Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 03 грудня 2021 року
Тексти > Жанри > Повість

Під тихими вербами

Переглядів: 90221
Додано: 27.04.2003
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
садку під гіллястим дубом та дивлячись на делікатні риси чепурного жінчиного
обличчя, на її тонкий, мов дитячий, стан. Вона сиділа на траві біля його,
повернувшися боком, надимала губки, випинаючи їх наперед, і через те її обличчя
здавалося Зінькові таким чудним, що він зареготався.
— Чого ти смієшся? — швидко повернулася вона до його.— Ну, скажи, чого ти
смієшся?
— Того, що ти сердишся.
— А, дак так!.. Дак так!..— скрикнула.— Я серджуся, я гніваюсь, а він сміється,
а йому смішки! Ну, дак я ж піду від тебе, піду!
І вже була схопилася, щоб бігти, та зараз же і спинилася:
— Злий!.. Недобрий!.. Глузує!.. От я ж тобі дам!.. От я ж тебе... битиму!..
Кинулась до його, вхопила за плечі та й почала з усієї сили трусити і товкти
його своїми маленькими рученятами.
— От тобі!.. От тобі!.. Щоб не глузував!.. Щоб не сміявся!..
А він реготав іще гірше, вхопив її дужою рукою за стан і пригорнув на груди та й
почав цілувати в очі, в щоки, в уста.
— Геть! геть!.. капосний!.. Не хочу!.. Не займай!.. Вона відбивалась, не
давалася, але згодом затихла, заплющивши очі, знеможена його поцілунками, аж
поки враз вихопилась із рук, одбігла трохи, стала і подивилась на його: чи не
гнатиметься за нею. Він не гнався.
Вернулась, сіла біля його на траву, а він, лежучи, зіперся на лікоть і дивився,
як вона ховала пальчиками під очіпок неслухняне русяве волосся, що оточало вже
все її рожеве личко.
— Ат, це мені волосся!..
— Ну, і чого ж ти на мене сердишся? — спитав Зінько.
Вона почала докоряти:
— Бач, примиляєшся, а сам який зробився? Мало коли й дома сидиш — як те
перекотиполе, все гуляєш. Я за тобою й дух роню, а ти за мене забуваєш.
— Дурненьке моє! Як же я за тебе забуваю?
— А так, що то було як вечір, як неділя, як свято, то ми все вдвох, як
орішки-близнята,— або говоримо, або читаємо, або співаємо... А тепер!..
— А тепер?
— А тепер ти і ввечері, і в свято або сам ходиш то до Васюти, то до Грицька, то
до себе наведеш їх повну хату!
— І яка ж то й повна хата, як двоє або троє! А хіба ти їх не любиш?
— Чому? Васюта такий гарний, добрий... та чудний-чудний!
— Ну, от бачиш! А Карпо?
— От, Карпо твій!.. Катря гарна, а Карпо твій як почне вичитувати, мов з книжки:
«Пам'ятай, жено, і встаючи й лягаючи, і за стіл сідаючи, що гріх тебе вловлює, і
во уста вступає, і з уст виступає, і до носа приступає!..» Ха-ха-ха!..
Вона так чудно вдавала Карпа з його навчальним голосом, що й Зінько засміявся:
— Що ти вигадуєш?! Коли ж таки Карпо казав на Катрю — жено?
— От же казав,— я сама чула... А ми з Катрею як зарегочемось!.. А він
розсердився та грюк дверима, та з хати!..
— Ну, а Грицько який тобі?
— Я Ївги не люблю! — відрубала Гаїнка швидко.
— Дак я тебе не про Ївгу, а про Грицька.
— А Грицько... Грицька... мені його жалко... Та вони всі гарні, а тільки я не
люблю, що через їх та ніколи й поговорити з тобою, мов у жнива!..
— Не з-так то вже й ніколи,— засміявся Зінько.— Хоч воно, може, трохи й правда,
бо останніми часами було стільки клопоту: то з товаришами треба було радитися,
то в город їздити, то ще що...
— От бач! От бач!.. А я все сама, як вербиченька в полі.
— Та ти ж із матір'ю... І добре ж знаєш, що я не з примхів те роблю, а задля
громадської справи так треба...
— Задля громадської справи...— почала була щось непевне Гаїнка, але Зінько
перепинив її, кажучи своє далі:
— А ти ж у мене розумна, ти ж не така, як інші жінки, що їм байдуже, що там поза
