Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 02 грудня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

Неприродний добір

Переглядів: 27405
Додано: 07.01.2011 Додав: Irena12  текстів: 7
Hi 1 Рекомендую 1 Відгуки 2
Кожному лікареві, який не загубив себе у вирії нашого складного часу,
кожному лікареві, який вважає, що він надає медичну допомогу, а не медичні послуги,
кожному лікареві, який вважає, що окрім платні він має право лише на подяку (навіть матеріальну) від вже вилікуваного хворого,
а також пам'яті хірурга, який подовжив життя 40 тисяч хворих, але не зберіг себе і помер в операційній у віці 52 років

ПРИСВЯЧУЮ


















Ірина Солодченко




















НЕПРИРОДНИЙ ДОБІР



Ваші думки витимуть, як голодні собаки.
І кожен рядок ви писатимете власною
кров'ю, а це єдина фарба,
що ніколи не втрачає блиску.

Валеріан Підмогильний


Частина перша. Катастрофа.

1.

Листопадовий ранок похмуро завітав через величезні тьмяні вікна до просторої палати реанімації та інтенсивної терапії старої районної лікарні. Навідався, страхополох, та враз й відсахнувся. І в палаті знову запанували сутінки... Та незабаром кімната висвітлилася настільки, що можна було розгледіти древні стіни, обклеєні тонкими в дрібну квіточку шпалерами, подекуди роздертими до того, що крізь шпарини майорів сіруватий тиньк. На вибіленій стелі де-не-де проступали цитринові латки, а з-понад отруйно-зеленої фарби, накладеної на труби й батареї кимось неоковирним, виповзала іржа. Підлогу „екстремальної” кімнати застеляв заяложений лінолеум, від якого пахтіло хлоркою. Вся порізана і в розпливчатих рудих плямах, підлога, втім, була бездоганно чистою.
В кутку палати притулилося залізне ліжко із дещо заіржавілими бильцями, на якому простяглося абсолютно голе неживе тіло, яке вчора ще так справно слугувало жінці років сорока п'яти-п'ятдесяти. Її блідо-сіре обличчя різко контрастувало з навколишнім середовищем. Придивившись можна було уявити, що за життя жінка не була пишною красунею: великуватий ніс, затонкі губи, дещо опуклі очі. Проте залишки недешевої косметики, стильна стрижка з різнобарвними пасмами і ледве чутні парфуми, які не подолав навіть нудотний сморід державної лікарні, свідчили про те, що опинилася вона на цьому вбогому ліжкові цілком випадково.
Три особи - медсестра, чергові лікар та хірург - нишком позирали на освітлену непривітним ранком небіжчицю, утім кожний розміркував про своє. Медсестра Валя, кирпата жвава товстуля, уважно вивчала манікюр покійниці. Сама вона бозна з яких пір не стежила за манікюрною модою, вважаючи, що медичного працівника прикрашають охайні та коротко стрижені нігті. «Треба не забути сказати доньці», - думала Валя, - що зараз у моді нігті недовгі та круглі, а лопаточкою вже не носять»... Офтальмолог Дюдяєв (який чергував цієї ночі по лікарні) являв собою невиразну особу з пісним обличчям і прилизаним попелястими рідким волоссям. “Шкода, що головлікар Семенова так і не наважилися на лапароскопію, - подумав він. Та позирнувши скоса на молодого хірурга, знову завагався... Хірургові, високому і вилицюватому хлопцю приємного вигляду, було не до манікюру і не до сумнівів. Він єдиний серед колег дивився на труп з непідробним жахом лише тому, що ще не звик до летальних кінців до яких він мав безпосередню причетність. Щоправда, за три місяці роботи в цій районній лікарні дві людини вже померли під час його чергування, але то були зовсім інші справи. Першого разу привезли з віддаленого села шестидесятип’ятирічну вчительку з інфарктом, і допоки родичі шукали машину, щоб її сюди допровадити, минуло годин з десять. То ж не дивно, що вчителька сконала ще в приймальні. А ще якось дядько (не з місцевих, а з тих, що до орендарів наймаються) отруївся гербіцидами. Та за тілом його так ніхто й не з'явився, і ховали небораку урядовим коштом.
