Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 26 травня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Дитяча

Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель

Переглядів: 13802
Додано: 09.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
— Усамкюсор-мюсор-філібюсор, — сказав капітан Довгапанчоха й грізно насупив брови.
— Ой, він розмовляє по-негритянському! — захоплено вигукнув Томмі. — Що це означає, дядьку Єфраїме?
— Це означає: "Тремтіть, мої вороги!"
— Слухай, тату, а негри не здивувалися, коли ти вийшов з води на їхній острів? — запитала Пеппі.
— Ще й як здивувалися! — відповів капітан Довгапанчоха. — Спершу вони хотіли з'їсти мене та коли я голіруч вирвав з корінням пальму, вони передумали й зробили мене своїм королем. Після цього я зранку правив островом, а після обіду будував собі човна. Мені треба було багато часу, бо все доводилося робити самому, хоч я й задумав змайструвати невеличкий вітрильник. Коли човен був уже готовий, я сказав неграм, що мушу їх покинути на якийсь час, але неодмінно повернуся й привезу з собою принцесу на ім'я Пеппілотта. Почувши це, вони затарабанили в свої щити й загукали: "Усюм-плюсор! Усюмплюсор!"
— А що це означає? — спитала Анніка.
— Це означає: "Браво! Браво!" Потім я два тижні правив островом дуже прискіпливо й видав підлеглим стільки різних наказів, щоб їх стало, аж поки я вернуся. Тоді нап'яв вітрило й виплив у море, а химеряни гукали мені вслід: "Усюмкуру кусомкара!", що означає: "Щасливо повертайся, наш товстий білий королю!" Я взяв курс просто на Сарабаю. І як ви гадаєте, що я побачив, коли підплив до берега? Свою давню чудову шхуну "Стрибуху". А біля поруччя стояв мій добрий, відданий Фрідольф і щосили махав мені рукою. "Фрідольфе, — сказав я йому, — тепер я знов перебираю на себе командування "Стрибухою". — "Слухаю, капітане!" — відповів він. Так я опинився на шхуні. Вся моя команда теж уціліла, і тепер шхуна стоїть на якорі в порту і ти, Пеппі, можеш піти й привітатися з своїми давніми приятелями.
Коли Пеппі почула ці новини, вона так зраділа, що скочила на стіл, стала на голову й замахала ногами. Але Томмі й Анніка посмутніли: дуже скидалося на те, що Пеппі поїде від них.
— Треба влаштувати бенкет! — вигукнула Пеппі й знов замахала ногами. — І такий бучний, щоб аж гуло!
Вона накрила в кухні стіл, і всі сіли вечеряти. Пеппі на радощах запхала в рот відразу троє варених яєць разом із шкаралущею. І час від часу кусала батька за вухо, так їй було приємно бачити його. Пан Нільсон уже був ліг спати, але гамір у кухні збудив його, і він почав вражено терти очі, коли побачив капітана Довгапанчоху
— Ти глянь, і пан Нільсон тут! — втішився капітан Довгапанчоха.
— Я маю не самого тільки пана Нільсона, — мовила Пеппі.
Вона внесла до кухні коня і його теж пригостила вареним яйцем. Капітан Довгапанчоха був дуже вдоволений, що його дочка так гарно влаштувалася у віллі "Хованка", і радів, що вона взяла з корабля торбу з золотими монетами, а тому в його відсутність не знала нестатків.
Коли всі повечеряли, капітан Довгапанчоха витяг із своєї торби барабан — справжній негритянський барабан, на якому химеряни відбивають такт, коли танцюють або складають жертви. Капітан сів на підлогу й заходився барабанити. Кухню заповнили глухі, ні на що не схожі звуки — таких Томмі й Анніка ще зроду не чули.
— Негритянська музика, — пояснив Томмі сестрі.
А Пеппі скинула свої великі черевики й почала танцювати в самих панчохах танок, що також був ні на що не схожий. Потім король Єфраїм виконав дикий танок воїнів, якого він навчився на острові. Він вимахував списом, затулявся щитом і так вистукував босими ногами, що Пеппі крикнула:
— Гляди, а то підлога провалиться!
