Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 17 липня 2019 року

Кавуни

Переглядів: 14147
Додано: 30.11.2010 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua/lib/grinchenko/dgm0n.html
КАВУНИ


Те, про що кажу, робилося в невеликій убогій хатці. Там сиділа мати-вдова та її син Санько, хлопець років семи. Санько сидів на лаві й скиглив:

— Ну, мамо, ну дайте чого добренького попоїсти! Дайте! Хочу! А мати казала:

— Та де ж я тобі візьму і чого ж тобі дам? Он хліб є. Але Санькові хліба не хотілося:

— Що хліб! Хіба його вгризеш?. У мене аж зуби після нього болять, бо черствий. Якби сальця!

— А як і того черствого не буде? — спиталася мати.

Санькові це не сподобалось.

— Не буде? Ви все кажете так, що не буде! А що ж мені робити, коли я сала хочу?

Малий Санько надув губи і сердито одвернув обличчя від матері в куток. Там павук снував туди й сюди своє мудре мереживо. Санько забув на хвилину про сальце, зацікавивсь і став дивитися на павука. Та дививсь він недовго. їсти таки хотілось, і Санько почав свою пісеньку знову:

— І таки хочу сальця!.. А ви все не даєте!.. Он Грицькові дає мати щоразу та ще й такий великий шматок.

— Так то ж багаті люди, синку.

— Хіба що, як багаті? Ви все не даєте.

Мати рада була б сина задовольнити, та не мала чим. їй надокучило те скигління, і вона промовила сердито:

— Кажу тобі, що нема! Хочеш їсти — бери, що є, та й їж, а не вередуй і не скигли мені!

Санько замовк. Похнюпився, взяв із столу сухий окраєць хліба і разів зо два вкусив його своїми білими зубами. Та не їлося. Положив шматок знову на стіл і вийшов з хати. Трохи постояв біля порога, подумав... Куди б його піти?..

А! Надумав! Вибіг з сіней, перебіг двір, перестрибнув у город, а з свого городу — у Стецьків. Стецько — це був його товариш. З городу — у Стецьків двір. Сіни в хаті були відчинені, — Санько увійшов туди. З хати озвалася тітка Мотря, Стецькова мати:

— Хто там?

— Це я.

— Та хто ж?

— Нехай Стецько вийде.

— Нащо?

Але Стецько з хати пізнав Саньків голос і зараз вискочив сам. Мати була гримнула на його:

— Та куди ж ти біжиш? Стривай!

Але це було даремно, бо Стецько з Саньком уже поспішилися втекти з двору.

Там, на Стецьковому городі, одиноко, поміж огірковим огудинням та картопляними кущами, стояла стара груша. Під тією грушею посідали хлопці і почали розмовляти. Білявий Санько казав чорнявому Стецькові:

— Знаєш що? Ходім на баштан до діда Кучми.

— А чого?

Санько тільки крутнув головою:

— От який чудний — чого! Кавунів рвати.

Стецько замислився. Кавуни — то така добра штука, а він їх ще не куштував цього літа. Але ж баштан береже старий дід Кучма. Сердитий дід! Як піймає, то й шапки позніма. А Стецькові батько купив недавнечко нового картуза. Що, як зніме?

Санько почав умовляти:

— Ну чого думаєш? Та ми так проліземо, що Кучма й незчується. А кавуняччя в нього яке! Так черева проти сонця й повивертало! Ми собі вирвемо такого великого, що ну! Як жар буде червоний!

Великий кавун, як жар червоний, дуже ласа штука. Стецько підскочив з землі і промовив:

— Ну, то як же? Зараз?

Санько й не думав ждати. Мати сала не дали, то кавуном поласувати.

— А звісно — зараз. Ходім!

І товариші побігли.

* * *

Баштан був чималий і гарний, а старий дід Кучма, «одставний» солдат, умів пильно доглядати хазяйського добра. Але Санько його не боявся, то й Стецько забув про страх.

Хлопці вже вилізли з маленького гайка, що під їм був баштан. Поки лежали під кущами і виглядали, чи не видко де Кучми.

— Він тепер, мабуть, спить, — догадувався Санько, — пообідав та й спить. Нищечком та стиха поліземо рачки до кавунів, а тоді котом, котом їх, — та й повикачуємо сюди.

Стецько був не такий сміливий, як Санько, тому думав інакше.

— А як не спить, а де в бур'яні причаївся та й дивиться на нас? Скоро ми на баштан, а він до нас.

А Санько впевняв:

— Та й чудний же ти! Ну чого він тепер буде в бур'яні?

Адже тепер, опівдні, душно, — усі діди на баштанах по куренях сплять. Ну, лізьмо мерщій! Ти глянь, які кавуни!

Кавуни й справді були гарні, їх білі та рябі черева так і вилискувались проти сонця. Стецько трохи подумав і став з Саньком навколішки. Тоді обидва, припадаючи до землі, тихо зашаруділи огудинням. Спершу тяглися довгі й товсті пліті з величезних гарбузів, вони стягою обходили увесь баштан з країв. За ними починалися кавуни.

— Ну, рви! — зашепотів Стецько, як Санько перший доліз до них.

— Стривай! Це малі — он більші! — одмовив Санько.

І він поліз далі, ведучи перед. Але Стецько вхопив його за ногу:

— Не лізь далі!., побачить!.. Рви тут!

— Не побачить! Лізь! — командував пошепки Санько, випручуючи ногу у товариша з рук.

Але Стецько здорово боявся і казав, уже мало не плачучи й голосно:

— Я не хочу далі! Я вернуся...

— Цить! Почують, то й справді піймають! — лякав його Санько і знов сміливо поліз наперед. Стецько не знав, що робити. Лізти далі — страшно, але й назад боявся вертатися без Санька. Він подумав трохи і поліз далі. Огудиння знову зашелестіло.

— Фю-і-і... фю-і!.. — гостро розітнулося над хлопцями в повітрі. Вони відразу ззирнулися. Обидва були білі як крейда.

— Фю-і-і!.. Фю-і!.. — знову різало повітря якесь гостре свистання.

Перший Санько догадавсь, що воно є, і шепнув:

— Кобець...

Над ними у повітрі справді ширяв хижий кобець, гостро й пронизувато свистячи.

 
Наші Друзі: Новини Львова