Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 10 липня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика  ::  Тексти > Жанри > Повість

Гість

Переглядів: 22124
Додано: 09.07.2007 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: http://www.vesna.org.ua/txt/rosohvatsky/guest.html
Ігор Росоховатський
Гість
Повість

КОЛИ ТРАПЛЯЄТЬСЯ НЕЙМОВІРНЕ

Енцефальєр виявився порожнім. Стінки відсвічували червоним, синім та зеленим, віддзеркалюючи різнокольорові дроти. На дні, в далекому кутку, залишалося кілька крапельок слизу. Кран дюара був закручений, навколо нього імлилася фіолетова хмаринка.
Олександр Миколайович переконував себе, що це не сон, що енцефальєр насправді порожній. Переконував доти, доки з'явилося неприємне відчуття; вдалося, ніби за спиною хтось стоїть.
За вікном поволі пливли хмаринки. Низько над дахами будинків кружляли птахи, їхні пронизливі крики було чутно через напіввідчинені фрамуги. Крякнула ґава голосно й радісно, начебто над самим вухом.
Він різко озирнувся. Нікого... І все-таки залишалося відчуття, мовби чийсь важкий погляд втупився в потилицю.
Олександр Миколайович примусив себе оглянути лабораторію. Він зазирнув у шафи і за шафи, у вольєри...
Зрештою він зрозумів, що поводиться нерозумно, і повернувся до енцефальсра. Тут іще раз упевнився, що йому нема чого побоюватися за свій глузд: енцефальєр був порожній. Цього не могло бути — але це таки було.
Усвідомлюючи, безглуздя того, що сталося, вчений почав розмірковувати, хто б міг проникнути в лабораторію. Спочатку перед його поглядом, наче перед екраном рентгенівського апарата, прийшли ті його співробітники, про яких він знав усе або майже все. Тут були його друзі, потенційні суперники — претенденти на посади вищі, затяті суперечники і вкрадливі угодовці. Потім він став перебирати й інших людей — їхні образи були більш розпливчасті, вони виглядали на екрані його пам'яті контурними, з безліччю розмитих обрисів, із білими й сірими плямами.
По кожному такому перегляді залишалися запитання. їх нагромадилося вже досить багато. Належало розподілити їх за важливістю, за першочерговістю, перш ніж повідомлювати про випадок і втягувати у розслідування інших людей.
Олександр Миколайович роздратовано думав про наступні вибори в академії. Треба ж отакому статися напередодні! Тепер його противники не забаряться скористатися з цього, Міркуючи, пригадуючи, Олександр Миколайович за інерцією й далі оглядав лабораторію. Його погляд неуважно торкнувся сплетіння проводів, ковзнув далі, потім неквапно повернувся до попереднього місця і мовби прикипів до нього.
Олександр Миколайович знав, що ані він, ні хтось інший із працівників не міг би так з'єднати проводи, підключивши центрифуги до термостатів, термостати до мікротомів. Здавалося, їх з'єднали цілком випадково, аби тільки переплутати. Наче в лабораторію вдерлися бешкетники, або лабораторні роботи збожеволіли...
Вчений зупинив думку на півдорозі, згадавши, що один а роботів — його всі називали Льодиком — мав перебувати в ніші, праворуч од енпефальєра. Він заглянув у нішу. Робота на місці не було.
Припущення, що Льодин чи його співбрати могли взяти ЦЕ з енцефальєра, видавалося нісенітним. Одначе належало перевірити і таке припущення.
Олександр Миколайович дістав із сейфа інструкції користування лабораторними роботами ЧІС-8 та ЧІС-9. За кілька хвилин із полегкістю закрив їх: жоден відомий ученим розлад кристалічного мозку роботів не призвів би до такої патології. Природно припустити: Льодика повела з собою людина, яка взяла з енцефальєра те, що там було.
