Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 10 липня 2020 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Повість

За секунду до щастя Ч-1 (чернетки)

Переглядів: 3226
Додано: 01.05.2011 Додав: ІгорКо  текстів: 383
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
За секунду до щастя ч1

Випадковості – невипадкові
(Марія Матіос)


Все почалось так, як і повинно, просто і непомітно.
У той день, біля однієї з кас супермаркету двоє молодих людей пересіклись поглядами. Тими байдужими та невидячими, що кидаємо на рекламні щити, на пасажирів забрьоханих маршруток, в очікуванні зеленого світла біля переходу.
Ніколи не пригадую перехожих. Чи мало їх було, а скільки буде? З того часу пройшло певне добрих пів року, коли я знов побачив ту дівчину. Вона дивилась у інший бік, і, звісно.
А, що власне, звісно? Нас тут двісті тисяч. Хто кого знає? Я, ось, навіть усіх мешканців свого під'їзду не пам’ятаю. Ну, то, що? Напевне десь поряд живе. Ліниво подумав, і викинувши з пам’яті щойно бачене, швидко йшов до свого офісу. Робота, що вибрав студентом, не приносила великих грошей. Радше, була хобі. І вимагала свіжого погляду, та творчого підходу. Будучи молодим журналістом, завше бігав містом у пошуку, як колись думав, сенсаційно-вибухового матеріалів. Молодість, радикалізм. Фантазії і мрії. Але робота вимагала цих якостей, тому невтомно створював навколо себе якісь хвилеві рухи, що у журналістських колах звуться натхненням. Ті пошуки у своїй більшості закінчувались кількома скаргами на вкрадені люки, невивезене сміття інші дрібниці. Ну, що робити, коли твоє любиме захолустне місто — глуха провінція, котра мала нещастя бути так далеко від Парижу. А модниці, ходять у випущених мільйонними тиражами ексклюзивних китайських базарних шмотках.
Та сутолока буднів, хоч як не прагнула задушити усе свіже і молоде, ще залишила сили мріяти, чим я безсоронно користався, пишучи всяку нісенітницю, про те, чого у принципі не могло бути. Та,навіть і такі вигдка, викликали хвилювання у вигляді дзвінків до редакції. Дурне-дурне, але читають, тішив себе, беручись до чергового редакційного завдання.
Вечором, дивлячись блок новин, у спокійній дрімоті, враз ніби пробитий струмом, згадав про неї. Цікаво? Де вона вчиться? А-а, до чого це?
Та-а. Знайшов що згадати. Цікаво… Але чому вона? Я її бачу здається другий раз. Це якась маячня. Ти знаєш чудових дівчат, котрі і без запрошення готові кинутись тобі у ліжко, не говорячи про обійми. А тут – та незнайомка. Напевне вона студентка, міркував далі, вже не відганяючи дивні думки. Вони навіть почали мене смішити.
Але ті, на перший погляд невинні роздуми, розганяючись, наче потяг, несли мене у незвідане юнацьке кохання.
Дійшовши до газової плити і поставивши чайник, присів на табурет з дивним відчуттям. Що ж сталось п’ять хвилини тому?
— Ти розумієш? Ти щойно закохався? Запитав сам себе, ніби чужим голосом.
— Ти закохався! Відлунювало у глухому казані моєї пустої душі, наповнюючи чимось, що вже давно там мало бути, але в силу обставин прокисло і було вилите на помийницю ча́су. Так, у сумбурних роздумах, пройшов той неспокійний вечір. Як потім зрозумів, ще не самий гірший із усіх пережитих. І те, як ендорфіново-тестостеронова атака здійснена підступним Амуром, так швидко заволоділа чистим і непорочним, у певному сенсі, юнаком, можна назвати чудом.
Наступний день чудес не було. І ті сценки, що яскраво малювались хиткою уявою, почали тьм'яніти, в’янути, наче квіти залишені на сонці без води. Дні, наче слайди, блимали, не приносячи особливих змін. Так, сьогодні знов спостерігав, певне у третій раз, одну й ту саму виставку. Її привезли з якогось району, за наказом, з однією надією: нікому не показувати, або подати так, ніби це і зовсім не виставка. Три грудасті тітки, що товклися біля столів, щоразу кудись зникали, повертаючись з торбами базарного непотребу. А ще, в дуже нехитрий спосіб висвітлювали ті визначні досягнення своєї місцини у царині якихось мистецтв. Можливо те, що було виставлене на облізлі столи і було цінністю, та у вирі спустошливого сьогодення не викликало у перехожих жодного інтересу. Пофотографувавши весь той глиняний непотріб, старі вилинялі вишиті скатертини, занотувавши правильну назваграндіозного, в лапках, міроприємства, повертався з думками, що не все так погано у нашому домі. Пригадалась телепередача з однойменною назвою, у котрій стара актриса запевняла, що такого класного життя, ще треба пошукати. І хто ще про цей кайф не знає, то передача, власне, для них.
Думки нанизувались одна на одну, викладаючи струнку картину повного ідіотизму. Висновок, що то і зовсім непогано, що я не десь, а тут. І тут – краще ніж – там, навіть розсмішило. Який цинізм?
