Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 17 вересня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Кобзарськими cтежинами

Переглядів: 40347
Додано: 23.04.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Світлій пам’яті моїх батьків
о. Михаїла та Наталії
присвячую



БОГДАН ЖЕПЛИНСЬКИЙ




Кобзарськими
Стежинами



ВIД АВТОРА


ДЕ ВОНИ, КОБЗАРI?

— Тату, а тату? — сiпав я за плече батька, коли ми разом, пiсля вечерi, “iшли в стебло” (так ми називали лаштунок до сну на свiжому сiнi), — де вони, цi живi кобзарi, що намальо-ванi в “Кобзарi”? Чи грають i тепер на кобзах, бандурах?
— Грають, грають i тепер, — пояснював батько.
— А чому у нас в селi кобзарiв не видно? — прискiпливо допитувався я дальше.
— Тому, що у нас кобзарiв дуже мало i заходять вони в нашi сторони дуже рiдко.
— Татусю, я дуже хочу побачити правдивого живого коб-заря, почути його гру!
— Виростеш, побачиш i кобзарiв, i бандуру правдиву тобi купимо, сам i гратимеш, коли навчитися захочеш, — поясню-вав далi батько. А тепер спи! Бачиш менi вже очi клеються!
I я засинав. Засинав, повний солодких мрiй, якi в дитячiй уявi малювали дивнi образи майбутнього…
…Жили ми тодi в селi Завадка Риманiвська, що бiля Дуклi на Лемкiвщинi. Кобзарi в цi сторони не заходили, але про них та про їх iнструмент я знав з оповiдань батька та матусi. А перше моє зацiкавлення цим iнструментом тiсно пов’язане з “Кобзарем” Т. Шевченка, однiєю з книжок, з якої я вчився пiзнавати букви i вiдчитувати першi слова. Малюнок кобзаря з поводирем, помiщений в “Кобзарi”, пов’язувався в моїй уявi з чимсь величним i героїчним, рiдним i привабливим. А ще був у нас вдома старинний образ з зображенням легендарного козака Мамая, який сидiв пiд дубом бiля коня, серед числен¬ної зброї та амунiцiї з кобзою в руках i, хвацько пiдкрутивши вуса, неначе всмiхався до мене та хотiв сказати: “Дивись, який гарний iнструмент у мене!”.
З цих пiр кобза-бандура стала предметом мого зацiкав-лення i я не оминав нагоди, щоб довiдатись щось нового про цей iнструмент i виконавцiв на ньому.
...Якось батько покликав мене до своєї кiмнати i, насад-жуючи менi на голову навушники детекторного радiоприйма-ча, пiднесено сказав:
— На, слухай!
Я припав до слухавок. З них бринiли звуки бандури i мо-лодечий чоловiчий голос виводив:
...Ой, з-за гори з-за крутої!
Горде вiйсько виступає,
Попереду Морозенко
Сивим конем грає.
Ой не вспiв Морозенко
На коника сiсти,
Обступили Морозенка
Турецькiї вiйська.
По тiм боцi запорожцi
Покопали шанцi,
Ой впiймали Морозенка
У недiлю вранцi.
Ой, Морозе Морозенку,
Ти славний козаче!
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче!
А коли замовкла пiсня i обiрвались останнi акорди бан-дури, я був такий схвильований, що не мiг зрозумiти, що зi мною дiється. Вже i диктор закiнчила передачу словами: “Ви слухали українськi народнi пiснi та мелодiї, якi виконував бандурист зi Львова Юрiй Сiнгалевич”, — а я ще довго сидiв з навушниками на вухах, мов заворожений. Так я вперше по¬чув як звучить бандура!
…Минав час. Коли я трошки пiдрiс, мама таки повезла мене до Львова, де на вулицi Францiшканськiй (тепер вул. Ко-роленка) жив тоді Юрій Сінгалевич.
Юрiй Сiнгалевич не тiльки вчив грати на бандурi та спiва-ти пiд її акомпанемент. Вiн показував як самому виготовити бандуру, водив мене на кобзарську вулицю, щоб поспiлкува-тися з народними рапсодами: перехожими кобзарями та мiс-цевими лiрниками. Вулиця кобзарська і тепер існує на запліч¬чі (у східній частині) за Личаківським цвинтарем. Вiд них я переймав все, що мiг, тут починався мiй нелегкий шлях в пошуках вiдповiдi на питання: де вони i хто такі, кобзарi, бандуристи i лiрники?