"Коли Зоя взнає про те, що трапилося в лабораторії, певно, знову скаже: "Не картайся, любий, бережи здоров'я", Чи здогадується вона, як боляче інколи вражають мене її слова, адже при такій різниці у віці, як у нас, мені, дійсно, треба дуже слідкувати за своїм здоров'ям. Нічого іншого не залишається... Зоя... І вибори в академії... Чому я об'єдную одне з другим? Чи не тому, що вони мене однаково хвилюють? Однаково?.."
Олександр Миколайович зазирнув у комірчину, де мав перебувати Льодиків близнюк — робот Чіф. І його не було.
"Значить, невідомий захопив обох роботів,— думав учений.— Навіщо?" Обидва роботи здатні винести весь енцефальєр. У такому разі його вміст не потерпів би. Це був, либонь, найрозумніший варіант викрадення, проте злочинець ним не скористався. Енцефальер зостався на місці, а його вмісту і двох роботів не стало.
"І, нарешті, оце незвичайне переплетіння проводів. Небувале, абсурдне, безглузде". Йому здалося, що він ухопився за слизький кінець каната, який кудись повинен привести. "Саме так — "безглузде": тобто без глузду. Без якого глузду? Чому це мене так цікавить? Чи не все одно без якого? Та обминути це питання, викреслити його з пам'яті, забути не можу. Невже воно таке важливе? Без якого глузду? Відомо без якого — без звичайного. Звичайного — значить такого, як у мене, у Михайла Дмитровича, у Вікентія.... А у роботів лише аналог людського глузду, людського розуму, його функцій. Закони психоробіки орієнтовані саме на істотну відмінність розуму робота від розуму людини..." Він іще раз розгорнув інструкцію. "Чи могли Льодин та Чіф неправильно витлумачити якесь розпорядження людей?"
Олександр Миколайович узяв із сейфа магнітну стрічку пам'ятку, вклав її у магнітофон. Усі команди роботам належало записувати на неї. М'яко клацнув тумблер. По-зміїному зашипіла стрічка, потім залунали чіткі команди, вимовлені різними голосами: "Приготувати на дев'яту нуль нуль для досліду чотирьох мавп із вольєра номер три"; "Закінчити ремонт холодильної камери"; "Приготуватися за шостою програмою до синтезу білка". Він зупинив стрічку. Ще раз прослухав останню команду. Підготовка за шостою програмою передбачала ввімкнення центрифуг, газових хроматографів, шаф Бейлі та іншої апаратури. Мусило пролунати закінчення команди: "Рештки синтезованого матеріалу прибрати в шафу й опечатати". Однак цієї фрази не було. Невже могли забути обов'язкову умову при синтезі білка: всі рештки його після досліду належало прибирати у спеціальні шафи-термостати і по тому кожну шафу опечатувати.
Олександр Миколайович пересунув важілець на "контроль" і почув характерне поклацування, тихе завивання. Іноді чулися кроки та голоси роботів, котрі узгоджували свої дії одне з одним. Усі ці звуки підтверджували те, що роботи бездоганно виконували завдання. Не була виконана лише одна умова про рештки білка, передбачена правилами техніки безпеки.
Вчений прослухав й інші стрічки-пам'ятки за тиждень. Вони засвідчували нормальну роботу лабораторії.
"А може, я помиляюсь, тому що занадто боюся помилитися?" Аби розвіяти сумніви, йому доводилося знову і знову прокручувати стрічки. Він почув фразу, промовлену машинально своїм заступником по лабораторії: "Приготувати живлення!" Замість відповіді "Завдання зрозумів" пролунало запитання Льодика: "Від мережі чи від акумуляторів?" — "Я мав на увазі живильну суміш".— "За якою програмою?"