— Байдуже, хай провалюється, — відповів капітан Довгапанчоха і ще швидше закружляв по кухні. — Ти ж однаково будеш скоро негритянською принцесою, втіхою мого серця!
Тоді Пеппі пішла в танок з батьком. Вони виробляли одне перед одним якісь химерні фігури, викрикували дикими голосами і час від часу так високо підстрибували, що в Томмі й Анніки, які не зводили з них очей, врешті аж у голові запаморочилося. Видно, панові Нільсону також голова пішла обертом, бо він забився в куток і затулив очі лапками.
Поступово той дикий танок перейшов у боротьбу. Капітан Довгапанчоха так підкинув свою дочку, що вона полетіла просто на полицю з посудом. Але Пеппі довго там не просиділа. Дико верескнувши, вона скочила звідти через усю кухню просто на батька, схопила його, і за мить він уже полетів, наче метеор попід стелею, влучив головою в ящик з дровами біля плити і вгруз у нього, тільки його товсті ноги заметляли вгорі. Він не міг вибратися з ящика сам, бо був надто огрядний, та ще й тіпався зі сміху. Серед полін його сміх звучав, мов далекий грім. Пеппі потягла батька за ноги, щоб допомогти йому, але він засміявся ще дужче, так, що почав душитися. Виявляється, він страшенно боявся лоскоту.
— Ой, не... не... не лоскочи мене! — стогнав він. — Роби зі мною, що хочеш, кинь мене в море чи в садок крізь вікно, тільки не лоскочи в п'яти!
Він так реготав, що Томмі й Анніка дивувалися, як від його реготу не трісне ящик. Нарешті тато Єфраїм вибрався з-поміж полін. Тільки-но ставши на ноги, він кинувся на Пеппі й шпурнув її в другий кінець кухні. Вона впала обличчям у плиту, просто в сажу.
— Ха-ха-ха, ось вам і негритянська принцеса! — вигукнула Пеппі й повернула чорне, як смола, обличчя до Томмі й Анніки.
Тоді дико верескнула й кинулась на батька. Вона так труснула ним, що спідничка заторохтіла і з неї на всі боки полетіло лико. Золота корона спала в нього з голови й закотилася під стіл. Нарешті Пеппі пощастило кинути капітана додолу. Вона сіла на нього верхи й сказала:
— Будеш проситися?
— Буду! Змилуйся! — вигукнув капітан Довгапанчоха, і обоє вони весело засміялися. Пеппі легенько вкусила батька за ніс.
— Мені ще жодного разу не було так весело відтоді, як ми з тобою викидали п'яних матросів з винарні в Сінгапурі! — сказав капітан. Він витяг з-під столу корону й додав:- От якби побачили мої підданці, що моя корона валяється під столом!
Він надів корону на голову й розчесав спідничку, що тепер стала куди рідша.
— Мабуть, доведеться тобі віддати спідничку в художню майстерню, щоб її полагодили, — сказала Пеппі.
— Я думаю, що їй уже нічого не допоможе, — відповів капітан Довгапанчоха. Він сів на підлогу й витер піт з чола.
— Ну, Пеппі, доню моя, ти так само гарно брешеш, як і раніше?
— Так, брешу, коли маю час, але це буває не часто, — скромно відповіла Пеппі. — А ти як? Адже й ти був мастак прибрехати.
— Я своїм підданцям звичайно брешу в суботу ввечері, якщо вони добре поводились протягом тижня. Ми влаштовуємо вечір брехні й пісень у супроводі барабанів і танців зі смолоскипами. Чим більше я брешу, тим дужче б'ю в барабан.
— Он як! А мені немає кому барабанити, коли я брешу, — мовила Пеппі. — Я брешу сама собі, і так гарно, що аж приємно слухати, але ніхто мені не приграє на гребінці. Ось недавно я не могла заснути й набрехала собі про теля, яке вміло плести мереживо й лазити по деревах. І уяви собі, що я повірила кожнісінькому слову! Ото була справжня брехня! Та однаково ніхто мені не барабанив.
