Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 21 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Людина-маятник

Переглядів: 3971
Додано: 14.02.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Василь Бережний

ЛЮДИНА-МАЯТНИК

Фантастичне оповідання
--------------------------------------

I.

Усі в лабораторії помітили: з приходом Флоріки доктор Лавро якось одразу і різко змінився. Де й ділася його нахмуреність, непривітність у стосунках з колегами. Такий уважний зробився, люб'язний, усміхається, навіть лисина заблищала веселіше!
І все це через новеньку стажистку.
— Зверніть увагу на ті створіннячка, Флоріко! — кликав її до мікроскопа, щоб показати холерний вібріон. — Яка функціональна досконалість! Просто і ясно.
— А як ви вважаєте, Флоріко…
— Погляньте на генні ланцюжки in vitro[1], Флоріко! І отак цілий день — Флоріко та Флоріко.
«Що він у ній побачив такого? — знизувала плечима ставна білявка в накрохмаленому халаті. — Суха тараня, ноги — обидві ліві, та ще й дрібне!»
Справді, Флоріка не вирізнялася красою, зате була запопадлива до роботи. Годинами сиділа над мікроскопом, не розгинаючись, наче дивилась якийсь захоплюючий фільм. А з піддослідними морськими свинками поводилась так, немов ті щось розуміли:
— Не треба жахатися! Укол не болючий, а для науки це дуже потрібно…
В її великих очах тихо сяяла ніжність. Може, оте сяйво і приваблювало Лавра?
Білява красуня не без зловтіхи думала: «Цікаво, їй він також запропонує те, що й мені? На морських свинках експеримент удався, але ж ми — люди! Лавро обіцяв тоді золоті гори, навіть одруження, аби тільки вона погодилась на експеримент. «Історичний експеримент». Фанатик. На кандидата в женихи він тоді зовсім не надавався, але тепер…» Його загравання з Флорікою викликало в білявки невиразний внутрішній протест. Чимось він її все-таки зачіпав. Було щось у ньому небуденне, яскравинка, мінлива гра імпульсів — те, що називають творчим неспокоєм. Профіль його особистості не вміщувався у звичних рамках. Залишивши практичну медицину, Лавро з головою поринув у наукові дослідження, пропагував філософію медицини, все мудрував з генетичним кодом: «Треба підібрати ключик до цього шифру матінки-Природи!» Колеги, позаочі, звичайно, вже давненько кепкують: серед медиків Лавро — філософ, а серед філософів — медик. «І справді, вдає із себе хтозна-кого… Штукар. Але ж доктор… Досить відомий учений. У нього лише одна вада, але серйозна: окрім науки, ніяких захоплень, навіть у преферанс не грає. Ще й іронізує: «В азартну гру тільки з Природою варто грати!» Він з тих, що не пристосовуються до обставин, а навпаки — пристосовують їх до своїх потреб. Сухар. А бач, як любенько та лагідненько підсів до робочого столика Флоріки. Щось дуже пильно розглядає предметне скло, бубонить… Певне, підбиває на експеримент. Бо яке до неї може бути почуття?»
Лавро насупив брови, чоло прокреслили вертикальні зморшки.
— Бачите, Флоріко, лейкоцитарна формула вашої крові значно відхиляється від норми. Давайте глянемо правді в очі: катастрофи ще немає, але…
На обличчя Флоріки набігла хмарина, дівчина зніяковіла, на губах з'явилася винувата посмішка.
— Я лікуюся у протизобному диспансері…
— Давно?
— Та вже тривалий час…
— Ну, от бачите, рутинна терапія позитивного ефекту не дала, хіба не так?
Білявці здалося, що Лавро тішиться з неефективного лікування Флоріки, але приглушує свою радість, навіть забарвлює голос у співчутливі тони, йому нехай що, аби провести свій експеримент.
Не діждавшись відповіді, Лавро провадив далі:
— Але, як кажуть, не тільки світу, що в вікні. У вас, Флоріко, є перспектива на одужання! І не зиркайте на мене так недовірливо. Я беруся поставити вас на ноги! Просто і ясно.
Дівчина повернула до нього своє бліде обличчя:
— Справді?
— Авжеж! Тільки тут потрібна… деяка сміливість.
Вії у Флоріки затріпотіли, як метелики:
— Сміливість?
Білявка не витримала, повернула голову з пишною зачіскою і, мило усміхнувшись, кинула «шпильку»:
— Тут, Флоріко, йдеться про сміливість нашого шановного експериментатора.
— Це само собою, Альбіно, — вибачливо посміхнувся Лавро.