Але то бабуся з безхатченком, а тут - пещені руки, манікюр, чималі золоті сережки, яскраві пасма волосся... Все тіло цієї жінки нібито дивувалось, яким чином воно опинилося на цьому жалюгідному ліжкові?
Зненацька медсестра Валя скрикнула:
– Кватирка! Хто відчинив кватирку? І коли?
Молодий хірург повільно перевів свої виразні карі очі на вікно й тільки зараз відчув подих вогкого повітря. Він здивовано знизав плечима... Яке це тепер має значення? Над тією, що наразі простягнулась на ліжкові, запалення легенів не нависає...
– Я відчинив, - щиро зізнався хлопець.
– Коли?
– Десь хвилин з двадцять...
– Тепер нарікайте тільки на себе, – похитала головою медсестра, пішла до скляної шафи з ліками і почала там щось перебирати.
Тим часом Дюдяєв всівся за облупленого дерев'яного столичка писати посмертний епікриз. Події минулої ночі досі миготіли в його голові, як кадри з кінофільму, але тепер його думки стосувались досвідченого хірурга районної лікарні Кирпи, який так невчасно гайнув до Туреччини за путівкою фармацевтичної фірми. А тепер невідомо, чим вся ця історія закінчиться: напевно дамочка прийшла з такого світу, де за помилки не пестять.
«І який чорт вирядив її швендяти нашим районом та ще й вночі?”- невдоволено міркував Дюдяєв, швидко застеляя папір каляками-маляками, які в побуті називають «писанням лікаря». Він підвів голову і запитав Валю, яка все ще поралась біля скляної шафи:
- А хто її сюди привіз?
- Та хлопець якийсь... Їхав Калинівкою, бачить – аварія, автівка врізалася у дуб, що на роздоріжжі.
– І де той хлопець?
- Та одразу й дременув!... Каже: в мене дружина в місті народжує, а я тут бозна з ким морочуся. Хотів не зупинятися, а потім рішив, що то йому іспит з небес, і якщо він лишить її напризволяще, то дружина не народить як слід...
Знав Дюдяєв цю Калинівку... І дуб славнозвісний, що на роздоріжжі височіє – теж знав: не один віночок на тому дубові висить, а тепер ще один додасться...
- А родичів повідомили?
- Грець його знає... мобільника в її сумці вони не знайшли...
– Хто це „вони”? Хіба той хлопець був не один?
– Охраннік з базарю йому помагав, а потім вже міліція долучилася...
Дюдяєв дописав посмертний епікриз і подивився на квадратний настінний годинник. Час рухався повільно... Стомленими очима обвів обридлий інтер'єр: декілька залізних ліжок, скляну шафу з ліками й передпотоповими пластиковим махинами брудних сіро-коричньових кольорів. Обплутані трубками та різнобарвними проводами, ці одоробла, либонь, призначалися для порятунку людського життя. На підвіконні височів світло-зелений столітник, встромлений у стару облізлу емальовану каструлю з сухою потрісканою землею. А поруч - ніжна напівзасохла лілея дотягала віку у брунатному горщику.
Офтальмолог вийшов до фойє, усівся у твердий фотель і вкотре за цю ніч замислився. Руки стугоніли розітнути тіло негайно, але то робота патологоанатома, який з’явиться на роботі тільки о дев'ятій. Почувши на вулиці шурхіт, він скочив, підбіг до вікна й під голим галуззям розлогих старезних дерев, на яких ще лишилися подекуди мокрі тріпотливі червоно-жовті листя, побачив міліцейську машину, поруч з якою розмовляли знайомий йому капітан міліції і якийсь рослявий трохи сивуватий чоловік у джинсах і шкіряній куртці. «Родич, - здогадався черговий лікар. – „Держите пенсне, Киса, сейчас начнется!».
Доки капітан з незнайомцем пнулися на другий поверх, Дюдяєв метнувся до свого кабінету, гарячково набрав домашній номер головлікаря Семенової і спитав чи можна везти тіло на розтин. Витримавши невеличку паузу, Семенова нарешті скомандувала: «Телефонуй Смідовичу - най бігцем біжить».