— Не журися, доню, — сказав капітан Довгапанчоха. — Я тобі побарабаню.
І він виконав для своєї дочки довгий барабанний марш. Пеппі сіла йому на коліна, притулилася замащеним у сажу обличчям до його щоки, і він став такий самий чорний, як і вона.
Анніка сиділа мовчки й про щось думала. Вона не знала, чи годиться сказати про це вголос, та все ж таки зважилася:
— Мама каже, що брехати негарно.
— Яка ж ти дурна, Анніко, — мовив Томмі. — Пеппі бреше не по-справжньому, а так, жартома, вона вигадує щось, як ти цього не розумієш!
Пеппі задумливо глянула на Томмі й сказала:
— Часом ти так мудро міркуєш, що я аж боюся, чи не вийде з тебе великої людини.
Настав вечір. Томмі й Анніці треба було йти додому. Вони провели чудовий день, побачили живого негритянського короля. І, звичайно, раді були, що до Пеппі повернувся батько. А все ж таки... все ж таки...
Коли Томмі й Анніка лежали в ліжках, вони не розмовляли, як бувало досі. В кімнаті панувала тиша. Раптом почулося зітхання. Це не витримав Томмі. За якийсь час знов почулося зітхання. Цього разу зітхнула вже Анніка.
— Ну чого ти там сопеш? — роздратовано запитав Томмі.
Та Анніка не відповіла. Вона вкрилася з головою і заплакала.


ПЕППІ ВЛАШТОВУЄ ПРОЩАЛЬНИЙ БЕНКЕТ


Коли другого ранку Томмі й Анніка зайшли кухонними дверми до вілли "Хованка", по всьому будинку лунало гучне хропіння. Капітан Довгапанчоха ще спав. Але Пеппі вже стояла посеред кухні й робила ранкову гімнастику.
— Ну от, тепер моє майбутнє забезпечене, — сказала вона. — Я стану негритянською принцесою і півроку плаватиму на "Стрибусі" по всіх морях світу. Тато вважає, що коли він півроку добре королюватиме в негрів, то другі півроку вони зможуть обійтися без короля. Адже старому морському вовкові треба час від часу відчути під ногами палубу. Та й про моє виховання він теж мусить подумати. Яка ж з мене вийде морська розбійниця, якщо я весь час житиму в палаці? Тато каже, що так можна зовсім зманіжитися.
— Ти вже ніколи не повернешся сюди? — здавленим голосом запитав Томмі.
— Повернуся, як піду на пенсію, — відповіла Пеппі. — Як матиму десь п'ятдесят чи шістдесят років. Отоді вже ми награємося досхочу!
Ні Томмі, ні Анніку ця обіцянка не втішила.
— Подумати тільки — негритянська принцеса! — замріяно вела далі Пеппі. — Не кожній дитині випадає таке щастя. О, яка я буду гарна! Носитиму золоті кільця у вухах і одне більше-в носі.
— А що ти ще носитимеш? — запитала Анніка.
— Більше нічогісінько, — відповіла Пеппі. — Але я матиму власного негра, який щоранку чорнитиме мене ваксою, щоб я була така чорна, як інші химеряни. Треба тільки виставляти себе ввечері за двері, як виставляють черевики.
Томмі й Анніка спробували уявити собі, який Пеппі матиме вигляд.
— Ти вважаєш, що чорний колір личитиме до твоїх рудих кіс? — несміливо запитала Анніка.
— Побачимо, — відповіла Пеппі. — Та й хіба довго пофарбувати їх у зелений колір? — Вона задумливо зітхнула. — Принцеса Пеппілотта! Яке життя. Який блиск! Як я танцюватиму! Принцеса Пеппілотта танцює при світлі табірного багаття під звуки барабанів! Уявляєте, як дзеленчатиме у мене кільце в носі?
— А коли... коли ти відпливеш? — запитав Томмі. Голос у нього трохи захрип.
— "Стрибуха" здіймається з якоря завтра, — відповіла Пеппі.
