Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 27 вересня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Спогади

Пам'ятаймо про Вінницю ЗАБУТИЙ ГОЛОКОСТ

Переглядів: 2253
Додано: 07.04.2016 Додав: Крістоферсен  текстів: 90
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Антін Драган
Пам'ятаймо про Вінницю
ЗАБУТИЙ ГОЛОКОСТ

Народ наш український на рідній і все ще не своїй землі та на поселеннях у багатьох країнах вільного світу, зокрема великі українські громади у З'єднаних Стейтах Америки та в Канаді, наполегливо приготовляються до зустрічі найсвітлішої події в історії своєї батьківщини: тисячоліття формального прийняття Християнства, що припадає в 1988 році.

У тому самому 1988 році сповняється ще одна, уже тільки 50-та річниця цілком протилежної події яку народ назвав «пеклом на землі». Тоді бо, в роках 1937-39, представники звироднілої комуномосковської окупаційної влади в Україні провели неймовірну в мирних часах народовбивчу акцію терору, жертвою якої впали десятки тисяч Богу-духа винних чоловіків і жінок, при чому хрестик, служебна книжечка чи явне визнавання Христа були причиною знущань і розстрілу та погребання в опісля всіляко замаскованих місцях, включно із «парками культури і відпочинку».

Цей страшний злочин народовбивства, справжній голокост поповнений комуно-московським окупаційним режимом над поневоленим ним українським народом, виявлено принагідно щойно п'ять років пізніше, в 1943-му році, під час окупації України іншими подібними народовбивцями, німецькими нацистами, у подільському містечку Вінниці.

Багато води проплило з того часу в річці Бог, над якою розташоване місто Вінниця. Багато злочинів комуністичного режиму виявлено і записано в історії в тому часі. Деякі із злочинів народовбивства за часів Сталіна виявлено навіть його наслідниками. Але намарно було б шукати в совєтських джерелах будь-якої згадки про голокост у Вінниці. Що більше, там робиться все можливе, вживається всіляких вигадок і брехні, щоб виявлений вже майже 50 років тому злочин приховати. І робиться це не без успіху. Ми мали нагоду спитати багатьох нових переселенців з України і деяких туристів, чи вони «чували про Вінницю» і майже завжди почули ту саму відповідь: «Що про Вінницю?»

Дещо в цій справі зроблено у вільному світі, але й тут тому страшному злочинові народовбивста не приділено навіть у малій мірі стільки уваги, на яку він заслуговує.

Це зокрема виявилося в 1985 році, в місяці травні, у 40-річчя закінчення в Европі Другої світової війни та контроверсійних відвідин президента ЗСА Роналда Рейґена в Німеччині. З цієї нагоди відбулася одна з найбільших і найзавзятіших дебат у світовому засягу і однодушним висновком цієї дискусії було, що таких злочинів, як народовбивство, ніколи не можна забути.

А проте — забувається. Що більше, навіть посередньо — можна б сказати, апробується у відповідній політичній коньюнктурі. Звернув на це увагу під час згаданих відвідин президента Рейґена в Европі в 1985 році Ерік Марґоліс у надрукованій в газеті «Торонто Сан» (з 28-го квітня 1985) статті: «Совєтський Союз більша загроза ніж мертві нацисти». У статті м.і. сказано: «Друга світова війна, як виглядає, мусить продовжуватися. Телебачення, книжки, фільми і преса щоденно трублять нові історії про загрозу нацизму. 75-літніх осіб судять, або депортують… Проте, не так мається справа із Совєтським Союзом. Сучасні правителі в Кремлі — це безпосередні політичні, леґальні і моральні наслідники Йосифа Сталіна. Не забуваймо, що СССР ніколи офіційно не відрікся від дій Сталіна. Система та моральні засади, що сприяли розгулові сталінського терору, залишилися в силі і в сучасній Росії. Духи 27 мільйонів замордованих українців, росіян, латвійців, лотишів, естонців, жидів, татар, мусульман і далі перебувають над Совєтським Союзом. Вони ніколи не знайшли спокою через розкаяння уряду, як це сталося в Німеччині. Однак, ми забули їх…»

