Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 19 липня 2019 року

Жайворонкові джерела

Переглядів: 5098
Додано: 26.11.2010 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua/lib/barka/w1q9m.html
ЖАЙВОРОНКОВІ ДЖЕРЕЛА

Есей
Хто не встає рано, ягубить найкраще з скарбниці дня — першу ясність.
Привітання Боже через сонце.
Не всі чують його' — не всі бачать. Не хочуть! Не відповідають...
Пташки продзвенятіь, і вся відповідь.
А ще: погляне душа з надсвіття — нема вбогої чорноти, що ми бачимо! Листок, відпавши з дерева, зотлів на розмоклому грунті: вім теж, як все, з часточок незліченної світучости.
Творець знає і наш зір.
Закони поклав при творенні: розвиватись, до призначеного доцвітаючи, як світло.
Якби боролись проти чорного в душі!., але йдемо через найлегше — мертве перекотиполе.
Окремо ряд праведників: пройшли, зло подужали. Вітаються — небо з ними говорить.
Птахи славлять знаки світла, гарніші від скрипок.
Світанку наш! як шкода: тратимо зміст, що в тобі — в трояндній краплі.
* * *
... Знову світить — гарне! дитя — приміряє, граючись, корону, що Богові належить. Пальчиками орлові крила торкає. Світить: уявити не можна, якщо саме в цю мить не бачиш.
Дивуюсь! незміренним дивом, — як збудовано...
Щодня світить.
Декотрі засміються сухо, наче камінець об камінець: «бач, причинний, дивно йому, що сонце щодня сходить».
А от — що з собою зроблю?
Гадаю: так дивно, мабуть, з людством... тепер все в ньому перевернулось, мов з надрів духовної плянети життя його: вибухнуло, розбило тоненьку корочку, потріскану, нитками фарисейства зшиту.
Були величезні праведники — їх постріляно, повішено.
«Праведникам жити заборонено!» — таблиця почеплена проти сонця.
І ніхто не дивується.
* * *
Справді, як це: в безконечній поверхні з'явився ти на дрібну хвилю.
Човен на океані — твоє існування, ні! порошинка на веслі...
Все — перед очима, бо сонце.
Ниви просять: радій з нами! До квітки, що, кармазинна, зубчастий келех підносить, скажи: «гарна».
Гай шуми громадить. Поки згасне ґнотик дня і притча відпалахкотить на хмарах. Тоді місяць бере вінчик на варту; призначений.
Одна сторінка вдень розкрита: соняшні літери; друга вночі: місячні... зірки переглядаються.
Бездонний зміст; але не знаєм ні граматики, ні словника, що — життя говорить.
* * *
Обложило небо. В чорноті провалюється вага — гуркіт несвітський; блиск шаблями біга.
Сідаю під рокитою, закриваю від дощу обличчя.
Невесела, річко! Мов на серці в мене: в глибині. Знов чвари; знов заздрість навкруги гільчастим жалом чорніє; сичить.
Що я їм? Заважаю, чи що... Баріть лаври! Я ж наодинці завжди. І кожному: перший поклонюсь.
Поверхня від дощинок геометрично вимережилась неперечислимістю.
Птаство піднімає голос.
Бузок розгорівся — світлий, як церква.
* * *
Я смертельно втомився.
Ліг аж на горі; недалеко перехрестя — трава, вітер бурхає.
Джміль шукає гнізда, і жайворонки щебет розсипають над колоссям, подібним до дитячих кучерів; полинули родиною пити від джерел.
Між горбами річка, внизу двобаштний собор — сіре видіння над дзеркалом, стрілками молитву тче.
При дорозі дерево: абсолютно рожеве!
На схилі — друге... безлисте, блискуче, як ворон, мре на ріллі, в трунастій вижолобині. Свічник на панахиді. Привид пекла.
Страшно.
Я смертельно втомився; в Бога благаю сил для душі, що й дереву дані.
Від перехрестя рвачко криллям кидається вітер! бурхає.
Чую: далі піду.
* * *
... В траві рожева бризка і торішня павутина понад ріллею. Туман — серпанок по долині, заставленій вербами... Розкинувсь по горбах сад; груші (білі!) палають. Синичка нікого не боїться.
— храм! забуто печалі й зідхання — видужуй душею.
Як де гризуться, не відають, що втрачають.
* * *
Листочки — зелений туман! в'ються. Кришталізує початок літо.
Сховавшись між гілками і хмарою, одна каскадами кидає щебет діямантового свищика.
Скромна; а екстази повно в серці.
Як стриматись?
Бо само ж сонце купається! Бризкає, висвічує очима.
І діти заводять веселої, мов соняшник.
* * *
Дерево, ще вчора чорне, ніби змій, сьогодні обкинулось білозірним цвітом.
Світляний океан; на дні — то нива молода, то червоно-чорна рілля. Ллється бальзам: від недуги; жайворонкової краси додано, джмелевої, галузчиної.
Голубів послано — вуркочуть, кличуть до берега.
Подивишся на терен: нащо вже злий! а й він до сонця пучками знаки подає, ласкається по-дитячому: «хочу процвісти!»