Усі троє надовго замовкли. Раптом їм чомусь не стало про що говорити. Та скоро до Пеппі знов вернувся добрий гумор, і вона заявила:
— Але сьогодні я влаштовую у віллі прощальний бенкет. Прощальний бенкет — більше я вам нічого не скажу! Всіх, хто хоче попрощатися зі мною — ласкаво просимо!
Звістка про бенкет миттю поширилася серед дітей маленького містечка.
— Пеппі Довгапанчоха виїздить з містечка і влаштовує прощальний бенкет у віллі "Хованка"! Хто хоче піти на бенкет?
Багато дітей захотіло піти на прощальний бенкет, а саме — тридцять четверо. Томмі й Анніці мама дозволила бути у Пеппі, скільки вони самі захочуть. Бо вона розуміла, що такого дня треба вдовольняти всі забаганки дітеи й прощати їм усі їхні примхи.
Томмі й Анніка ніколи не забудуть прощального бенкету в Пеппі. Вечір був на диво теплий і гарний, такий, що про нього кажуть звичайно: "Який чудесний літній вечір!"
В присмерку духмяніли і яскріли троянди в садку Пеппі, таємниче шуміли старі дерева. Все було б таке гарне, якби не... Томмі й Анніка навіть не зважувалися додумати свою думку до кінця.
Діти, йдучи в гості, взяли з собою глиняні свистки і тепер, крокуючи садком, весело свистіли. На чолі колони виступали Томмі й Анніка. Не встигли вони наблизитись до веранди, як відчинилися двері й на порозі з'явилася Пеппі. Очі її на веснянкуватому веселому личку радісно сяяли.
— Прошу до моєї скромної господи, — гостинно мовила вона.
Анніка не зводила з Пеппі очей: вона хотіла назавжди запам'ятати її обличчя. Ніколи не забуде вона, як Пеппі того вечора стояла на порозі вілли, не забуде її рудих кісок, усміхненого лиця в ластовинні й чорних великих черевиків.
Звіддалік долинав приглушений грім барабана — то капітан Довгапанчоха сидів на кухні, тримаючи між коліньми негритянський барабан, і гупав у нього. Він був одягнений, як і годиться негритянському королю. Пеппі навмисне попросила його, щоб він так одягся, бо знала, що дітям буде цікаво подивитися на справжнього негритянського короля.
І справді, діти відразу поквапились до кухні і з усіх боків обступили короля Єфраїма. "Добре, що не прийшло більше дітей, бо тоді всі не вмістилися б у кухні", — подумала Анніка. Та тієї миті з садка почулися звуки гармонії, і в дверях з'явилася вся команда "Стрибухи" на чолі з Фрідольфом. Це він і грав на гармонії. Вдень Пеппі ходила на корабель до своїх друзів і запросила їх на прощальний бенкет. Тепер, побачивши їх, вона кинулась до Фрідольфа й так щиро обняла його, що в нього аж обличчя посиніло. Тоді вона відпустила його й вигукнула:
— Музики! Музики!
Фрідольф заграв на гармонії, король Єфраїм загупав у барабан, а всі діти засвистіли в глиняні свистки.
Ящик з дровами був накритий скатертиною, а на ньому довгими рядами вишикувалися пляшки з лимонадом. Кухонний стіл був весь заставлений тортами, а на плиті стояла величезна сковорода з ковбасками.
Король Єфраїм перший поклав собі на тарілку вісім ковбасок. Гості наслідували його приклад, і скоро на кухні стало чути тільки такі звуки, які завжди бувають, коли їдять ковбасу. Потім перейшли до торта й лимонаду — кожен брав собі, скільки сам хотів. У кухні було трохи тісно, тому гості розійшлися хто на веранду, хто в садок, тільки то тут, то там білів у темряві крем на тарілочках.
Коли всі наїлися досхочу, Томмі запропонував у щось погратися, щоб повтрушувалися в животі ковбаски й торт. Наприклад, у гру "Роби, як Джон". Пеппі не знала, що це за гра, де Томмі пояснив, що хтось має бути Джоном, а решта всі повинні робити те саме, що й він.
