Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 19 вересня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Поради довгожителя

Переглядів: 87982
Додано: 06.08.2009 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Андрій Ворон

Поради довгожителя

«Десятиліттями я живу в одному місці. Роблю одну роботу. Веду бесіди з одними людьми. Сідаю за той же стіл у той же час і їм майже однакову їжу. Лягаю в один час в одне ліжко...Минають літа, але ніщо не міняється — ні довкілля, ні я. Бо не міняється моя душа. І це добре. Дивлюся на образи діда, батька, на своїх онуків і правнуків - і здається, що я на цьому світі був завжди. І буду вічно...»

Світ тісний, і не тільки в просторі, але й у часі. Років двадцять тому я, молодий журналіст, піддавшись дачній лихоманці, почав і собі мордувати клапоть ожинника на Поповій горі під Мукачевом. Коли прийшов час робити прищепи, мене виручив знайомий комсорг Толя. Привів у поміч свого діда Андрія, якому було за вісімдесят. Але я не встигав за ним, коли ми шукали по узліссях саджанці-дички і ріпарі.
Ще більше мене вражала його вдача. Незбагненний глибинний спокій струменів з його уважно-дитинних очей. Говорив він мало, коротко, але в розкішній сивій бороді завжди ховалася лагідна усмішка. Якось у спекотний полудень він підняв голову і сказав: «Гроза буде». «Звідки ви знаєте?» - здивувався я. «З Латориці рибою тягне». Я нічого не відчував, ще б пак - до Латориці було щонайменше 3 кілометри. А за годину Мукачево накрила обвальна травнева гроза.
Вечорами, втомлені роботою і спекою, ми сиділи під старим горіхом і старий розповідав мені дивовижні речі про уссурійські ліси, про калмицькі степи, ріку Печору і гори Алтаю, про буйні і паркі заплави Колхіди. Де він тільки не бував...
З його скупих слів і коментарів Толі було очевидно, що доля круто потріпала діда. Навчався в гімназії, семінарії. Двічі сидів. Один раз за те, що побив мадярського жандарма, котрий чіплявся до його дівчини. Вдруге посадили комуністи за куркульство. Поневірявся світом, чому тільки не навчився. Навіть закінчив лісівничий технікум у Росії. Згодом повернувся на Закарпаття, поселився в родичів у старій хижі. Жив із саду-городу, майстрував по селах.
Мені Андрій Ворон зізнався тоді, що теж пописує дещо. Опусів своїх не показав, але декілька разів навідувався в редакцію, приносячи гостинці -горобинову настоянку, сушениці, пляшечку олії з горіха. Пригадалося, як прибиральниця запитала його: «У вас таке свіже лице. Скільки вам років?» «Ворон -птах давній», - віджартувався старий.
Потім Толя одружився на Львівщині і забрав його туди з собою. Більше про них я нічого не чув.
.. .1 ось недавно на мукачівському ринку зустрічаю лисуватого комерсанта, в якому впізнаю Толю. Обійми, чарка, спогади. І серед іншого я дізнаюся, що торік (на 104 році життя !) помер дід Андрій. Укріпляв після паводку погріб і його привалило землею. Залишилася після нього валіза списаних зшитків. «Я привезу їх тобі. Ти чоловік книжний. Може знайдеш щось цікаве», - пообіцяв Толя.
Так і було. Через два тижні я занурився в химерне мереживо хімічного олівця. Записи спостережень за природою, враження від побаченого і почутого, приповідки, молитви, нехитрі віршики і найцінніше-маленькі секрети-поради, що витворюють цілісний кодекс усвідомленого довгожительства.
Перші публікації про це в пресі мали значний і тривалий резонанс. Багато людей зізнавалося, що прочитане надзвичайно зацікавило їх і спонукало замислитись над своїм життям. Усі були одностайні в одному: записи Андрія Ворона хочуть прочитати в найповнішому обсязі, а ще краще - в окремій книжці. А Товариство лікарів-натуропатів з Будапешта планує перекласти її на угорську.
Я ретельно визбирав із тих зошитів усі мудрі крихти, відредагував і систематизував їх. І ось подаю на корисний пожиток читачів. З першого погляду в око може впасти безсистемність викладу і повторюваність. На це ми пішли свідомо, зберігаючи тональність першоджерела і акцентуючу важливість для автора деяких постулатів. В розрізнених за часом записах він не втомлювався повторювати в різних варіантах одні й ті ж поради - передовсім про спосіб харчування, фізіологію і духовні засади життя. Кожен з тих рядків нам видався цінним і пророчим.
Мирослав Дочинець


