Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 23 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Космічна Ніагара

Переглядів: 3523
Додано: 14.02.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Василь Бережний

КОСМІЧНА НІАГАРА

Фантастичне оповідання
--------------------------------------

На велетенському міжзоряному кораблі, який впродовж уже тисячі років заглиблюється в простір Галактики, начебто нічого особливого й не сталося. Так само, як вчора, як і рік і десять років тому, він рухається по інерції; в його незчисленних, залитих світлом залах, лабораторіях, оранжереях б'ється пульс життя — розмірений, ритмічний, з нормальним, як кажуть, наповненням. Тисячі мешканців цього космічного острівця, збудованого у формі еліпса, на перехресті вісей якого здіймається Сфера Керування, працюють, вчаться, відпочивають, розважаються, навіть і не підозрюючи, що сталося щось надзвичайне. Про це знає лише одна людина — дівчина Арі, фізик-теоретик.
Випурхнувши з круглого люка Сфери Керування, Арі зупинилася на пустельному майдані, щоб перевести подих. Серце їй билося пришвидшено, і пружним дівочим грудям, затиснутим в облягаючий костюм, було затісно. Ну що ж, сталося те, що мусило статися, вони відмовили. Арі це передчувала, інтуїція обіцяла їй один шанс із тисячі. Але вона мусила була покластися на той шанс. Ще перед тим, як переступила поріг зали Координаційної Ради, Арі здогадувалася про негативну реакцію тридцяти двох членів Ради і була майже готова до цього. Але тридцять третій… Тридцять третій не те що здивував — приголомшив її! «Щоб не порушувати принципу одностайності, я також підтримую висновок Першого Координатора». Почувши ці слова, побачивши його пісне обличчя, вона була шокована. І ця людина твердила їй про якісь глибокі, всеохоплюючі почуття! Ця сіренька особа намагалася переконати її в синхронності почуттів, намірів, плекала мрію про інтимну близькість. О блазень! «Щоб не порушувати принципу…» Пігмей! Навіть утриматися не наважився — проголосував проти.
Зараз, вискочивши на порожній майдан, Арі намагалась опанувати свої емоції. Щось пекло їй в грудях, було гірко на душі. І самотньо. Бездумно дивлячись собі під ноги, ступнула на крайню стрічку тротуару, і її повільно понесло до основного корпусу. Стояла, опустивши плечі, в'яло звісивши руки. Ну, що робити?..
Хтось торкнув за лікоть. Нехотя повела оком — він, тридцять третій. На обличчі усмішечка, певне, буде виправдуватись.
— Гніваєшся?
Промовчала.
— Ну, скажи: гніваєшся?
Дивлячись туди, де широченна труба тунелю сходиться в одну точку, Арі промовила:
— Хіба гніваються, коли роблять відкриття?
— Яке ж відкриття ти зробила?
— Відкрила, що ти… карлик.
— Я карлик?.. — дурнувато хихикнув він, розправляючи дужі груди і дивлячись на неї зверху вниз.
— Так, саме карлик.
Деякий час він мовчав, не знаючи, що відповісти. Нарешті спромігся:
— Невже не розумієш, що мій голос нічого не вирішував? Якби я навіть… Все одно тридцять два проти!
— Чому ж не вирішував? Твій голос вирішив багато що. Принаймні для мене.
— Арі, не гарячкуй, подумай спокійно, зваж…
Його слова тремтіли, вібрували зляканістю, і це дратувало.
— Запевняю тебе. Ну, подумай сама: що мій голос проти… всіх? І навіщо? Справі це не допомогло б… А ти знаєш, що я для тебе…
Він говорив і говорив, намагався переконати, що в наукових пошуках не можна отак-от похапцем, без підготовки… «Хитрує, — думала Арі. — І хитрує досить примітивно. Він просто побоявся. А летіти зі мною теж боїться. Егоїзм! Замаскований егоїзм. І як цього раніше не помічала?»
— Ну от що: досить слів! Кажеш, готовий мені допомогти?
— Звичайно! — просяяв він. — Ти ще маєш сумнів?
— Так, маю.
— Я доведу, Арі, побачиш, переконаєшся…
— Ну що ж, маєш нагоду довести. Летімо зі мною!
Знітився, зіщулився. І знову його слова почали тремтіти.
— Легко сказати: летімо… Вчені ж не рекомендують…
— Ну й що ж? А ми всупереч нерекомендації! От і доведеш.
— Схаменися, Арі…
Вона обернулася, зневажливим поглядом окинула його постать і раптом зареготала, блискаючи разками білих зубів:
— Ну ось і довів! — Ступнула на швидшу стрічку і за мить опинилася далеко попереду.
