можливість руху свідомості, розвитку…
— Це не те. Адже моя свідомість також розвивається, але я залишаюсь на реальному грунті.
— Знання і свідомість — різні речі… Твоє знання повниться, Піфіє, збільшується об'єм пам'яті. А в нас… Людське життя, Піфіє, це таке явище…
Никифор замовк, схиливши голову, і Піфія деякий час теж не обзивалася. Нарешті нагадала:
— Так що ж таке життя людини?
— Один мій друг, тонка поетична натура, так визначає: життя — це загадка, загорнута в таємницю.
— В цих словах немає ніякої інформації.
— Навпаки, Піфіє, ця фраза несе безодню інформації! Стільки ж, як і той стародавній вислів: «Я знаю те, що я нічого не знаю».
— Ці вислови лиш засвідчують відносний рівень пізнання.
— Ех, Піфіє! Ти краще скажи: чому я її люблю? Ну, чому?
 
Наші Друзі: Новини Львова