Камінь терпіння

Найцінніше, що залишили мені по собі дід і няньо, це-камінь.
Дідова мати дівчинкою-сиротою служила в фоштера. Фоштер мав жону, але полюбив служницю. У неї від нього народився копилець, мій дідо. Фоштер, помираючи, виділив йому дараб землі над селом, під самою хащею. Це місце й нині називають Копильців Горб.. Тут гучав лише ожинник і дика папороть. І не було води. Навіть вівці не хотіли тут пасти.
Дідо сплів з верби кучу, обваляв її глиною і почав копати криницю під старою дичкою. Челядь сміялася, бо з-під залізного лома сахтіли іскри. А куснями глини можна було голову розвалити. Але дідо копав і копав. Увечері клав голову на твердий поріг, щоб довго не спати. Лише на недільну службу відходив від криниці.
За три тижні яма була йому до бороди. А на двох метрах уперся в тверду плиту. Місяць він обкопував той камінь, завеликий як добрий віз. Палив у ямі огень і заливав водою, та камінь не коловся. Люди радили:
лишися, хлопче, копай у другому місці. Але дідо затявся. Він обв'язував плиту мотузяччям і устеляв стіни дошками, тесав дубове коромисло. Усе село ходило позирати, та не один ґазда не брався помогти в такій дурній роботі. Тут водою ніколи й не пахло, тут папороть серед літа горіла на сонці. Але дідо найняв шість волів і таки витяг камінь на поверхню. Ледве доліз до хижки і заснув на порозі. Бо вже відвик спати на постелі.
Спав, казали, цілий день і цілу ніч, а коли на зорях пішов до каменя, то постоли намокли в траві. Яма була повна водою і вода текла долі берегом. Коли ковтнув з пригорщі, око закололо від студеної свіжості. І наче ситим став. Вівці мачалися в тому болоті - і вовна яскріла на сонці, як ризи. Потягся той потік до села, коло дворів його перегачували і жони полоскали в ньому сорочки й верети. А діда, дітвака, стали честувати, як ґазду, і в церкві дали йому лавицю на крилосі. Прийде час і він змурує нову церкву.
А камінь лишився лежати біля криниці. Грубий, сірий, з черленими і зеленими платами. За дощем в його щербинах збиралася вода - і птиці пили й купалися. А сніг на ньому не держався ніколи. На нагрітій сонцем плиті можна було побачити ящірку чи й гада - і баба нас, дітей, пужала каменем. Та де ми боялися. А шкода. Мій двоюрідний брат виліз на вершечок дички і впав. Чисто на той камінь. Покришився і в три дні помер. У родині казали, що треба недобрий камінь зрушити в ярка. Але дідо не дав. Зціпив зуби й не дав.
Камінь лежав біля дороги, що вела в хащу. І раз уночі вчинився гриміт і крик. Ми вибігли надвір. А то перевернувся циганський віз, повний краденого дерева. Наскочив у потемку колесом на камінь. Дідо вхопився за вили, няньо за сокиру. Цигани наскоро відтяли хами і втекли з кіньми, покинувши віз. Пригадую, як дідо по тому гладив здертий мох на плиті. Як рубець на людському тілі гладив. Відтоді вночі він стелив собі на камені солому і сторожив дорогу в ліс. Графський фоштер йому за це платив.
А коли жид прийшов до нього, щоб дав йому камінь для млина, вигнав його з двору. Хоч той теличку давав. Жид розсердився: „Не даєш, ачей держиш собі на гріб?" Як у воду позирав. Одної літньої неділі дідо сидів коло каменя, грів кості, поглядав на село. Так його баба й застала, з очима розплющеними, але вже студеного.
