Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 27 травня 2020 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Гравіантена Івана Мудрого

Переглядів: 4268
Додано: 14.02.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Василь Бережний

ГРАВІАНТЕНА ІВАНА МУДРОГО

Фантастичне оповідання
--------------------------------------

І хто це знає, й хто про це
повіда?
Звідкіль цей Всесвіт народивсь
та виник?
«Космогонія» (збірник «Рігведа»).

І.

Вони ходили мовчки по верхній алеї Володимирської гірки, так ніби їм ні про що було говорити. А тим часом саме зараз мала відбутися вирішальна розмова, на яку обоє очікували довгими роками, розмова, яку він всіляко відкладав, відтягував, а вона все намагалась прискорити. А тепер ось ходили й мовчали.
Над Києвом пропливав сонячний день початку березня — у блисках, прозорій синяві, ще й пройнятий тонкими струмами морозчика. Здавалося, саме повітря наснажене хорошим настроєм, а проте лиця в цих двох були похмурі, стривожені. Він — високий худорлявий чоловік у потертому пальті з рудим цигейковим коміром і такій же старій шапці — ступав рівно, як автомат, притискуючи опущені руки до боків і закам'яніло дивлячись уперед; вона ж ішла повільніше, не так скуто, хутряна шапочка, легка дублянка і замшеві чобітки надавали їй навіть елегантностй. Дивилась на дерева, що купались у сонці, на зустрічних, на золоті хрести Андріївської церкви, що витикалися з-за кам'яного громаддя, дивилась, та чи бачила? Час від часу крадькома позирала на свого супутника, який, здавалося, зовсім не звертав на неї уваги. Нарешті він підійшов до чорної металевої огорожі, що тягнеться понад самісіньким краєм урвища, саме в тому місці, де її зигзаг вигинається в бік Подолу. Мовчки подивився вниз на хаос дахів, на вулички, по яких котилися манюсінькі, ніби іграшкові, машини, сновигали дрібненькі постаті.
— Мурашник, — сказав не обертаючись.
А їй ця панорама тішила очі — і білостінні будинки, і шпилі церковок, і широке плесо Дніпра.
— Чого ти так… про людей, Іване?
Різко обернувся, наче його струмом ударило.
— Хіба не так? Чим вони відрізняються від мурахів? Працюють, вирощують потомство, вмирають… І хоча б один замислився: а навіщо цей спектакль? Який сенс? Задано програму — от і живуть.
— Поглянь краще на Дніпро — яка краса! Острови, наче хмари…
— Краса, краса, — дратуючись, повторив, ніби хотів зіжмакати слово. — Треба шукати першооснов, а не декорацій.
— А може, насамперед треба просто жити?
Ковзнув поглядом по її обличчю — посіріло, вже й зморшки проступають. Звичайно, їй хочеться сімейного кубла, в її товаришок уже дорослі діти. Але не пожалів, не втішив.
— Жити… А хіба ти досі не жила? Писала дисертацію, потім лекції… Як на мене, то чим більше сірої речовини введено в процес мислення, тим яскравіше життя.
— О, ти завжди охоче філософствував, — обізвалася з гіркотою в голосі. — Не випадково ж хлопці прозвали тебе Мудрим.
— Я не ображаюся. Мудрість — не гандж.
Болісна гримаса з'явилася на її обличчі, брови зійшлися докупи, і на якусь мить його пройняв жаль.
— Та ти не переживай, Надійко. Скривилась, як ображена дитина.
Справді, вона ледве стримувала сльози, важко дихала. Нарешті обізвалася:
— А хто ж нам поверне… втрачені роки?
— Втрачені? — Він жорстко поглянув на неї, та все-таки стримався. — Ти ж закінчила дисертацію. А я… теж не змарнував часу. Я зробив таке відкриття…
— Облиш. — Надія пересмикнула плечима. — Я вже чула про це… І не раз.
Мудрий насупився.
— Знову з тобою не можна поговорити по щирості. Одразу якісь кпини… Та ти б раділа, що я завершив таку роботу. Морочився цілими ночами, аж сусіди почали скаржитись.