В Олександра Миколайовича затремтіли пальці, і він ніяк не міг перевести важілець. "Льодик неправильно зрозумів слово "живлення",— думав він. Робот запитав: "Од мережі чи від акумуляторів?" У іншому контексті слово "живлення" треба спеціально пояснювати для роботів, особливо для роботів-лаборантів. І поправку "живильна суміш" Льодик міг сприйняти зовсім інакше, ніж гадав Михайло Дмитрович. Ох, цей уже Михайло Дмитрович, такий собі неуважливий тишко з цікавими оленячими очима! Скільки його не обсмикуй, скільки не витягуй буквально за волосся з філософських прострацій, він усе одно поринав в них з будь-якого приводу. Йому, бачте, найважливіше за все "те, що стоїть за річчю". І яким же упертим — тишко! — вмів бути, коли хоче наполягти на своєму! Хіба йому не говорилося десятки разів, аби він не вживав у наказах роботам неоднозначних фраз. "Живильна суміш!" Таж Льодик міг зрозуміти цей вираз не як суміш амінокислот і фізіологічних розчинів, а як одночасне живлення від мережі й акумуляторів. Такі випадки описано в першому томі "Психоробіки". Там є спеціальний розділ із роз'ясненнями...
Олександр Миколайович докладав зусиль, щоб згадати потрібний розділ. Він знав, що у нього слабо розвинена асоціативна пам'ять і він може надіятися лише на пам'ять логічну. Для того щоб згадати розділ "Психоробіки", потрібно було уявити хоча б приблизно, що там повинно бути, згадати попередні розділи, розставити логічні орієнтири.
Всі операції розстановки орієнтирів він провів ретельно й звично, ніби готував робоче місце в майстерні, розкладаючи інструменти. І врешті напружена пам'ять видала першу фразу з "Психоробіки": "Він вмирав з голоду, він знесилювався". Це був приклад. Для людини фраза цілком зрозуміла, а у робота викликала недовіру до основної програм ми, якщо вживалася в контексті, з якого можна було зрозуміти, що людина перебував там, де в багато сонячного або ж космічного проміння. Робот не міг зрозуміти, що ж заважає людині зарядити свої акумулятори, і доводилося мого знайомити з будовою людського організму.
"Отже, якщо Льодик неправильно зрозумів команду про живильну суміш,— розмірковував Олександр Миколайович,— то він вчинив уже не у відповідності з нею, а згідно з тим, як її зрозумів..."
І знову вченому примарився чийсь важкий погляд, що свердлив потилицю. Стримуючи себе, він поволі обернувся. Майже не здивувався, нічого не виявивши. Все ж таки ще раз оглянув лабораторію. Погляд пробіг по приладах, потім метнувся обабіч них — і заціпеніло застиг... Увагу привернув об'єктив телекамери. Здалося, що телекамера ледь хитнулася.
Олександр Миколайович зробив кілька кроків — камера повернулася... Він виконав ще декілька маневрів, аж поки не переконався: об'єктив телекамери "прилип" до нього. Смикнув замок "блискавки" на куртці. Стало легше дихати. Лише зараз він відчув, що шия спітніла. Скоса поглядаючи на об'єктив, Олександр Миколайович почав переміщатися до місця ввімкнення камери в мережу. Та виявилося, що шнур тягнеться не до розетки. Тонким довгим дротиком він був приєднаний до найближчого термостата. Вчений підняв кришку термостата: там у фізіологічному розчині пульсувало серце якоїсь тварини. Дротик проколював його, мов сережки вухо, і тягнувся до наступного термостата, а від нього — до малого енцефальєра, де, як це добре пам'ятав Олександр Миколайович, містився мозок собаки.
"Таке враження, наче тут експериментував божевільний,— думав учений.— Переплутані проводи, підключена телекамера... Але одна істотна деталь спростовує цей висновок. Адже телекамера працює! Вона стежить за мною. Виходить, керуючим механізмом для неї в мозок собаки, а серце, можливо, задає робочий ритм, співзвучний з моїми рухами.
Як же це поєднати з попередніми спостереженнями? Самочинні дії роботів цілком могли б скидатися на експеримент божевільного. Але ж вони не знають будови мозку і ніколи б не додумалися так увімкнути телекамеру. Насамперед вони б підключили її до лабораторного комп'ютера .."
У ньому назрівало передчуття лиха. Він уже майже переконався, що роботи тут ні при чому, а йому протистоїть зла воля людини. Та хто міг бути цією людиною?