А про Вінницю взагалі дуже мало відомо і дуже мало сказано також і на Заході. Тому підписаний, що мав нагоду побувати кілька днів у Вінниці під час розкопин масових могил в липні 1943 року, скомасував у цій книжечці дещо із своїх раніших репортерських писань на цю тему, зокрема статтю: «Розкрилася земля і показалося пекло», надруковану в «Альманасі УНС-1972», та долучив до цього взяті з урядових та деяких інших публікацій основні дані про совєтський злочин народовбивства у Вінниці, роблячи це в надії що пригадка того страшного злочину може заохотити кваліфіковані установи та кваліфікованих осіб подбати, щоб і цей злочин, як і всі інші йому подібні, «ніколи не забувся»!
ВІННИЦЯ — СИМВОЛ
У прекрасній мальовничій околиці українського Поділля над річкою Богом (в совєтському назовництві: Південний Буг) розташоване місто Вінниця, в совєтській адміністрації центр области тієї самої назви. Місто й його околиця дослівно «потопають» у садах. На початку Другої світової війни Вінниця — згідно із совєтською статистикою — нараховувала коло 100,000 населення, з чого 41 % становили українці, 38 % жиди, 14 % росіяни та 4 % поляки.


Міст на річці Бог у Вінниці сьогодні
Згідно з даними совєтської статистики, підсовєтська Україна в 1929-му році нараховувала 31,194,976 населення. Ця сама статистика подає, що в 1939-му році, отже десять років пізніше, в тих самих кордонах України вже було тільки 28,070,404 населення, себто на 3,124,572 менше. Як взяти до уваги, що природній приріст населення в Україні досить високий і в той час хитався між 17.7 і 24.5 на тисячу, то за десять років перед Другою світовою війною Україна втратила щонайменше 10,000.000 людей. Де вони поділись і що з ними сталося? Частинне вияснення цього дали гори опухлих трупів, що впали жертвою зорганізованого Москвою голоду в рр. 1932–1933, а далі не менш жахливе вияснення знайдено у масових могилах у Вінниці та в ряді інших міст України під час Другої світової війни. Цих людей знайдено з пов'язаними ззаду руками та з подіравленими большевицькими кулями черепами в масових могилах. У самій тільки Вінниці було їх майже десять тисяч. Вінниця стала символом замучених мільйонів.
В ДОЛИНІ СЛІЗ І ГОРЯ, РУЇНИ І СМЕРТИ
Був чудовий ранок 16-го липня 1943-го року. Сонце вогненною кулею викотилося з-за обрію і своїм гарячим промінням освітило землю, на якій уже віддавна не було ані світла, ані тепла. Світло і теплота сонця, краса буйної природи були в найбільшому контрасті до товпи обдертих, виголоднілих і згорьованих людських істот, що з клунками в руках очікували на вузловій залізничній станції в Козятині. Були це переважно жінки та старші віком чоловіки. Час від часу одне чи друге витягало з клунка шматок спеченого з проса і вівса або житніх висівків хліба і обережно, майже з побожністю, вкладало до рота. А по смітниках порпалися брудні, обдерті й виголоднілі діти, що вкладали до рота кожний відпадок, випльовуючи його негайно, переконавшись, що це не недогризок яблука чи шкірка хліба. Поміж цими подорожніми злидарями переходив апатично місцевий залізничник, ні на кого не звертаючи жадної уваги.

Це тільки в одній закутині станції. Ціла станція — залита різноманітними уніформами: сірими, сірозеленими, брунатними, чорними. Це нові завойовники. По уніформах можна було відгадати й обличчя людей. Ті в чорних і брунатних — пузаті, бундючні, самопевні і жорстокі. Ті в сірих — у більшості самі сірі. Їх воєнний ентузіязм закінчився і зник, коли вони вступили на цю землю. Тепер уже і їх гонять у добре відоме й невідоме, і вони, звичайні собі вояки гітлерівського Райхсверу, йдуть туди, куди їх ці чорні і брунатні скеровують і підганяють. Як відгомін їхніх настроїв, один із цих Фріців затягнув: «Ес гет аллєс форюбер, ес гет аллєс форбай; шон цвай яре ін Русслянд унд нох нікс понімай…» (Все йде, все проходить; вже два роки в Росії і нічого не розумію). Між цими сірими, як і між злиденними цивільними подорожніми, походжали з наїженими баґнетами та в шоломах військові сторожі.

