Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 26 травня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Дитяча

Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель

Переглядів: 13799
Додано: 09.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Пеппі так пронизливо заверещала, що вчителька затулила вуха, а кілька дітей справді перелякалися.
— Гратимемось у страховисько! — вигукнув Томмі й радісно заплескав у долоні. — Пеппі буде страховиськом!
Всім сподобалася така гра. Страховисько сховалося в печеру, бо страховиська звичайно живуть у печерах. А діти застрибали біля входу й почали дражнити його:
— Ти страховисько дурне, спробуй-но спіймай мене!
Роздратоване страховисько вискакувало з печери й бігло за дітьми, а вони тікали й ховалися хто куди. Тих, кого страховисько ловило, воно вело до печери, щоб зварити на обід. Та коли воно знов гналося за дітьми, полонені тікали й вилазили на великі камені. Лізти було важко, часом доводилося довго намацувати ногою якийсь виступець, щоб упертися в нього. Але гра захопила дітей, їм здавалося, що вони ніколи ще не грались так цікаво. Вчителька лежала на траві, читала книжку й тільки час від часу позирала на дітей.
— Зроду не бачила такого шаленого страховиська, — промурмотіла вчителька сама до себе.
І, мабуть, вона казала правду. Бо страховисько вистрибувало, верещало, ловило по троє-четверо дітей, перекидало їх собі через плече її несло до своєї печери. Коли треба було, воно спритно, як мавпа, видиралося на найвищі дерева, перескакувало з гілки на гілку або й сідало на коня і гналося за здобиччю. А коли наздоганяло дітей, то схилялося з сідла, ловило їх на бігу, клало впоперек коня і, мов вітер, мчало до печери, вигукуючи:
— Зараз я зварю тебе на обід!
Дітям було так весело, що вони й не думали кінчати гру. Але раптом запала тиша, і коли Томмі й Анніка прибігли до печери глянути, що сталося, вони побачили, що страховисько сидить на камені й засмучено дивиться на щось у долоні.
— Гляньте, воно здохло, зовсім мертве, — мовило страховисько.
На долоні лежало мертве пташеня. Воно, мабуть, випало з гнізда і вбилося.
— Бідне, — пожаліла пташеня Анніка. Страховисько кивнуло головою.
— Ти що, плачеш, Пеппі? — раптом запитав Томмі.
— Я? — обурилася Пеппі. — Та я ніколи не плачу!
— А чого в тебе червоні очі? — не здавався Томмі.
— У мене червоні очі? — Пеппі позичила в пана Нільсона люстерко й глянула на себе. — І це, по-твоєму, червоні очі? Видно, що ти не був зі мною і моїм татом у Батавії. Там в одного чоловіка були такі червоні очі, що поліція заборонила йому виходити на вулицю.
— Чому? — здивувався Томмі.
— Тому, що на перехресті всі думали, ніби то червоне світло, і весь транспорт спинявся. А ти кажеш, що в мене червоні очі! Та й чого плакати через пташеня, — докінчила Пеппі.
— Ти страховисько дурне, спробуй-но спіймай мене! — загукали діти, підбігаючи до печери.
Страховисько обережно поклало пташеня на м'який мох.
— Якби я могла оживити тебе! — сказало воно й зітхнуло. Потім дико верескнуло й кинулося на дітей: — Зараз я тебе зварю на обід!
А діти з веселим криком сипнули між кущі.
У тому класі була одна дівчинка, на ім'я Улла, що мешкала неподалік від лісу. І Уллина мама дозволила їй запросити до себе після прогулянки вчительку, всіх дітей і, звичайно, Пеппі. Вона приготувала їм соку й печива і накрила в садку стіл. Тож коли діти награлися досхочу в страховисько, налазились по камінні, коли їм уже перехотілося пускати по воді човники з кори і стрибати з високих круч, Улла вирішила, що пора кликати їх до себе на сік. На той час учителька дочитала свою книжку. Вона зібрала дітей і вивела з лісу.