Йому згадалися сторінки пригодницьких романів, у яких слідчі лови чи злочинців. Вони часто розпочинали слідство запитанням "Кому це вигідно?" "Кому це вигідно?" — запитав сам себе Олександр Миколайович і вперше усміхнувся. Запитання в даній ситуації звучало безглуздо. Аби знайти позитивну відповідь на нього, слід було знову звернутися до думки про божевільного. "А чи випадково мені весь час приходить у голову та ж сама думка? Чи немає в цьому закономірності? Якщо факти вказують на те, що тут побував божевільний, то чи не варто пошукати його. Наприклад, припустити, що захворів один із працівників лабораторії... У такому разі внаслідок хвороби він мав стати генієм і відкрити новий спосіб керування,— відповів собі Олександр Миколайович.— Тоді зловмисника належало б пошукати з-посеред наших ерудитів, знайомих і з нейрохірургією, і з фізіологією, і з радіоелектронікою... У нас є принаймні двоє таких. Один з них — я, а другий — мій зам, тишко з оленячими очима..."
Він запитався: "Чи дуже б я здивувався, дізнавшися, що це витівки Михайла Дмитровича?" Не знайшов однозначної відповіді і поставив собі наступне запитання: "Що слід негайно вчинити?" Перш ніж він відповів собі, його рука схопила гострозубці і перекусила дротик, який вів до телекамери...

ПЕРЕШКОДА

Портрет Олексія Резанова ніколи не появлявся на Дошці пошани автогосподарства. Олексія не було відзначено урядовими нагородами або хоча б грамотою обкому профспілки. Проте, а іншого боку, ведійський талон попереджень Резанова не скидався на мереживо — компостер автоінспектора залишив на ньому всього два проколи. І стосовно доган у Олексія було чисто — одну "без занесення" він уже давно зняв безаварійною роботою. Не зловживав Резанов і спиртним. Втім, тут слід зробити застереження, бо в ранній молодості був період — півтора року неподіленого кохання,— коли тільки зичливість автоінспектора, що був "у курсі", порятувала Резанова від поважних неприємностей. Та це минулося безповоротно. А нині вдома чекають на Олексія дружина й син. І, згадуючи про Петька, Петра Олексійовича, Резанов плавно натискує на педаль акселератора.
Ваговоз збільшує швидкість. Десять величезних коліс справно розмотують рулон шляху. Біжать назустріч, розчепіривши руки-віття, веселі молоді клени. Шумлять щось привітне, та хіба та гулом двигуна розбереш? Олексій кидав погляд на покажчик бензобака: бензину ще досить. Не треба звертати на заправку і томитися у черзі.
Автострада тут рівна, як стріла, від випадкових перехожих і чотириногих порушників огороджена спеціальною сіткою. "Можна й відпочити",— думає водій.
Зненацька перед лобовим склом мелькає тінь. Олексій ще не встигає розгледіти її, а нога автоматично вдавлює до краю гальмову педаль, руки вивертають кермо.
Різкий свист ріже слух. Вищать гальма. Мангану заносить. Олексія шпурляє вперед. Він ударяється зубами об кермо, відчуваючи, як впиваються в тіло прив'язні ремені, і бачить перед машиною людську постать, котра взялася невідь звідки. Шостим чуттям водія Олексій знає, що він не може врятувати людину, що всі його зусилля марні. Останнє, що він бачить,— бліде закинуте обличчя та виставлену, мов для захисту, руку перехожого...
...Коли автоінспектор і карета "швидкої допомоги" водночас прибули на місце аварії, Олексій Резанов був мертвий. Його тіло насилу витягли з розплющеної кабіни перекинутого ваговоза.
Автоінспектор ніяк не міг установити причину гальмування та крутого вирулювання. Скільки він не оглядав дорогу перед автомобілем, не вдалося виявити нічого, що могло б дати ключ до розгадки події. Людина чи тварина — в цьому автоінспектор був упевнений — проникнути на огороджену спеціальною сіткою автостраду не могли. Сама собою напрошувалася версія, що шофер задрімав і вивернув кермо мимоволі, а вже потім загальмував. Автоінспектор сфотографував ваговоз із кількох позицій.