Заглибившись у свої філософські дослідження, неспішно дістався до офісу. Як говорить мудрість: — Нічого не віщувало біди.
Та Амор, напевне вмів перевтілюватись у кого захоче, на цей раз вибрав собі тіло злого троля і тільки-но я зайшов у двері, голосом шефа повідомив, що маю сходити на головпоштамт за якоюсь редакційноюкореспонденцією.
Треба, то—треба. Згадуючи усю відому мені нецензурну лайку, перепочивши хвилю, рушивдо центрального відділення.
Випивши дорогою кави, з невеликим полегшенням увійшов у шумливе приміщення. Будучи по природі уважним, у короткій хвилі спостереження, не міг збагнути, чому дідусь тягає за шкіркусвого онука, котрий у свою чергу, волає, щоб його відпустили і зі всієї сили гемселить ногами об бетонну долівку. Дві старі тітки, напевне сусідки, отримували посилку. Процес, як можна було зрозуміти, з вигляду поштарки, викликав взаємне роздратування.
Якийсь дядько просив лібрика, бо буцімто свого, котрого не мав ще зі школи, десь забув. Цей Броунівський рух не припинявся ні на хвилину. Змінювались тільки дієві особи. Частиною його мимохідь став і я.
Вловивши мить, коли одна з поштарок відволіклась від безпосередніх обов’язків розмовляти з осоружними клієнтами, вставив своїх п’ять копійок, показавши поштове повідомлення. Подивившись перше на папірець, а потім принизливо на мене, жіночка, що чимось нагадувала мою тітку з Вапнярки, скрипучим голосом зачитала вирок:
— Чоловіче, тут для кого написано? Третє поштове відділення. А ми перше. Заковтнувши чергову образливу піґулку, про себе вилаяв шефа, потім себе, що не читаючи пру завіривши очі, валю немов німий до суду. На ту тітку. Вона ж бо — не винна у моїй нерозторопності. Збираю злість у кулак, обертаюсь і не говорячи нічого йду по вказаній адресі.
Потрібне відділення знаходилось за декілька вулиць поряд. Тому, щоб забути гіркоту, повільно рухаюсь у напрямку чергової незнайомісті.
Відділення, що шукав, сховалось за рогом невеликого гастроному, у тіні високого квітучого бузку. Брудні двері, немите скло нічим не нагадували пошту. Сіра, що не поновлювалась вивіска – єдине підтвердження того, що я прийшов у потрібне місце. Картину доповнювали красномовні патоьки на стіні у кутку. Слова геніального Пушкіна \"К нему не заростёт народная тропа\", були дуже доречні. Їх походження, патьоків власне, не важко було зрозуміти, по їдучому запаху сечі, залишеної вдячними відвідувачами горілчаного відділу гастроному.Не думаючи про високі матерії, рвучко потягнувши за клямку, захожу у тісне приміщення. Сірі стіни, старі плакати, і це - майже центрі міста. Очі повільно звикають до несильного світла. Не озираючись підхожу до стійки. Дві жіночки схилившись над паперами, щось пишуть. Вітаюсь. Протягую папірець. Ступні печуть, а тіло ловить приємну прохолоду ніколи не провітрюваної кімнати, запаху паперу та старої пліснявки. Жіночка тихо вийшла у підсобку і принісши невеликий пакунок, тепер шукала повідомлення. Чекання було не довгим. Заповнюю паспортні дані. Все. Підпис і дата. А-а яка сьогодні дата? Навіть не підозрюючи, що стою за мить до початку доленосних подій, немов, за Джеймсоном Кемероном,промовляю крилату фразу: — Дэнь, месяц, год какой?
Друга тітка, що сиділа неподалік, підняла голову і не бачачи кому, безінтонаційно прорекла: - Вісімнадцяте, місяць ще пам’ятаєте? Зранку був червень.
Ну, що за день? Мене так образили ті слова, що ледь стримуючись від бажання відірватись на них, не дивлячись довкола вилітаю з того чортового відділення. І вже з вулиці, у люті, обертаюсь щоб в пориві сказати щось із відомого репертуару, … осікаюсь. Поряд зі столом, що був у тій частині залу, на котру і не звернув увагу, за заґратованим склом стояла та сама дівчина, про яку потай мріяв останніх декілька тижнів.
Вона не дивилася на мене, вона пакували коробки.
В ту ж мить забувши усі образи, немов песик Плуто, котрому знесло дах і парує з вух, повертаюсь у відділення. І безцеремонно говорю: - Вибачте, я хочу запропонувати познайомитись. Дівчина стояла біля фірмових упакувань від якоїсь мережевої косметичної компанії, що економлячи, віддає на поталу усе, заради прибутку. Діллери від них часто заходили у наш офіс пропонуючи кольонську воду та інший непотріб у красивих коробочках та тубах. Дівчата купували ті пахощі, щиро вірячи, що з ними вони будуть богинями. Ось значить хто розсилає ті пахучі наркотики. Та в ту мить, я не звертав на це. Головне, я знав де її можу знайти і не чекаючи реакцію тицьнув візитівку у руку. Розгублення не проходить і подумки я радію такому розрішенню справи, своїх вагань і безплідних сподівань.

 
Наші Друзі: Новини Львова