Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 26 травня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Дитяча

Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель

Переглядів: 13800
Додано: 09.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Томмі вибрав собі чорного коня, Анніка — білого, пана Нільсона Пеппі посадила також на чорного, що був на вигляд найдикіший. Пан Нільсон відразу почав перебирати йому гриву — мабуть, шукав бліх.
— Хіба пан Нільсон теж кататиметься на каруселі? — здивувалася Анніка.
— А чому ж ні, — мовила Пеппі. — Я вже жалкую, що не взяла й коня. Йому також не завадило б розважитись. А для коня найкраща розвага — покататися на коні.
Тільки-но Пеппі скочила на гнідого коня, як карусель закружляла, а катеринка заграла:
"Пам'ятаєш милі дні нашого дитинства?"
Томмі й Анніці здавалося, що немає нічого кращого, як кататися на каруселі. Пеппі також сподобалася ця розвага. Вона стояла на голові, впершись руками в сідло. Бальна сукня опала їй на шию, і люди, що дивилися збоку, бачили тільки червоний ліфчик, зелені штанці й довгі тонкі ноги — одну в чорній, а другу в коричневій панчосі, — якими Пеппі грайливо вимахувала в повітрі.
— Ось так справжня дама катається на каруселі, — сказала Пеппі, коли скінчився перший сеанс.
Діти не злазили з каруселі цілу годину, та врешті Пеппі заявила, що в неї вже голова йде обертом і вона бачить не одну карусель, а цілих три.
— І мені важко зважитись, на котрій кататися, — мовила вона. — Тому краще ходімо далі.
Решту квитків — цілу купу — вона роздала дітям, що тільки дивилися на карусель, але не катались, бо не мали грошей.
Поблизу перед балаганом стояв чоловік і вигукував:
— За п'ять хвилин почнеться нова вистава! Поспішайте подивитися чудову драму "Вбивство графині Аврори, або Хто скрадається в кущах"!
— Якщо там хтось скрадається в кущах, то нам треба якнайшвидше дізнатися, хто це, — сказала Пеппі. — Ходімо!
Коли діти підійшли до каси, на Пеппі раптом напала скупість.
— А не можна купити квитка за півціни, якщо я пообіцяю, що дивитимуся тільки одним оком? — спитала вона.
Та касирка навіть чути не хотіла про таке.
— Щось я не бачу ані кущів, ані того, хто в них ховається, — невдоволено буркнула Пеппі, коли вона з Томмі й Аннікою сіла спереду, перед самою завісою.
— Бо вистава ще не почалася, — пояснив Томмі.
Тієї миті піднялася завіса, і всі побачили графиню Аврору, що сумно ходила по сцені і з відчаю заламувала руки. Пеппі хвилину напружено стежила за нею, а тоді сказала:
— У неї якесь горе! Може, розстібнулася десь брошка й коле її?
А в графині таки справді було горе. Вона закотила очі й почала нарікати:
— Немає в світі нещаснішої людини, ніж я! Дітей у мене забрано, чоловік десь пропав, а сама я оточена розбійниками, що хочуть мене вбити.
— Ох, яке лихо! — вигукнула Пеппі, і очі в неї почервоніли.
— Краще б я була вмерла, — казала далі графиня.
Пеппі не витримала.
— Люба тітонько, не кажи так! — крізь сльози мовила вона. — Тобі буде краще. Діти повернуться, а чоловіка можна знайти іншого. Адже на світі повно чоло... чоловіків, — схлипнула вона.
Раптом з'явився директор театру — той, що стояв на дверях і запрошував глядачів на виставу, — підійшов до Пеппі й прошепотів, що, коли вона не сидітиме тихо, її негайно виведуть із зали.
— Я спробую сидіти тихо, — відповіла Пеппі й витерла очі.