Нагло здалеку загудів паротяг і ті в шоломах зразу обставили всі двері. На станцію вкотився вантажний потяг із закритими вагонами. Між кожним вагоном кілька таких же в шоломах та з наїженими баґнетами. Це транспорт новітнього ясиру на невільничу працю в Райху. Переїжджаючи станцію, потяг тільки сповільнив швидкість, але не зупинився. Він переїхав, а ті з клунками по кутах обтирали сльози і хрестились.

Ще деякий час і на станцію заїхав і зупинився другий потяг. Спереду, перед льокомотивою, відкритий вантажний вагон, обставлений мішками з піском, а на ньому готовий до стрілу кулемет. Це — проти партизанів. За льокомотивою кілька закритих вантажних вагонів і два-три пасажирських. Та вони не для людей, вони — як про це свідчать написи — «нур фюр дойче», тільки для німців. Для людей в кінці два-три вантажні вагони. А люди кажуть: «Де повинні їхати свині, тепер їдуть люди, а де повинні їхати люди, тепер їдуть свині…».


Сад, в якому енкаведисти закопали
4 тисячі закатованих ними жертв.

Потяг їхав до Вінниці. Люди з клунками, допомагаючи одне одному, видряпувались до вантажних вагонів, кожний зі своїм клунком приміщувався хто де, важко зідхав, часом одна чи друга жіноча рука обтирала сльозу.

Їдучи цим поїздом, вам не сходило з думки: безмірні краса і багатство цієї землі, безмірні злидні і недоля її автохтонів! Потяг повільно, сапаючи парою, проїздив село за селом, зупинку за зупинкою. Скрізь, як широко і далеко сягало око, простягались безмежні лани, а подекуди синів ліс. Серед ланів виринали втоплені в садах села, і знову — який же контраст між багатством землі і природи та убозтвом і злиднями населення. З-поза дерев виглядали бідні, обідрані халупи, а біля них ні плота, ні огорожі, не видно звичайного колись в Україні сільськогосподарського приладдя на продвір'ях, не видно і хвоста скоту. Якщо ще із скоту що залишилося, то його тепер доглядають мадярські союзники німецьких фріців. А за кожним разом, як потяг переїжджав через села, за ним бігли групи обідраної, босої дітвори і з простягненими руками просили: «Пан, пан, дай хліба!».

Уздовж колії, у віддалі яких ста метрів по обох її боках німці наказали повирубувати всі дерева, щоб не давали захисту партизанам. На закрутах всюди були бункри-землянки, а в них військові сторожі, що охороняли дороги від саботажників. Сліди війни видно було на кожному кроці.
У МІСТІ ЖАХУ І СМЕРТИ
Ще перед полуднем потяг зупинився на станції Вінниця. Люди з клунками повиходили з вагонів і широким бульваром Коцюбинського, по сильно обставленому військовою сторожею дерев'яному мості через Бог і далі Українським проспектом посувались мовчки. Ніхто не говорив, ніхто не розглядався, так і видно було, що, крім клунків, у них куди більший тягар на душі. В продовженні Українського проспекту починається Літинське шосе, і туди спрямовують свої кроки ці живі людські тіні.

При цьому шосе в трьох місцях: так званому «Парку культури і відпочинку» з правого боку шосе, на старому цвинтарі по протилежному боці та в овочевому саді в деякій віддалі відкрили масові могили і з них витягають перегнилі вже трупи людей із пов'язаними за спиною дротом і мотузками руками, з дірами від куль у потилиці. Цих трупів сотні й тисячі. Щораз віднаходять нові могили, наповнені трупами. Страшний, прямо нестерпний труп'ячий сопух огорнув, здається, ціле місто, а з ним і всю Україну.

На вістку про відкриття масових могил з усіх околиць, головно з Поділля, з'їжджаються злидарі шукати будь-якої вістки про заарештованих НКВДистами перед війною їхніх рідних — батьків, братів, матерів, сестер, синів і дочок. Наближаючись до цих місць жаху і смерти, вони зривають в придорожних ровах гостропахнучі трави і тримають їх біля носа. Деякі не видержують і хлипають, ще не дійшовши до місця розкопин. Інші сідають в рів, ніби не знаючи, що їм далі робити — іти чи вертатись. Якщо був коли в світі образ нужди і розпачу, то це тут.