хатою робиться; ти розумієш, що кожному громадянинові треба за добро громадське
дбати.
В гарненькій голівці Гаїнчиній оця штука — громадське добро — була якась занадто
невиразна — от як туман: біліє, а підійдеш ближче — нічого нема, розвіявся, чи
що. Але що Зінько її хвалив (вона так любить, як він її хвалить), то й вона
подобрішала задля того премудрого туману, задля громадського добра і зараз же
знову сіла біля самісінького Зінька, взяла його голову і положила собі на
коліна. Сама ж споважніла й промовила:
— Воно звісно, як громадська справа, то треба... Тільки знаєш, Зінечку, якби
так, щоб громадському доброві манюпусінька часиночка, як ніч у жнива, а нам
удвох — велика, як день улітку.
Зінько засміявся:
— Моя ясочко! От упораємось якось із тією землею, то й буде все гаразд. Моя ти
щебетушечко!
Вона голосно засміялась і засипала йому все обличчя й голову дощем квіток,
тільки що нарваних унизу на леваді.
— А сьогодні ж ти недовго будеш у Грицька? — спиталася.
— Ні, недовго.
— Гляди ж! Не сиди до півночі! У! Я через тебе тільки квітки мої порозсипала!
Бачиш, от братик та сестриця: це брат із .сестрою побралися... Боже ж, гріх
який! А тоді як розпиталися, хто вони!.. Дак брат і каже:
Ходім, сестро, горою,
Розсіємось травою:
Ой ти будеш синій цвіт,
А я буду жовтий цвіт...
Будуть дівки квіти рвать,
Нас з тобою споминать...
Оце я кажу, а може, вони чують мене!..
— Хіба ж квітки чують? — спитав, сміючися, Зінько.— Адже вони неживі.
— Атож, неживі!.. А чого ж то, як садовина не родить, то на святий вечір дідусь
беруть сокиру та й ідуть до груші або до яблуні, та й нахваляються, що
рубатимуть: «Як не родитимеш, то зрубаю і в піч уметаю, а попіл на вітер
порозпускаю!» Дак воно злякається та й родить.
— Та це байка! От заговори зараз до цього дуба, то нічого не розбере.
— А, може ж, і розбере! Береза хвалилася своєю корою та й каже дубові: «Давай
мінятися!» А дуб каже: «Не хочу — мене тільки кора в світі й держить».
— Дак вони ще й розмовляють?
— А то ні? Воно все говорить проміж себе. Один чоловік та знав розбирати і
звірячий, і пташиний, і травиний, і всякий голос... дак, було, йде, а вони,
зілля, проміж себе розмовляють. Я,— каже одно,— від того. А те: а я від того...
я від голови... я від любощів... Так і розмовляють... Найбільше вночі...
Зіллечко до зіллечка прихиляється, зіллечко до зіллечка озивається... I-і! Аж
дивно й страшно, як подумаєш!
Вона аж іздригнулася.
— Чого ж тобі страшно?
— Воно не страшно... а так... як от на Великдень усі люди і батюшка перед
церквою стоять, перед дверима зачиненими, та: Христос воскрес! А воно відтіля,
як з того світу: воістину воскрес!.. Та й одчиниться!.. Ой!.. І дивно, і
страшно, й весело!.. Усяка травинка на світі жива... От ходиш так, думаєш,— воно
так собі, як камінь, аж воно — живе, і чує, і розбирає... І земля чує, і трава
чує, і дерево чує... А ми не чуємо їх... Може, й вони мене не чують, тільки
себе... І я серед їх, як травинка, манюсінька травинка...
Вона заплющила очі і знову здригнулася:
— Ух!..
— Чого ти?
— Мені вже здалось, що я травинка.
— Серденько моє, це все казки. Воно не так на світі, як ти думаєш.— І Зінько
почав їй розказувати, що він у книзі читав про те, як рослини живуть. А вона,
втупивши в його свої мрійні оченята, слухала мовчки, і їй уявлялося, що вона
така травинка-травиночка дріб-нюня-дрібню-усінь-ка на цьому широкому світі!..
Така манюня!.. І хтось прийде та й зірве її, а їй буде боляче-боляче!.. Ох,
може, їх і рвати гріх, ці билиночки-квітиночки?.. Ці билиночки, ці квітиночки,
що ростуть-цвітуть серед долиночки.
 
Наші Друзі: Новини Львова