Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 04 серпня 2020 року

Горацій і його поетична творчість

Переглядів: 10815
Додано: 12.02.2011 Додав: andreusDADA  текстів: 717
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: Aerius Джерело: ae-lib.org.ua
На світ привівши нас, марніших;

Ми ж - іще гірше дамо поріддя?

Такий останній акорд «Римських од», де поет остаточно утверджує свою роль «віщого співця» римського народу.



Багатолюдний Рим знав поета в обличчя. І коли той з'являвся на його вулицях - невисокий на зріст, посивілий, заглиблений у свої думки, перехожі вказували на нього пальцем: «Ось він, перший лірик Риму». Горацій найчастіше прямував звичною дорогою на Есквілінський пагорб, де височів багатий палац зі стрімкою вежею. Тут ждав його Меценат, виснажений хворобливим безсонням, дратівливий. Очікував похвал Август. І не тільки похвал: він пропонує поетові бути його особистим секретарем. Горацій відмовляється. Натомість виконує інше важливе доручення імператора: складає «Пісню вікового свята», що виконувалась в 17 році до н. є. на «ювілейних іграх» - найвеличнішому загальноримському торжестві. Незабаром Август вимагає від лірика похвал своїм пасинкам Тіберію і Друзу за їхні перемоги над альпійськими племенами. А ще через якийсь час, невдоволений тим, що Горацій, видавши книгу філософських послань, не адресував йому жодного з них, пише поетові таке: «Знай, що я гніваюсь на тебе, бо в багатьох такого роду творах ти не ведеш мову передусім зі мною. Чи боїшся, що заживеш у потомках лихої слави через те, що був близьким до мене?» Нагадування було недвозначним, і Горацій - хоч і закінчив третю книгу од славнозвісним «Пам'ятником», а книгу послань - поетичним автопортретом, береться поправити свою неувагу до принцепса. Так виникає остання, четверта книга од, складена у віці, на поетову думку, не підходящому для такого жанру, з традиційними для нього любовними мотивами. Так з'являється найбільше з Горацієвих послань - послання до Августа (II, 1), у якому. Щоправда, поет порушує не політичні, а літературні питання, чим, мабуть, не дуже зрадував високого адресата.

Перша ода останньої книги присвячена Венері, богині кохання, краси, творчих сил природи, яку так часто вшановує Горацій у своїх піснях. Цей образ і тут навіяний [9] мотивом швидкоплинності часу, передчуттям близької смерті: через вісім років поета не стане. Тепер, на порозі свого п'ятдесятиліття, він протиставляє себе молоді, що кружляє в танці довкола мармурової статуї вічно прекрасної богині, над якою не владний час. Згадкою про Венеру й закінчується четверта книга од.

У самому ж її центрі - перлина Гораціевої лірики: ода до Торквата (IV, 7), де схвильованість лірика вилилась у найдосконалішій поетичній формі. Це - справжній подих весни; він - у протяжному і легковійному «Díffugére nivés» - «позбігали сніги». І хоча на місці сумних снігів бачимо зелень лугів, буйні кучері дерев, мерехтіння струмків - п'янкої радості, одначе, нема: її пригашує другий, короткий вірш, що повторюється зітханням упродовж усього твору. Як скрушне зітхання, звучить в оді і найвідоміший із висловів Горація: «Púlvis et úmbra sumús» - «Ми - тільки порох і тінь». Переклад не віддає тут звукового образу - губних «р», «b», що в сполученні з низьким «u» гупають, мов заступ могильника. Приголомшливий контраст до легковійного початку оди! Джерелом Горацієвої лірики все ж таки була туга, хоч сам поет, прихильник душевної радості, не міг із цим погодитись:

І страх, і тугу, Музам довірившись,

Пущу з вітрами - хай по воді морській

Розвіють їх...

(Оди, І, 26)

«Я не вмру» - писав Горацій наприкінці другої книги од. «Не весь я вмру» - дещо обережніше висловився він у своєму «Пам'ятнику» (III, 30). І ось - похмурий афоризм, вміщений у центрі четвертої книги. І все ж остання ода цієї книги закінчується світлим і бадьорим «Співаймо!» Звертаючись цим закликом до хору хлопців та дівчат, поет вірить у всепереможну силу пісні і, можливо, погоджується з Епікуром, який вважав: «Людина не повинна лякатися своєї знищенності, бо незнищенним залишається рід людський».

Мотив смертності звучить, отже, поруч із життєстверджуючою вірою поета в творчі сили людини, що можуть її увічнити.

