Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 27 травня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

Silentum (Роман)

Переглядів: 8203
Додано: 21.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: bukvoid.com.ua
Аліна Сваровскі
Silentum (Роман)

Introductio

...колись ти приїдеш в одне похмуре місто, набереш номер мого мобільного і ми таки зустрінемось.Я подарую тобі себе. Так, про всяк випадок. Подарую і зникну в напівосвітлених провулках того півторамільйонного дощового міста, куди ти приїдеш, щоб повернути минуле, а я - щоб знайти своє майбутнє. Але ми обоє залишимося ні з чим.
Невже знову твій короткий візит покладе край усьому? Невже знову...
Що ж, як відомо, все починається лише тоді, коли щось закінчується.
...Як помирають земні янголи? Мовчки. Без жалю. Несподівано для себе і для світу. Картинно здіймають руки до неба, хвилина-дві - і стрімко падають униз. А потім їх знаходять із розбитим чолом і ледь помітною гримасою болю на осяяному внутрішнім світлом обличчі.
Як помирала я?
... Пам'ятаєш? Пам'ятаєш мене маленькою дівчинкою? Дівчинкою з дуже великими комплексами, яка мріяла про диво, про високу любов, про земну славу і купу бабок у кейсі. Це я була такою...
А хто я тепер?.. Не такою я хотіла бути, Господи!.. - волаю я до Всевишнього - саме до Всевишнього, а не до того бездушного лиця на іконі у провінційній церкві. Так, я не змогла залишитися святою у масовому психозі. Але... Знаєш, навіть якби Господь дав мені ще одне життя, то я прожила б його так само - не жалкуючи ні про що. Я більше ні про що не благаю. Амінь.
І Господь викреслить жовтим маркером моє ім'я зі свого блокнота. Усе.
А те, що ти прочитаєш далі (якщо, звісно, прочитаєш), не має сенсу - ніхо не повірить, що інколи нас убивають у підлітковому віці. Хто вбиває? Суспільство? Державний устрій? ЗМІ? - Любий мій, та ми самі себе вбиваємо. Усі ми самогубці на тернистому життєвому шляху.

І
... тієї осені, як це постійно відбувається восени, падав дощ. У повітрі відчувався надлишок кисню і, мабуть, суму. Я тоді ще бігала до школи на другу зміну... Гарні були часи. Мені одинадцять, і я вже трохи самостійна. Я ненавиджу математику і нахабно дивлюся у вікно, а там - океан яскравих парасольок, обліплених згори мокрими жовтими листками.
Того дня я вперше прогуляла школу. Ми з однокласницею мовчки йшли під дощем і їли пісочне тістечко. Те саме, що продавалося у шкільній їдальні за тридцять п'ять копійок. Одне на вох, бо на ті гроші, що наші мами дали нам на сніданок, накупили жуйок.
І тоді Анька сказала:
- Мала, а що як ми гайнемо на Фурочку?
- Мені взагалі-то мама не дозволяє так далеко ходити.
- Пусте, одну зупинку пройти. Я он сама аж на Зигіна пішаком ходжу... Знаєш, а я тобі заздрю. У тебе гарна сім'я. Не те що моя:старший братан відсидів на зоні п'ять років, середульший сів у минулому році, сеструха лярва натуральна,клієнтів на дім приводить, батя з матінкою квасять по-чорному, до мене всім по фіг, а я маю до школи сходити, малого з дитсадка забрати, зробити щось поїсти і не заважати кентам старшого курити траву і знімати подружок моєї сестри.
- Вони що, сплять разом? - наївно перепитала я.
- Да, а що?
- Але після цього бувають діти, ти ж сама говорила.
- Ну, аборт зроблять, і знову...
- А що таке аборт?
- Блін, яка ти ще дитина. Це, тіпа, ну, я точно не можу пояснити, але моя Зінка завжди каже мамі, коли вони п'ють на кухні вино, що в разі чого зробить аборт. - Анька витягла з кишені пачку сигарет. - Будеш?
- Нє... А ти що, палиш?
- Так... бавлюся. Для понту, -  і вона закурила.
Неприємно імжило, і я думала про те, яка ж доросла і смілива моя однокласниця Анька.
... Ми навіть не помітили, як дійшли до Фурочки і поринули в безодню обшарпаного подвір'я із п'яними будинками. Шприци із залишками крові, недопалки, порожні пляшки й бульбулятори між чорнобривців, зірвані оголошення, використані гандони, лайно, блювотиння, графіті на дощаних парканах, зламані гойдалки - цього вистачало, щоб мої уявлення про світ опинилися під загрозою цілковитої руйнації. Але...
Але - я побачила твоє обличчя.
Немовби щось зламалося в мені. В одну мить я стала іншою.
Аньки вже не було  біля мене: вона, така смілива, злякалася, побачивши твою компанію, і втекла.
А я стояла і мріяла про тебе, навіть не знаючи тебе.
Ти сидів за дерев'яним столиком, пив пиво і курив. Коло тебе грали в карти твої старші друзі. Згодом вони погано скінчили - одні щільно сидять у "системі", твердячи, що люблять лише дві речі: наркотик і смажену картоплю, але наркотик дужче; інших поступово знищує зона; а декого залишається хіба пом'янути, поставивши в церкві свічку... Але тоді все здавалося таким романтичним. Тобі лише чотирнадцять, ти думаєш, що ти дорослий, бо не розумієш, що сам украв своє дитинство.
Хтозна-чому ти підвівся з-за столу й рушив до мене.
- Мала, ти загубилася, да?
- Ага.
- Давай я тебе проведу додому?
- А ти мене не скривдиш?
- Не бійся, мала, я тебе ніколи не скривджу. Ти мені віриш?
Я промовчала, лише простягнула до тебе руку.
Ти провів мене до десятиповерхівки і зник у провулках.
Якби я тоді фарбувала вії, мої щоки вкрилися б чорними смугами. Дощ, любий мій, дощ...

