Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 27 червня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Роман

Мазепа

Переглядів: 160459
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
НЕ ВБИВАЙ
ДОРОГОМУ ШВАГРОВI
ІВАНОВІ ЛІЩИНСЬКОМУ
В БОРИСЛАВІ
У ЖОВКВІ

Відколи Жовква Жовквою, таких Великодніх свят, як 1707 року, вона не переживала.
Ще зимою заїхав туди цар Петро з Меншиковим і з новим своїм канцлером Гаврилом
Івановичем Головкіним. З царем нахлинуло багато царських людей, бояр, прислуги
та військових старшин.
Невеличке місто зароїлося людьми, не було двора, де б не стояли москалі.
Жовківці тулилися по повітках і “маштарках”, а були й такі, що залишали своє
хазяйство та переїздили жити на село до родичів або до знайомих.
До царя часто-густо прибували пани польські, що вороже ставилися до Карла і до
нового польського короля Станіслава Лєщинського і обстоювали за Августом, хоч
він ще влітку зрікся корони і 14 вересня підписав мир у Альтранштадті.
Відвідували царя у Жовкві навіть такі вельможі, як краківський каштелян Януш
Вишневецький та мазовецький воєвода Хоментовський. Вони без великого почоту і
кроку ступити не вміли, тому-то на час такої гостини у місті за жодні гроші
зайвої квартири не знайшов би.
Були, щоправда, такі шинкарі та властителі гостиниць, що гарні гроші тоді
заробляли, але загал терпів і молився до Бога, щоб раз увільнив їх від тих
непрошених гостей.
Цар Петро бісився. Його союзник Август не витривав на становищу, Карло
тріумфував.
Цар боявся, що Карло, покінчивши з Августом, усі свої потуги на Московщину кине,
і заздалегідь давав накази, як народ має на той час поводитися.
Росія велика, впустити ворога, а тоді не дати йому ні хліба для людей, ні паші
для коней,— це дуже простий спосіб, щоб загнати його в біду. Тому-то цар і писав
до Апраксіна, щоб усі хлібороби, великі й малі, не тримали хлібів по клунях та
по коморах, а закопували зерно в лісах та дебрях, звідки б ворог не легко міг
його добути.
Царські люди, навіть найчільніші, знайомилися тоді з його славною дубинкою і
благословили такий день, коли їм поталанило не досвідчати царського гніву.
Одиноким союзником царя був гетьман Мазепа.
“Весь тягар війни лягає тепер на нас”,— писав цар до гетьмана, закликаючи його в
Жовкву на воєнну раду.

* * *
Саме в страсну п'ятницю приїхав гетьман з невідступним Орликом і з деякими
старшинами до Жовкви на тую раду.
Ледве піднайдено для них квартири, і то примусом, а не з доброї волі, і навіть
не за добрі гроші.
Малий городок перемінився у якийсь венецький маскарад. Зелені московські кафтани
змішувалися з козацькими кунтушами та киреями, а три мови — українська, польська
і московська — зливалися у якусь мішанину, від якої аж вуха пухли.
Матіркування, шлякування і псякревання чути було на кожному кроці, їх
заглушувало хіба тарахкання хлопців дубовими довбеньками до церковних парканів у
велику п'ятницю і в глуху суботу.
А коли прийшов Великдень, то жовківські дівчата не зважилися виводити гагілки на
цвинтарях біля церков, не співали про Романа, бо бачили, що приїхав ще хтось
могутніший і небезпечніший від нього.
Гірка була паска цього року, і не один та й не одна слізьми її обілляла,
порівнюючи минулі страсті Христові з власними терпіннями, котрі їм отсе
доводилося переживати. Ні сліду колишньої радості в це найнадійніше весняне
свято.
Хоч Великдень був пізній і природа вспіла вже прибрати нове — зелене, біле,
рожеве й синє — вбрання, хоч цвіли фіалки й пахла черемха, хоч у збіжжях могла
сховатися курка, ніхто не втішався весною і кожний з острахом дивився на північ
— чи не надсувається нова туча у вигляді нових царських або яких інших військ.
Жовківці, як звичайно мешканці малих міст, не дуже-то розбиралися в політиці.
Куди там їм було розуміти хитрощі Петрові, котрий польську корону, скинену з
голови Августа, предкладав і королевичеві Собєському, і Ракочому, і якомусь там
герцогові англійському, котрий одиноким своїм союзником признавав Мазепу, а
рівночасно чужинцям пропонував князівство київське або володимирське, як
нагороду за спілку або хоч би навіть за посередництво в замиренню Росії зі
Швецією...
Хто дасть більше?..
Навіть люди, що не раз мали з політикою діло, не годні були стежити за дивними
скоками гадок, які відбувалися у великій, але неспокійній і ненормальній голові
молодого царя. Тому-то мешканці славного й гарного города Жовкви несотворені
речі розказували собі тихцем. Не один, дивлячись на солдатів, поляків і навіть
на своїх, на козаків, хрестився, бо ніяк зрозуміти не міг, звідки й пощо вони
тут взялися.
Ніби Пандора ящик свій над Жовквою відчинила і, що в ньому було, висипала нараз
на місто.
До того, відома річ, що цар несамовитий, на нього всі дивляться, як на
антихриста,— який же тут Великдень?
Добре, що минув і що кінця світа не було.

* * *
Більше ніж тиждень і мало що не два довелося ждати гетьманові Мазепі на тую
воєнну раду. Правда, у Жовкві він не потребував скучати. І він їздив, і до нього
приїздили люди, але треба було дуже секретно видітися з ними й дуже політично
балакати, бо в Жовкві під тую пору і стіни вуха мали.
Гетьманові старшини теж не були раді. Весна. В маєтках чимало роботи. В кожного
родина, святкуватимуть без батька, а ти сидиш у тій Жовкві не знати пощо й нащо.
Нарікали старшини, зібравшись в гетьманській господі, коли їм довелось на
гетьмана ждати, так як нині, у вівторок по провідній неділі.




* * *
Гетьмана ще вранці покликали на раду, бо Цар скоро встає. Сидіти може геть поза
північ, а вставати мусить разом зі сходом сонця, і зараз за роботу береться.
Чорт, не чоловік!
Старшини посходилися коло полудня. Не буде ж тая рада Бог вість як довго
тривати! Петро не любить зайвих слів. Або говори до речі, або мовчи. Декому вже
й язик відрізали за те, що непотрібне балакав. З Петром короткий процес.
Чекають старшини, гетьмана нема.
“Ясновельможний сам пішов?” — питає Орлика компанійський полковник Танський.
“Сам, як палець”.
“Також нові звичаї, щоб гетьман одинцем ходив, нібито в нього надійних людей
нема”.
“Видно, нас там не треба”,— додає обозний Ломиковський.
“Нас тільки тоді кличуть, як голову під кулі та під шаблі треба наставляти,—
зауважує Танський,— а до військової ради — то ми за дурні. Москалі всі розуми
поїли”.
“Звичайно, вони барини, а ми холопи їхні”.
“Царські люди in spe”.
Говорили чимраз тихіше, щоб який чорт не підслухав.
Хтось добув із шароварів добре вже постирані кістки.
“Кидаймо!”
Скорочували час, як могли. Але нервувалися, і навіть кості не могли цьому
нервуванню зарадити.
“Хтось іде!”
І властитель костей сховав їх назад у свої глибокі шаровари.
Увійшов покойовий гетьманський Кендзєровський, оженений з сестрою Насті
Скоропадської, чоловік молодий, не дуже ще бувалий, але відомий своєю вірністю
Мазепі.
 
Наші Друзі: Новини Львова