П'єса справді була цікава. Томмі з хвилювання крутився на стільці і м'яв кашкета, Анніка міцно стискала кулаки. В Пеппі блищали очі, вона ні на секунду не зводила їх з графині Аврори. А ту, бідолашну, зовсім прибило горе. Вона вийшла в садок, не передчуваючи лиха. Враз почувся зойк. Це Пеппі побачила, що за деревами причаївся якийсь підозрілий чоловік, і не змогла стриматись. графиня, звичайно, також почула якийсь шурхіт, бо злякано крикнула:
— Хто там скрадається в кущах?
— Я тобі зараз скажу! — відразу озвалася Пеппі. — Там причаївся якийсь бридкий чоловік з чорними вусами. Дуже страшний. Тікай швидше до хати!
Директор знов підійшов до Пеппі й сказав, щоб вона негайно вийшла з зали.
— Як я залишу графиню Аврору в таку тяжку хвилину! Ні, ти мене не знаєш, — відповіла Пеппі.
А тим часом вистава йшла далі. Бридкий чоловік вискочив з кущів і кинувся на графиню.
— Ну, тепер настала твоя остання година, — прошипів він крізь зуби.
— Це ще хтозна, чия! — крикнула Пеппі, одним скоком опинилася на сцені, схопила напасника за стан і кинула додолу. Сльози не переставали текти у неї з очей. — Як ти міг напасти на графиню! — мовила вона, схлипуючи. — В неї забрали дітей, і чоловік також пропав. Вона ж сама як палець!
Пеппі підійшла до графиш, що знеможено опустилася на садову лавку, й лагідно мовила:
— Приходь до мене і житимеш у віллі "Хованка" скільки схочеш!
Ридаючи, Пеппі вийшла з театру разом з Томмі й Аннікою. Директор махав їй услід кулаком, але люди в залі плескали в долоні — видно, вважали, що вистава була гарна.
Надворі Пеппі втерла носа рукавом і сказала:
— Ну, а тепер треба повеселитися, вистава надто сумна.
— Ходімо до звіринця, — запропонував Том-мі. — Ми ще там не були.
І вони подалися до звіринця. Але спершу підійшли до ятки, і Пеппі купила шість бутербродів і три пляшки лимонаду.
— Я завжди голодна як вовк, коли поплачу, — пояснила вона.
У звіринці було на що подивитися. Слон, два тигри в одній клітці, кілька морських левів, що перекидали один одному м'яч, ціла зграя мавп, гієна і дві величезні гадюки. Пеппі найперше повела пана Нільсона до клітки з мавпами, щоб він привітався з родичами. В клітці сидів старий невеселий шимпанзе.
— Гарненько привітайся з ним, пане Нільсоне, — сказала Пеппі. — Мені здається, що він родич двоюрідного брата твого діда.
Пан Нільсон зняв свого брилика і якнайчемніше вклонився. Але шимпанзе навіть не звернув на нього уваги.
Обидві гадюки лежали у великій клітці, і кожної години чарівна приборкувачка змій фройляйн Паула витягала їх звідти й показувала глядачам. Дітям пощастило: вони якраз устигли на такий сеанс. Анніка боялася гадюк. Вона весь час тримала Пеппі за руку. Тим часом Паула витягла з клітки гадюку — величезного, бридкого удава — й повісила її собі на шию, наче боа.
— Мабуть, це удав-боа, — сказала Пеппі Анніці й Томмі. — Цікаво, якої породи та друга гадюка.
Не роздумуючи, Пеппі підійшла до клітки й витягла другу гадюку, що виявилася ще довшою і ще бридкішою за першу. Пеппі повісила її собі на шию точнісінько так, як Паула. Всі, хто був поблизу, зойкнули з переляку. Паула кинула свою гадюку в клітку й поспішила рятувати Пеппі від неминучої смерті.
Гадюка на шиї в Пеппі злякалася й розсердилась. їй не сподобався переполох навколо, а до того, вона не розуміла, чого її повісила собі на шию якась руда дівчинка, а не Паула, до якої вона звикла. Тому вона вирішила провчити цю зухвалу руду дівчинку, щоб їй більше ніколи не кортіло чіпати змій, і стиснула її так міцно, що від тих обіймів міг би задушитися й віл.