2.

Крізь сон він почув мелодію Морріконе з кінофільму «Професіонал» і за наспівом збагнув хто його турбує. Підвів голову, щілинкою злиплого ока подивився на будильник, який стояв поруч на шафці, і знову гепнувся на подушку.
І що їй потрібно о шостій ранку? Най іде під три чорти... Перевів телефон на беззвучний режим, заштовхав його подалі під подушку й намірився ще трохи подрімати.
Невелика кімната, де лежав чоловік, була вмебльована у спартанському стилі. Нефарбовані стіл та шафка, книжки на розхитаній етажерці, тапчан, грубий стілець із високою спинкою, з якої недбало звисала приношена одежина - от і вся примітивна постанова. Однак, звідси було зручно контролювати життя двоповерхової дачі. У спальню нагору він сходив тільки тоді, коли наїздила дружина, та й то з півночі тікав у своє насиджене кубло, яке його сусіда Марек глузливо називав «будкою виконроба».
Сон не повертався… І покрутившись ще хвилин з двадцять, він по-молодецькому скочив з тапчана, вдягся й покректуючи вийшов у двір.
Олег (так звали чоловіка) вже два роки як зводив цю дачу і вважав її своєю домівкою. Тепер двоповерхова красуня була майже вибудувана. На першому поверсі – величезна зала із кришталевою люстрою й кухня з барним прилавком, начинена усілякою побутовою технікою аж до посудомийної машини. «Виконробська» кімнатою не вважалася, і дружина збиралася одразу ж після завершення будівництва перетворити її у комору. У залі – два величезні дзеркальні вікна. Скільки птахів розбилося об це хамелеонське скло знав тільки він один, бо майже щотижня ховав їх у найближчім яру... Нагорі чотири кімнати з балконами, а одна з них ще й з мармуровим каміном. На кожному поверсі – санвузол з «теплою» підлогою, а у підвалі розташувались сауна, технічне приміщення й гараж. Сауна складалася з трьох кімнат: у першій – роздягальня, у другій – казан АОГВМ для підігріву води і душова, а в третій – парня з поличками. Нещодавно підпілля устаткували централізованим опаленням, кондиціюванням й двотонним іржостійким баком для резерву води. Зовні дача теж виглядала пишно: критий червоною глазурованою керамічною черепицею двосхилий дах вигідно вирізнявся на тлі стін, личкованих природним каменем \"аглай\" ніжних кремових кольорів з ледве помітними розводами.
Фактично будівництво перебувало на завершальній стадії. Малого не стає - замовити ковані поручні до сходів. Десь дружина побачила ці чортові поручні, і заманулося їй саме такі. Та на додаток ще й балкони обліпити кованими квітами! І все ця мура, на її думку, мала додати їхньому котеджеві аристократичного гламуру.
А ззовні на нього чекав інший «головняк» - будівництво капітального залізобетонного басейну з водоспадами, підсвічуванням та гідромасажем. Треба визнати, що він затягував трохи з цими дідьковими басейном та поручнями, відчуваючи, що коли будівництво закінчиться, то почнеться інший відлік часу. Допоки він зводить цю дачу, спостерігає за робітниками, то нібито в справах. Жінці зручніше мати за виконроба-охоронця свою людину, ніж наймати сторонніх, з якими завжди чимало клопоту. А далі?