НЕСЛИ В СЕРЦI ПРАВДУ I ЛЮБОВ
(Творчi портрgти кобзарiв й бандуристiв)


МIЙ ПЕРШИЙ ПАН-ОТЕЦЬ
(ЮРІЙ СІНГАЛЕВИЧ)

Юрiй Сiнгалевич — був зачинателем i подвижником вiд-родження кобзарського мистецтва в Галичинi, одним iз най-визначнiших галицьких бандуристiв початку ХХ ст.
Народився Юрiй Олександрович Сiнгалевич 25 травня 1911 року в с.Романiв бiля Бiбрки на Львiвщинi, де дiдусь його, о. Якiв Сiнгалевич, був тодi парохом. Батько Юрiя пра-цював на поштi в Романовi, а згодом в Бережанах, часто хво-рiв i незабаром помер. Виховання дiтей, Юрiя та його молод-ших братiв Володимира та Богдана, лягло на плечi овдовiлої матерi.
Юрiй змалку виявив любов до музики, рiс кмiтливим і винахiдливим хлопчиком. Навчаючись в ґiмназiї по пiдручни-ку Гната Хоткевича, сам змайстрував собi бандуру i навчився на нiй грати. Багато допомагав йому дядько, який мав велику домашню бiблiотеку, що сприяло всесторонньому розвитку здiбного юнака. Юрiй був активним пластуном, грав не тiль¬ки на бандурi, але й на гiтарi, мандолiнi та iнших iнстру¬ментах, добре спiвав.
Закiнчивши навчання та одружившись з Наталiєю Дуць¬ко, дочкою священика, Юрiй деякий час жив i працював у Пе-ремишлi, а згодом у Львовi. Вiн широко популяризує коб-зарське мистецтво на захiдних теренах України, виступаючи як солiст-бандурист, а також в невеликих ансамблях (трiо, квартет бандуристiв) разом з своїми учнями чи побратимами: С. Ганушевським, С. Малюцою, Г. Бажулом, З. Штокалком, С. Ластовичем, В. Юркевичем та iншими.