«Справжній ізолянт, — подумала Надія. — Хоч в їхній лабораторії — чималий колектив, але він займається лише своїм…»
Іван підозріливо повів очима довкруж, прошепотів:
— Ходімо звідси, якісь два типи огинаються, в одного дипломат… може, з магнітофоном.
— Та облиш…
— Було б наївністю думати, що в Києві немає ворожих агентів.
«Що з ним? — подумала, ступаючи по асфальтовій доріжці. — Він дуже змінився… Сьогодні якийсь особливо дивний».
— Начитався детективів? — спитала з іронією.
Він тільки зиркнув з-під насуплених брів, мовчав, аж поки не відійшли на чималу відстань.
— Якби ти знала, який прилад мені вдалося… — зашепотів їй на вухо, обдаючи щоку гарячим диханням.
— Прилад?
— Еге. — Він оглянувся, чи нікого нема поблизу, примружив очі. — Я сконструював Гравітаційну антену.
І поки вони йшли кривулястим узвозом повз Андріївську церкву, спускаючись до Подолу, гарячковим шепотом розказував і розказував.
— Зрозумій, я мусив… на ці роки… забути про все особисте, інакше нічого б не досяг. Не я перший замислився над сенсом життя, над таємницею Всесвіту, про це думали ще давньогрецькі філософи, але… Я перший маю можливість нарешті одержати відповідь!
— Є така можливість? — знову не без іронії спитала Надія.
— Ось вона! — Іван трохи відхилив полу пальта, і дівчина побачила невеличкий плескатий апаратик у чорному футлярчику, що висів на ремінці через плече. Пола знову прикрила апаратик від сторонніх очей.
— Тобто?
— Це Гравітаційна антена, з її допомогою я встановлю зв'язок із центром Всесвіту.
Надія подивилась на нього з острахом: що за химери?
— Центром Всесвіту? — перепитала. — О боже, яким центром?
— Та вже ж не геометричним, такого немає. В кожному разі, його неможливо визначити. Та це мені й ні до чого.
— Ну тоді…
— Слухай уважно. Я не буду зараз говорити тобі про тонкощі світобудови, про її високий ступінь упорядкованості, що й забезпечило виникнення і розвиток життя на Землі, в тому числі мислячої матерії. А от давай візьмемо живу клітину. Тобі, певне, відомо: наука розкрила складну структуру цього біологічного комбінату, розпізнала тонкі біохімічні реакції, наслідком яких є саме життя. Детально досліджено, наприклад, зародкові, ембріональні клітини. І що ж виявилось? Однакові на першій стадії розвитку, вони, проте, в подальшому розвиваються не однаково, дають початок різним організмам. Чому? Ти скажеш: програма, код, закладений у генах. Це так. Але звідки ж взялась ця програма, як вона виникла? Цього наука ще не розкрила. От я, й хочу…
— Ти зайнявся цитологією?
— Завдання стоїть ширше. Про клітину — це я тобі для ілюстрації. Хоча в ній, як сонце у краплі води, відображена Суть. — Іван різко повернув голову і так поглянув їй в обличчя, що дівчина опустила очі. — То де ж, по-твоєму, взявся код у клітини?
— Ти так говориш, наче я…. досліджую, — зітхнула Надія.
— Чи я не знаю твого фаху ? Я тільки хочу, щоб ти замислилась: звідки? як? навіщо?
Іван Мудрий замовк, аж доки не скінчився Андріївський узвіз, і вони опинилися на Подолі біля реставрованої ротонди із Самсоном, що роздирає левові пащу: звідти мають политися цівки води.
— От бачиш, — Іван кивнув у бік ротонди, — отак і Наука намагається видобути Істину з Природи.
— І що ж, ця твоя антена…
— Авжеж! Гравітаційна антена допоможе мені зробити переворот у світовій науці.
Очі йому жевріли завзяттям, і Надіїне серце стиснулось у передчутті чогось лихого. Що з ним сталося? Він ще не був таким несамовитим… Якась манія…
День розгорявся, Андріївська церква вгорі, під самісіньким небом, купалася в золоті.
— Правда, гарно? — обізвалась Надія, завваживши, що Іван дивиться на ажурні хрести піднебесного храму.