— Облиш свої немудрі штуки, — сказала Пеппі. — Я бачила ще й не таких гадюк, будь певна. У Східній Індії.
Пеппі зняла гадюку з шиї і поклала її назад у клітку. Томмі й Анніка з переляку побіліли як стіна.
— Так я й думала, ця гадюка також з родини удавів-боа, — сказала їм Пеппі, спокійно пристібаючи панчоху, яка в неї тим часом відстібнулась.
Паула довго лаяла дітей якоюсь незрозумілою мовою, але глядачі відітхнули з полегкістю, раді, що небезпека минула.
Проте вони зраділи надто рано, бо це таки був день всіляких несподіванок. Щойно тигрів нагодували великими шматками м'яса, і доглядач запевнив людей, що добре замкнув дверцята клітки. Та не минуло після того й кількох хвилин, як раптом почувся зловісний крик:
— Тигр вискочив з клітки!
І справді, посеред звіринця стояв великий, страшний, смугастий звір, готовий стрибнути на глядачів. Ті кинулися врозтіч. Тільки одна дівчинка з переляку принишкла в кутку, зовсім близько від тигра.
— Не ворушись! — гукали їй люди. Їм здавалося, що коли вона стоятиме на місці, тигр не нападе на неї.
— Що робити? Як урятувати дитину?
З безсилого розпачу глядачі хапалися за голову.
— Приведімо поліцію! — пропонували одні.
— Покличмо пожежників! — радили інші.
— Погукаймо Пеппі Довгапанчоху! — озвалася Пеппі й виступила вперед. За кілька кроків від тигра вона присіла й покликала його: — Киць-киць-киць!
Тигр заревів і вишкірив свої страшні ікла. Пеппі насварилась на нього пальцем:
— Затям собі, якщо ти вкусиш мене, то я тебе теж укушу!
Тигр стрибнув просто на неї.
— Бачу, ти не розумієш жартів, — мовила Пеппі й відкинула його від себе.
Тигр заревів так страшно, що в глядачів аж мороз пішов по спині, й знов кинувся на Пеппі. Всім було видно, що він хоче схопити її за горло.
— Ну, як знаєш, — сказала Пеппі. — Але пам'ятай, що ти сам почав.
І Пеппі спритно стулила тигрові пащу, лагідно взяла його на руки й понесла до клітки, мугикаючи пісеньку:
— Цить, кицунечко, не плач, я спечу тобі калач!
Люди вдруге відітхнули з полегкістю, дівчинка, що була причаїлася в кутку, побігла до своєї мами і сказала, що більше ніколи не піде до звіринця.
Тигр геть подер Пеппі сукню. Вона глянула на себе й спитала:
— Може, в когось є ножиці?
В Паули знайшлися ножиці, вона давно вже пересердилась на Пеппі.
— Ти дуже відважна дівчинка, — сказала вона. — Ось ножиці.
Пеппі, не роздумуючи, підрізала спереду сукню вище колін і задоволене сказала:
— Ну от, я тепер ще елегантніша: маю викот і вгорі, і внизу.
Вона пройшлася так граційно, що на кожному кроці чіплялася коліном за коліно.
— Чудова! Просто незрівнянна! — проказувала вона.
Здавалося, що після всіх цих подій на ярмарку запанує спокій. Та хіба на ярмарку може бути спокій? Виявилося, що й цього разу люди зарані відітхнули з полегкістю.
В містечку жив один бешкетник, неймовірно дужий. Усі діти його боялися. І не тільки діти, а й дорослі. Навіть поліцай намагався обминути Лабана, коли той ставав на стежку війни. Щоправда, Лабан бешкетував не завжди, а тільки тоді, як випивав багато пива. І сьогодні теж, з нагоди ярмарку, він добре впився. А тепер з'явивсь на Головній вулиці, горлаючи й вимахуючи ручиськами.