А по якомусь часі привезлися на бричці двоє панів. Казали, що з Будапешту. Ходили довкола плити, цоркали клепачиком, крутили очима. Що то за камінь, що ніколи не буває холодним. Просили няня, щоб дав їм відколоти з нього дарабчик. Няньо сміявся - коліть, якщо вдасться. Довбали, мучилися півдня, а й скалки не відкололи. Тільки мох порушили. Та й повезлися, не відклонившись.
Коли в першу світову набирали на фронт, хлопці втікали в хащу. Я теж утік. Трьох піймали. Привели до нашого каменя і застрелили. Черева їм розпороли багнетами і запхали в них черевики. А няня мого верли на плиту і сікли дротяними ціпками.
Дощі змили кров, а люди поряд вимурували хрест.
За чехів камінь хотіли потягнути до Ужгорода -на пам'ятник. Але няньо вийшов з пушкою і стрілив у небо. Бирів махнув рукою: "Держи собі, держи -пам'ятник дурневі".
В другу війну мадяри тут поклали кулемет, та коли почала стріляти артилерія, вони втекли. Лише масна пляма на плиті лишилася.
Коли руські заходили, сільська челядь вийшла до каменя їх зустрічати. Нянько мій теж прибрався, ікону зняв зі стіни, срібну годинку прикапчав до вуйоша. Зійшли з лісу солдати, обідрані, небриті, нетверезі. Один нараз до нянька підступив: „Дед, тваю мать, ану давай часікі." Зірвав годинку, а няня друлив. Той упав і образ об камінь розбив.
А потім тут кіно знімали. Про партизанів. Фільмували як з-поза нашого каменя бородатий чоловік кидає гранату в німецьку машину. Після артистів лишилися порожні корчаги від вина і напис на камені „Смерть фашистам!" Я довго здирав фарбу дротяною щіткою. А діти з ліщиновими палицями бігали городами і кричали „Ура!"
В шістдесятих хрест повалили. Я б не дав, але тоді я був на Магадані. А на камені поклали бетонного оленя і написали, що тут починається лісництво. Лінувалися таблицю закопати. З часом діти обламали оленю роги, голову, атак і самого скинули в ярка. Фарба злущилася і камінь став як був.
Не то тепер село, що було сто літ тому. На Копильцьовому Горбі, довкола дідової хижі, простерлася ціла вулиця. З його криниці трубами провели воду в школу, в дитсадок, до сільради. А камінь лежить собі. Лежить як сто років тому. Обмитий дощами і нагрітий сонцем.
Я люблю сидіти на ньому, як любили дідо й няньо. І часто думаю собі: що їх так приліпило до цієї брили? І що мене прив'язує? І вікова пелена часу розсувається. І приходить розуміння.
Дідо міг не викопати криницю і не пустити тут свій корінь. Але він копав і камінь йому не завадив. Камінь відкрив йому силу й терпіння. Дідо робив це не тому, що було легко. Він це робив тому, що було тяжко. Простий копилець, один, як перст у світі, зрозумів: доки він може терпіти, доти він твердий і непорушний, як камінь. І коли пив з криниці воду, позирав на плиту. І очі його тепліли. А руки тверділи. Бо в тяжку годину він сам ставав тим каменем. І ніякі громи і блискавки долі не могли зрушити його й розколоти.
Це й няньо розумів. І мені, на щастя, відкрилася та наука.
Полюби свою долю. Відкрийся їй і терпляче прийми її такою, якою вона є. І вона прийме тебе таким, яким ти є.
Десятиліттями я живу в одному місці. Роблю одну роботу. Веду бесіди з одними людьми. Сідаю за той же стіл у той же час і їм майже однакову їжу. Лягаю в один час в одну постіль... Минають літа, але ніщо не міняється - ні довкілля, ні сам я. Бо не міняється моя душа. І це добре.
Дивлюся на образи діда, батька, на своїх онуків і правнуків - і здається, що я на цьому світі був завжди. І буду вічно. Як цей камінь. Камінь терпіння.