Він деякий час рухався слідом, потім спроквола перейшов на другий бік і поїхав у протилежному напрямі. «Ніде вона не дінеться, — крутилась у нього думка. — Ексцентричне дівчисько…» Оглянувся — ген-ген у далині червоніла цятка її постаті. Дивився, аж поки вона не зникла за брамою основного корпусу.
Із кожних ста шістдесяти восьми годин філософ Альга віддавав три години шахам. Любив мовчазну напругу бою, коли фігурки виходили із засідок і кидались у відчайдушні сутички, здійснюючи задуманий ним план. Скільки на шахівниці трагедій! А особливо, коли доводилося руйнувати стратегію опонента, спростовувати його тактику. «Що не кажіть, — потирав руки Альга, — а шахи виняткове досягнення цивілізації. Це синтез мистецтва і спорту, закономірності і випадковості, тут проявляється сила психіки і, якщо хочете, сила м'язів…»
Останні слова Альги викликали в декого посмішку. Яка там сила м'язів у цього худорлявого і вже підстаркуватого парубка! Він так завантажує себе науковою працею, що, мабуть, зовсім не заглядає до Спортивного Комплексу. Філософія і шахи — нічого більше для нього не існує.
Але в кожного Ахіллеса є своя вразлива п'ята. Альга був до нестями закоханий в Арі. Про це почуття, окрім нього самого, ніхто не знав і не здогадувався, бідолашний філософ горів на невидимому вогні, мучився, але нічого вдіяти не міг. Звичайно ж, з філософського погляду оті переживання не витримували ніякої критики, але все ж не зникали. Альга пробував спростувати своє почуття в різні способи, вдавався навіть до іронії. «Ну, що в ній особливого? —міркував, — Ну, об'єми, обмежені кривими лініями… Ну, пропорції… Так це ж геометрія!» Намарне пішла іронія — почуття не загасало. Ті лінії вабили око, голос звучав музикою. Минав час, і Альга припинив опір, внутрішньо капітулював, від чого йому одразу полегшало. «Це ж прекрасне почуття — закоханість! — проголосив він собі. — Злиденні ті, що не зазнали кохання. Навіть Арістотель, і той був упокорений дівчиськом».
Сидячи за шаховим столиком на оглядовій палубі, Альга слухав інформаційну передачу і час від часу позирав на екран. Почувши звістку про те, що Координаційна Рада рекомендувала молодій фізичці Арі утриматися від експедиції, філософ зробив невдалий хід, програв вежу і був змушений здатися. Та це зовсім не засмутило його. Весело попрощавшись з опонентом, Альга пішов палубою, поглядаючи крізь прозорий пластик у чорноту простору. Думки концентрувалися навколо неї. Яку експедицію вона замислила? Чому вчені не рекомендували?
Отак міркуючи, пройшов по периметру корабля кілометрів з двадцять, спустився ескалатором у середній ярус і вже рухомими стрічками дістався до свого житла. Настрій у нього був піднесений. Не рекомендували… А що, коли він їй порекомендує? І не лише порекомендує, а ще й… Ні, це нездійсненне, про це нічого й думати. Раптом закрався сумнів: а чи потрібно йому втручатися у цю справу? Чи не видасться він смішним? Ну, певно ж! Старші вчені, найвидатніші розуми не рекомендували, а він, бачте, готовий підтримати, навіть не знаючи суті справи. Ех, Арі, Арі…
Уявив, як вона примружить очі, стримуючи сміх при одному тільки погляді на його постать. Порадник, підпора… Ні, ні, краще й не обзиватись!
Наступної секунди Альга швидкими нервовими рухами пальців почав вистукувати особистий код Арі. Жар заливав йому щоки, прискорено забилося серце, але рука від панелі не відсмикнулася.
Через якусь мить на екрані проступило обличчя Арі. Широко розплющені очі кинули на нього сповнений цікавості погляд.
— Пробачте… — мовила нерішуче, мабуть пригадуючи його прізвище.
— Я філософ Альга.
— Альга… Так, так, — вона з чемності усміхнулась. — Я вас слухаю.
— Я чув інформацію про засідання Координаційної Ради, вони відмовили вам…
— Так, відмовили.
— Вірніше сказати: не рекомендували відправлятись в експедицію…
— Відмовили, не рекомендували, — перебила Арі, — Хіба це не одне й те ж?
— Ні, не одне й те ж.
— Ви вважаєте? — В її голосі з'явилося ледь помітне сподівання.
— Це очевидно. Не рекомендували, але й не заборонили — вловлюєте різницю?
— Не дуже.