Дорогою вони зустріли чоловіка, що віз повну підводу мішків. Мішки були важкі, а кінь старий, тому він насилу тяг воза. А тут, як на лихо, одне колесо попало в глибоку вибоїну. Чоловік-до речі, його звали Блюмстерлюнд, — дуже розсердився. Він вирішив, що то кінь винен, схопив батога й почав періщити його по спині. Кінь натужувався, шарпався, але ніяк не міг витягти воза. А Блюмстерлюнд ще дужче лютував і батожив коня. Учительку обурила така жорстокість, вона пожаліла бідолашного коня.
— Навіщо ви його так мучите! — сказала вона Блюмстерлюндові.
Той так здивувався, що на мить опустив батога, потім плюнув і сказав:
— Не втручайся не в своє діло, а то ще й ти скуштуєш цього батога.
Він ще раз плюнув і знов замахнувся батогом. Нещасний кінь тремтів усім тілом. Раптом, мов блискавка, з-поміж дітей вилетіла маленька дівчинка. То, звичайно, була Пеппі. Ніс у неї побілів — певна ознака, що вона страшенно люта. Томмі й Анніка добре знали про це. Пеппі підбігла до Блюмстерлюнда, схопила його за пасок і підкинула високо вгору. Тоді спіймала на льоту й підкинула ще раз. Блюмстерлюнд літав угору і вниз, ніби м'яч, і не міг зрозуміти, що з ним діється.
— Рятуйте! Рятуйте! — з переляку закричав він.
Останній раз Пеппі не спіймала його, і він важко гепнув на землю. Батіг ще раніше випав у нього з рук. Пеппі стала над Блюмстерлюндом, узяла руки в боки й твердо сказала:
— Щоб ти мені більше ніколи не бив коня! Чуєш? Якось у Капстаді мені теж трапився один тип, що бив свого коня. Сам він був одягнений у дуже гарний костюм, і я йому сказала, що коли він і далі битиме коня, я порву той костюм на клапті. І уяви собі, через тиждень я побачила, що він знов лупцює коня. Мабуть, він і досі жалкує за своїм костюмом.
Блюмстерлюнд, геть розгублений, сидів посеред дороги.
— Куди ти везеш ці мішки? — спитала Пеппі. Блюмстерлюнд боязко показав пальцем на садибу, до якої було вже недалечке, і сказав:
— Он туди, додому.
Тоді Пеппі випрягла коня, що й далі тремтів зі страху і втоми.
— Не тремти, конику, — ласкаво мовила вона. — Зараз усе буде добре.
Вона взяла коня на руки й понесла до стайні. Кінь був такий самий спантеличений, як і Блюмстерлюнд.
Діти з учителькою чекали на дорозі, поки Пеппі повернеться. А Блюмстерлюнд стояв біля воза й чухав потилицю. Він думав, як доправитися додому. Тим часом повернулася Пеппі. Вона взяла один важкий мішок і завдала на плечі Блюмстерлюндові.
— На ось, побачимо, чи ти такий самий мастак носити мішки, як махати батогом, — сказала вона й підняла з землі батіг. — По справедливості я мала б тебе трохи відшмагати цим батогом, коли ти його так любиш. Але він уже порваний, — Пеппі порвала батіг. — І поламаний, — додала вона й поламала пужално.
Блюмстерлюнд мовчки подибав з мішком, тільки постогнував. А Пеппі схопила за голоблі й відтягла воза до Блюмстерлюндової садиби.
— Не бійся, я грошей за роботу не візьму, — сказала Пеппі й поставила воза біля стайні Блюмстерлюнда. — Мені було не важко. І за повітряну подорож теж не треба платити.
Блюмстерлюнд довго дивився їй услід.
— Хай живе Пеппі! — загукали діти, коли дівчинка повернулася.
Вчителька також була задоволена й похвалила її.