Живи в поті чола

Прислухайся до того, що нам заповідано: «В поті чола будеш їсти хліб свій». Це не покара, це вимога, припис. Щоденний хліб (їжу) треба заслужити. Кожного дня вчинити якесь зусилля - до поту. Чи то робота, чи швидка хода, біг. З потом вийде недобра сіль і недобрі нерви. Ви помітили, коли ми хворі чи дуже схвильовані, нас обливає потом. Важку роботу немічні можуть замінити постуванням. Та ж поміч.
Навчися бачити довкола все живе і радіти йому -бадилині, дереву, птиці, тварині, землі, небу. Вдивляйся в них добрими очима і з уважним серцем - і відкриються тобі такі знання, які не знайдеш у книгах. І побачиш у них себе - упокореного і оновленого.
Візьми за звичай бодай декілька хвилин всякої пори постояти босоніж на землі. Давай тілу землю, поки вона сама не покликала його.
Шукай нагоди побути біля води. Вона зніме втому, промиє думку. З водою треба говорити, бо й вона говорить до тебе. Щоранку добре облитися водою. Спочатку гарячою - розігріти приспану кров. Потім холодною - закалити жили і нерви, розбудити серце. При цьому проси: «Змий з мене все гріховне, хворобливе, помисливе і лукаве. Дай мені силу, здоров'я і спокій».
Я рідко вдаюся до мила (шампунів ніяких), зате не відмовляю собі в парильні. Зліпив собі з глини велику піч. Палю гілки, листя, живицю. Коли це вигорить, влізаю у черінь, лягаю на дерев'яну решітку. Парячись, обтираюсь кукурудзяною крупою і віхтями сіна. Гарно розм'якшує кості, чистить шкіру і вимиває нечисту сіль.
Пий чисту воду, де тільки не повернешся, не чекаючи спраги. То перші ліки. Куди мене доля не вела, я найперше шукав криницю, джерело. Не пий солодкої і солоної (мінеральної) вод із пляшок. Перша роз'їсть печінку, друга замурує судини.
Солі цурайся. Є три найбільші білі шкоди для чоловіка: сіль, цукор і білий хліб. Ще й четверта є -горілка, якщо вона візьме гору над ним. Це не твоя їжа і не твоє питво. У земних плодах і зеленині досить солі і солоду. А мед уживай радо. Натщесерце з водою. І побачиш, що голова твоя буде світлою, а тіло легким.


Найпоживніші овочі ті, що запалені сонцем

Отже, сіль не вживати. Але добре тримати її там, де живеш і спиш. Усе життя під моїм ліжком, де узголів'я, лежить торбинка солі. Добре дихається і гарні сни. Цього навчив мене німецький доктор у таборі.
Щодень на твоєму столі місце овочам. Найпоживніші ті, що найбільше запалені, напоєні сонцем. Перший - буряк, немає на землі ліпшої їжі. Затим - квасоля, гарбуз, ягоди, морква, томати, перець, шпинат, салат, яблука, виноград, сливи...
М'ясо, якщо кортить, їсти можеш. Але рідко. Не лакомся на свинину, не одного вона дочасу понесла на той світ. А тоненька скибка сала піде на хосен. Але не копти його. Нащо смолу споживати...
Погана їжа - ковбаса, смажена картопля, печиво, солодощі, консерви, маринади. Моя їжа - це крупи, квасоля, зеленина. Суди за звірами. Хижак наївся м'яса - ледве суне, лінивий. А кінь з вівса день воза тягне. Сарничка з трави аж літає.
Якщо на столі риба - ти пан. Риба очищає і молодить, як і вода, звідки вона прийшла. Знак риби носив Ісус. Риба, сухий житній хліб, овочі - найкраща тобі гостина.
Усе, що росте в твоєму саду, - тобі на здоров'я й поживу. Кожне зело, яке плекала твоя рука, вдвічі поживніше, ніж куплене. Я радію їм, як дітям. І вони це чують. Рослинка вгадує, що нам бракує
Кожен овоч в міру стиглості вкидай у пивниці в посуд з водою, нехай там киснуть і наброджують молодильну силу. А зрілі плоди-падалиці та ягоди суши на горищі, а потім вари з них узвари. Взимі це врятує тебе від слабості і простуди. Чоловікові після 50-ти узвар із груші-дички пити якнайчастіше.
їсти краще жменьками, але часто. Щоб менше їсти, п'ю багато води і узварів, їм грубу і сиру городину. З вечора четверга до вечора п'ятниці нічого не їм, лише п'ю воду.
Пости - найбільша благодать. Ніщо не кріпить і не молодить мене так, як постування. Кістки стають легкими, як у птиці. А серце веселе, як у хлопця. З кожним великим постом я молодшаю на кілька літ.
Але не їсти м'яса - ще не піст. Не «їсти» свого ближнього - ось перший крок до посту. Піст - це не традиція, не біблійний припис, не жертва Богу. Це вияв любові до Бога. Якщо вона більша за любов до смачних страв, питва і розваг...