— Вони просто не схотіли брати на себе моральної відповідальності. Те, що ви замислили, певне, пов'язано з ризиком для життя?
— Можливо.
Альга зітхнув і сміливо подивився на своє сонце. Краса, виняткова краса! Просто дивно: як цей з ледь помітною горбинкою ніс, вигинисті брови, сіруваті очі, темнокаштанове волосся, щоки з малесенькими, ледь помітними ямками творять отаку невимовну красу! Арі, мабуть, помітила, що філософ милується нею, і десь у глибині її очей з'явився теплий усміх. Альга вловив ту смішинку, це підбадьорило його, заохотило.
— А я на це дивлюся так, Арі: наука вимагає… сміливості, ризику, безоглядності в досягненні мети!
— І характеру. Чи не правда?
Філософ кивнув головою: авжеж, і характеру, а не якихось там псевдологічних схем, що постулюються від небезпек та випадкових загроз! Він вважає, треба діяти, відкидаючи всілякі перешкоди, експедиція не лише потрібна, вона просто-таки необхідна!
— Але тепер, після такої ухвали, ніхто не згодиться відправитись зі мною…
— Як це ніхто? — здивувався Альга. — У вас немає супутника?
— На жаль.
Він подивився їй у вічі і тихо сказав:
— Ну, що ж, тоді беріть мене… якщо я зможу бути вам корисний.
— Справді? Ви згодні?
— Я буду щасливий, коли ви візьмете мене в експедицію.
— Чудово! Але ж ви повинні зважити…
— Сподіваюсь, ви познайомите мене із завданням?
— О, так! Ми наблизимося до ядра Метагалактики, щоб уточнити деякі характеристики його поля… Може, ви під'їдете зараз до моєї лабораторії?! Ми зможемо детально обговорити тематику дослідів.
— Охоче.
— Ну, то я на вас чекаю.
Моложава жінка в золотистій сукні неквапно походжала перед великим, на всю стіну, екраном.
— Любі діти! Ви вже маєте уявлення про Землю, нашу рідну планету, — говорила, тамуючи хвилювання. — І хоча ви всі, ваші батьки, діди й прадіди народилися тут, на борту «Сатурна», Земля залишається нашою праматір'ю. Вона — колиска людства, там воно зростало, удосконалювалось, простуючи крізь терни до зірок. Відео-плівки показали вам, що на континентах Землі часто лютували не тільки стихійні лиха, а й воєнні чвари…
З глибини екрана за нею стежило кілька десятків дітей. Напевне, їм було цікаво слухати цю розповідь — ніхто не вимикався, під екраном тихо сяяв суцільний ряд зелених цяток. Слова вчительки дивовижно єднали оцей осколок людства з материнською планетою, з давно минулими епохами, її голос навівав чари казок, переносив до іншого світу — широкого, високого, вільного. І тоді наче зникали міцні оболонки, що оточували людей на «Сатурні», уява малювала замість тихих басейнів бурхливі моря, замість оранжерей — безкраї ліси, а замість освітлювальних ламп — велике яскраве Сонце. Ех, якби побувати на Землі!..
Коли вчителька скінчила, діти враз защебетали, вона аж усміхнулась і трішки повернула тумблер гучності.
— Не так голосно, діти, і не всі разом…
Та запитання посипались, ніби корпускули в лічильнику:
— Навіщо сконструювали гори?
— Хто вигадав річки?
— Чому раби не повстали всі разом?
— Навіщо окремим людям потрібно було багатство?
— Чи можна дихати на вітрі?
— Навіщо наробили стільки снігу?
Коли табло обіч екрана було заповнене, вчителька піднесла руку, що означало: на перший раз досить.
— Тепер будемо відповідати. Хто з вас мені допоможе?.. Ну, гаразд, вісімнадцятий, розкажи нам про гори.
Вчителька натиснула кнопку, щоб вісімнадцятого могли бачити всі.
— У нас, на «Сатурні», гір немає, бо наша планетка збудована за кресленнями. Тут гори зовсім і не потрібні, краса нашого «Сатурна»— в доцільності кожної секції, кожної деталі. А на Землі…
Хлопчик не договорив: саме в цей час до навчального приміщення вскочив якийсь юнак. Навіть не глянувши на екран, крикнув:
— Хіба ви не знаєте, що діється?! Поки не пізно…
— У нас заняття… — розсердилася вчителька, але він ні про що й слухати не хотів.
— Найавторитетніша інстанція не схвалила цієї авантюри, а вона всупереч… Ви ж розумієте, що це просто жахливо — отак-о взяти й пірнути в космос!