— Чого ж тоді, дозвольте спитати, ви шукаєте… жертв, хоча історія науки знає не одного дослідника…
— «Жертв»… — Лавро скривився, наче від кислиці. — Ох і язичок у вас, Альбіно… А втім, ви вже не зможете дорікнути… Я вирішив теж.
— На собі?
— Так. Разом із Флорікою.
Це подіяло на Альбіну, як холодний душ. Деякий час вона неспроможна була вимовити й слова.
— Оце вже по-чоловічому! — нарешті видихнула, труснувши золотистими кучерями.
— А буде ще й по-жіночому, як ви допоможете нам з Флорікою, — поправив окуляри Лавро.
— Ну, якщо зможу… — трохи розгубилася Альбіна, в очах її з'явився вираз настороженого очікування.
— Я хочу, щоб ви провели цей експеримент.
— Я? — вражено перепитала Альбіна, тицьнувши пальцем у свої повні груди. — Ваш експеримент?
— Так, саме ви. Я просто милуюся, спостерігаючи, як ви філігранно проводите операції. У вас висока експериментальна культура. Не скромничайте, в нашій лабораторії ви, Альбіно, перша.
Вона дивилася на обох — Лавра і Флоріку — здивовано і водночас злякано.
— Але ж ми ще не зачіпали генотипу людини. І ніхто в Союзі… і в цілому світі…
— А чому б нам не розпочати? Все одно це мусить колись статися, як ви вважаєте? От давайте спробуємо. І для вас це нагода…
— Нагода для мене?
— А звичайно. Просто і ясно.
«Справді, — подумала Альбіна, — він каже правду, це нагода…» Холодок остраху пройняв їй груди, відчула, що візьметься за цю операцію, що це таки її шанс. Проте ще заперечувала:
— Але ж генетична карта людського організму ще не розшифрована, тут можуть бути…
— Несподіванки? — осміхнувся Лавро. — Промахи? Хто ж від них застрахований? Парашут може й не розкритися.
«Фанатик. Самогубець», — змигнуло в очах Альбіни.
Флоріка не озивалася й словом, сиділа, схиливши голову, тільки інколи на її по-дитячому довірливе бліде обличчя набігала тінь занепокоєння, дівчина кліпала віями.
Лавро кинув запитливий погляд на Флоріку і продовжував, звертаючись до Альбіни:
— Про ступінь ризику ми вже говорили. Вовка боятись — в ліс не ходити, адже так, Флоріко?
— Так, — хитнула головою лаборантка і зажурено подивилась у вікно на інститутський сад, облитий багрянцем призахідного сонця.
Робочий день закінчувався, почувся дзенькіт посуду, шум і дзюркотання води з кранів, глухе постукування металевих дверцят лабораторних шаф, куди на ніч ховали реактиви і препарати.
Флоріка наче прокинулась, швидкими рухами почала прибирати своє робоче місце.
— А знаєте що, дівчата, — сказав, підводячись, Лавро, — якщо ви нікуди не поспішаєте, то заходьте до моєї комірчини, ще трохи поговоримо. Згода?
Авжеж, згода! Обом кортіло якнайбільше дізнатися, що там визріло у Лавровій голові. Альбіна, внутрішньо тремтячи, хотіла упевнитись остаточно, чи справді їй випав шанс, ну, а Флоріка думала про свою недугу.
— Людина живе в океані мікробів і бактерій, — заговорив Лавро, ходячи по зеленій килимовій доріжці поміж Флорікою і Альбіною, що вмостилися в кріслах одна проти одної. — Ви тільки уявіть собі міріади цих невидимих напасників, тьма-тьмуща їх так і кишить навколо і в нас. Ці орди атакують нас удень і вночі, кожної миті. Дивно, як людина змогла вижити… Чи, може, спочатку планета була стерильна?
Лавро став біля широкого вікна, немов ждучи відповіді на своє риторичне запитання, задер голову, щоб не впали окуляри, і згори вниз, як півень, скоса подивився на своїх слухачок. Оця його поза та й зверхній тон, — він говорив, наче перед студентською аудиторією, — дратували Альбіну, і вона опускала очі, щоб приховати невдоволення.
— Ні! — патетично вигукнув Лавро і знову заходив по кабінету. — Мікросвіт з'явився набагато раніше. Виживанням ми завдячуємо імунній системі: вона виставляє бойові загони супроти інфекційних агентів, захищає кожну клітину нашого організму. Але чи може вона функціонувати безперебійно і безвідмовно? Тут відповідь однозначна: ні, не може. Усі структури цього світу — текучі, мінливі. Не становить винятку і наша імунна система, просто і ясно. З плином часу в оборонних лініях організму з'являються проломи, ворожі загони обминають редути і проникають до фортеці. Настає інтенсивне старіння, що зрештою веде до неминучого фіналу…