— Геть з дороги, Лабан іде! — кричав він. Люди злякано тулилися до стін будинків, а багато дітей навіть плакало зі страху. Поліцая .ніде не було видно. Так Лабан дійшов до краю містечка. Він мав грізний вигляд: довгий чорний чуб звисав на очі, ніс був червоний, а з рота стирчав жовтий зуб. Люди сходили йому з дороги, бо він їм здавався гіршим за тигра.
Біля однієї ятки старий, сухорлявий дідусь якраз продавав ковбаски. Лабан підступив до нього, гримнув кулаком по столику й заревів:
— Давай ковбаску! І мерщій, чуєш?
Дідусь поставив перед ним тарілочку й послужливо сказав:
— З вас двадцять п'ять ере.
— Що? Ти з мене хочеш грошей? Мало, що я тебе оце вшанував своєю присутністю? Давай ще одну ковбаску!
Дідусь заявив, що він спершу хоче отримати гроші за ту, яку Лабан уже взяв. Бешкетник схопив його за вухо й потрусив, як грушу:
— Ану, подавай ще другу ковбаску! Швидше!
Хирлявий дідусь мусив скоритися.
Але люди поблизу обурено загомоніли. А один чоловік навіть зважився сказати:
— Посоромився б ти так знущатися з старого!
Лабан обернувся й пошукав сміливця налитими кров'ю очима.
— Хто там патякає?
Люди злякалися й вирішили відійти звідти якнайдалі.
— Стривайте! — заревів Лабан. — Кожному, хто рушить з місця, я розтрощу голову! Дивіться, зараз я покажу вам невеличку виставу.
Він схопив повні жмені ковбасок і почав жонглювати ними: підкидав по кілька вгору, тоді ловив ротом, руками, але більшість упускав на землю. Бідолашний дідусь, що продавав ковбаски, мало не плакав. Раптом від юрби відділилася маленька постать.
Це Пеппі стала перед Лабаном.
— Чий це такий нечемний хлопчик? — ласкаво спитала вона. — Що скаже твоя мама, коли побачить, як ти розкидав свій сніданок?
Лабан страхітливо заревів:
— Я ж наказав, щоб ніхто не рушав з місця!
— Ти завжди так верещиш, що чути аж за кордоном? — ще ласкавіше спитала Пеппі.
Лабан підняв кулака й крикнув:
— Цить, а то від тебе місця мокрого не залишиться!
Пеппі взяла руки в боки й зацікавлено приглянулась до Лабана.
— То що ти робив з ковбасками? Отак підкидав?
Вона схопила бешкетника, підкинула його в повітря й заходилася жонглювати ним так, як він ковбасками. Люди навколо загукали з радощів, а дідусь засміявся і навіть заплескав у долоні.
Коли Пеппі набридло підкидати бешкетника, вона впустила його на землю. Той відразу принишк і тільки спантеличено лупав очима.
— Думаю, що тепер ти підеш додому, — сказала Пеппі.
Лабан теж так думав.
— Але спершу треба заплатити за ковбаски.
Лабан підвівся, заплатив за вісімнадцять зіпсованих ковбасок і слухняно пішов геть. Відтоді він більше ніколи не бешкетував у містечку.
— Хай живе Пеппі! — загукали люди.
— Слава Пеппі! — крикнули Томмі й Анніка.
— Нам не треба й поліції, поки в нас є Пеппі, — озвався хтось із юрби.
— Так, вона вміє приборкати і тигра, і бешкетника, — підхопили інші.
— Ні, поліції треба, — сказала Пеппі, — бо хто стежитиме, щоб на вулицях не кидали будь-де машин?
— О, Пеппі, яка ти була мила! — мовила Анніка, коли вони поверталися додому.
— Так, чудова, — погодилася Пеппі і пучками підняла сукню, що не сягала їй навіть до колін. — Просто незрівнянна!
 
Наші Друзі: Новини Львова