— Ти добре зробила. Треба жаліти тварин. І, звичайно, людей також.
Пеппі радісно сіла на свого коня.
— А я й пожаліла Блюмстерлюнда, — мовила вона. — Скільки підкидала його, а грошей не взяла.
— Того ми й народилися на світ, — повела далі вчителька. — Ми живемо для того, щоб робити людям добро.
Пеппі стала сторч головою на спині в коня й замахала ногами.
— Ге-ге-ге, а для чого народилися на світ інші люди? — спитала вона.
У садку в Улли стояв великий стіл, а на ньому було стільки булочок і тістечок, що в дітей аж слина покотилася. Вони швиденько посідали навколо столу. Пеппі сіла швидше за всіх і миттю запхала в рот дві булочки. Щоки в неї стали круглі, мов яблука.
— Пеппі, треба почекати, поки тебе пригостять, — зауважила їй учителька.
— Ти жа мене не турбуйша, — насилу вимовила Пеппі, такий повний був у неї рот. — Нічого, я обійдуся і беж черемоній.
Саме тієї миті до Пеппі підійшла Уллина мама. В одній руці вона тримала дзбан із солодким соком, а в другій — кавник із шоколадом.
— Тобі соку чи шоколаду? — спитала вона.
— І шоку, і шоколаду, — відповіла Пеппі. — Шік до одної булочки, а шоколад до другої.
Вона спокійнісінько взяла з рук Уллиної мами дзбан та кавник і надпила з кожного потроху.
— Вона ціле своє життя пробула в морі на кораблі, — пошепки сказала вчителька господині, що вражено дивилася на дівчинку.
— Тоді все зрозуміло, — кивнула головою та й вирішила не звертати уваги на поведінку Пеппі. — А ось медяники, — мовила вона й простягла Пеппі тацю.
— Так, вони справді схожі на мідяники, — мовила Пеппі й захихотіла з власного жарту. — Щоправда, вони трохи потемніли, але, думаю, на смак добрі.
Пеппі взяла повну жменю медяників. І тут вона помітила, що на іншій таці лежать дуже гарні на вигляд тістечка, але таця стоїть далеко
від неї. Вона смикнула пана Нільсона за хвіст і сказала:
— Ану скоч он туди й принеси мені тістечко! Або краще двоє чи троє.
І пан Нільсон поскакав по столу, аж задзеленчали склянки з соком.
— Сподіваюся, ти не голодна? — спитала мама Улли, коли Пеппі наприкінці підійшла до неї подякувати за пригощення.
— Ні, я голодна, та ще й хочу пити, — відповіла Пеппі й почухалась у вусі.
— Що ж, пригощення наше було скромне, — мовила господиня.
— Так, воно було дуже скромне, — погодилася Пеппі й лагідно всміхнулася.
Почувши відповіді Пеппі, вчителька вирішила поговорити з нею про те, як треба поводитись у гостях.
— Слухай, Пеппі, — ласкаво мовила вона, — ти ж напевне хочеш бути справжньою дамою, коли виростеш?
— Такою, що носить на носі серпанок і мав три підборіддя? — спитала Пеппі.
— Ні, такою, що завжди знав, як де поводитись, чемною і вихованою. Невже ти не хочеш стати справжньою дамою?
— Треба подумати, — відповіла Пеппі. — Розумієш, я вже вирішила, що коли виросту, то стану морською розбійницею. — Вона трохи подумала, а тоді спитала: — Як ти вважаєш, можна бути одночасно морською розбійницею і справжньою дамою? Бо тоді б я...
Проте вчителька вважала, що бути одночасно розбійницею і дамою не можна.
— Ох, то що ж мені вибрати? — сумно спитала Пеппі.
Вчителька сказала, що хоч який би життєвий шлях вона вибрала, добре виховання їй ніколи не завадить. В кожному разі не можна поводитись за столом так, як оце щойно Пеппі.