— «Лінії, редути… — невдоволено кривила губи Альбіна. — Йому все просто і ясно. Чи ти ба, який Ціцерон знайшовся! Замість того, щоб говорити про цитогенетику, розтікається білкою по дереву… Хто тут потребує лекції? Краще вже дискусія!»
— А я вважаю, вельмишановний докторе, — Альбіна поклала ногу на ногу і обхопила руками коліна, — що вирішальний тут інший фактор.
— Ну-ну, — Лавро спинився біля вікна, обіперся ліктем об лутку, — який же?
— В організмі є гени, які завідують процесом старіння.
— Ого! — криво посміхнувся Лавро. — Запрограмоване старіння? А значить, і… смерть?
— Так, і смерть запрограмована. — В очах Альбіни змигнула тінь. — Генів-могильників небагато — може, один на тисячу інших, та коли вони починають діяти — організм приречений.
— І коли ж вони починають? — закліпала віями Флоріка.
Альбіна подивилася на лаборантку, як ото вчителька на учня-тупака, і це було неприємно Лаврові. Чому, ну чому такі нещирі люди?
— Ці гени даються взнаки тоді, коли організм вибуває з еволюційної гри, — сказала Альбіна, — тобто коли зародкові клітини перестають ділитися, припиняють своє розмноження і поступово гинуть. А це починається, — Альбіна повернула голову до Флоріки, — в трохи старшому віці.
Флоріка полегшено зітхнула, і це викликало ледь помітну посмішку в Альбіни.
— Та-а-к… — Лавро поправив окуляри. — Просто і ясно Значить, Природа створює для того, щоб знищити?
— Авжеж, відкинути все непотрібно, використане в еволюційному процесі, а що?
Лавро сів за свій стіл, обіперся ліктями, сплівши докупи пальці обох рук.
— «Еволюційна гра»… Ефектно, — сказав після деякої паузи. — Але це — генна міфологія, ми ж займаємось інженерією, генною інженерією. Ось так. А вашу гіпотезу запрограмованої смерті легко спростовує статистика довгожителів. Та якщо з царини міфів перейти до конкретної проблеми…
— Якої ж саме? — прохопилась Альбіна, пожадливо бажаючи, щоб він знову почав про експеримент.
— Здоров'я Флоріки. Рутинні методи не дають ефекту в лікуванні білокрів'я — спробуємо пересадку генів. Просто і ясно. Мені також потрібно посилити імунну систему, але назвімо цю операцію: «Здоров'я для Флоріки». Нехай вона так і ввійде в історію науки.
— Та чи справа в назві? — не втерпіла Альбіна. Оте «флорікання» сиділо їй у печінках. — Ближче до діла.
В її уяві поставала картина операції. Тьмявий екран скануючого апарата. Несхибно ввести довгу голку шприца у мозок, у потрібну точку — не так-то легко. Тільки-но подумала про це, як відчула нервовий дрож в усьому тілі. Пусте, нема чого боятися. От тільки формальності обов'язково…
— Ви добре володієте цитологічною технікою, фрагменти відповідних хромосом я приготував, отже діло за вами. — Лавро втупив очі в Альбіну. — Ну то як, ви згодні провести… цей експеримент?
Альбіні раптом зробилося страшно. Збентежено опустила очі, обсмикнула сукню на коліні, в неї аж губи зворухнулись, щоб сказати: «Ні!» Але стрималась. Ще кілька секунд, і страх почав танути, наче крижина у теплій воді. Геть нерішучість і вагання! Хіба можна пропустити такий шанс? Але… Ніяких «але»! Carpe diem![2]
І вже в її мозку сформувалась модель такого жаданого майбутнього. Епохальне відкриття! Сам же доктор Лавро визнає…
— Я от що думаю… — нарешті заговорила Альбіна. — А чи це можливо в умовах нашої лабораторії? Хто нам дозволить?
Лавро зчепив і розчепив руки, ляснув долонями по столу.
— Все це я беру на себе. Створимо тут медико-генетичний центр. Обладнаємо дві суміжні палати. Згода, Флоріко?
Лаборантка якось в'яло, ніби знехотя, кивнула головою.
— Ну, якщо так, — в голосі Альбіни вже не було вагання, — то напишете розписки, обоє.
— Розписки? — закліпала очима Флоріка. — Навіщо?
— Ну, мало чого… На всяк випадок. Інакше я за цей експеримент не візьмусь.
— Добре! Добре! — повеселіло вигукнув Лавро. — Все оформимо як слід. Головне, що ми вам довіряємо, Альбіно!..
«Якби ти міг зазирнути в майбутнє, — не без зловтіхи подумала Альбіна, — може б, так не радів…»
— Отже, домовились — здоров'я для Флоріки! — Лавро бадьоро вийшов із-за столу. — Просто і ясно. Вище голови, дівчата, історія нас не забуде!