Мабуть, кожному тряслись руки й ноги, коли доходив до місця розкопин. Ось, уже й це жахливе місце. Підійшли до першої купи трупів, і нагло одна старенька жінка відірвалась від гурту, відкинула свій клунок і з окликом підстріленої птиці впала на першого з них. Труп розлізся їй під руками, а люди піднесли старушку й напівнеживу поклали на траві поблизу. Опритомнівши, жінка оповідала: Вона аж з Чернігівщини. Їй три ночі під ряд снився її заарештований у 1937-му році син, просячи піти до Вінниці й розпитати за ним. Вона була цілий тиждень в дорозі. І тепер тут. Труп свого сина пізнала по одязі і по частинно ампутованій лівій руці.
ДЕЩО З ІСТОРІЇ
Приїхавши до Вінниці, я зайшов до редакції «Вінницьких Вістей» і там познайомився з їх редактором Аполлоном Трембовецьким, тепер уже покійним, з яким опісля знову зустрівся в Америці. В його товаристві та в товаристві двох своїх давніх приятелів, які служили за перекладачів під час розкопування могил, я кілька днів відвідував ці місця, приглядався їм, розмовляв з людьми, слухав їх ридань.

На базі занотованих інформацій і, головно, на базі опублікованих пізніше документів можна встановити такі факти:

Від 24-го червня до 26-го серпня 1943-го року у Вінниці розкопано в трьох місцях 91 масову могилу і видобуто з них 9,432 трупи, в тому числі 196 жіночих. На підставі прикметних знаків на тілі, по одязі і документах зідентифіковано 679 трупів, між якими за національністю було 490 українців, 28 поляків та 161 точно не встановлених, між ними деяка кількість жидів і росіян. За професією між зідентифікованими було 225 колгоспних робітників, 54 колгоспники, 119 робітників, 92 службовці та 183 з-поміж так званої трудової інтеліґенції. Масу незідентифікованих трупів творили, як це можна було встановити по одязі, також селяни і робітники.


Спільні могили між деревами овочевого саду.

Розкопинами керувала судово-лікарська комісія, що складалася з німців, одного українця, д-ра Дорошенка з Вінниці, і одного росіянина, д-ра Малініна, професора Краснодарського університету. При розкопинах, слідстві та ідентифікації трупів допомагало місцеве населення. Всі розкопані місця оглянула та видала свою оцінку міжнародна судово-лікарська комісія з країн німецьких сателітів і невтральних. У склад комісії входили: д-р Зенон, Ґент, Бельґія; д-р Михайлов, Софія, Болгарія; д-р Пезонен, Гельсінкі, Фінляндія; д-р Дювуар, Париж, Франція; д-р Каццаніґа, Майланд, Італія; д-р Юрак, Загреб, Хорватія; д-р тер Поортен, Амстердам, Голяндія; д-р Біркле, Букарешт, Румунія; д-р Хегквіст, Стокгольм, Швеція; д-р Кресек, Пресбурґ, Словаччина; д-р Орсоз, Будапешт, Мадярщина. Розкопування та витягування трупів з могил переводили в'язні місцевої тюрми.

Факт, що розкопини зроблено і слідство переведено під час окупації України не менш жорстоким і злочинним нацистським ворогом людства, ні в чому не поменшує цього большевицького злочину у Вінниці. Німці допускалися подібних злочинів, але своїх вони не показували і не досліджували. Зроблено це вже після війни, в Нюрнберґу. При цьому треба згадати, що факт розкриття большевицьких злочинів у Вінниці міг мати тільки дуже малий вплив на відношення місцевого населення до німців, яке зовсім не приховувало своєї ворожости до них. Навпаки, проклинаючи большевицьких злочинців, люди за одним віддихом згадували прокляттям і нових окупантів.  
ЗГАДУЮТЬ, ЯК ШАЛІВ ТЕРОР
У свіжій пам'яті мільйонів людей поневоленої України був тричі проклятий голодний 1933-ій рік. Ще не забулись опухлі з голоду люди та стоси обтягнених шкірою людських кістяків по вулицях і дорогах. Державні гробокопателі не встигали їх хоронити. Кажуть, що вони приходили до хати, де лежав уже з типовими ознаками голодової смерти труп батька і, щоб знову не вертатися за день-два, забирали рівночасно вже опухлих з голоду, хоч ще й живих, матір та дітей. Бо хто вже починав пухнути — рятунку не було. Та й який рятунок, коли у селі вже й кору з дерев пообгризали…

