Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 04 липня 2020 року

Щоденник (уривки)

Переглядів: 1812
Додано: 24.07.2013 Додав: andreusDADA  текстів: 717
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
З «ЩОДЕННИКА» АНДРЕ ЖІДА

До 10-річчя смерти А. Жіда, 1869-1951

26 жовтня 1924.

Дехто рветься до мети. Інші йдуть просто перед собою.
Щодо мене, то я, правда, не знаю, куди я йду; але я йду вперед.
Можливо, що я лише авантурник.

20 грудня 1924.

... Я не можу позбутися подиву з того, що речі є такими, як вони є, а якби вони раптом стали іншими, це, здається мені, мене б не здивувало. Реальний світ є для мене завжди дещо фантастичним. Це я помітив уже дуже давно, і саме при одній подорожі до Бретані, яку я відбув у вісімнадцять років ... Але я не хочу впадати в мета¬фізику. Я не дозволяю собі ніякого містицизму, і моє думання не на¬ближається ні до Канта, ні до Платона. Тут щось інше. Мене мало цікавить знати, вірю я в навколишній світ чи ні; це не е й питання інтелігенції: я не маю почуття реальности. Мені здається, ніби всі ми рухаємося в якійсь фантастичній параді і ніби все те, що інші називають «дійсністю», їх зовнішній світ, є не більше дійсним, як світ «Фальшивомонетників» ) або «Тібо» ).
Це останнє речення неточне; воно обмежує і дещо навіть фальшує зміст того, що перед ним, і веде до твердження Бальзака: «Поверні¬мося до дійсности: говорімо про „Євґенію Ґранде\"».

4 листопада 1927.

Про питання «впливу» я багато думав і вірю, що у відповідях на нього трапляється багато грубих помилок. У літературі справжню вартість має лише те, чому вчить нас життя. Усе, чого навчаються лише з книг, лишається абстрактним, мертвою буквою. Якби я не зустрічав ні Достоєвського, ні Ніцше, ні Блейка, ні Бравнінґа, — я не можу повірити, що мої твори були б інакші. Вони допомогли мені щонайбільше прояснити мої думки. Що ще? Я радий був вітати тих, у кого я віднайшов свої думки. Але ці думки були мої власні, і не їм я їх завдячую. Тоді вони не мали б вартости. Великий вплив, якого я справді зазнав, — від Ґете, і навіть тут я не знаю, чи моє захоп¬лення грецькою літературою і культурою не було б достатнє, щоб зрівноважити християнське формування моєї ранньої юности.
Зрештою, я почуваю себе достатньо багатим, щоб не видавати думки, які належать іншим, за свої.

22 жовтня 1928.

Справді! і Достоєвський піддається мистецьким мотивам (точно так, як Валері каже про Расіна, що той радше змінив би характер Федри, ніж написав би один поганий рядок), але тому, що він, зовсім так, як і Расін, зрозумів, що мистецькі мотиви найменше вводять в оману. Можливо, що саме конечність і вимоги чисто естетичного ха¬рактеру були тим, що привели його до найсміливішого і найправдиві- шого розуміння психології. І навпаки. Академічна форма, конвенційна краса і т. д. часто відповідальні в психології за потворні помилки. Є певні контури, які можна виповнити тільки брехнею.

З липня 1930.

Єдина драма, що мене по-справжньому цікавить і яку я завжди хотів би наново оповідати, — це суперечка кожної істоти з тим, що їй перешкоджає бути справжньою, що протистоїть її суцільності, її са- моздійсненню. Перешкода в переважній більшості міститься в ній самій. А все решта тільки випадок.

ЗО січня 1931.

Нарешті одержав так давно анонсоване число «Ьаііщіе», що містить «безсторонню» анкету про мій «вплив у Европі». Усе ще є багато кри¬тиків, які думають, що я здавна дуже зацікавлений своїм впливом і турбуюся ним, а мої писання ніби мають на меті впливати на думання моїх читачів і ґвалтувати його. Я сподівався, що довів протилежне, бож до цього часу у мене було єдине. бажання — писати мистецькі твори, не знеособлені, але ніби звільнені від мене, такі, що, якщо вони діють взагалі на читача, могли б допомогти йому ясно бачити й пізнати самого себе, примусити його думати, і якщо й проти мене то мене залишити.

1 вересня 1931.