II.

Доктор Лавро повільно виринав зі сну і ніяк не міг прокинутись, — так знесилений плавець відчуває поверхню води, а прорвати тоненької плівки не може. Напнулася — і тримає. Та навколо все більше і більше світла, крізь повіки воно проймає сітківку, всотується в мозок. Ху-х… Очі розплющились, і він побачив матово-молочний екран. Лежачи на боці, він дивився на нього і перед операцією, аж доки не заснув. Але тоді екран світився, добре видно було гіпоталамус та й інші структури мозку. Навіть після анестезії він деякий час ще міг стежити, як рухалась довга голка шприца… Пальці в Альбіни не здригнулися, ніби вона робила цю операцію не вперше.
Так, голова хоч і важка, але пам'ять не втрачена, це вже добре. А як там…
— Флоріко-о!..
— Ну от, знову… Тихіш-ше! Вона ще спить.
Зашурхотів накрохмалений халат, і до кушетки підійшла Альбіна. Лавро вдихнув тонкий аромат її духів і остаточно проминувся.
— Як самопочуття? — схилилась до нього Альбіна.
— Та я наче нічого, тільки важкість у потилиці, а як там Флоріка?
— Табло висвітлює — все в нормі. А що тут у вас? — Вона подалася до узголів'я, де світилася індикаторна панель, зачепила його полою халата. — Теж усе добре, тільки трохи підскочив тиск… Хочете встати? Зараз познімаю…
Легкими дотиками пальців Альбіна швидко позбирала датчики, що були прикріплені до тіла лейкопластирем.
Доктор Лавро поволі підвівся, намацав ногами капці, несамохіть струснув головою, надів окуляри і, обережно ступаючи, пройшовся по палаті.
— Ну, що ж, координація рухів не втрачена, я все пам'ятаю, голова хоч і не свіжа, та почуваюсь майже нормально, залишається виждати, як запрацюють пересаджені гени. Спасибі, Альбіно. Хоч наш академік і побоювався, експеримент «Здоров'я для Флоріки» почався нібито вдало. А як там вона сама?
— Чого це ви, докторе, все «майже» та «нібито»? Ось погляньте на свою… підопічну — одразу переконаєтесь…
— Гра відбулася, але…
— Ніяких «але»! — посварилась пальчиком Альбіна.
Лавро ще відчував себе її пацієнтом і говорив тихим, нерішучим голосом.
— Але… Finis coronat opus[3].
Флоріка спала здоровим сном, — докторові Лавру досить було одного погляду на осцилограф, щоб перекопатися в цьому. Зелена лінія альфа-ритму[4] пульсувала з побільшеною амплітудою, піби виводила якусь плавну мелодію. Здавалося, Флоріка вві сні дослухається до тієї мелодії, і то з великою приємністю. Так, сон у неї здоровий. Уповільнене дихання, ледь розтулені порожевілі губи, зволожена слиною білизна зубів, і на щоках уже проступає легенький рум'янок. Доктор Лавро з якоюсь невиразною заздрістю дивився на лагідне, спокійне обличчя дівчини — разюча зміна! Де й дівся сірий, землистий колір, що так непокоїв його ще вчора.
— Чудова реакція, — пошепки сказав Лавро.
Флоріка раптом зворухнулась і розплющила очі. Не кліпала віями, а зосереджено дивилась на Лавра, ніби пізнаючи.
 
Наші Друзі: Новини Львова