Все це було ще в свіжій пам'яті населення України, коли в роках 1936, 1937 і 1938 на нього впала страшна змора нового большевицького терору. Справді, ніхто не знав ні дня, ні години, коли до його хати під'їде «чорний ворон», закрита чорна автомашина НКВД, в якій зникли навіки мільйони людей. Під'їжджав «чорний ворон» до хати колгоспника, робітника чи інтеліґента найчастіше вночі, аґенти НКВД переводили трус або й без трусу наказували збиратись. І тоді востаннє його бачили рідні. Всіх арештовано під закидом, що вони — «вороги народу». Безпосередньою причиною арешту підозрілого — а підозрілими в ті часи сталінської оприччини були десятки мільйонів — могла послужити поштова картка від рідних з Польщі чи іншої країни, часом знайдений під час трусу хрестик чи богослужебна книжечка. В багатьох випадках арештували на донос — без основи і сенсу.

Ця страшна хвиля арештів, що тривала аж до вибуху Другої світової війни, ледве чи залишила в Україні одну родину, яка не принесла б жертви большевицькому молохові. Тюрми були туго начинені засудженими без суду «ворогами народу», бо горстка кровожадних диктаторів у Кремлі із звироднілим Сталіном на чолі ввесь нарід засудила, як «ворога народу». Тим часом ніхто із заарештованих не тільки не почувався до будь-якої провини, але й не міг її мати, навіть проти того варварського режиму. Це ж бо були в переважній більшості звичайні трудовики, ціллю та ідеалом яких було тільки одне: могти жити та виховати своїх дітей. За це вони віддавали ввесь свій труд, працюючи в поті чола на колгоспній чи фабричній державній панщині. Деяких з тих нещасливців заарештовано під закидом «саботажу», бо колгоспна свиня не вродила передбачену божевільним пляном сталінської п'ятирічки кількість поросят; інших за те, що здох колгоспний кінь, але найбільше було таких, що їх заарештовано взагалі без будь-якої причини.
  

Іноземні лікарі устійнюють спосіб убивства.

Після цих масових арештів рідні пробували допомогти заарештованим. Вони в розпачі пробували добитися для них «справедливости», що в тій системі само по собі вважалося злочином. Вони цілими днями вистоювали під мурами тюрем, ходили до урядів НКВД, в свой наївності писали навіть до «самого» Сталіна, щоб допоміг їм відшукати й звільнити рідних. Але в 99 із 100 випадків їм відповідали, що заарештованого засуджено як «ворога народу» і заслано в далекі табори «без права листування». Майже десять тисяч таких «ворогів народу», засланих у «далекі табори без права листування», знайдено з пов'язаними ззаду руками та з порозбиваними черепами у масових могилах у Вінниці.
СВІДЧЕННЯ РІДНИХ
До найбільш промовистих описів і доказів того страшного народовбивчого терору, що його допустилася окупаційна комуномосковська влада у Вінницькій області в роках 1936-39 та що становить тільки фраґмент того постійного голокосту, що його та влада в різних формах безупинно практикує в Україні по сьогоднішній день, були «сухі» свідчення рідних жертв того терору: їхніх дружин, батьків, матерей, братів і сестер, що вони їх склали перед комісією розкопу могил у Вінниці. Деякі з тих свідчень наводимо:

Протокол свідчень українки Олександри Прусак із села Верхівці, Барського району:
«Мій чоловік Іван Прусак, народжений 1898 року, до 1937 року працював в Верхівецькому колгоспі. До 1929 року він господарював, мав близько 6 га землі та три корови. У 1929 році мусів своє майно здати до колгоспу. До 1937 року чоловік ніколи не був заарештований чи обвинувачений в будь-якому злочині. 6-го квітня 1937 року, під час роботи в полі, його схопили міліціонери й відвели до Бару в НКВД. Так я й не довідалась про причини його арешту. Запитувала Київ і Москву й дістала звідтіль відповідь — звернутися до вінницького НКВД. На мої запитання у Вінниці 1938 року дістала довідку, що чоловік засланий на 10 років до Сибіру без права листуватись. Скільки часу чоловік перебував у Вінниці, сказати не можу.