Чоловік вийшов у двір і підійшов до рукомийника. Ледве відвоював він собі право на цей рукомийник! Дружині не подобалася простота його конструкції. «Навіщо тобі це лайно, коли в будинку дві ванни й душова в підпіллі? Так сільське з тебе й лізе! Ти б ще мойдодира притягнув», - сичала вона. А йому за щастя похлюпатися, банально попирхати та почмихати на свіжому повітрі. Хіба можна це порівняти з душем у підпіллі? Селом його дружина докоряла через те, що в дитинстві він щоліта гостював у бабусі і перейняв багато сільських звичок. Його рідна Томашівка, заснована запорізькими козаками, розташовувалося на закруті Дніпра. Усі чоловіки там були височезними кремезними красенями, щоправда, й дудлили ці красені добряче, за що майже перевелися ... А нащадок їхній не зловживає і з задоволенням згадує як зранку бабуся подавала на стіл глечик теплого свіжого молока з минтусом чорного хліба, і ця страва досі здається йому смачнішою ніж будь-які ресторанні блюда. Ех! Зараз би молочка свіжого! Але дачу жінка вибудувала в передмісті, де селян поступово викурюють міські капшуки. То ж найближча корова пасеться де-небудь у Калинівці, до якої автівкою їхати хвилин двадцять. Інший варіант - чвалати туди пішки крізь шпильковий ліс три кілометри. Та автівка залишилася у місті (дружина сьогодні після обіду нею приїде), а плентатися заради кухля молока пішака та ще й мокрим лісом, то вже занадто.
… Після нічного дощу поступово вияснялося. Раптом загавкотів Мареків собака, і Олег присунувся ближче до паркану. Втім чому розривався той гавкун – так і не з'ясував. Марек був його найкращим другом за останні два роки. З ним можна було і погомоніти, і в карти зіграти і – чого гріха таїти! – випити чарку вдома чи в місцевому ганделику. В'юнкий, середнього зросту і вже трохи лисуватий, Марек був молодшим за п'ятдесятилітнього Олега на 12 років. Працював він у місті у якійсь будівельній компанії, а мешкав в старій батьковій хаті з провесіні до глибокої осені. Незважаючи на різницю у віці все в них було, як у щирих друзів. Траплялося й до чубанини доходило, особливо коли сперечалися за політику. Олег кілька разів під п'яну руч брав Марека за барки й з лементом: «Ах ти ж, морда жидівська» намагався його в чомусь переконати. Марек у відповідь горлав, що краще бути «жидівською мордою» ніж сторожувати це „собаче лайно”, як він охрестив їх «аристократичну» дачу. Затим примирювалися, звичайно. Їх погляди на політику різнилися докорінно. Під час Помаранчевої революції 2004-2005 років Марек взяв відпустку за свій рахунок і два тижні просидів в наметах на київському Майдані. Він завжди дорікав Олегу за те, що грьобаний «нащадок запорізьких козаків» страшився дупу застудити і всю революцію просидів у своїй „виконробській”. А от Марек - «жидівська морда» - разом з усіма свідомими українцями був на Майдані навіть у ту найстрашнішу ніч, коли нерви сторін здавали конкретно, коли люди падали на коліна і молилися з образами в руках, коли кожний розумів, що це - не кіно, а через мить у тебе почнуть стріляти справжні кулі. Олег займав скептично-нейтральну позицію й стверджував, що всі ці помаранчеві й блакитні - одна банда. Проте Марек плював на його позицію й називав її позицією жлоба, який намагається виставити себе “понад ситуацією”. Словом, незважаючи на деякі непорозуміння, Марек був для «дачного відлюдника» суцільним просвітком, і з ним можна було побалакати на будь-які теми, включаючи улюблені історичні.
Олег припинив прислухатися до брехні Марекового собаки. Скрізь високий паркан нічого не побачиш, а ворота відчиняти нема пощо. Пройшовся, м’яко ступаючи по мокрій тьмяній травиці - теж об'єкту нескінченних дорікань. Тільки-но дружину ґедзь вкусить - негайно приступається до цього споришу. Вона воліла викласти двір плиточкою, чому душа його нещадно пручалася. Він потайки підсівав по весні травичку, бо не міг відмовити собі в задоволенні проходжатися влітку босоніж по зеленій ковдрі, яка так приємно лоскотала п’яти. Але то до часу.... Допоки басейн не вирили...