— Коли ж так важко запам'ятати, як треба поводитись, — зітхнула Пеппі. — Ти б не могла мені сказати хоч найважливіші правила?
Вчителька почала якнайзрозуміліше пояснювати, чого не слід робити, і Пеппі зацікавлено слухала її. Виявляється, в гостях не можна нічого брати самій, поки тобі не запропонують, не можна їсти з ножа, не можна чухатися, коли з кимось розмовляєш, не можна те й інше. Пеппі слухала й задумливо кивала головою.
— Треба буде вранці вставати раніше і вчити, що можна, а чого ні, — нарешті сказала вона. — Звичайно, якщо я вирішу стати справжньою дамою, а не морською розбійницею.
Неподалік від Пеппі і вчительки сиділа на траві Анніка і, задумавшись, колупала собі в носі.
— Ти що робиш, Анніко! — суворо мовила Пеппі. — Запам'ятай, що справжня дама колупає в носі тільки тоді, коли її ніхто не бачить!
Вчителька сказала, що пора йти додому. Всі діти стали парами, лише Пеппі й далі сиділа на траві. Обличчя в неї було напружене, наче вона до чогось дослухалася.
— Що таке, Пеппі? — звернулася до неї вчителька.
— Скажи, пані вчителько, в справжньої дами бурчить у животі чи ні? — спитала Пеппі. Вона замовкла її знов прислухалася. — Бо якщо ні, — додала вона, — то в мене вже немає вибору — доведеться стати морською розбійницею.


ПЕППІ ЙДЕ НА ЯРМАРОК


У містечку почався ярмарок. Відбувався він раз на рік, і діти йому дуже раділи. Того дня містечко прибиралося, мов на свято. Скрізь юрмилися люди, маяли прапори, на ринковій площі виростали ятки, де можна було купити найдивовижніші речі, всюди вирувало життя і стояв такий веселий гамір, що було просто цікаво вийти на вулицю. Але найзвабливішим був атракціон, що розташовувався біля в'їзду в містечко: карусель, тир, театр та всілякі інші розваги, а головне — звіринець. Звіринець з різними звірами — тиграми, гадюками, мавпами й морськими левами. Можна було стояти за огорожею звіринця і слухати дивне гарчання й ревіння, якого ти зроду не чув. А коли ти мав гроші, то можна було підійти до кліток і все те побачити.
Тому не дивно, що того дня, коли починався ярмарок, в Анніки, яка стояла вже одягнена в дорогу, з нетерпіння тремтіли на голові банти, а Томмі давився бутербродом, так поспішав доснідати. Мама спитала дітей, чи не хочуть вони піти з нею на ярмарок. Але Томмі й Анніка, ніяковіючи, відповіли, що, коли мама не образиться, вони воліли б піти туди з Пеппі.
— Ти сама розумієш, що з Пеппі завжди веселіше, — пояснив Томмі Анніці, коли вони бігли бігом до вілли "Хованка".
Анніка, звичайно, розуміла його.
Пеппі вже була готова, вона стояла посеред кухні й чекала на своїх товаришів. Вона таки знайшла свого великого, як млинове коло, капелюха в повітці з дровами.
— Я забула, що носила недавно в ньому дрова, — пояснила Пеппі й насунула капелюх на очі. — Ну, як я вам подобаюсь? Правда, гарна?
Томмі й Анніка не могли не погодитися з нею. Бо Пеппі начорнила сажею брови, намастила червоною фарбою губи та нігті і вбралася в гарну бальну сукню до п'ят, з великим викотом на спині, крізь який видно було червоний ліфчик. З-під сукні виглядали її великі чорні черевики, теж прикрашені, бо Пеппі начепила на них зелені банти, які носила тільки на свято.
— Я так вважаю: коли йдеш на ярмарок, то вберися, як справжня дама, — сказала вона й пішла вулицею так граційно, як тільки можна було ходити в її великих черевиках. Вона притримувала край сукні і весь час манірно вигукувала: — Чудова! Просто незрівнянна!