Жайворон пересипає жемчужини.
Про річку й казати нічого: ловить зірки на рінистих
спадах.
Дитя до берега; вінок, черевички, панчішки, платтячко, — білі, найянголиніший образ на зелені земній.
* * *
Світоч рікою йде, ясність — як в соборі.
Жайворон сірими крильцями тріпоче; покликано його! Щебет тонкий, що й промінчики зірок з ікони.
Коли я на гору піднявсь, високо! став, наче сліпий: в
жайворонковому сяйві. .
Вертаючись, фіялки стрінув, коло джерел — чи вони загублені? — такі випадкові.
Ні, на межі народжені: «придивись!» — каже серце. Схиляють на ниточках барву, тендітно виткану — золотиста зіничка всередені.
Проходжу понад ланом пшениці, згадуючи небо.
* * *
Немає височини над небо.
Хай би стереглись деспоти: перебуде блакить, дихне морозом, і вони пропадуть.
їм би тихо з-під трави шелестіти, не зводити голосу — знак приречення палахкотить.
Не буде хліва і загону вселенського, що городять, — не буде. Небо видужниться, лінза світлова зосередить могутність на порошинці: схопиться полум'ям гніздо лукавого під баштами, а сам він...
Горе тому, хто в'є налигач на сили безсмертного серця.
* * *
Дах півнеба — в місяці. Зірка переливається; а другі непорушні. Наче в скрипці, симетрія в сузір'ї, чи — веретено, коли прядуть.
Барвних додано для ріжноманітности. Значення. Краси.
Поема Божа, і в ній закон, ясний, але і таємничий: як в сонці.
Свідчення, що має золотий зміст, засвічене навіки.
В душу прийматимем злагоду, записану в слові з світил вечірніх.
* * *
Перетока внизу — дукачі в дочки царя річкового; струмування перетопленого перламутру на ріни.
Переходять діти через сіяння.
Знаю (бо сам переходив), нічого звідти не видно, — звичайна вода.
А звідси ось: чудо світучости!
Здається, так буває в житті: переходимо течію — буденна картина. Вода без сяйва, хоч і чиста.
А зійди нагору, поглянь — диво! окраса з окрас прекрасних.
Не вірю, коли кажуть: «давайте без містики! навіщо віра в чудо? ми реалісти».
Чи ви не діти, що переходять по перетоках? Самі собі все збіднюєте.
Життьова річка, з джерела — до моря. Мелодія сонця: звичайно, для некамінних.
* * *
Я — немаєтний! і місця робочого немає.
Дістаю світлицю: не зрівняються мармурові палати в палацах.
Лямпа могутня — володіє життям; троянду воскрешає.
Картини по стінах!.. — труд намальовано: грабарі пісок беруть, і кран повертає журав'ячу шию; отара: пес підганя неслухняних, «чи так я роблю?» — господаря поглядом питає; матінка і дитя, що тільки-тільки почало ходити в пурпуровій льолі: схиляється і потік торкає, чи справжній? он закохані голубляться, при жоржинах стоячи, шепчуть, а що, це всі знають; он книжку читає хтось; бабуся миє сороченятко.
Музична розрада (концерт щебетучий!). На вишині, в покутті голубому-голубиному, ікони, вірніш — непізнані через їхню велич і святість, відсвіти від образів Творця і всіх могутностей неба.
Така світлиця — чи зрівняються палати?..
Чую: пісня, з роси, розкривається маківкою в високу вічність світла.
Записуй та кажи спасибі!
* * *
Від проміння шкіра злазить на плечі; а холодно — вітер і річка.
Уявляю: шляхетні мечники вийшли з давнини, надбіднили надто заможних, надбагатили надто вбогих.
То навіть від справедливого, але все ж насильства, нації перевернуться в жебраків, а горлоріз — зверху.
Ящірка проз лікоть прокралась.
Хвіст відбито; нерівний біг. Під пащекою і на черевці — ясно-зелена, спинкою темно-брунаста, цяточки вподовж. Витончена мережка по боках, мов давній орнамент.
Багато всякого! мурав'ї мандрують через доріжку, лізуть на коліно, кусаються. Оси дрібні, ненабагато більші від мурав'їв. Зате, як розхмарило (білі черепахи розпливлися від сонця!), тоді — літак: колосальний, «надфортеця». Гуркіт, ніби потяг в небі. Немає в повітрі огненних драконів, як було в сиві століття; — ящірки в траві.
Все зміниться! Буде без насильства, злиднів, неправди. Хочемо — не хочемо, зміниться: буде, як Євангеліє каже. Бо — на небі сонце. Ніхто не вразить його, не торкне, хоч хай всі звірі світові визлоблюються під тинню. Так, як сонце в небі, Євангеліє в серці. Наймогутніше. Сяйво від нього — в сфері, що найперша.
Все буде, як воно каже. Буде.
Проходять дві дівчини, дві красуні... одна тримає в руці,
піднявши й одвівши на сторону, ящірочку за хвостик.
 
Наші Друзі: Новини Львова