— Може б, ви все-таки пояснили, юначе, що сталося?
— Як? Ви нічого не знаєте?.. Арі вам не сказала? Ну, звичайно, це в її стилі!
— А що сталося?
— Поспішіть до Причалу — з хвилини на хвилину її дослідницька ракета стартує… Ви, тільки ви можете її затримати! Мерщій, мерщій!
І він, як ошпарений, вискочив з приміщення.
Вчителька ступнула крок услід і зупинилась, мовчки дивлячись на вже закритий вихід. Стояла, здавалось, забувши про своїх маленьких слухачів, що насторожено зиркали на неї з екранної глибини. «Що ж це таке? — обпікала думка. — Чому Арі не порадилась зі мною? Ех, діти, діти…»
Та досить їй було поглянути на екран, як розгубленість одразу ж зникла — вчителька завжди мусить бути взірцем для своїх вихованців. Що б не сталося, а їй не повинно бракувати самовладання, внутрішньої дисципліни, їй до щему образливо, гірко на душі: донька не порадилася з нею, хоча досі вони були друзями і нічого одна від одної не таїли. Ну, що ж…
— Продовжимо, діти, наше заняття…
Арі дуже імпонувало, що філософ Альга зацікавився найновішими проблемами фізики. Вона посвячувала його в таємниці своєї науки з якимось особливим задоволенням.
Альга, слухаючи ту розповідь, старався не дивитись на дівчину, відводив погляд навіть від її черевичків. Та коли зосередився, коли усвідомив, яке ця дівчина поставила перед собою важке наукове завдання, підвів очі і відверто милувався нею.
— Зміни в параметрах поля, крізь яке проходить «Сатурн», дехто з учених вважає фікцією. Інші пояснюють їх похибками апаратури, — говорила Арі. — Я перевіряла апаратуру не один раз і не двічі: робота цієї системи бездоганна! Ви звернули увагу на останній Астрономічний Атлас? Усі «ближчі» галактики перебувають від нас майже на однакових відстанях. З цього я роблю висновок: «Сатурн» вступив в область, яка безпосередньо прилягає до центру Всесвіту. Можна припустити: там генеруються зовсім не відомі нам поля — їх ото вже звідси відчувають наші прилади… Що там чигає на нас? Які невідомі властивості того простору? Хіба не мусимо дослідити?.. За моїми підрахунками, «Сатурн» підійде до тієї зони десь через тисячоліття. Які небезпеки виникнуть перед нашими нащадками? Скажіть, Альга, хіба не наш обов'язок розвідати трасу? Якщо полетіти з максимально можливою швидкістю, можна досягти центру Всесвіту за якихось сім–вісім років…
— А що передали автоматичні зонди, запущені… точно вже і не пригадую коли?
— В тому ж то й справа, що зонди зникають за обрієм зв'язку, зникають безслідно, не передавши ніякої інформації.
— Як? — здивувався Альга. — Жодних повідомлень?
— Інформація надходила з відстані, трохи більшої за парсек[1]. А далі зв'язок обривається. Ось чому я й вирішила летіти. Апарати, які б вони не були розумні й чутливі, не можуть безконечно пристосовуватися до мінливого середовища.
— Це так, — погодився Альга, — потенції людського мозку значно більші.
— Отже, ви підтримуєте мене?
— Без вагання, Арі! Все це і дуже важливо, і надзвичайно цікаво. Такому дослідженню можна присвятити життя.
На її чутливому обличчі заграв усміх, і його самого пройняло відчуття щастя. Співзвучність неспокійних інтелектів — що є радісніше в житті? Просто дивно, як він сам не висунув такої вочевидячки необхідної ідеї розвідувального польоту до центру Всесвіту?
Арі нараз насупила брови й одразу ж заговорила застережливим тоном. Чи враховує він ступінь небезпеки? Чи усвідомлює, що це буде не звичайна наукова вилазка, яка має нульовий коефіцієнт ризику і дає втіху вже хоча б зміною обставин життя? Ця мандрівка має бути дуже тяжкою, довготривалою, небезпечною.
— Все наше життя — мандрівка в невідоме, — сказав Альга. — Якщо ви вважаєте, що я буду корисний…
— Я рада, просто щаслива, що ви перебороли щоденну інерцію. Отже, летимо?
— Летимо! — вигукнув. І тут же був нагороджений поцілунком.
— Якщо у вас є з ким прощатися, — весело сказала Арі, — то прощайтеся. До старту лишається… — поглянула на хронометр, — тридцять три хвилини.
— Я тільки попереджу свого партнера, що шахову зустріч доведеться відкласти на деякий час.
 
Наші Друзі: Новини Львова