Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 05 липня 2020 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Хай живе Верді!

Переглядів: 2877
Додано: 04.08.2012 Додав: andreusDADA  текстів: 717
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Альберто Моравіа

ХАЙ ЖИВЕ ВЕРДІ!

(Переклад А. Перепаді)

Я народилася в адвокатській родині: адвокатами були мій батько
і дід, заміж я вийшла теж за адвоката — словом, мені судилося жити
в адвокатському середовищі. Слід додати, що і дід, і батько, і мій чо-
ловік,— усі вони вели карні справи. Отож я виросла серед людських
пристрастей, точніше, наслідків цих пристрастей: злочинів, насильства,
інтриг, страждання, любові й ненависті. Сама я жінка практична, спо-
кійна і врівноважена, до того ж позбавлена уяви, на відміну від діда,
батька й чоловіка, котрі, як трохи старомодні адвокати, любили порів-
нювати людську натуру з постійно діючим вулканом. Але, мабуть, і в
мені дрімали приховані пристрасті, про це свідчило хоча б моє захоп-
лення оперою і насамперед творами Верді. Я ходила в оперу ціле жит-
тя і, звісно, не пропускала жодної опери Верді. В дитинстві і в юності
я бувала в опері з батьком і дідом, що любили її швидше з обов'язку;
потім з чоловіком, який супроводжував мене лише для того, щоб зро-
бити мені приємність. Схильні в своїх оборонних промовах на суді
пояснювати все пристрастями, мій дід, батько і чоловік залишалися
байдужими до тих самих пристрастей у театрі. Усі троє здебільшого
спали на виставах. А я, тулячи до очей бінокль і вся перетворюючись
па слух, напружено стежила за тим, як точиться героїчна боротьба
на сцені.
Овдовівши, я стала ходити до опери з сином Джільдо. Щоб ви
краще збагнули, чим була для мене опера, скажу, що я назвала так
свого сина на честь «Ріголетто», моєї найулюбленішої опери Верлі.
Признатися по щирості, я хотіла дати йому ім'я герцога Мантуї. в
якого — хоч вірте, хоч не вірте — довгі роки була страшенно закохана.
Але цей пречудовий персонаж (і в цьому легко переконатися, читаю-
чи лібретто) не має імені: він зветься герцог Мантуанський, та й годі.
Отже, мені довелося задовольнитися дочкою Ріголетто й наректи сина
Джільдо.
До театру я почала прилучати його рано; вперше він побував на
«Травіаті» семилітнім хлопцем. А в п'ятнадцять років, після смерті
батька, він став моїм постійним супутником. У будень, як уся теперіш-
ня молодь, він носив джинси, светр і куртку, але для опери я справила
йому темно-синій костюм, до якого він одягав чорні черевики, білу
сорочку й темну краватку. Хоч у свої п'ятнадцять років він виглядав
старшим, ніж був насправді, проте слухався мене в усьому й дуже мене
шанував.
Одного вечора, наприкінці оперного сезону, ми вибралися на «Рі-
голетто». Одягаючись, я міркувала про Верді, і мені спало на думку,
що Верді — при всій своїй геніальності — не міг написати «Ріголетто»
сам, У сатанинській, що аж тхне сіркою, жорстокості цієї опери було
щось чорнокнижницьке, пекельне. Придумати співати за сценою грай-
ливу пісеньку «Серце жіноче до зрад охоче» саме тоді, коли вірна до
гробу Джільда приносить себе в жертву нікчемному коханцеві, міг
лише той, хто продав свою душу дияволу. Атож, написати «Ріголетто»
Верді допоміг диявол, це річ безперечна.
Серед цих роздумів, сповнених захвату перед Верді, я раптом ду-
же виразно почула слова Джільдо — він у сусідній кімнаті розмовляв
з товаришем по телефону: «На жаль, сьогодні ввечері не можу, я йду
з мамою до опери. Страшенна нудота: на сцені маскарад, а в залі
мумії».
Я вже висловлювала здогад про те, що моє стримане, розважливе
поводження тільки машкара, під якою криються пристрасті. Тепер я пе-
реконалася в цьому. Зненацька все перевернулося в мені, ніби я почу-