Юрiй Сiнгалевич був дуже здiбним педагогом та добрим органiзатором. Ще в довоєнний перiод вiн створює своєрiдну кобзарську школу, в якiй не тiльки вчить грати на бандурi, але й пояснює, як самому виготовити iнструмент, знайомить учнiв з iсторiєю кобзарського мистецтва, показує як грати на таких народних iнструментах як лiра, торбан, старинна кобза. Він мав цілу колекцiю цих iнструментiв, вони прикрашали інтер’єр його скромної кімнати.
Одними із перших його учнiв (1939) були Володимир Хо-мик та Зенон Семкiв (iз Щирця), якi загинули в 1941 році, Антон Мота та iншi. Згодом у нього вчились Зiновiй Што-калко, Степан Малюца, Всеволод Василькiвський, Любов Мал-куш, Юрiй Данилiв, Михайло Табiнський, Тереса Ваврик, Мирослава Гребенюк, Володимир Проник, Богдан Жеплин-ський, Володимир Дичак та iншi.
Юрiй Сiнгалевич досяг високої технiки гри. Перший в Га-личинi почав грати на басах бандури трьома, а то й чотирма пальцями лiвої руки. Став чудовим iнструменталiстом.
Крiм своєрiдного галицького способу гри, пропонував учням i вчив виконувати хоч кiлька творiв харкiвським спосо-бом гри, який, на жаль, пiсля смертi Сiнгалевича, був приза-бутий в Галичинi i тiльки тепер знову вiдроджується.
Ще в передвоєнний перiод (в 1930 х роках) Юрiй Сiнга-левич перший iз галицьких бандуристiв виступив по радiо, що вiдтак перiодично повторювалося, а фiрма “Одеон” в цей час випустила першу грамплатiвку з записом iнструментальних творiв у його виконаннi.
В репертуарi бандуриста було багато iсторичних, побуто-вих, жартiвливих народних пiсень, iнструментальних творiв у власних обробках, кiлька дум. Свої концертнi виступи часто су¬проводжував розповiдями про кобзу-бандуру та кобзарство.
На початку 1940 х рокiв, разом з юним тодi ще Олегом Гасюком, Юрiй Сiнгалевич почав формувати першу у Львовi i в Галичинi дитячу капелу бандуристiв, а далi створив i пер¬шу в Захiдній Україні капелу дорослих бандуристiв у Львовi.
Ю. Сiнгалевич пiдготував до друку свiй пiдручник гри на бандурi, але видати його не змiг. Йому належить багато цiка-вих вправ та етюдiв для бандури, обробок українських народ-них пiсень, кiлька власних творiв. Деякi з них були опублiко-ванi за кордоном. Зокрема сiм пiсень та танцiв внесені в “Коб-зарський пiдручник” Зiновiя Штокалка, виданий професором Альбертського унiверситету Андрiєм Горняткевичем.
Декiлька творiв в обробцi Ю. Сiнгалевича увiйшли в золотий фонд бандуриста-вiртуоза З. Штокалка та Капели бандуристiв iм. Т. Шевченка iз Детройта.
Юрiй Сiнгалевич i його побратими тiсно спiвпрацювали з пластом, нацiоналiстичним пiдпiллям та передовою iнтелiґен-цiєю того часу i тому були переслiдувані німецькими окупан-тами та комунiстичним режимом.
…Загинув Юрiй Сiнгалевич в автомобiльнiй катастрофi при загадкових обставинах, повертаючись iз своїми капеляна-ми iз чергового концерту. Сталось це у Львовi 28 липня 1947 року. Похований з кобзарськими почестями на Личакiвсько¬му цвинтарi у Львовi.
Пам’ять та добра слава про видатного бандуриста, митця, актора, кобзарського “пан-отця”, вчителя та невтомного сус-пiльного дiяча житиме вiчно. Традицiйним став Всеукраїнсь-кий Фестиваль кобзарського мистецтва ім. Юрія Сінгалевича, який проводиться у Львовi.







ДРУЖИНА БАНДУРИСТА
(НАТАЛІЯ СІНГАЛЕВИЧ)