Так, оточення в них було поважне, повернувся він думками до сусідів. За Мареком - дача банкіра Латиніна, якого на роботу й з роботи допроваджали гелікоптером. Марек запевняв, що Латинін, кволий двадцатитрьохрічний шмаркач - найсправжнісінький «лыжник». Олег погодився з товаришем тільки після того, як його якось підрізали дорогою до міста. Спочатку він не допетрав що до чого, та коли побачив, як Латинін пішов на подвійне випередження, його волосся здибилося: виявилося, псевдобанкір зі своїм кортежем перегони на трасі влаштували. Ледве втік тоді від тих пробийголів…
Та Латинін - соплій супроти сусіди праворуч. Цей каламутний ділок був одним з перших дачників. Купив у діда хату з ділянкою, привів «канкрєтних рєбят», які вирубали геть усі дідові груші, вишні і яблуні, які славилися навкруги, і відгородився від усього світу п’ятиметровим цементним парканом. Потім завезли техніку, хату знесли, а на її місці почали зводити довгу двоповерхову споруду. А просто на городі, де дід колись саджав картоплю й кукурудзу, заклали основу для тенісного корту. Щойно цей каламутний ділок забетонував дідів город, як його ув'язнили. Не за нецільове використання землі сільськогосподарського призначення, звичайно, а за інші темні оборудки. Нині в цьому недобудованому кістяку лише охоронець мешкає: зробили йому на першому поверсі будку, встановили обігрівача, і сидить дядько, стежить за добром і ні з ним не спілкується. Заборонили, мабуть.. Всезнавець Марек стверджував, що корт зводять з метою бізнесу, тому й особняк такий довгий і схожий на готель. Позаду городу паркан був трохи нижчий, і коли Олегові траплялося його оминати, то йому моторошно було дивитися на той забетонований сільський город.
Щоправда, Марек випікав йому очі тим, що і його город аж ніяк не схожий на картоплище. Слушно... Нема чим й бити. Дача у подружжя Томашенко призначалася винятково для відпочинку її кращої половини після важкого трудового тижня в задушливому й зашкупеленому місті. А відпочинок мав на увазі не на городі рачки стояти, а культурно-цивілізаційно колисатися на сучасній гойдалці посеред зеленої галявини з шашликом біля рота. Також заморений городянин може собі дозволити пірнути до басейну, нахлюпатися там донесхочу й затим витягтися у шезлонзі, підставивши сонячним променям стомлені члени й закривши сльозаві від комп'ютера очі. Ні, з цього приводу Олег не мав чим крити. Який там город?... Пів-городу забере басейн з водоспадами, а решта піде під англійську галявину. «Була б галявина, а пастуша знайдеться», – з сумом констатував. – А чи годні ви ще, Олеже Андрійовичу, на ролю чередничка?
…Чоловік повернувся до рукомийника і взявся зачісувати волосся вузьким густим гребінцем, позираючи у прибите до дерева дзеркало. Енергійними рухами правої руки він водив гребінець від чола до потилиці, намагаючись пригладити неслухняне шорстке і вже трохи сивувате волосся. Задоволено дивився у дзеркало і крутив головою то праворуч, то ліворуч. Та він ще й нічого хлопець! У силі віку, як то кажуть. «Не гарний, але до біса симпатичний», - вимовив уголос улюблену приказку свого діда. А він і схожий на діда: успадкував від запорізьких козаків і високий зріст і дужість. Хоч зараз би відмахав пішки скільки завгодно без усіляких фізичних тренувань. І дівчатам він ще подобається... Згадавши деякі пікантні подробиці свого самітництва, про які дружина, зрозуміла річ, і гадки не мала, Олег вдоволено посміхнувся до свого віддзеркалення.