ІІ
Моє життя. Театральна студія, школа модельок, двійки з алгебри, одиниці з хімії, конфлікти з однокласниками, ліфчики другого розміру, п'ятдесятишестисантиметрова талія, вії до неба, яскравий макіяж, відвертий одяг, високі підбори й абсолютна порожнеча в очах.
Я змінила школу. Мені було по фіг, яке там товариство, я просто хотіла бути ближчою до тебе. Украсти в одного зі старших пациків папірець із твоїм номером. Бачити в шкільному ватерклозеті сліди чиїхось любощів і думати, що їх залишив ти, коли бавився там ізчерговою лярвою, поки у спортзалі триває дискотека... Це справді вважалося круто - курити "траву", закидати "колеса", вгашуватися алкоголем до ручки, щоб потім товариші несли бездиханне тіло додому, а батьків хапав серцевий напад; віддаватися на дискотеках за бокал пива та комплімент першому-ліпшому, хай і з трагічними наслідками на кшалт венеричних хвороб, ранніх абортів або не менш ранніх і небезпечних пологів... Ха! Мені були огидні ті дванадцятирічні покидьки, які оббльовували коридори, обдовбашись трамом, добутим за поцуплені в батьків гроші. Єдиними людьми, до яких я відчувала сякий-такий жаль, були вчителі. Та що мені до них?.. Мені були чужі всі - усі, крім тебе.
Утім, у кожному відчуженні є лише крапля відчуження, решта - прагнення його позбутися.
Ні, я не курила. І не пила. За це мене чекала безчесна роль цапа-відбувайла. Холєра, думала я, ці розфарбовані сучки й гадки не мають, яка честь їм випала - навчатися зі мною в одному класі. Коли-небудь вони зрозуміють. Коли-небудь на полицях модних книгарень з'являться яскраві книжечки з моїм ім'ям, і будуть юрмища шанувальників на презентаціях, і виступи у столичних арт-кафе, і фотосесії для гламурних жіночих журналів. Вони ще зрозуміють...
Якось - здається, був початок березня - вони поставили мене на коліна. Просто так, заради розваги. Я жбурнула в них стільцем, плюнула на брудну підлогу і пішла. Пішла, щоб не повертатися.
Так померла колишня Злата. Я поклала на її тіло три троянди білого кольору. Не дві, а три. Так, на всяк випадок, щоб у разі чого повернутися. Як бачиш, у мене дуже швидко змінюється думка про деякі речі.

ІІІ
Потім була ще одна школа, бурхливий роман із тринадцятирічним мачо і ти.
Його звали Максом. Він мав очі кольору молочного шоколаду, обличчя Ріккі Мартіна й атлетичну статуру, а думав, що має, крім усього того, ще й надзвичайну харизму. О, той хлопчик щодня приносив білі троянди під мої вікна - віриш? Годинами стояв і співав дурнуватих російських пісеньок, доки я не виходила до нього. Тоді ми йшли до парку, сідали на обеліск, цілувалися й багато розмовляли. Цей діалог був чимось на кшалт:
- А в мого тата...
- А в моєї мами...
- Зате в мене телефон крутіший за твій...
Замість телефону могло бути згадано фотоапарат, будинок, школу, марку одягу тощо, і все це було на Максову користь, бо він мав батьків-бізнесменів, навчався в приватній школі і взагалі вважався мажором. Але моїм останнім аргументом завжди була коронна фраза:
- Це все фігня, адже я набагато вродливіша за тебе і розумніша, а ще в мене велике майбутнє і я піду від тебе, якщо ти будеш випендрюватися.
Після цих слів він мене міцно обіймав і говорив, що ніколи нікому не віддасть, а якщо це станеться, то він буде кінченим йолопом.
А потім цілував.
Волого і пристрасно.
... Якось ми гуляли в районі міської лікарні й побачили внизу ставок. Спустилися до жовтої затхлої води. Макс став переді мною навколішки, трохи підняв мені спідничку, опустив білий трикутничок стрінгів і почав пристрасно цілувати мене там.
Мої руки пестили його темно-русяве волосся. Я важко дихала...
Раптом я відштовхнула Макса від себе.
- Я ще не готова.
- Я чекатиму на тебе, - покірно відповів він. - Знаєш, а я теж іще ні з ким не був.
Ми пішли, і потім усе було як раніше. Макс співав свої суржикові серенади під вікнами; залишав квіти в поштовій скриньці; писав на свіжопофарбованих стінах під'їзду чорним маркером - ЗЛАТА; кидав свою брендову куртку в багнюку, щоб я по ній пройшлася; у зливу роздягався до пояса і кричав, що кохає тільки мене. Він був моїм прислужником, такою собі живою іграшкою для втіх. А я...
Я шукала твій номер.