Шалено завиваючи, від'їхала машина техдопомоги, оснащена підйомним краном. Дебелі молодці з обвітреними червоними обличчями просунули під ваговоз Резанова спеціальні сталеві пояси-ланцюги, закріпили їх нетлями, вбили в них гаки підйомного крана.
— Віра! — і ваговоз повільно, мов смертельно поранений звір, став підніматися на колеса. Автоінспектор знову зусібіч заклацав затвором фотоапарата.
Раптом він зупинився, підійшов ближче. І тут він побачив таке, що в нього миттю зашерхло гордо, замість слів а рота виривалися безтямні звуки. Жестами вів попросив робітників припинити підйом і, присвічуючи ліхтариком, нахилився до лівого крила машини. Тепер сумнівів не залишалося: там, на заокругленні, виднівся вдавлений виразний відбиток людської долоні...
Минуло ще кілька секунд, доки автоінспектор переборов подив і знову заходився фотографувати. Потім, розпорядившись, аби ніхто не торкався ваговоза, попрямував до своєї машини і по радіотелефону викликав чергового ДАІ по місту.
Невдовзі на місце події прибув величезний автофургон із синьою смугою на борту та червоним написом "Міліція". Це була пересувна криміналістична лабораторія. 3 неї вийшло двоє чоловіків у однакових світлих плащах. Один з них, низенький і худий, ніс валізку, на шиї другого, опасистого і високого, з червоною потилицею, бовталося кілька фотоапаратів та лампочок з рефлекторами. В правій опущеній руці він тримав, паче мініатюрну гармату, ще один фотоапарат з телескопічною насадкою. Від фотоапарата тягнувся довгий провід, який зникав у надрах фургона-лабораторії. Ще два проводи до фургона тяглися від гірлянди фотоапаратів і лампочок на його грудях. Здавалося, весь цей чоловік — лише придаток до лабораторії, один в її агрегатів. Він кілька разів обійшов понівечений ваговоз. Знову заклацали фотоапарати. Цим разом зйомка провадилась у невидимому промінні спектра — інфрачервоному та ультрафіолетовому, аби виявити те, що вже стерлося або зітреться в ході розслідування.
По тому експерти заміряли місце події. Промені ліхтариків затанцювали, мов світлячки, по асфальту й землі на узбіччі. Почувся вигук:
— Отут!
Інспектор поспішив на вигук і побачив, що експерт нахилився і роздивляється сліди на грунті, їх залишили чоловічі гостроносі черевики на рубчастій підошві. Другий експерт уже готував гіпс для зняття відбитків.
Сліди вели на автостраду, їх удалося виявити і по другий бік траси. Виміривши відстань між слідами і встановивши довжину кроку, експерти вирахували за таблицею зріст мужчини, що перетнув автостраду. Був він ледь вище середнього — близько метра вісімдесяти сантиметрів.
Разом з автоінспектором експерти оглянули сітку-огорожу автостради, їм поталанило. В одному місці між чарунками зачепився клаптик темно-синьої матерії. Експерт пінцетом зняв його і сховав у коробочку.
Далі всі троє повернулися до ваговоза, з особливою увагою оглянули вм'ятину на крилі з відбитком п'ятірні, обробили його парою йоду й порошками. Тим часом шофер автофургона розставляв на дорозі візири. За їх допомогою вдалося з'ясувати ще деякі деталі аварії: кут повороту, кут заносу... Помножили масу ваговоза на швидкість, співставили з шляхом гальмування...
Той з експертів, що робив розрахунки в блокноті, почухав пальцем перенісся і заходився рахувати наново. На його лобі горошинами проступили краплі поту. Він простягнув блокнот товаришеві, попрохавши:
— Перевір. Може, я щось плутаю... Минуло кілька хвилин... Коли експерт повертав блокнот, його рука тремтіла.
— Ти все підрахував правильно,— пробурмотів він.
— Нічого не розумію. Цього не може бути. Або шлях гальмування був довший, або спідометр набрехав.
Перевірили все ізнов. Згодом іще й іще. Плащі давно було скинуто. Сорочки прилипали до тіла.