— Чудово, — мовила Пеппі, — гарна гра. Надто як я буду Джоном.
— Вона почала з того, що вилізла на дах пральні. Спершу треба було вибратись на огорожу, а вже з неї на дах. Пеппі, Томмі й Анніка опинились там швидко, бо вже не раз долали цей шлях. Проте іншим дітям завдання здалося не таким простим. Матросам з корабля, що вміють лазити по щоглах, забратися на дах теж було заіграшки, а от огрядний капітан Довгапанчоха насилу дав собі раду. Та ще й його ликова спідничка за все чіплялася. Він довго відсапувався, коли врешті опинився на даху.
— Пропала моя спідничка, — похмуро мовив він.
З даху Пеппі стрибнула просто на землю. Менші діти не зважувались зробити те саме, але Фрідольф їм допоміг — поздіймав тих, хто боявся стрибати. Далі Пеппі шість разів перевернулася на траві. Всі зробили те саме, а капітан Довгапанчоха сказав:
— Нехай хтось підштовхне мене ззаду, а то я нізащо сам не перевернуся.
Пеппі взялася допомагати батькові. І так ревно, що коли раз підштовхнула його, він уже не міг спинитися й покотився клубком по траві, перекинувшись чотирнадцять разів замість шести.
Потім Пеппі помчала до будинку, перестрибнула східці на веранду, далі вилізла надвір крізь вікно й побралася драбиною, прихиленою до стіни, на дах вілли. Там вона пройшла по гребені, досягла димаря, вилізла на нього, стала на одній нозі й закукурікала. Тоді стрімголов кинулась до дерева, що росло біля причілка, зсунулася по його стовбурі на землю, помчала до дровітні, схопила сокиру, відбила нею одну дошку в стіні, пролізла тією діркою надвір, скочила на огорожу і пройшла нею метрів з п'ятдесят, насилу втримуючи рівновагу, далі вилізла на дуба й сіла відпочити на самісінькому вершечку.
На дорозі перед віллою зібралося багато цікавих. Потім вони всім розповідали, що бачили негритянського короля, який стояв на одній нозі на димарі й голосно кукурікав. Але ніхто їм не вірив.
Коли капітан Довгапанчоха пролазив крізь дірку в дровітні, сталося те, що й мало статися, — він застряг між дошками й не міг ні пролізти, ні вернутися назад. Тому гра припинилася, і всі діти зібралися біля дровітні, щоб поглянути, як Фрідольф пилкою розширює дірку.
— Нічого не скажеш, весела гра, — вдоволено мовив капітан, коли нарешті вибрався з дірки. — А тепер що ми робитимемо?
— Раніше ви, капітане, любили мірятися силою з Пеппі, — сказав Фрідольф. — Нам завжди було так цікаво дивитися на ваше змагання.
— Непогана думка! — мовив капітан Довгапанчоха. — Горе тільки, що моя дочка стала дужча за мене.
Томмі стояв біля самої Пеппі.
— Коли ми гралися, Пеппі, я боявся, що ти залізеш до нашого сховку в дуплі, — шепнув він їй. — А я не хочу, щоб ще хтось знав про нього. Навіть, якщо я ніколи більше туди не залізу.
— Ну що ти, це тільки наш сховок, — мовила Пеппі.
Батько Пеппі взяв залізний лом і зігнув його навпіл, ніби він був зроблений з воску. Пеппі взяла другий лом і зігнула його так само.
— Такими штуками я гралася, тату, коли ще лежала в колисці, — сказала вона. — Просто, щоб якось згаяти час.
Тоді капітан Довгапанчоха зняв із завісів кухонні двері й поклав на землю. Фрідольф і ще семеро матросів стали на двері, а капітан підняв їх угору й десять разів проніс навколо галявини.
Тим часом зовсім смеркло, і Пеппі запалила смолоскипи. Все навкруги залляло химерне тремтливе світло.
— Ану тепер я, — мовила Пеппі батькові, коли він опустив двері з матросами додолу.