Сьогодні на колишній ділянці НКВД (в овочевому саду) я пізнала чоловіка плащ. Помилки бути не може — впізнала я його по латках, які сама латала. Тому гадаю, що тіло його також закопане на цій дільниці. Рівночасно з чоловіком в нашому селі заарештовано ще 11 душ, про долю яких і досі також нічого невідомо».
(Вінниця, 29 червня 1943 року.)
   

Міжнародна судово-лікарська комісія
на місці розкопу масових могил у Вінниці.

Марія Мадій з села Верхівці, Барського району, посвідчила:
«Мій чоловік Іван Мадій раніше був одноосібняком і мав близько 2 га землі. Під час розкуркулювання ми одержали ще трохи землі з маєтку одного багатоземельного селянина. Потім ми мусіли все віддати колгоспові. У квітні 1937 року чоловіка схопила вночі вдома міліція й відправила до Бару. Причин арешту мені не сказали. Коли ми пішли довідатись у Вінницю, мені й дочці сказали, що він засланий на 10 років.
Сьогодні на колишній дільниці НКВД я точно впізнала чоловіка піджак».
(Вінниця, 29 червня 1943 року.)

Свідчення вдови Агафії Усової з села Тефилівки, Чулинського району:
«Першого січня 1938 року мій чоловік Микола Усов повертався ввечері з роботи, коли його заарештували на вулиці чотири енкаведисти й відправили в Чулинку. Рівночасно відвезено ще сімох з нашого села. Після арешту мого чоловіка до нашого будинку прийшли енкаведисти й перерили все чисто в хаті. Здається, особливе зацікавлення вони виявили до чоловікового листування, але шукали також і зброї. На моє запитання про причину арешту мені сказали, що чоловіка обвинувачено у шкідництві. Проте, жадних доказів енкаведисти мені не дали, а всі мої запитання залишились без уваги. Мені навіть брутально заявили, що я й сама мушу добре уявляти собі неможливість звільнення мого чоловіка. За півроку до моєї хати знову вдерлися енкаведисти, щоб забрати одежу й білизну.
В Чулинці чоловік пробув тільки один день і був відвезений до Гайсина. Як мені пощастило довідатись, в лютому 1938 року він був переведений до Брацлава, а пізніше до Вінниці. В березні 1938 року я їздила до Вінниці в НКВД. Звідти мене з лайкою вигнали, заявивши, що про долю мого чоловіка їм нічого невідомо. Досі я була певна, що мій чоловік перебуває на Сибіру. Тепер я найшла на дільниці НКВД кілька речей з його одежі: плисовий піджак, мішечок для хліба, 2 спідні сорочки й дві верхні. Тепер я переконалась, що мій чоловік також у числі по-звірячому забитих».
(Вінниця, 1 липня 1943 року.)

Свідчення вдови Марії Антонюк з села Полові-Берлинці, Муровано-Кирилівського району:
«20 червня 1938 року НКВД заарештувало мого чоловіка, колгоспника Степана Антонюка, що мав 46 років. Забрали вночі просто з ліжка й відвезли до Копай-Города, де він був шість день. Куди його відправили потім, сказати не можу. Одночасно з чоловіком був заарештований інший колгоспник Статник. В НКВД мав сказати, що обидва вони шпигуни. Після того, як протягом 6 місяців про наших чоловіків нічого не було чути, ми, разом з жінкою Статника, написали до Москви Калініну. Через місяць після цього нас викликали до Копай-Городського НКВД в справах ворогів держави, до числа яких належали й наші чоловіки. Їх нібито вислали на 10 років до Сибіру, де вони мусять працювати на лісозаготівлях. Це було все, що нам сказано про наших чоловіків. Знаю напевно, що ні мій чоловік, ні Статник ні в чому не винуваті, політикою вони ніколи не займалися.
У братських могилах на дільниці вінницького НКВД я сьогодні знайшла сорочку свого чоловіка, яку точно впізнала, бо сама її шила. Тепер я знаю, що мій чоловік не висланий до Сибіру, а розстріляний у Вінниці».
(Вінниця, 2 липня 1943 року.)