— Чортівня якась! — спересердя мовив автоінспектор. З розрахунків виходило, що важко навантажений автомобіль, який мчав по автостраді із швидкістю 80 кілометрів на годину і погасив у мить гальмування швидкість до ЗО кілометрів, перекинувся не стільки внаслідок крутого повороту керма та різкого гальмування, скільки через удар об перешкоду. А цією перешкодою був чоловік з простягнутою вперед рукою...

КЛОПІТ ПОЛКОВНИКА ТАРНОВА

Полковник міліції Тарнов тяжко сперся на стіл, підтримуючи голову руками. Після масажу скронь біль не відступив. Він охоплював голову тугими обручами, стікав кудись в область потилиці і накопичувався там. Час від часу експерти приносили висновки, акти тощо. Полковник передивлявся їх і намагався систематизувати.
Сьогоднішній день полковника почався телефонним дзвоником з публічної бібліотеки. Сповіщали про те, що вночі хтось пробрався до запечатаного книгосховища. Хоч на дверях не було слідів злому, проте слідів невідомих відвідин не можна було не помітити. Злочинець дістався туди начебто з тією метою, аби у строго впорядкованому книжковому світі, щільно запакованому в шафи-обойми, вчинити хаос. За найбільш оптимістичними підрахунками потрібно було не менше трьох днів, щоб об'єднаними зусиллями всіх працівників бібліотеки та студентів-добровольців поставити книги на свої місця. Картина злочину ускладнювалася тим, що, хоча система сигналізації утримувалась у повному порядку, вона не спрацювала.
Полковник Тарнов запросив на бесіду інженера по сигналізації. Ним виявився молодик, який недавно закінчив електромеханічний факультет політехнічного інституту. Очі відвідувача були спокійними, але на щоках пашіли червоні плями, а рухи видавалися скутими.
Полковник поставив кілька обов'язкових запитань, згодом спитав:
— Вам не важко самому обслуговувати всю систему сигналізації?
— Ні,— дещо нерішуче відказав інженер.— Бачте, у всій мережі є два виходи — на пульт керування і на контрольний екран. Екран показує будь-яку несправність, причому обчислювальний пристрій класифікує її. А коли я не в змозі усунути несправність, завжди можна викликати монтерів з пункту обслуговування.
Він говорив швидко, інколи ковтаючи склади, Полковник заглянув у його світлі, майже прозорі очі — немовби скельця. "Мовить невимушене, вмів приховати хвилювання",— подумав Тарнов. Він здогадувався про причину хвилювання, знав, що інженер очікує запитання, на яке підготував відповідь. Та полковник не квапився з цим питанням. Спочатку слід було підготувати грунт"
— Ви одружені?
— Ні,— відповів інженер, втягуючи голову в плечі, ніби визнаючи провину.
— Це ваше перше місце роботи після інституту?
— Так,— губи в інженера здригнулися.
— Мені дали про вас чудову характеристику,— підбадьорливо сказав полковник, і молодикове обличчя густо залила краска. Навіть шия почервоніла. Тарнов вдав, наче не помічає збентеження відвідувача, і вів далі: — Ви ще в Інституті обрали для себе спеціалізацію?
— Тема моєї дипломної роботи сигналізація.
— Чим ви пояснюєте, що сигналізація у книгосховищі не спрацювала?
— Я довго думав над цим, та ніяких дефектів у конструкції не виявив. Вона мусила спрацювати.
— Може, пошкодження?
— Але контрольний екран у повному порядку. Він би його показав.
— Виходить, що ніхто сторонній не міг пробратися до книгосховища?
— Виходить, так.
— І залишається шукати злочинця серед співробітників бібліотеки, до того ж знайомих з будовою системи сигналізації?
Інженерове мовчання було достатньо красномовним. Чулося тонке дзижчання — це билася в шибку муха.
— Скільки співробітників залишалося того дня після роботи? — запитав полковник.
— Двоє. Завідувачка третім відділом архіву Степанова і я.
— Коли опечатали книгосховище?
— О двадцять першій. Все там було в порядку.
— А чому Степанова залишалася в бібліотеці?