Сюрреалісти готують сенсаційне антирелігійне число свого журна- ла, — каже мені Г. Він з захопленням оповідає мені про мужність Б., який, побачивши в метро священика, сідає поруч з ним і за якийсь час починає голосно лаятися: «Перестаньте, нарешті, мене обмацу¬вати! Негіднику! Стара свиня!.. І такому довіряють дітей ...»
Г. вважає це «знаменитим». Я, навпаки, у нападі на когось, хто не може боронитися, не бачу ніякої мужности і приєднуюсь до заува¬ження Робера Левека:
«А якби Б. вважав себе за такого самого антимілітариста — він ніколи не зважився б так поводитися з офіцером; він добре знав би, що ризикує дістати ляпаса!»
Але саме підступом, боягузством такої огидної поведінки й захоп¬люється Г.:
«Йдеться ж не про те, щоб сперечатися з кимсь, а про те, щоб по¬ставити його в таке становище, в якому він не може боронитися».
Я навпаки, завжди боюся (щоправда, дещо містично) посилити по¬зицію противника, якщо почуваю себе винним у несправедливості до нього. І, крім того, протизаконність нестерпна для мене, — навіть якщо вона принесла б мені перемогу; ліпше мені самому бути її жер¬твою; але вона обурює мене й тоді, коли спрямовується проти мене; і не так з причини шкоди, якої мені завдає... Ні; тільки з причини порушеної рівноваги.

Літо 1937.

У маленькій — такій важливій, такій ваговитій — книжці Лені¬на «Держава і революція», що лишилася не закінченою, стоїть одне речення, на якому я зупиняюся. «Досі, — каже він, приймаючи зреш¬тою дорогу йому ідею від Маркса й Енгельса, — не було революції, яка в кінці не привела б до посилення урядового апарату». Я ци¬тую з пам'яті і не міг би ручитися, чи це точно його слова; але я пе¬вен, що не перекручую його думки. Зрештою, цій думці присвячений увесь твір. І з цієї констатації Ленін набирається мужности ще ґрун¬товніше підкопатися під складний механізм держави. Бо якщо, ду¬має він, дотеперішні революції привели тільки до зміцнення того, що мало бути знищене, то це тому, що вони не були доведені до кін¬ця. Твір походить з 1917 року. Він лишився недокінченим, бо Ленін вважав важливішим діяти, ніж писати. Він здійснив цю досконалу революцію. Щоб її довершити, не зупинялися ні перед якими жер¬твами. Нарешті революція перемагає — вона перемогла. З того часу минуло двадцять років. І як тепер справи в Радянському Союзі? Страшна бюрократія, урядовий апарат ніколи не був таким сильним. Нема ніякого «досі», лишається ствердити: невелике речення лиша¬ється дійсним, і що Ленін писав 1917 року, він міг би сьогодні напи¬сати ще раз.
*
Теорії Руссо містять у собі безсумнівно менше парадоксального і божевільного, ніж це охоче намагаються бачити. Фатально лише, що це теорії і що вони часто продиктовані йому пристрастю. Я не можу повірити, щоб людина, як запевняє Руссо, була «від природи доброю». Прагнення, потреби істини, навіть змислу до неї бракує як у дитини, так і в примітивних суспільствах. Ця утопія небезпечно фальшує на вихідному пункті кожне плянування, кожну візію май¬бутнього. Як можна не погодитися, що цивілізація — саме тому, що вона людину творить і навчає — відповідальна за багато промахів, за суспільство, за багато зіпсованого? Людина щойно хоче бути ство¬реною, мусить постати, і великий закид проти суспільства полягає в тому, що воно так мало зробило, так мало працювало, щоб цю доб¬ру людину (не «добру від природи», а продукт, твір культури і мистецтва) зробити можливою.
Що я передусім не люблю у Руссо — це його похвала невігластву. Зловживання, які людина поповняє при наукових відкриттях, озна¬чають, що не до них треба мати недовір'я, а до людини, що ними зловживає.
Це самозрозуміле; і коли нас вогонь може пекти, це далеко не значить, що ми його погасимо.
Що я закидаю Руссо — це те, що він говорить про «закони при¬роди» там, де йдеться про людські справи. Закони природи незмінні; тим часом як нема ніякого людського влаштування, нічого людського взагалі, чого не можна було б змінити — починаючи (або ліпше — кінчаючи) самою людиною.
*
«Я не марксист!» — так ніби сказав сам Маркс під кінець свого життя. Цей жарт мені подобається. Це повинно, як на мене, означа¬ти: «Я даю вам нову методу, але ні в якому разі рецепт або якусь закінчену систему, яка не вимагає від людини жодного напружен¬ня (під яким я розумію напруження думки). Отже не тримайтеся мого слова, а прагніть вище».
Занадто часто запевняють, що Мольєр глузував з медицини. Зов¬сім ні: він сміявся з лікарів і з того, що вони з медицини зробили. Проти Арістотеля він не мав нічого. Зате був проти арістотелізму. Рішуче нічого проти науки, але проти вчених його часу...
Як багато молодих марксистів сьогодні, заплутавшись у «діялек- тиці», клянуться Марксом, як колись клялися Арістотелем. їх «куль¬тура» починається й кінчається в марксизмі, який їм, думають вони, дозволяє все розуміти, все оцінювати; і все, що під марксизм не під¬ходить чи йому суперечить, вони оголошують не вартим уваги або поганим.

Переклав Іван КОШЕЛІВЕЦЬ

 
Наші Друзі: Новини Львова