Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 26 травня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Дитяча

Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель

Переглядів: 13801
Додано: 09.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
— Так, чудова, — погодилася Пеппі і пучками підняла сукню, що не сягала їй навіть до колін. — Просто незрівнянна!


ПЕППІ ЗАЗНАЄ КОРАБЕЛЬНОЇ АВАРІЇ


Щодня зразу ж після школи Томмі й Анніка мчали до Пеппі. Навіть уроків вони Не хотіли вчити вдома, а брали з собою книжки й зошити.
— Дуже добре, — мовила якось Пеппі. — Може, трохи вашої науки пристане й до мене. Вона мені не дуже потрібна, але, мабуть, не можна стати справжньою дамою, якщо не знаєш, скільки готтентотів живе в Австралії.
Томмі й Анніка прилаштувалися біля столу на кухні вчити географію, а Пеппі сіла просто на стіл, підібгавшії під себе ноги.
— Хоч уявіть собі таке, — додала вона, задумливо длубаючись у носі. — Я вивчу, скільки тих готтентотів живе в Австралії, і раптом один застудиться та й помре. Виходить, я дарма вчила і не зможу стати справжньою дамою?
Вона знов задумалася.
— Хтось повинен наказати готтентотам, щоб вони не застуджувалися, а то в підручнику буде помилка.
Коли Томмі й Анніка кінчали вчити уроки, починалися розваги. Якщо надворі було тепло, діти йшли в садок, або їздили верхи, або вилазили на дах пральні й пили там каву, або ховалися в глибокому дуплі дуба. Пеппі казала, що то чарівний дуб, бо в ньому росте лимонад. І справді, щоразу, коли діти залазили в дупло, там чекало на них три пляшки лимонаду. Томмі й Анніка не могли збагнути, куди потім діваються порожні пляшки, але Пеппі запевнила їх, що пляшки в'януть, тільки-но хтось вип'є з них лимонад. Так, Томмі й Анніка теж вважали, що цей дуб чарівний. На ньому часом виростали й плитки шоколаду. Але тільки четвергами, пояснила Пеппі, і Томмі з Аннікою не забували щочетверга зривати ласощі. Пеппі сказала, що коли вони добре поливатимуть дуба, на ньому почнуть рости і французькі булочки, і навіть телячі котлети.
Якщо йшов дощ, діти сиділи в хаті, і їм також не було нудно. Вони або перебирали чудесні скарби в шухлядах старого комода, або сиділи біля плити й дивилися, як Пеппі пече яблука й млинці, або слухали її цікаві розповіді про той час, коли вона плавала з батьком морями.
— Яка ж того дня була страшенна буря! — розповідала Пеппі. — Навіть риба захворіла на морську хворобу й хотіла якнайшвидше опинитися на березі. Я сама бачила акулу, що аж позеленіла з млості, а одна каракатиця всіма своїми щупальцями трималася за лоба, так їй було погано. Не часто бувають такі бурі!
— А ти не боялася, Пеппі? — спитала Анніка.
— Адже ваш корабель міг розбитися, — додав Томмі.
— Ну, наш корабель стільки вже розбивався, що я перестала боятися. Принаймні як починалася буря. Навіть не злякалась, коли вітер вихлюпнув з тарілки всю юшку, бо ми саме обідали. І тоді, як він видув у кока з рота всі штучні зуби. Та коли я побачила, що від корабельного кота лишилася тільки шкура, а його самого понесло голого ген на Далекий Схід, мені стало трохи моторошно.
— Я маю книжку, де написано про те, як розбився корабель, — мовив Томмі. — Вона зветься "Робінзон Крузо".
— Так, дуже цікава книжка! — підхопила Анніка. — Той Робінзон Крузо попав на безлюдний острів.
— А ти, Пеппі, ніколи не попадала на безлюдний острів, як твій корабель розбивався? — спитав Томмі, вмостившись зручніше на ящику з дровами.
— Ще б пак! — обурилася Пеппі. — Ніхто стільки не опинявся на безлюдних островах, як я. Що там ваш Робінзон! Думаю, що в Атлантичному й Тихому океанах не знайдеться й десятка островів, на які б я не попадала, коли позбивався корабель. Вони на туристських картах позначені як особливо небезпечні.
— Мабуть, дуже цікаво опинитися на безлюдному острові, — замріяно мовив Томмі. — Я теж хотів би там побувати.
— Це ж легко влаштувати, — мовила Пеппі. — Безлюдних островів є стільки, що хоч греблю ними гати.