Вона завела на двері коня, верхи на нього посадовила Фрідольфа й ще трьох матросів, а кожному матросові дала на руки по двоє дітей. Фрідольф тримав Томмі й Анніку. Потім Пеппі підняла двері вгору й пронесла навколо галявини двадцять п'ять разів. То було незвичайне видовище, та ще й увечері, при світлі смолоскипів!
— Справді, доню, ти дужча, — сказав капітан. Після змагання всі посідали на траві. Фрідольф заграв на гармонії, а матроси заспівали своїх найкращих пісень. Діти заходилися танцювати під музику, і найзавзятіше стрибала Пеппі, схопивши в руки два смолоскипи.
Бенкет закінчився фейєрверком. Пеппі стріляла з ракетниці, і небо осявали хвостаті ракети й круглі сонця. Анніка сиділа на веранді й дивилася на ту вогняну гру. Яке все було чудесне, яке миле. Троянд вона не бачила в темряві, але відчувала їхній запах. Як було б навдивовижу гарно, коли б... коли б... Анніці здалося, ніби чиясь крижана рука стиснула її за серце. Як вона витримав завтрашній день? А до кінця канікул? І взагалі весь час? Адже у віллі "Хованка" не буде вже Пеппі. Не буде пана Нільсона, а на веранді не стоятиме кінь. Вони вже не їздитимуть з Пеппі верхи, не вирушатимуть на прогулянки, не сидітимуть разом вечорами в затишній кухні вілли "Хованка", не буде в них дерева, в якому ростуть пляшки з лимонадом. Тобто, дерево, звичайно, буде, проте Анніка була майже певна, що лимонад у ньому перестане рости, коли Пеппі виїде. Що вони з Томмі робитимуть завтра? Мабуть, гратимуть у крокет. І Анніка тяжко зітхнула.
Бенкет закінчився. Діти з містечка подякували господині й попрощалися з нею. Капітан Довгапанчоха також подався з своїми матросами на шхуну. Він вважав, що й Пеппі повинна йти з ним, але вона сказала, що хоче переночувати останню ніч у своїй віллі.
— Не забудь тільки, що ми знімаємося з якоря вранці о десятій годині! — гукнув капітан уже знадвору.
І ось Пеппі, Томмі й Анніка лишилися самі. Вони сиділи в темряві на східцях веранди й довго мовчали.
— Ви, звичайно, можете приходити сюди гратися, — нарешті озвалася Пеппі. — Ключ висітиме на цвяшку біля одвірка. Можете брати все, що є в шухлядах. І я поставлю в дуплі драбину, щоб ви могли самі ховатися в ньому. Хоч, мабуть, у дубі не ростиме більше пляшок з лимонадом — на них саме неврожай.
— Ні, Пеппі, — сумно сказав Томмі, — ми більше сюди не прийдемо.
— Так, ніколи вже не прийдемо, — додала Анніка.
А сама подумала, що відтепер заплющуватиме очі, коли їй доведеться йти повз віллу "Хованка". Адже там більше не буде Пеппі! І Анніці знов здалося, ніби чиясь крижана рука стиснула її за серце.


ПЕППI СІДАЄ НА КОРАБЕЛЬ


Пеппі старанно замкнула двері вілли "Хованка" й повісила ключ на цвяшок біля одвірка. Потім винесла з веранди коня — востаннє вона виносила його з веранди! Пан Нільсон уже сидів набундючений у Пеппі на плечі: він розумів, що відбувається якась незвичайна подія.
— Наче я все вже зробила, — мовила Пеппі. Томмі й Анніка мовчки кивнули головою. Справді, все вже було готове.
— Ще рано, може, підемо пішки? — запропонувала Пеппі.
Томмі й Анніка знов лише мовчки кивнули головою. І вони рушили до містечка. У порт, де стояла на якорі "Стрибуха". Кінь неквапом потупав слідом за ними.
Пеппі глянула через плече на віллу й сказала:
— Добра хатка, без бліх і взагалі зручна. Мабуть, з нею не зрівняється жодна негритянська глиняна хижа, де мені відтепер доведеться мешкати.
 
Наші Друзі: Новини Львова