Горацій, хоч і повернувся до лірики, все ж основним своїм жанром у пізньому віці вважав послання. Він сам виплекав цей жанр і почувався в ньому найвільніше. Думка, наче вирвавшись із вузьких строфічних рамок, пливла розлогим гекзаметром. Знову, як і в сатирах, поет вів живу бесіду. Колишніми залишилися й теми тих бесід: про поміркованість, про важливість пізнати самого себе, про переваги, сільського життя над міським, про щастя, душевну рівновагу тощо/ І хоча кожне послання присвячене певній проблемі, в його канву, відтінюючи думку, часом вплітається байка, емоційний рядок іде поруч із відлитою у гекзаметр філософською сентенцією. .'В посланнях Горацій поєднав нарешті філософію та поезію, що, за словами Платона, віддавна були наче в якійсь незгоді.

Тільки згоди з собою поет все ж таки не домігся. Роздумуючи в посланнях над морально-психологічною проблемою «бути й здаватися», він не міг не помітити, що незалежність і душевна рівновага, яких так прагнув,- уявні. І тому щиро звіряється своєму другові:

Може, про мене спитає,- скажи: попри задуми славні,

Й досі живу я безладно й не солодко...

Що мені шкодить - до того хилюсь; помічного - цураюсь.

(Послання, І, 8)

Ось чому в поезії Горацій ніколи сліпо й беззастережно не йде за тою чи іншою філософською школою, що обіцяє щастя й заспокоєння. Ось чому і у власних судженнях він ніколи не був категоричним, а завжди готовий прийняти чиюсь кращу пораду:

Ну, на все добре. Бувай. Та коли на щось краще натрапиш -

Радо й мені сповісти. А тим часом - і цим вдовольняйся.

(Послання, І, 6, 67-68)

\"Останні роки життя і творчості Горація зв'язані з його посланням до Пісонів, відомим під назвою «Поетичне мистецтво», де викладено спостереження й настанови, що їх передає автор молодому поколінню шанувальників поезії., [10]

В центрі уваги поета - слово. Треба добре подумати, перш ніж послати його в світ, бо воно, як і пущена тятивою стріла, назад не вертається. «Тільки відчиниш уста - й не повернеш летючого слова»,- застерігає Горацій ще в першій книзі послань (І, 18, 71), перебуваючи під впливом гомерівського образу «крилатого» слова. Та якщо Гомер наче справді окрилює слово, надає йому епічного розмаху, то Горацій вперше відкриває його глибинні виміри. Палкий прихильник «малих форм», він домагається смислової та емоційної насиченості твору не за рахунок розширення його рамок, а шляхом розкриття внутрішніх можливостей слова. А вони розкриваються, як це помітив поет, лише тоді, коли слово майстерно вписується в контекст. Неповторність поетичного почерку Горація - саме в цьому справді блискучому поєднанні слів. Лише тоді, коли «саме тут буде сказано те, що саме тут мусить бути сказано», художній твір, за словами автора «Поетичного мистецтва», зблисне своїм «світлим порядком»/

Горацій любить слово - джерело свого безсмертя, тому й мова для нього - не просто матеріал, з якого він ліпить свої твори, мова - це розлоге, шумливе дерево, яке час від часу оновлює своє листя. На одній із гілок того дерева «прищеплює» і він, Горацій, своє слово, радіючи його свіжій, лискучій красі.

Є в «Поетичному мистецтві» думка, на якій поет особливо наполягає:

Тільки в знанні - джерело й запорука справжнього вірша.

І далі:

Хист чи майстерність потрібніша віршам? - Ось де питання.

Та, як на мене, то й пильність сама, без природного хисту.

Як і без пильності хист,- це слово пусте: вони в парі,

В дружбі й у праці взаємній і сили, й ваги набувають.

Та молоді поети, яких на той час у Римі було чимало, не дуже прислухались до тих Горацієвих настанов. Молодь, що не звідала на собі лихоліття, втішаючись плодами тривалого миру, поспішала піднятися до слави не такими стрімкими й тернистими стежками, на які їх скеровував Горацій. Молоді не цінували тонкої майстерності його поезії, та й до прихованого в ній болю були глухі.