Не роби з людей собі ні ворогів, ні друзів

Сонце сходить і заходить - для тебе. Робота спориться після сходу сонця. Звикни до цього і буде міцним тіло і здоровим дух. А мозок найліпше відпочиває і яснішає у вечірньому сні. Так чинять монахи і вояки. І мають силу служити.
Добре серед дня подрімати півгодини горілиць, щоб кров освіжила голову і лице. Але краще не після їди, бо тоді кров густа і жир ліпиться до судин. Чоловік дочасно старіє, гасне пам'ять.
Менше посижкуй, але спи вдосталь. Літній чоловік, котрий не при роботі, має ходити щодня по 2-3 години без огляду на погоду.
Намагайся більше бути просто неба. Привчи себе жити в прохолодному помешканні. Досить, щоб ноги і руки були в теплі, зате голова - в свіжості. Тіло марніє і старіє від тепла. В Уссурійських лісах я знав старезного китайця, що завжди ходив у ватяному одязі, зате в хижі майже ніколи не топив.
Здоровому і поважному в літах (коли не піст!) не зашкодить краплина вина чи ковток чистої горілки. Але не більше, ніж на палець-два в келишку. Так, щоб лише рот сполоснути. Краще настоянку на хріні, часникові, павутинні, на глоді, калгані. А не питимеш - нічого не втратиш. Багато питимеш - утратиш усе. Будь завжди в такому стані, щоб Богу не було мерзко навідатися до тебе.
Кволе, мерзлякувате тіло кріпи травами. Жменьку трав, ягід, листя, гілок смородини, малини, суниці запарюй джерельним окропом і пий цілий день. Зимою від цього великий хосен.
Не забувайте про горіхи. Горіх схожий на мозок наш. У ньому сила для мозку. І сила чоловіча. Добре щодня вживати горіхової олійки чайну ложечку.
Якщо маєш добру жінку, радій. Це дарунок небес. Не сходься з багатьма - і для тіла мерзота, і для душі виснаження. Чари жіночі скороминущі, а туман в очах довго стоїть. Якщо немає жінки, не переймайся. Це другий дарунок долі. Так більше наблизишся до небес. Бо мало яка жінка настановлює чоловіка на благодатне.


Через поле смиренне прийдеш до тихої води

Дослухайся свого серця і тобі відкриється, для чого тебе «покликано», в чому міра твого призначення. Може ти прислужишся одній людині, може - світові, а може - Богу.
До людей будь рівно добрий і уважний. Кожен з них, навіть найпустіший, чогось навчить. Не роби з людей собі ні ворогів, ні друзів. І тоді не матимеш з ними клопоту.
Виховуй волю розуму і спокій душі. Це - щастя.
Те, що тобі належне, само дасться. Лише навчися смиренно чекати. Те, що тобі не належить мати, і чекати не слід. Нехай душа буде легкою.
Не вір у забобони, звіздарство, не вдавайся до ворожби. Тримай душу і серце в чистоті.
Коли прикро на душі, треба багато ходити. Краще полем, лісом, над водою. Вода понесе твою журу. Але пам'ятай: найкращий лік для тіла і душі - піст, молитва і робота для рук.
Розпочинай і звершуй день з подяки. А перед відходом до сну довірливо вручай Господу свою душу до нового дня.
Приймай радощі і знегоди з подякою. Все це милість Божа. Навіть випробовування. Бог ніколи не посилає більше, ніж ми можемо знести. Що більші випробовування, то більше від тебе хочуть. Через поле смирення прийдеш до тихої води. Благодать буде найвищою тобі заслугою.
У тиху годину сідай у самоті і споглядай світ природи, намагаючись розчинитися в ньому. І серце наллється спокоєм.
Кожна ранкова зоря для мене є ніби новим життям. Прагну, щоб кожен день залишив по собі любовно зроблене діло, набуте знання, якесь добре зусилля над собою. Так за роки, десятиліття я перекраяв себе заново, зародив у собі нову людину. Хоча замолоду не було гріха, який би мене не обтяжував.
Нині я раджу тим, хто курить, п'є, гуляє, лихословить, вдається до грошових ігор, - не впадайте у відчай. Досить викорінити один порок, а інші десять зникнуть. Лише прислухайтесь до своєї душі. Усі добрі закони записані там.