Галина Грушківська, з села Городниці, Немирівського району посвідчила:
«У жовтні 1937 року мого батька, колгоспника Петра Грушківського, 65 років від народження, заарештували енкаведисти в Брацлаві. Моїй матері заявили, що він ворог держави. Я знаю напевно, що мій батько, який не скінчив ніякої школи, ніколи не займався політикою. Два тижні батька тримали у Брацлаві, потім перевели до Вінниці. Моя мати щодня ходила до брацлавського НКВД довідатись про батька, аж поки їй сказали, що його відправили до Вінниці. У Вінниці ми не зважувались довідатись про нього. Від дня арешту ми більш нічого про нього не знали. Так само нічого невідомо було і про інших десятьох чоловіків з нашого села, заарештованих водночас з батьком.
Я прочитала в газетах, що в Вінниці розкриті братські могили, і від однієї сусідки довідалась, що вона там знайшла одежу свого чоловіка. Тому я сама приїхала сюди й на дільниці НКВД серед речей знайшла шапку свого батька. Вона була йому велика, і я сама її переробляла, тому й могла точно впізнати її. Тепер я знаю, що й мого батька забили енкаведисти».
(Вінниця, 3 липня 1943 року.)

Вдова Надія Гончар з села Ступєвки, Муровано-Кирилівського району посвідчила:
«У грудні 1937 року два енкаведисти зробили трус у мене в хаті, шукали зброї й документів про шкідництво. Нічого не знайшовши, вони заарештували мого чоловіка Павла Гончара, віком 30 років, і відправили вантажним автомобілем до Бару в НКВД. Причини арешту не сказали ні мені, ні чоловікові. В той час я була хвора й не могла особисто довідатись про місце перебування чоловіка. Через два тижні після арешту я попросила батька з'їздити до Бару й у в'язниці довідатись про долю чоловіка. Там батькові дали довідки, що чоловік уже післаний на Нову Землю. Коли це сталося, й де та «Нова Земля» батькові не сказали. Від того часу більше нічого про чоловіка не чула. Коли через місяць я спробувала особисто довідатись у вінницькому НКВД, мені повторили сказане перед тим моєму батькові.
      

Шукають родичів серед викопаних трупів.

Мушу сказати, досі я думала, що мій чоловік від 1938 року відбував десятилітнє заслання на Сибіру, аж поки сьогодні на дільниці НКВД не знайшла кілька речей з чоловікової одежі й між ними його піджак, який я пізнала по латках, що їх сама пришивала. Тепер я певна, що серед забитих є й мій чоловік».
(Вінниця, 5 червня 1943 року.)

Ганна Годованець з села Михайлівки, Муровано-Кирилівського району, заявила:
«3 січня 1938 року мого чоловіка Касяна Годованця, народженого в 1886 році, під час роботи на вокзалі в Копай-Городі заарештували член сільради та міліціонер, що вартував на вокзалі. У чоловіка відібрали пашпорт і відправили спершу до Михайлівки, потім до Могилева і нарешті 3 березня 1938 року — до Вінниці. Про все це я довідалась від різних знайомих, що були випадковими свідками його арешту. Тільки пізніше мій син Василь, розмовляючи з колгоспником з Михайлівки, довідався від нього, що його викликали на допит про мого чоловіка в Муровано-Кирилівці до районового представника НКВД. Колгоспника при цьому розпитували, чи молився мій чоловік Богу й чому в нашій хаті стільки ікон. Виявилося, що це, а також те, що мій чоловік не пішов на роботу в церковне свято, і було причиною його арешту.
Наприкінці квітня 1938 року я довідалась у вінницькому НКВД, що чоловіка заслано до одного з далеких таборів без права листуватися з родиною.
Звернувшись пізніше по довідку до обласного прокурора, я одержала ті самі відомості про мого чоловіка. Тоді я звернулась до самого Сталіна з письмовим проханням звільнити чоловіка. 3 травня 1938 року я одержала від Верховного прокурора СССР Вишинського повідомлення про звільнення чоловіка. Але він не повернувся. 24 червня 1943 року серед викопаної на території НКВД одежі я впізнала сорочку, яку сама шила, пальто з синіми кишенями, що їх сама пришивала, і чобіт із спеціяльною підковою на закаблуці, що її на моє замовлення зробив коваль у Копай-Городі. Ці речі я свого часу надіслала чоловікові у в'язницю. Тепер я гадаю, що чоловіка не висилали, не звільняли, а розстріляли у Вінниці».
 
Наші Друзі: Новини Львова