— Так, я сам знаю один острів недалеко звідси, — сказав Томмі.
— На озері? — спитала Пеппі.
— Так.
— Чудово, бо якби він лежав на суші, то нам не підійшов би.
Томмі страшенно зрадів.
— Поїдьмо туди! — закричав він. — Негайно поїдьмо!
Через два дні в Томмі й Анніки починалися канікули, і саме тоді їхні тато й мама мали кудись виїхати на кілька днів. Отже, кращої нагоди погратися в Робінзона Крузо не могло й бути.
— Щоб корабель розбився, найперше треба його мати, — сказала Пеппі.
— А його немає, — мовила Анніка.
— Я бачила на річці неподалік старий затоплений човен, — сказала Пеппі.
— Але ж він уже розбитий, — мовила Анніка.
— Тим краще, — заявила Пеппі, — бо він уже знає, як розбиватися.
Пеппі зовсім легко було підняти з дна затоплений човен. Цілий день вона прововтузилась біля річки, затикаючи й просмолюючи його.
А другого ранку, коли йшов дощ, пішла в дровітню й витесала сокирою з дошки двоє весел. Нарешті в Томмі й Анніки почалися канікули, і їхні батьки кудись поїхали.
— Ми за два дні повернемося, — сказала їм мама. — А ви будьте чемні й слухайтеся Елли.
Елла була хатньою робітницею і тепер мала наглядати за Томмі й Аннікою, поки повернуться їхні тато й мама. Та коли діти лишилися з Еллою, Томмі сказав:
— Можеш за нами не наглядати, Елло, бо ми однаково весь час будемо в Пеппі.
— А крім того, ми самі за собою наглядатимемо, — додала Анніка. — Он за Пеппі ніхто ніколи не наглядає, то чому нас хоч на два дні не можна лишити в спокої?
Елла, звичайно, рада була мати два вільні дні, а Томмі й Анніка так довго просили і вмовляли її, щоб вона лишила їх самих, що врешті вона погодилась поїхати додому навідати свою матір. Дітям довелося пообіцяти їй, що вони будуть вчасно їсти й лягати спати і не вибігатимуть увечері надвір без теплих светрів. Томмі заявив, що він ладен надіти десять светрів, аби тільки Елла швидше їхала.
Отак усе й сталося. Елла поїхала додому, а через дві години Пеппі, Томмі, Анніка, кінь і пан Нільсон вирушили на безлюдний острів.
Було хмарне, але тепле червневе надвечір'я. До того місця, з якого видно було безлюдний острів, довелося йти досить далеко. Пеппі несла човна, тримаючи його над головою, а на коня вона навантажила великий мішок і намет.
— Що ти везеш у тому мішку? — спитав Томмі.
— Вогнепальну зброю, ковдри й порожню пляшку, — відповіла Пеппі. — Бо я вирішила, що задля початку хай це буде приємна аварія. Звичайно, раніше, коли розбивався корабель, я підстрелювала антилопу або даму і їла сире м'ясо, але, мабуть, на цьому острові немає ні антилоп, ні лам, то було б смішно загинути з голоду через таку дрібницю.
— А навіщо тобі пляшка? — спитала Анніка.
— Навіщо пляшка? І ти ще й питаєш? Звичайно, в корабельній аварії найважливіший корабель, але після нього йде пляшка. Тато вчив мене цього ще в колисці. "Пеппі, — казав він, — байдуже, чи ти не забудеш помити ноги, коли тебе запросять до королеви, але не забудь узяти пляшку, коли ти готуватимешся до корабельної аварії. Без неї краще взагалі сидіти вдома".
— Ну добре, але навіщо вона? — спитала Анніка.
— Ти ніколи не чула про пошту в пляшці? — мовила Пеппі. — Потерпілі пишуть записку, в якій прохають допомоги, кладуть у пляшку, міцно затикають ту пляшку й кидають у море. І вона пливе просто до того, хто тебе має врятувати. Бо як інакше можна врятуватися після корабельної аварії? Чи ти хочеш лишити все напризволяще? Ото гарно придумала!
— Та ні, тепер я зрозуміла, — відповіла Анніка.
Невдовзі діти були вже біля озера, посеред якого виднів безлюдний острів. Крізь хмари пробивалося сонце і привітно освітлювало свіжу зелень.
— Чудесно, я такого гарного безлюдного острова ще ніколи не бачила, — мовила Пеппі.
Вона швидко спустила човен на воду, зняла з коня вантаж і скидала все на дно човна. Анніка, Томмі й пан Нільсон стрибнули в човен, а Пеппі поплескала коня по шиї і сказала:
— Любий конику, я так хотіла б тебе взяти, — а не можу. Але думаю, що ти вмієш плавати. Це ж так просто. Ось глянь!