Пройшов на кухню і розпочав обов'язковий ранковий ритуал - «кавову церемонію». Поставив на вогонь глиняну турку, яку купив колись у Опішні, засипав туди дві чайні ложки кави грубого мелива, зачекав допоки не з’являться бульбашки, зняв каву з вогню, перелив її у великий кухоль і пішов на відкриту веранду, щоб неквапливо і без поспіху випити каву невеличкими ковтками… Саме в неспішності й полягала суть цієї вранішньої церемонії...
Як доля завернула... Але ж Олег Томашенко не завжди трудився виконробом-охоронцем у власної жінки. У золоті дев'яності, коли все державне перепливало до приватних рук, давній друг Діма Леоненко перетягнув його, доцента кафедри історії, з металургійного інституту на свою фірму. Діма тоді гендлював трубами, що вироблялись на великому металургійному підприємстві, де його дядько працював заступником директора. Інфляція, зростання долара.... Кому війна, а кому мати рідна: гроші зненацька сипонули як з рогу достатку - не порівняти з доцентською мізерною платнею з усіма її набавками. Дружина тоді пишалася ним.... Негайно купили музичний центр, телевізор Sony, відеомагнітофон, вдяглися пристойно, почали краще харчуватися. А потім залишили сина тещі й майнули в круїз Середземним морем. Італія, Франція, Греція миготіли як малюнки з «Клубу кіноподорожей». А в Римі в одній кав'ярні його ледь не викрала якась гаряча італійка! Спочатку недвозначно йому сигналила за спиною шлюбної жінки, а потім підмовила офіціантку, щоби та виманила його на вулицю. Мало не повела за собою, бестія! Якби не дружина — чкурнув би за смуглявкою аж закурилось би! Які то були чудові часи!...
Та до кінця століття справи у державі залагодились, інфляція знизилася, дядько - замдиректор віддав Богові душу, і від заводської годівниці їх одразу ж усунули. Зароблені на трубах гроші Олег вклав у кіоски, втім зиску від них так і не дочекався... В сім’ї почалися сварки... Дружина тоді вже перевчилася на бухгалтера й засвоювала практичне рахівництво. Швидко забулися часи, коли він приносив додому гроші пакунками. Жінка раптом схаменулася, що все розтринькано на круїзи, техніку й ремонт квартири, а нерухомості так і не придбали. Та засмучувалася недовго: приятелька порекомендувала її на роботу до приватної фармацевтичної фірми на посаду головного бухгалтера, і матеріальне становище родини Томашенко знову поліпшилося з тією лише різницею, що гроші тепер заробляла дружина. Не порадившись ні з ким, вона придбала цю ділянку й почала вкладати кошти в спорудження двоповерхової дачі. Спочатку будівництво рухалося повільно та згодом пожвавилося. Рахунки будівельних фірм дружина оплачувала легко й обирала насамперед якість. Зведення дачі вимагало уваги, і Олег дедалі більше відволікався від своїх кіосків. Зрештою бізнес довелося згорнути.... Спочатку мав гадку влаштуватися на якусь роботу. Але на яку? Охоронцем? На що він був здатний, крім того, як гендлювати трубами уторованими схемами або читати лекції з історії? І потім... Кандидат історичних наук, який-неабиякий бізнесмен, працюватиме охоронцем? Та згодом питання про працевлаштування відпало само по собі.