Поскрипують старенькi дерев’янi сходи, в притуленому до пагорба давньому будиночку, що на вулицi Мiжгiрнiй на ок¬раїнi Львова. Стукаю в невисокi дверi на поверсi, якi нарештi вiдчиняє менi господиня. Вiтаємось, i п. Наталя запрошує мене в свою скромну господу.
Переходимо через малесеньку кухню i мене просять сiдати в невеличкiй кiмнатi з вiконцем на вулицю. Посерединi — круг¬лий столик з крiслами, біля печі — лiжко, по другiй сторонi — тапчан. На тапчанi — бандура. На стiнi — святi образи i невеликий портрет покiйного мужа господинi, популярного в свiй час визначного бандуриста Галичини Юрiя Сiнгалевича.
Панi Наталя пригощає мене чаєм. Згадали минуле, про-жите. Прошу господиню розповiсти про себе, як все почина-лось. I п. Наталя розповiдає…
Народилась Наталiя Сiнгалевич (Дуцько) 11 червня 1911 р. в с. Воля Якубова на Дрогобиччинi в сiм’ї священика Юлiяна Дуцька. Деякий час батько був священиком в с. Лелюховi на Лемкiвщинi, а потiм став парохом в с. Летня на Дрогобич¬чинi.
Наталка закiнчила початкову школу у Летнi, а вiдтак учительський семiнар в Дрогобичi.
— Одержати посаду вчителя в цей час українцевi, не змiнивши обряд на римо-католицький, було дуже важко, — розказує п. Наталя. — I тому в пошуках роботи приїхала я до своєї товаришки Софiйки Бекметюк, яка жила в Мединичах. Якось в лiтню пору ми вийшли в садок, повний пахучих квi¬тiв. Яке було наше здивування, коли почули, що з альтанки в сусiдньому саду лунає чудова танцювальна мелодiя. Ми стали прислухатися. Так, ми не помилились, звучала бандура, яку в той час не так часто можна було почути в Галичинi. Ми пiдкрались тихенько до огорожi i побачили в сусiдньому сад-ку пристiйного юнака, що шпарко перебирав струни бандури i неначе розкидав довкруг радiснi дзвiнкi звуки. Юнак закiн¬чив танок i далi заграв-заспiвав українську пiсню “Ой на горi снiг бiленький”, потiм “Ой у полi вишня”.
Нам сподобались пiснi юнака та й сам пристiйний хло-пець, i моя товаришка вiдважилась кинути у сусiдський город грудочку землi, коли юнак закiнчив спiвати чергову пiсню i крикнула: — Гей, юначе, чи не дозволиш нам прийти послу-хати твоїх пiсень, бо дуже гарно граєш i спiваєш!
Юнак оглянувся, трохи знiяковiв, але запросив нас до себе у садок. Так я познайомилась з моїм майбутнiм мужем, Юрком Сiнгалевичем, який тодi закiнчував ґiмназiю у Львовi, а на лiто приїздив до Мединич, куди переїхала жити його мати.
Юрiй ще малим хлопцем за пiдручником Гната Хоткеви¬ча змайстрував собi бандуру i навчився на нiй грати. Вже в студентськi роки був знаменитим бандуристом, залюбки ви-конуючи на бандурi українськi народнi пiснi та думи, а також iнструментальнi твори, зокрема, — українськi народнi танцi.
— В 1937 році я вийшла замiж за Юрiя i ми переїхали жити до Львова, — розповiдає далi п. Наталя. — Юрiй висту-пав як солiст-бандурист, вчив грати на бандурi, робив iнстру-менти (бандури, торбани), я навчилась грати на бандурi i допомагала мужевi чим могла. Юрiя стали запрошувати на важливiшi концерти, а також виступати по радiо. Фiрма “Одеон” випустила грамплатiвку з награними творами у ви-конаннi Юрiя.
Юрiй виступав не тiльки один, часто концертував з ан-самблями разом з тогочасними бандуристами С. Ганушевсь-ким, С. Малюцою, Г. Бажулом, С. Ластовичем, В. Юркевичем та своїми учнями З. Штокалком, М. Табiнським та iншими.
З 1939 по 1941 роки я працювала в Облпромрадi дру-каркою, а Юрiй далi виступав як солiст-бандурист, а також керiвник першої дитячої капели бандуристiв, яку створив у Львовi.
Важким було наше життя в час нiмецької окупацiї. Юрiй заробляв трохи ще й малюванням, бо мав малярські здібності і ще в довоєннi роки почав брати уроки малювання у ви-датного художника Олекси Новакiвського. О. Новакiвський дуже любив музику i Юрко часто бував у Новакiвських з бан-дурою, грав i спiвав серед митцiв-художникiв.
Якось в час нiмецької окупацiї вийшла я на вулицю, а назустрiч менi — якийсь гестапiвець, що був напiдпитку. Вiн прийняв мене за єврейку i вдарив, я впала, i сталась трагедiя. Я була вагiтною i через кiлька днiв народила мертву дитину. Втрата дитини надовго вибила мене iз спокiйного русла…
З 1945 року я працювала в ляльковому театрi. Тут працю-вав i Юрко, який в 1944 році створив при Львiвському будин-ку народної творчостi першу капелу бандуристiв, яка швидко набула великої популярностi. Крiм цього Юрко далi робив бандури, вчив грати на цьому iнструментi. Працював також скульптором (виготовляв ляльки) i актором лялькового теат-ру. Малював.