Вона як була одягнена, так і шубовснула у воду й трохи поплавала, широко загрібаючи руками.
— Плавати страх як гарно, а коли хочеш, щоб було ще краще, то можна погратися в кита. Ось так.
Пеппі набрала в рот води, перекинулася на спину й випустила воду фонтаном. По коневі не видно було, що ця гра йому сподобалась, та коли Пеппі залізла в човен, узялася за весла й відчалила від берега, він кинувся у воду й поплив за дітьми. Щоправда, він не грався в кита. Коли човен був уже біля острова, Пеппі крикнула:
— Всім вичерпувати воду!
А за мить додала:
— Надаремне! Доведеться покидати корабель! Рятуйтеся, хто як може!
Вона побігла на корму й стрибнула вниз головою, але швидко виринула, схопила човна за мотузку й попливла до берега.
— Я мушу найперше врятувати харчі, а команда нехай почекає, — мовила вона й прив'язала мотузку до каменя.
Потім вона допомогла Томмі й Анніці вибратися з човна. Пан Нільсон вистрибнув сам.
— Сталося диво! — гукнула Пеппі. — Ми врятовані! Принаймні на якийсь час, якщо на острові немає людоїдів і левів.
Кінь також доплив до острова, виліз на берег і почав струшувати з себе воду.
— Дивіться, наш штурман також урятувався! — радісно вигукнула Пеппі. — Треба провести воєнну нараду.
Вона витягла з мішка пістолета, якого знайшла колись на горищі в матроській скрині, і, тримаючи його в руках, сторожко оглянула навколишні кущі.
— Що там таке, Пеппі? — занепокоєно спитала Анніка.
— Мені вчулося, що в кущах забурчав людоїд, — відповіла Пеппі. — Зайва обережність ніколи не завадить. Бо нащо було рятуватися, вибиратися на берег, коли тебе потім мають з'їсти з тушкованою городиною!
Проте людоїдів ніде не було видно.
— Вони поховалися, — мовила Пеппі. — Або сидять удома й по складах вивчають з куховарської книжки, як краще нас зварити. Та коли вони з'являться, я їм скажу, що не дозволю тушкувати себе з морквою. Я її страх як не люблю.
— Ох, Пеппі, не кажи такого страхіття! — мовила Анніка й здригнулася.
— Ти теж її не любиш? Попросимо їх, щоб не клали моркви. Але насамперед треба поставити намет.
Так Пеппі й зробила. Невдовзі в сухому місці на березі вже стояв намет. Томмі й Анніка відразу залізли в нього, і їм там дуже сподобалося. Неподалік від намету Пеппі розіклала кружечком камінці й почала носити туди хмиз.
— О, як добре, що в нас буде багаття! — зраділа Анніка.
— Певне, що добре, — мовила Пеппі.
Вона заходилася терти один об один два шматки дерева. Томмі напружено стежив за нею.
— Ти хочеш добути вогонь тертям, як дикуни? — захоплено спитав він.
— Хотіла добути, — відповіла Пеппі, — але в мене аж пальці померзли. То не страшно, як я просто підпалю хмиз. Зараз пошукаю сірників.
За кілька хвилин над купою хмизу вже застрибало веселе полум'я. Томмі сказав, що йому ще зроду не було так гарно, як тепер біля багаття.
— Так, біля багаття гарно сидіти, а ще воно відлякує диких звірів, — мовила Пеппі.
— Яких диких звірів? — тремтячим голосом запитала Анніка.
— Наприклад, комарів, — відповіла Пеппі, задумливо чухаючи те місце на нозі, де її вкусив комар.
Анніка з полегкістю відітхнула.
— І, звичайно, левів, — додала Пеппі. — А от проти гадюк і американських бізонів багаття не допомагає. — Пеппі погладила пістолет і сказала: — Але не бійся, Анніко, з цією штукенцією ми не пропадемо.
Пеппі зварила на вогні каву, і тепер діти сиділи навколо багаття з чашками й бутербродами в руках і почували себе щасливими. Пан Нільсон примостився на плечі в Пеппі й також пив каву, а кінь часом простягав морду, щоб йому дали шматок хліба чи грудочку цукру. А крім того, навколо росла буйна соковита трава, в якій він пасся.
Небо знов облягли хмари, почало смеркатися, в кущах було вже зовсім темно. Анніка присунулася якомога ближче до Пеппі. Полум'я кидало навколо такі дивовижні тіні, що здавалося, ніби темрява за невеличким кружалом світла сповнена живих істот. Анніка вся тремтіла. Ану да за котримось кущем стоїть людоїд! Або за каменем причаївся лев!
Пеппі відставила порожню чашку й заспівала хрипким голосом:

На мертвого скриню — п'ятнадцять осіб,
Йо-го-го, та ще й пляшка рому!

Анніка затремтіла ще дужче.
— Ця пісня з іншої книжки, я її також маю, — жваво сказав Томмі. — З книжки про морських розбійників.
— Може, — погодилася Пеппі. — Як так, то її написав Фрідольф, бо це він навчив мене співати цю пісню. Коли я, бувало, стояла на палубі татового корабля ясної ночі й дивилася на Південний хрест просто над головою, Фрідольф поряд співав:

На мертвого скриню — п'ятнадцять осіб,
Йо-го-го, та ще й пляшка рому!

заспівала Пеппі ще хрипкішим голосом.
— Коли ти отак співаєш, Пеппі, в мене стає так дивно на душі, — сказав Томмі. — Водночас і страшно, й приємно.
— А мені майже тільки страшно, — сказала Анніка. — Лиш ледь-ледь приємно.
— Коли я виросту, то піду в море, — твердо заявив Томмі. — І стану морським розбійником, як ти, Пеппі.
— Чудесно! — зраділа Пеппі. — Ми з тобою будемо "Пострахом Карібського моря". Грабуватимем золото, коштовності, діаманти, матимем потаємний сховок для своїх скарбів на якомусь безлюдному острові Тихого океану, а охоронятимуть печеру три кістяки. А ще ми вивісимо прапор із зображенням черепа й двох схрещених кісток і співатимем "На мертвого скриню" так, що буде чути з одного кінця Атлантичного океану до другого, і всі мореплавці бліднутимуть зі страху й думатимуть, чи не кинутись їм у море, щоб уникнути нашої кривавої помсти!
— А як же я? — жалібно спитала Анніка. — Я не зможу бути морською розбійницею. Що ж мені робити?
— Нічого, ти також можеш плавати з нами, — заспокоїла її Пеппі. — Стиратимеш порох з піаніно в кают-компанії.
Тим часом багаття пригасло.
— Пора йти спати, — мовила Пеппі.
Вона настелила в наметі ялинового гілля, а зверху — кілька товстих ковдр.
— Ти ляжеш зі мною в наметі? — спитала вона коня. — Чи тобі краще ночувати під деревом? Ти ж завжди скаржишся, що не можеш заснути в наметі. Про мене, спи надворі. Я вкрию тебе попоною, — мовила Пеппі й поплескала коня по спині.
Невдовзі діти і пан Нільсон лежали вже в наметі, закутані в ковдри. Знадвору долинав хлюпіт хвиль.
— Слухайте, як шумить океанський прибій, — сонним голосом мовила Пеппі.
В наметі було темно, як у мішку. Анніка не відпускала руки Пеппі, щоб було не так страшно. Раптом пішов дощ. Краплі залопотіли по брезенті, але всередині намету було сухо й тепло, а шурхіт дощу тільки заколисував дітей. Пеппі вийшла надвір і вкрила коня ще однією ковдрою. Він стояв під ялиною з густим гіллям, і дощ йому не заважав.
— Як тут гарно! — зітхнув Томмї, коли Пеппі вернулася.
— Ще б пак! — озвалася Пеппі. — Гляньте, що я знайшла під каменем: три плитки шоколаду.
За кілька хвилин Анніка вже спала, тримаючи Пеппі за руку й не дожувавши шоколаду.
— Ми забули почистити зуби, — мовив Томмі й також заснув.
Коли Томмі й Анніка прокинулися, Пеппі не було в наметі. Вони швиденько вилізли надвір. Там яскраво світило сонце. Перед наметом палало багаття, а біля нього сиділа Пеппі, смажила шинку й варила каву.
— Від щирого серця бажаю вам щастя й веселого великодня! — вигукнула Пеппі, побачивши Томмі й Анніку.
 
Наші Друзі: Новини Львова