IV
... клаптик паперу з розмитими цифрами: 8-066... Твій телефонний номер. І моя рука набирає його, щоб почути хрипкий голос і трохи помовчати. Розумієш, іноді слова стають на заваді, а тиша така нестерпно напружена, що доводиться кидати слухавку й бігти до найближчого скверу, аби наплакатися досхочу. Або просто впасти - впасти у порожнечу власної кімнати... Або написати тобі зухвалого sms'а.
... ho4ew sexu - dzvony.

V
... Ми зустрілися на початку травня. 
І знову падав дощ, падав дощ на моє стареньке провінційне містечко.
Я поспішала до тебе крізь сирість, сморід, вуличну багнюку, мою модну парасольку шматував вітер, і я розуміла, що нічого путнього з цієї зустрічі не вийде.
Але я була мала.
І я була закохана.
Знаєш, це страшна річ - бути малою і закоханою водночас.
Вульгарний макіяж, джинсова міні-спідничка,коротка біла куртка і потрясна спідня білизна, якої тобі, щоправда, не судилося тоді побачити, - ти ж так боявся моєї цноти.
Ти стояв на східцях магазину побутової техніки, палив "Монте-Карло" і тримав у руці два червоні тюльпани. Що це - символ приреченості? Онде воно, боженківське кладовище з похмурою маленькою капличкою. Полиняла вивіска "Дешеві ритуальні послуги". Катастрофічна нестача місць для поховань. Мабуть, це тому, що там ховають не тільки людські трупи, а й людські надії.
- Не стрибай у калюжі.
- Я ж хочу скоріше підійти до тебе!
- Не поспішай.
- О'кей, буду дивитися під ноги. Та під ногами лише земля...
- Ха-ха-ха, земля, а ти чого хотіла? Під ногами у всіх земля, не тільки в тебе.
- Можливо.
- Ха, ха-ха-ха, ха-ха.
- Що смішного?
- Та нє, нічо. Просто я планчика курнув, перш ніж до тебе прийти, і дещо пригадав. А, тримай, я ось тюльпанчики тобі приніс, із повагою. 
Я жбурнула їх у калюжу - і досі не розумію, чому, здається, парних чисел не боялася. Що ж, бодай зараз пробач мені ту похибку, бо я стомилася себе картати за необачний вчинок часів раннього розквіту мого тіла.
- Отак ти мене поважаєш, да?! - обурився ти.
- Не ображайся, я просто ненавиджу квіти, в мене на них алергія, - вже вкотре в своєму житті збрехала я.
Коли янголи помирають, вони починають безбожно брехати.
- Та нє, я ж нічо.
Я стояла коло тебе. Я зазирала в твої кавові очі, я хотіла бути твоєю, в моїх думках було забагато тебе.
- Знаєш, а я кохаю тебе з самісінького дитинства.
- Гм, хіба ми зустрічалися раніше?
І я нагадала тобі про дощ на Фурочці, про твій чорний спортивний костюм і про свої ненафарбовані вії.
А ти почав розповідати мені про:
- місцевих лярв, яких ти встиг узути у свої сімнадцять;
- батечка - начальника шостого відділу податкової міліції;
- матір, братика, вітчима і їхній двоповерховий будинок;
- et cetera, et cetera.
Ти, виявляється, минулоріч вступив до київського Суворовського училища, але попався на егких наркотиках, і тебе відтіля поперли зі скандалом. Зрештою, батькові гроші все владнали, ти обійшовся без великих пригод, але мусив повернутися до Полтави. З твоїх описів випливало, що повії - нещасні дівчата з розбитими серцями, а злодії - справжні лицарі, які за даму серця ладні перебити половину району, а за зраду прострілити їй череп. Я думала: ось це і є справжня велика любов...
Ні.
Банальна хіть - це ще не справжня любов.
Справжня любов не має нічого спільного з дешевими емоціями.
Справжня любов усім пробачить, усе пробачить.
Справжня любов ніколи не кличе до вбивства. До самопожертви - так. Те, на що пішов Христос заради нашого спасіння, - ось це справжня любов. 
Утім, ми на неї начхали.

VI
Дурнуваті були часи, дурнуваті й веселі. Дев'ятий - випускний - клас. Екзамени, та мені байдуже. Ти отримував сотні моїх sms'ів - і мовчав. Я страждала, отже, я жила.
Та якось ви з пацанами перестріли на вулиці Макса й накидали йому по самі вуха.
 
Наші Друзі: Новини Львова