Олег із задоволенням вгруз у глибокий фотель на відкритій веранді, притуляючи до грудей кухоль з гіркою ароматною кавою. Поволі озирав зелені верхівки шпилькового лісу, який манячив десь вдалині, і думав про те що буде, коли будівництво закінчиться. Відчував, що нічого доброго... Марек міг стати у нагоді лише при працевлаштуванні за елементарними будівельними спеціальностями, але дружина такої ганьби не потерпить. Начебто все в неї гаразд, але на необразливе питання: «А чим ваш чоловік займається?» вона спочатку відповідала, що в нього є крамниця на Лівобережжі, допоки якийсь прискіпливий мешканець житлового масиву Лівобережний не зажадав отримати адресу тієї злощасної крамниці. Тоді вона почала всім казати, що крамничку чоловік спродав і наразі займається кіосками, невиразно махаючи рукою у далину... Там...Десь на окраїні міста. Будь-яку жінку, яка робить кар'єру, можна збити з пантелику щонайпростішим питанням: «А чоловік ваш чим займається?». І вся кар'єра затьмарюється, тому що в дами, яка цілодобово длубається на робочому місці, з особистим життям майже завжди не все гаразд. Якщо чоловік і є, то не такий він вже й бізнесмен, як його репрезентують, а часто-густо ніде й не працює, а розтринькує жінчині гроші.
Олег допив каву й ляснув себе по чолу. Телефон! Як він забув?!! Побіг до своєї «виконробської» і витяг з-під подушки мобільника. Оце так-так! Чотирнадцять дзвінків за годину! Що там в неї горить?
Не встиг вмикнути звук, як телефон заграв мелодію Морріконе... Проте із слухавки долинув незнайомий товстий голос:
- Алло, алло... Ви - чоловік Томашенко Марини Олексіївни?
- Так, я ... - здивувався Олег. - А ви хто?
- Капітан міліції Григоренко. Негайно приїздіть до лікарні... Це та, що в райцентрі Прісне. Одразу за містом.
- Щось трапилося?.. Де моя дружина?
- Вона тут. Коли ви будете?
Олег швидко міркував. До Прісного - кілометрів тридцять...Як туди дістатися без автівки? Може Марек підкине? Якщо він вдома, звичайно. Як ні, то доведеться пхатися пішки крізь ліс або ґрунтовкою до траси.
- За годину буду...
- Гроші візьміть і документи, - кинув капітан наостанок.
Олег метнувся до Марека, але той, як і очікувалося, ще зранку поїхав до міста. Вирішив таки тьопати пішака до Калинівки крізь ліс, а відтіля вже якось маршруткою або подорожнім транспортом. Швидко збігав нагору і витяг з сейфу 5000 гривень, які дружина залишила на ковані поручні. Поки метушився, одна-однісінька думка дерла його розпечений мозок: як вона там опинилася? Їхала сюди? Але чому об'їздом через Калинівку? Останнього разу він розмовляв з нею вчора десь о сьомій вечора. Олег схопив мобілку і знайшов перелік дзвінків. Так... Вона телефонувала йому о 18 годині 37 хвилин і повідомила, що запізнюється на роботі. Потім нервово поскаржилася, що всі її задовбали, вилаяла за те, що досі не домовився з різьбярами кованих поручнів та трошечки поскиглила, що завсіди має всі справи сама ладнати. Далі пом’якшала і наказала чекати на неї завтра, тобто сьогодні, у суботу. Приїде по обіді, коли виспиться.
…Через півгодини змоклий як хлющ Олег ледве видибав з лісу. Черевики на тонкій підошві неприємно чвакотіли, і він пошкодував, що не пішов ґрунтовкою. Пройшовши з півгодини уздовж лісосмуги, побачив удалечині на роздоріжжі міліцейську машину, а поруч – сріблясту автівку, яка просто-таки вжмакалася у величезного дуба … У передчутті лиха він прискорив крок і за декілька хвилин впізнав свій Chevrolet... Поки біг вдивлявся у пошкоджену передню частину, зігнуту кришку капота, відірване праве дзеркало, зім'яті дверці й силувався уявити міру важкості травми, яку одержала його дружина. Біля міліцейської машини тупцювали міліціонер (напевно той хрипкий капітан, який йому телефонував) та два даїшники. Олег побіг щосили, не зважаючи на хлюпання води в черевиках. Капітан вже підвівся на підніжку, коли його зупинив крик:
- Зачекайте! То ви мені дзвонили?…
Капітан обернувся.
 
Наші Друзі: Новини Львова