— Хто чудовий? — спитав Томмі.
— Я! — вдоволено відповіла Пеппі. Томмі й Анніка вважали, що все чудове, бо почався ярмарок. Чудово було сновигати людними вулицями, ходити по ринковій площі від ятки до ятки й роздивлятися на виставлені товари. Пеппі купила на згадку про ярмарок шовкову хустку Анніці, а Томмі — кашкета, якого він давно хотів і якого мама не захотіла йому купити. В іншій ятці Пеппі купила ще два скляні дзвіночки, повні цукерок — рожевого й білого горошку.
— Яка ти мила, Пеппі, — сказала Анніка, стискаючи в руці свій дзвіночок.
— О так, чудова. Просто незрівнянна, — погодилася Пеппі, трохи піднявши обома руками краї сукні.
Люди валом валували на край містечка. Пеппі, Томмі й Анніка подалися й собі туди.
— Як тут весело! — захоплено вигукував Томмі.
І справді там було весело — грала катеринка, крутилася карусель, гомоніли й сміялися люди. Біля тиру юрмилися ті, хто хотів похвалитися, як він уміє стріляти.
— Ходімо й ми поглянемо, як там стріляють, — запропонувала Пеппі й потягла Томмі й Анніку до тиру.
Саме тоді там ніхто не стріляв, і жінка, що подавала рушниці й брала гроші, невдоволено супилася. Діти, на її думку, не були варті її уваги. Але Пеппі не збентежилась і почала зацікавлено розглядати ціль, у яку треба було стріляти. То був смішний картонний чоловічок у синій куртці, з круглими щоками. Посеред обличчя вирізнявся великий червоний ніс. І саме в той ніс треба було влучити. А якщо не в ніс, то хоч поблизу носа — все інше не рахувалося.
Жінці нарешті урвався терпець, їй треба було клієнтів, які б стріляли й платили гроші, а не дітей. Вона обернулася до них і сердито сказала:
— Ви ще й досі тут стовбичите?
— Ні, ми гуляємо по ринку й лузаємо горіхи, — відповіла Пеппі.
— Чого вам треба? Чекаєте, поки хтось прийде стріляти?
Саме тієї миті до тиру зайшов якийсь поважний добродій з золотим ланцюжком посеред живота. Він узяв рушницю і зважив її в руці.
— На початок п'ять пострілів, — сказав він. — Тільки щоб прицілитися.
Він озирнувся навколо, шукаючи глядачів. Але побачив тільки Пеппі, Томмі й Анніку.
— Дивіться, діти, як треба стріляти!
З цими словами він приклав рушницю до плеча. Перший постріл — мимо, другий — також, третій і четвертий — знов мимо. П'ятий постріл попав чоловічкові в бороду.
— Хіба з такої пукавки стріляють! — сердито крикнув добродій і кинув рушницю на прилавок. Тоді Пеппі взяла її і націлилась.
— Спробую і я, а коли не попаду, то навчусь у дядька.
Бах! Бах! Бах! Усі п'ять куль влучили чоловічкові в ніс. Пеппі простягла жінці золоту монету й пішла далі.
Карусель була така чудова, що Томмі й Анніці аж дух забило з захвату, коли вони її побачили. Чорні, білі й гніді дерев'яні коні зі справжніми гривами, осідлані, з вуздечками, були як живі. І можна було вибрати собі якого хочеш коня. Пеппі купила квитків на цілу золоту монету — їх виявилося так багато, що вони насилу влізли в її великий гаманець.
— Якби я дала ще одну монету, то мала б цілу котушку з квитками, — сказала вона Томмі й Анніці, що чекали на неї.
Томмі вибрав собі чорного коня, Анніка — білого, пана Нільсона Пеппі посадила також на чорного, що був на вигляд найдикіший. Пан Нільсон відразу почав перебирати йому гриву — мабуть, шукав бліх.
 
Наші Друзі: Новини Львова