— Гарно… — сказав замислено. — Але навряд чи мені вдасться скористатись ними… Розумієш, Гравітаційну антену треба приєднати до якогось шпиля. Розрахунки показують, що хрест для цього підходить якнайкраще. Сигнали підуть одночасно в трьох напрямках. У зеніт і горизонтально.
Надія прикусила губу і з острахом зиркнула на нього з-під хутряної шапочки.
Раптом Іван клацнув пальцями і вигукнув:
— Евріка! Ідемо на Печерськ. Лаврська дзвіниця, сподіваюся, не так охороняється, як ці музеї. До того ж вона ще й вища.
Ой як хотілося Надії відговорити його, хай би трохи отямився. Та, знаючи Іванову впертість, не обмовилася й словом.
У гущавині придніпровських парків на Печерську ще де-не-де біліли латки снігу, дерева, вловлюючи тепло, полоскали гілля в прозорій синяві повітряного океану. І над усім високо в небі сяяли золоті бані Лаври.
Настрій у Надії кращав, душа ніби виходила із нервового заціпеніння. У парку, хоч і безлюдному, легко дихалось.
— Бачиш, як високо? — Іван кивнув у бік Лаври. — Дзвіниця — наче ракета, націлена в космос! Але я пошлю в небо мирні запити, мушу дізнатися, з якою метою поставлено цей експеримент.
— Про що ти говориш? — здивувалася Надія.
— А ось про це все, — крутнув головою Іван, — про Землю і Сонце, Галактику і людину. Мені хочеться цього знання так само, як спраглому мандрівникові в пустелі хочеться води.
Сказав з такою жагою, що аж губи йому пошерхли, почав облизувати їх язиком.
— Але ж такі масштаби… — Надія поглянула на Сонце. — Експерименти проводяться все-таки в лабораторії.
— Може, це і є лабораторія, — твердо, без вагання сказав Іван. — Звідки знати? Що ж до розмірів, то… все це ілюзія. Ні відстані, ані рух не можна визначити абсолютно. Усе на світі відносне. Ми навіть не знаємо, великий наш Всесвіт чи навпаки — маленький. Так, так, ти не округлюй своїх очей. Уяви собі, що, поки ти спиш, Всесвіт узяв та й зменшився до розмірів, скажімо, горошини. В однаковій пропорції поменшало Сонце і Земля, атоми й молекули, все-все. І ми, звичайно.
— Цікаво, що ж би сталося?
— Прокинувшись, ти б і не помітила цих змін. От тобі й масштаби. Може, якийсь розумака поставив цей експеримент для своєї докторської дисертації, чи як там у них зветься, та й метикує над горошиною. А ми тут собі мріємо та зітхаємо.
— Та ні, Іване, ми — люди, а не піддослідні кролики. Цією думкою треба пройнятися, тоді й життя буде повноцінне.
Він аж зупинився, вражений не так цими словами, як упевненим, категоричним тоном досі сумирної Надії.
— Саме тому, що ми — люди, я й хочу дійти Істини. Зрозуміла?
Надія знизала плечима, мовляв, доходь, хіба я заперечую?
Згадався епізод кількарічної давності, ще з студентських часів. Тоді їх щоосені возили на Житомирщину збирати хміль. Якось довелося працювати поблизу річечки, через яку будувався новий міст. Робота йшла — як море горить. Радгоспівські будівельники сяк-так поклали на дві дерев'яні палі довгу колоду, а другої такої не привезли, то вони покинули все те й подалися по домівках. Котрась із дівчат зауважила, що от, мовляв, якби ця колода лежала на траві, по ній пройти — раз плюнуть, а над прірвою — не кожен зважиться, хоч висота не більше чотирьох–п'яти метрів. Перший же з хлопців, котрий хотів спростувати це твердження, не ступив і п'яти кроків, сів, обхопивши колоду ногами, а тоді назад, назад… Іван тільки мружився, ніби прицілюючись, а тоді вигукнув: «А я пройду!» Дівчата, затамувавши подих, дивились на відчайдуха. Спочатку він ступав упевнено, далі кроки уповільнились, ще, ще, скоро середина, і тут Іван схитнувся, не встояв і шубовснув у холодну воду. Надія скрикнула і заплющила очі: внизу стирчали старі палі… Коли поглянула, Іван вибирався на берег — цілий і неушкоджений. Хоч як його відмовляли, він знову і знову ступав на колоду. Надія з захопленням і жахом дивилась, як він падав вниз, подумки давала собі обітницю любити його, хоч і покалічиться. Нарешті таки пройшов! Потім навіть пробіг…