Пити чи не пити?

Слов'яни взагалі слабі і потяжливі до пиття, хоча воно прийшло до нас на тисячу років пізніше, ніж до азійських і південних народів.
Пити спиртне в малій мірі можна, але користі з цього ніякої. А втрат і клопоту може бути багато. Найрозумніше чинить той, який майже не п'є. Найгірше чинить той, що п'є рідко, але багато водночас. Великі дози спиртного руйнують.
Якщо пити, то що? Горілка збуджує кров, туманить розум і відбирає сили. Пиво в'ялить мозок і довго бродить у тілі. Вино в невеликій кількості звеселяє серце і гріє тіло.
Спиртне до 12 години - на ганьбу. Після 20-ої - на шкоду. До ЗО років краще не пити взагалі. У похилому віці з розумом можна дозволяти собі погарчик. Багато моїх ровесників кажуть, що це їм радше на хосен, ніж на шкоду. Кожен тут собі сам ґазда.
Якщо куриш, кинь одразу й назавжди! Це буде першою великою перемогою твоєю. За нею, побачиш, будуть інші. Бо найбільші і найрадісніші перемоги-над собою.


Камінь, що котиться, мохом не поростає

Не нарікай на нужду, нещастя і невдачі. Це твої найкращі вчителі. Я помічав, що в таборах, де було голодно і холодно, люди чулися дуже здоровими і міцними духом.
Будьте - як вода. Нема перепон - вона тече. Гребля - вона зупинилася. Прорвалася гребля - знову потече. У круглому посуді вона кругла, у чотиригранному -чотиригранна. Тому вона й найсильніша. І дерево живе доти, доки гнеться. Будь і ти гнучким і м'яким. І тілом, і душею.
Приймай усе, що випадає тобі на долю, як хворі приймають ліки. Уздоровлення тіла - ось смисл цих ліків. Приймай смиренно все, що з тобою стається, навіть найгірше, бо смисл гірких прикростей є духовне здоров'я і цілісність життя.
Не бійся смертного часу. Це ж тільки поклик від земної юдолі. І ти завжди мусиш бути готовий віддати Богу те, що від нього одержав.
Більше крутися. Камінь, що котиться, мохом не поростає. Клопоти нас тримають на землі. Не ухиляйся від них, але й не дай їм панувати над тобою. Ніколи не бійся починати і вивчати нового діла - і обновишся сам.
Ми дивуємося, чому так легко плаває риба у товщі води...Чому так легко літає, майже не махаючи крильми, птаху повітрі.. .Чому такий спритний кріт у твердій землі. Тому що вони знають свій ритм -чергування сили і спокою. Усе життя цьому треба вчитися й нам, усвідомлено вслухаючись у кожну клітинку - чого вона хоче. А найкраще це робити при ходіння пішки. Навчишся володіти своїм ритмом - і будеш, як риба у воді, як птиця в небі. І все задумане здійсниться, а життя буде легким.
Відвідуй церкву, допомагай людям, провідуй знайомих, не забувай про родичів, мандруй пішки околицями, читай щодня мудрі книги, сам записуй думки...
Я ніколи не був на курорті, жодну неділю не пролежав. Мій відпочинок - це зміна занять. Нерви відпочивають, коли трудяться руки. Тіло набирається сил, коли працює голова.
Мене питають молоді: «Діду, не набридло вам стільки жити?». «Ні, це не моя жура. Але мені однаково, чи проживу я 100 днів, чи 100 років. Я однаково проживу їх у тихій радості, вгадуючи кожної хвилини, що від мене чекає Бог. Я дивлюся на світ Його очима. Його вухами слухаю».


 
Наші Друзі: Новини Львова