— Точно не знаю. Мабуть, з дозволу директора...— Він поквапливо додав: — Степанова — стара працівниця бібліотеки...
— Вона знайома з будовою сигналізації?
— В загальних рисах.
Настав час для отого найнеприємнішого запитання. Полковник постарався, щоб його голос лунав невимушене:
— Ви книголюб? Колекціонер?
Хоч інженер готувався до цього запитання, він здригнувся, немов од удару. Всі заготовлені слова одразу вилетіли в голови.
— Книголюб. Ну то що? — з викликом запитав він. В очах-скельцях засвітилося обурення.
Саме зараз полковник повністю повірив у його неповинність.
— Не треба хвилюватися,— мовив Тарнов.— Пробачте. Зрозумійте мене. Адже хтось усе-таки пробрався до книгосховища.
— Мене це мучить не менше, ніж вас,— проговорив інженер.— Та й не тільки мене.
— До побачення,— сказав полковник, підводячись із-за стола на весь свій показний зріст.
Інженер пішов, а Тарнов довго й безуспішно намагався хоч на короткий час абстрагуватися від злочину в книгосховищі.

За багато років служби таке трапилось уперше. Безглуздий, абсурдний злочин! Досвідчений зломщик з "кваліфікацією", яка дозволяв безшумно, незважаючи на сигналізацію, проникати в запечатане приміщення, не зацікавився б книгосховищем, а вибрав би здобич у відповідності з ризиком. Абсурдність того, що сталося, зменшувалася тільки в тому разі, якби злодієм виявився колекціонер, збирач рідкісних книг... Але колекціонера, котрого він щойно бачив, полковник підозрювати не міг. Значить...
"Значить, я йду по фальшивому сліду,— подумав полковник.— Неможливе залишається неможливим, треба шукати можливе. Необхідно переглянути вихідні позиції".
Він присунув до себе папери, став читати висновок експертів, але знову не знайшов у них жодної ниточки, за яку можна було б ухопитися. Тарнов уже збирався йти додому, коли задзвонив телефон.
— Товаришу полковник,— доповів лейтенант Марченко,— дзвоню з інституту експериментальної генетики. В лабораторії номер дев'ять — пограбування.
...Через кілька хвилин полковник увійшов у вестибюль інституту. Тут його зустрів молодий лаборант, високий і худорлявий. Його веснянкувате обличчя сповнювалося значущістю: пограбування явно врізноманітнило інститутське життя.
Лабораторія номер дев'ять була розташована на другому поверсі, так що ліфт не знадобився. Біля лабораторії юрмилися цікаві, котрих лейтенант Марченко, невисокий крем'язень, даремно переконував розійтися й не заважати міліції.
Помітивши полковника, лейтенант попрямував до нього, безцеремонне розштовхуючи зівак обома руками. Він зупинився перед своїм начальством і зробив різкий рух головою, мовби обтрушуючись після запливу. Полковник затаїв посмішку і запитав:
— Коли це сталося?
— Після обідньої перерви.
— Хто залишався під час перерви в лабораторії?
— Ніхто, товаришу полковник. Всі пішли обідати. Двері замкнули на електронний замок, як належить за інструкцією. Адже в них там були пробірки з мікробами та вірусами. А коли повернулися, двері виявилися відчиненими. Кілька пробірок зникло.
Лейтенант і далі доповідав про вжиті ним заходи, але полковник слухав його неуважно. Він зрештою зрозумів, чого не врахував, розслідуючи випадок у бібліотеці. Либонь, найголовнішого: що ж зникло з книгосховища? Втім, з'ясувати це можна буде лише тоді, коли в книгосховищі наведуть сякий-такий порядок. А поки що залишається ждати і не робити передчасних висновків...
— Товаришу полковник, ось професор, керівник лабораторії.
Мужчина в білому халаті, з могутніми плечима й довгими руками, трохи сутулий, нагадував ведмедя, що підвівся па задні лапи. Маленькі, глибоко посаджені очі дивилися добродушно й допитливо. Велика біла рука полковника потонула в його лапиську.
 
Наші Друзі: Новини Львова