Надія зітхнула: і зараз він такий самий, не змінився й трішки.
До Лаври вони зайшли знизу, з боку Дніпра, піднімаючись вузькою стежкою попід старезним муром. Перед проходом на бруківку Надія зупинилась.
— Поглянь, — показала вгору на будинок Музею стародруків, що ніби плив понад верховіттям. — Бачиш, он балкончик? Туди виходив Тарас Шевченко. З того балкона він милувався Дніпровими схилами. Може, й малював.
Трохи постояли, дивлячись на той історичний балкон, а тоді пішли попід високими контрфорсами до руїн Успенського собору. За ним, обрамлена чорними стовбурами дерев, вивищувалась багатоярусна, білоколонна дзвіниця. Надія зачарованим поглядом окинула цю дивовижу — ярус за ярусом, аж до золотої бані, увінчаної сяючим хрестом.
— Яка краса! Зверни увагу на пропорції.
— Мені головне — висота, — обізвався Іван. — Чим далі від центру землі — тим більше шансів на успіх. Якби мою антену встановити на супутнику… Але де там! Скажуть, божевільний, це точно. Якщо тут нічого не вийде, — кивнув на дзвіницю, — подамся на Кавказ, у гори. На Ельбрусі працює канатна дорога. От тільки з фінансами скрутно.
Надія похитала головою:
— Бач, якби ти не займався химерами, то вже став би доктором. А то ще й не кандидат… Он твої товариші…
— Та ти що?! — розгнівався Іван. — Невже не розумієш?.. Звання! Хіба це може бути самоціллю? Не звання, а знання — ось мета життя!
— Чого ти так нервуєш? — знітилась Надія. — Я мала на увазі… ну, життєзабезпечення… Сам же кажеш — сутужно.
— Годі про це. Сподіваюся, що й тут удасться. Зараз проблема: як пробратися на дзвіницю. Подвір'я охороняється.
— Очевидно, треба попросити дозволу в дирекції заповідника.
— Оце справді, — скривився Іван. — Хочу, мовляв, зв'язатися з космосом, дайте перепустку.
— Не перекручуй. Поясни популярно. Мовляв, треба…
— «Шановна дирекціє! Чи ви маєте зелене поняття про гравітаційну енергію? Я розповім, як вона конденсується на полюсах і в центрах сфер… Але спочатку про кванти гравітаційного поля!..» Гадаєш, слухатимуть, роззявивши рота. Овва!
— Та не гарячкуй. Можна ж сказати: треба перевірити апаратуру, чи що…
В цей час у прозорому повітрі полинули мелодійні звуки, Іван аж шию витягпув, дослухаючись, і Надія помітила, як полагідніло його обличчя.
— Куранти, — сказав бадьоро. — їх же заводять, чи як ти гадаєш?
— Авжеж. Раз на тиждень, здається.
— Ну й чудово. Треба тільки дізнатися, в які дні й години.
Вони, хоч і голодні, вештались по музейному містечку до самого вечора.

II.

Дзвінок був тихий, скрадливий, проте Надія почула одразу. Зиркнула на будильник, що стояв на столику біля узголів'я — дванадцята. Хто б це опівночі? Легка штора на вікні набрякла темрявою. Може, щось трапилось? Вона й так ось уже тижнями не має спокою через Івана, а тут ще й уночі… О, мама вже пошаркала по коридорчику. Перемови, клацнув замок. Чиїсь тверді кроки. Стукіт у її двері, і мамин іронічний голос:
— Надю, наречений прийшов!
Невже Іван? Нарешті об'явився… Але чого ж так пізно? Що скоїлось?
Його з'ява і порадувала, і збентежила Надію. Іван зайшов зніяковілий, і навіть винувата посмішка на його худорлявому лиці не могла приховати внутрішнього сум'яття і розгубленості.
— Доброї ночі… Ти пробач, Надю, що я…
Затинаючись, він говорив про свою зайнятість, особливо вечорами, страшенно за нею скучив, от і наважився прийти, хоч і пізно.
— Міг би хоч подзвонити, — осміхнулась Надія.
 
Наші Друзі: Новини Львова