Юрко був правдивим патрiотом своєї Батькiвщини. Сим-патизував i допомагав нацiоналiстичному пiдпiллю. Концерт¬нi виступи капели бандуристiв i свої особистi супроводжував бесiдами, в яких розповiдав про кобзарiв-бандуристiв, про українськi народнi музичнi iнструменти, цiкавi та повчальнi епiзоди з iсторiї України. Все це, а також зростаюча популяр-нiсть мужа, не подобалась комунiстичним заправилам. Поча-лись переслiдування, допити. Здавалось не буде їм кiнця. Ми були готовi на все. Та сталось непередбачене. 28 липня 1947 року Юрiй, повертаючись з капелою з чергового концерту, загинув в автомобiльнiй катастрофi. Це було для мене другою страшною трагедiєю. Я довго не могла опам’ятатися. А далi? Далi ти все знаєш сам, — закiнчила п. Наталя.
…Я справдi починав вчитись кобзарському мистецтву в чутливого педагога, бандуриста, митця Юрiя Сiнгалевича, i його трагiчна смерть була страшним ударом не тiльки для його дружини, але й для нас, його учнiв, та всього кобзарства Галичини.
Пам’ятаю величавий похорон Юрiя Сiнгалевича. На Ли-чакiвський цвинтар прямувала велика колона людей, домови-ну несли учасники капели i учнi покiйного, перед домовиною дiвчата-бандуристки несли бандуру вчителя. За труною серед нечисленної родини йшла прибита горем, вся в чорному, дружина бандуриста. Всi учнi йшли з бандурами, перев’язани-ми чорними стрiчками. На могилi вчителя заграли-заспiвали його улюбленi до болю знанi i сумнi “Козака несуть”, “Жу-равлi” та “Морозенка”.

“…За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче…”

— розносилось далеко за межi Личакiвського цвинтаря, де виросла нова могила.
Далi я продовжував вчитися грати на бандурi в дружини Юрiя панi Наталiї Сiнгалевич та Олега Гасюка, соратника, який одним iз перших став грати в капелi Сiнгалевича. Ми старались продовжити справу, почату нашим вчителем.
Та “недремлюще око” енкаведистiв не могло погодитись з тим, що знову лунала рiдна невмируща українська пiсня, правду розповiдали бандури. 1949 року заарештовано Олега Гасюка, який тодi керував капелою бандуристiв, а згодом, в квiтнi 1950 року, i мене.
…Яке було моє здивування, коли на подвiр’ї пересильної тюрми в цьому ж 1950 році, я побачив дружину Ю. Сiнгалеви-ча i мою вчительку п. Наталю Сiнгалевич.
Далi — страшнi роки неволi, каторжних робiт на засланнi в далекiй Сибiрськiй тайзi на пiвночi Томської областi.
Пропрацювавши кiлька мiсяцiв на заготовцi лiсу в Чор¬но-му Ярi, найбiльш “небезпечних” каторжан, а серед них i п. Наталю та нас з братом, закинуто ще дальше в глуху тайгу, випробовуючи “на виживання”. На новому, ще неосвоєному нiким мiсцi застали ми вже бiля тридцяти таких же поселен¬цiв, закинутих в це мiсце пiд конвоєм для органiзацiї нової дiлянки лiсозаготiвлi. На перших порах, жили ми в вiйськовiй палатцi та нашвидкоруч збудованому куренi-бараці. Треба було термiново обживати нове мiсце, будувати бiльш присто¬соване житло, бо закiнчувалось гаряче лiто. Нас чекала перша сувора зима…
Незабаром в глухiй тайзi виросло нове поселення, яке ми, порадившись, назвали по кобзарськи — Торба: бо й справдi жили ми вiдiрванi вiд свiту i волi, неначе в якомусь мiшку, чи торбi. Бандури були з нами (ми оба з братом вже добре на них грали) i ми почали вчити охочих робити бандури, а п. На¬таля вчила їх грати. Незабаром в тайзi виникла вже цiла сибiрська капела бандуристiв iз поселенцiв-каторжан, закину¬тих долею сюди з України. Душею капели була п. Наталя, дружина видатного бандуриста Галичини Юрiя Сiнгалевича.
 
Наші Друзі: Новини Львова