ла пащекування не сина, а коханця, що висміював мене в розмові з
моєю суперницею. Я відчула себе зрадженою жорстоко й остаточно, і
ця зрада заперечувала й перекреслювала не тільки мене, я й усе, чим
я жила. Водночас я з подивом відкрила для себе, як сильно люблю
свого сина. І треба ж, щоб я усвідомила це саме тоді, коли цю любов
так брутально потоптано!
Закінчила я одягатися в сльозах. Але тепер я плакала від злості.
Я думала про те, що з роками непомітно для себе я виродилася в по-
стать, дуже подібну до Ріголетто: постать матері, яка живе сином. І мені
тут же притьмом забажалося покінчити з таким становищем, знову
вернути собі волю. Я взяла бінокль і гукнула Джільдо; ми разом ви-
йшли на вулицю, сіли в машину й поїхали в оперу.
На сцені маскарад, у залі мумії. Сидячи в залі у червоному плю-
шевому кріслі, серед багатьох інших мумій, що теж порозвалювалися
в червоних плюшевих кріслах, я дивилася на сцену, сподіваючись заз-
нати звичайного хвилювання. Проте зразу відчула, що моє сприйняття
опери змінилося. Ріголетто в своєму блазенському жовто-червоному
вбранні — він метався по величезному просценіуму, кульгаючи й трясу-
чи брязкальцем-жезлом і дзвіночками на ковпаку,— аж разив фальшем,
фальшиві були всі його слова і пози. Що ж, доля захотіла, щоб саме тоді,
коли я відкрила фальш Ріголетто, я впізнала в ньому саму себе. Досі
я була холодною і практичною жінкою, зачарованою спогляданням
людських пристрастей, оскільки гадала, що сама їх позбавлена. Тепер я
побачила, що в мені бурхають ті самі пристрасті, як і в героя Верді,
що я в усьому схожа на Ріголетто і саме толіу наскрізь фальшива.
В голові мені запаморочилося. Так, як валяться на землю одне за
одним дерева під час урагану, пішло внівець усе, чим я несвідомо досі
жила: родина, материнські почуття, син. Власне, все те, завдяки чому
я мала ілюзію, що ця опера глибоко правдива. Тепер опера почала
здаватися мені наскрізь фальшивою.
Несподівано серед другої дії я підвелася й шепнула синові: «Хо-
дімо!» Він мовчки рушив за мною. Тільки в машині він запитав спо-
кійно:
— В чому річ, мамо?
— А в тому, що між нами все покікчено, вірніше, треба якнай-
швидше покінчити. Пора тобі подумати про себе, про своє майбутнє.
Не можна вічно триматися за материну спідницю.
Я сподівалася принаймні здивувати сина. Але його швидка й роз-
судлива відповідь приголомшила мене, як удар обухом по голові:
— Ти маєш рацію, мамо, я теж часто про це думаь і дійшов до та-
кого самого висновку.
Мені аж дух перехопило, і лиш за хвилю я вимовила:
— Ну от і гаразд. Але поки шо ти залишишся зі мною, скажімо,^
до осені. Потім, з жовтня місяця, ти зможеш оселитися в мого брата в
Болоньї, продовжуватимеш там шкільну науку і водночас пробувати-
меш сили в адвокатурі при дядькові. А далі побачимо.
— Ні, мамо. В мене інші плани.
— Які?
— Я не хочу бути адвокатом. Краніе я поїду в Мілан, зніму там з
кількома колегами приміндення і стану фотографом.
Ми доїхали до дому. Я звеліла йому вийти; він вийшов, побажав-
ши мені На пронхаиня приємної прогулянки, а я на повному газі руши
ла до автостради і гнала, гнала машину, поки зупинилася в Остії, на
округлому майданчику, навислому над морем. Ніч стояла безмісячна,,
море губилося в пітьмі, на майданчику, крім мене, не було нікого. Я за-
глушила мотор, ввімкнула радіоприймач і одразу почула «Ріголетто»,.
оперу транслювали прямо з театру. Це було нестерпно. Я собі місця не
знаходила. Що його діяти? Нарешті відчинила дверцята й вилізла з
машини. Бічні сходи вели на пляж; я спустилася вниз; був саме при-
плив, і останню приступку вже залило водою. Після миттєвого ваган-
ня я скинула черевики і увійшла, боса, в холодну воду. Я вирішила
 
Наші Друзі: Новини Львова