«Віщий співець» римського народу все гостріше відчував свою самотність. Слова «вигнання», «забуття» вже й раніше зустрічалися в його творах, а тепер, коли вже не стало його найкращих друзів - Вергілія, Варія, коли й Меценат у своєму хворобливому безсонні доживав віку, Горацієві було, мабуть, нелегко: адже він над усе цінував дружбу та лагідні бесіди. І все ж треба віддати поетові належне: притаманний йому тонкий гумор пронизує і «Поетичне мистецтво» - останній з його творів. Вихований на філософії еллінів, Горацій не забув їхнього заклику - з мужністю приймати переміни. Він залишився вірний своєму покликанню, про яке писав ще замолоду:

Отже, кінчатиму вже: чи то жде мене старість погідна,

Чи наді мною - вже смерті крило, чи вельможею буду,

Чи бідняком, чи то в Римі, чи доля пошле на вигнання -

Буду й тоді зображати життя в усіх його барвах.

(Сатири, II, 1, 57-60)

«Поетичне мистецтво» Горація, на відміну від наступних його наслідувань, зокрема, «Поетики» Буало, не вкладається в жодні статичні схеми, це - втілення динамізму, химерного ходу думки, що міниться всіма барвами життя.

Восени 8 року до н. є. помер Меценат. А ще задовго до цієї осені Горацій писав йому:

Коли ж - о горе! - ти б відійшов-таки

Раніше, взявши й частку мого єства -

Каліка, сам собі не милий,

Я залишився б... та ні: в цю днину

Й мене б не стало...

(Оди, II, 17)

Горацій наче передчував, що цієї ж осені, 27 листопада, й сам буде похований побіч могили свого друга на Есквілінському пагорбі. Син вільновідпущеника - біля «нащадка давніх володарів». [11]

Горацій-лірик так віщував собі безсмертя:

Смерті весь не скорюсь: не западе в імлу

Частка краща моя. Поміж потомками

Буду в славі цвісти, поки з Весталкою

Йтиме понтифік-жрець до Капітолію.

(Оди, III, 30)

Життя далеко розсунуло межі слави, що їх накреслив римський співець. Не багато поетів світу може рівнятися з ним славою. Скрізь шанують Горація, беруть його за взірець і сьогодні прислухаються до його поетичних настанов.

Частим і бажаним гостем був Горацій і на Україні*. Поруч з Вергілієм, Ціцероном, Квінтіліаном та іншими давніми авторами, славетного лірика вивчали в Києво-Могилянській академії. В центрі уваги були його сатири й послання - життєва філософія поета, а також «Поетичне мистецтво». Саме до Горацієвої ліри прислухались Ф. Прокопович, М. Довгалевський, Л. Горка та багато інших викладачів піїтик і ораторського мистецтва. Численні писані латиною курси піїтик, починаючи з першої половини XVII століття, густо всіяні уривками Горацієвої поезії, яка вважалася класичним зразком довершеності й краси. ,

[*Див. статтю Н. Г. Корж «Переклади творів Горація на Україні (XVIII-XIX ст.)»-36. «Іноземна філологія», Львів, 1970, № 20, с. 68-73.]

Перші яскраві сліди Горація на українському ґрунті зв'язані з творчістю Григорія Сковороди - його великого шанувальника. Сковорода, як і Горацій, був того переконання, що мета людини - осягнути щастя, до якого ведуть не багатство й почесті, а погідність духу та радість серця. Тому й захоплювався український письменник передусім двома одами римського лірика: до Ліцінія (II, 10) та до Гросфа (II, 16), переспівуючи та перекладаючи їх досить вільно.

На звучання Горацієвої поезії в українській літературі чималий вплив мала «Енеїда» Котляревського. З її виходом у світ почався довгий період перелицювань і пародій. В 1837 році окремі оди Горація перелицьовує П. Гулак-Артемовський. «Гараськові оди» - дотепні, написані соковитою мовою - влились живим колоритним потоком в українську літературу. Проте звучання оригіналу було суттєво змінено: не передано важливі для розуміння Горація його віршові розміри, відкинуто складний світ міфології, що тонко відтінює настрої автора. Залишилися звичні вислови, як-от: «лови день», «не турбуйся майбутнім», «від смерті не втечеш» тощо. Перекладач, українізуючи оригінал, густо забарвлює їх Народним гумором, як, наприклад, в оді до Деллія (II, 3): «Пархоме, в щасті не брикай!»

«Гараськові оди» Гулака-Артемовського, хоч якими далекими видаються вони сьогодні від оригіналу, були кроком на шляху до пізнання Горація: винятково важливим був сам намір підкреслити те живе в творах давнього автора, що єднає його з читачем нової доби. В усякому разі Горацій, яким бачимо його в Гулака-Артемовського, відкинув маску незворушного й холодного «парнасця», що на той час уже прикривала живе обличчя римського лірика.
 
Наші Друзі: Новини Львова