Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 06 липня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Постукай у моє вікно :

Як буде завтра?

Переглядів: 5052
Додано: 19.07.2007 Додав: Dauphin  текстів: 33
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>

Як буде завтра?

Спати я не ліг, а сидів на кухні й чекав маму й тата.
Вони прийшли об одинадцятій. Тато завжди зустрічає маму після роботи, і вони приходять разом, коли я вже сплю. Тож зрозуміло — тільки-но вони побачили, що я не в ліжку, як мама строго мовила:
— Це що таке?
І в цю ж мить помітила граченя.
— А це — що?! — зовсім іншим тоном повторила мама, не зводячи погляду з граченяти, котре сиділо переді мною на столі та спокійно дзьобало кашу з моєї тарілки.
— Невже ти не знаєш? — сказав здивовано тато. — Це грак звичайний, або по латині — корвус фругілегус. — І, поки мама не отямилась, додав: — Поширений в Європі та Північній Азії. Знищує гризунів, комах...
— І кашу нашої дитини! — перебила його мама, але вже більш привітно.
Чесно кажучи, я терпіти не можу, коли мене дитиною називають. Яка я дитина, коли в третій клас ходжу? Але зараз сперечатися з мамою не став, бо чудово розумів: доля граченяти в її руках.
— Звідки воно? — кивнула мама на птаха. І я все розповів...
Мама дослухала мене, вихопила тарілку з-під носа граченяти й зігнала його на підлогу. Потім витерла стіл і сказала:
— Щоб завтра цього “фругілегуса”, чи як там його, в нашому домі не було. Все!..
Ох, це мамине “все”! Я добре знав із власного досвіду: коли мама сказала “все!”, проси не проси, нічого не буде. Своїм “усе” мама поставила крапку, коли я благав купити папугу. Цим же словом кінчились і мої спроби умовити маму поселити в нас бездомного собаку. Багато що кінчалося цим словом. Як кінчалося? Будь ласка! Папуга й досі живе в “Зоомагазині” та зносить усякі знущання відвідувачів. Собака? Хтозна, де він тепер тиняється, бідолашний... А за папугою та собакою розтанули мрії про ключку, новий велосипед і спінінг. Я розумію: “вчителька й молодший науковий співробітник — не мільйонери”, як любить повторювати мама, і не можуть задовольняти всі примхи сина. Але ж хоч інколи, хоч раз на місяць... Де там! Не везе мені, й годі!..
— Ось, хай ночує, — обірвала мої думки мама й дала мені величезну картонну коробку з-під нашого телевізора.
— Сподіваюсь, воно звідси не вилізе й не здійме серед ночі галасу? — додала мама й пішла до себе.
Тато винувато поплескав мене по спині, підморгнув мені та пішов за мамою.
А я взяв граченя, яке вже не тікало від мене, і посадив у коробку.
Нова домівка йому сподобалась. Граченя оглянуло коробку, пострибало з кутка в куток, настовбурчило пір'я й заснуло.
Ще хвилин п'ять я стояв над ним і розглядав його чорне, ніби металеве пір'я, що м'яко виблискувало при світлі. Мені раптом закортіло погладити його. Я нахилився над коробкою і ледь-ледь, щоб не збудити птаха, торкнув його крило. Граченя розплющило одне око, сонно глянуло на мене, хитнуло головою, наче казало “на добраніч!”, і знов заснуло. Тоді я вимкнув світло на кухні, побажав доброї ночі батькам і теж пішов спати.
Ліжко того вечора було чогось незручним. Я довго лежав і думав, як же зробити, щоб граченя зосталось у мене, але нічого придумати не зміг.


 
Наші Друзі: Новини Львова