Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 06 липня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

Джерела

Переглядів: 9049
Додано: 02.07.2007 Додав: Dauphin  текстів: 33
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: К: Молодь, 1988
Ігор Росоховатський

ДЖЕРЕЛА
Повість


Пригоди, подорожі, фантастика — 88.
К.: Видавництво «Молодь», 1988
OCR і редакція Dauphin, травень 2003


I

...І ось врешті-решт я біля джерел. Саме тут, ледь помітний під тонкою кригою, народжується «струмочок», який потім стає повноводою рікою. Моя уява настроєна на одну хвилю і так натренована, що з вражаючою ясністю і виразністю показує всі подальші перетворення цього «струмочка»: геніальні злети і жахливі злочини, дозволену великодушність і вимушену скнарість, показне благородство і підлість...
Звичайно, не тільки я, — багато хто відкривав джерела. Але одні вважали за краще не замислюватися над наслідками, інших охоплював страх, і вони відверталися, поспішали забути випадково підглянуте, треті пробували використати собі на благо, четверті...
Та чи не однаково — адже тільки я, я один, збагнувши, що справедливості поміж людьми не буде до того часу, поки її нема в матері-природі, зумів винайти знаряддя впливу на «джерела». Воно допоможе встановити справедливість — найвищу справедливість, яка тільки може бути на Землі поміж людьми. І, мабуть, добре, що на це повела мене не саморухаюча геніальність улюбленця долі, не бажання слави, а прагнення до кращого влаштування світу. Так, так, лише турбота про обійдених долею та ще жалість до хворої дівчини з золотавим пушком на шиї і великими сумними очима, надихнула мене на Діяння.

II

Ніколи не думала, що вітер буває таким лагідним і ніжним. Як він обвіває щоки! М'яко-пружна земля під ногами — відчуваю її піддатливість і силу.
Люди йдуть назустріч, говорять про щось своє, і ніхто з них не знає, що стрівся з дивом. О так, з дивом! Як же інакше можна назвати те, що сталося зі мною? Повернулися надія і радість — світ рипнув на своїй вісі і обернувся до мене світлим боком.
Нарешті я зможу побачити вже не по телевізору виступ на арені цирку найріднішої мені людини. Страшно і солодко думати, що це мій брат, Вітька, виконує під куполом карколомні трюки. А втім, і в дитинстві він був відчайдухом. У дитинстві... Тоді і я брала участь у його витівках, тоді я була здоровою, мене ще не посіла ця проклята хвороба з милозвучною латинською назвою.
А потім — роки нерухомості, відчаю. І коли здалося, що вже нема і не буде ніякого просвітку, з'явився чарівник — добрий і великодушний, як Вітя, але зовсім не схожий на мого брата.
Іван Степанович стільки зробив для мене, що за все подальше життя я не зможу віддячити йому. Тим паче що його ніби оточує якесь невидиме поле, холод відчуженості. Можливо, це велич, яку мені не дано осягнути. Він розмовляє зі мною лагідно й чуйно. Але щось у ньому насторожує і лякає мене — чи то його погляд, який зненацька непорушне зупиняється на якомусь предметі, чи несміливий доторк. Пальці у нього холодні і неприємні. Я відчуваю це і мимоволі відсмикую руку, хоча й дуже боюсь образити Івана Степановича...

III

Він легко відштовхнувся від майданчика і побіг по канату. Далеко внизу, в темряві, ледь вимальовувалися обриси людської маси. Зараз він не розрізняв у ній окремих людей, але добре уявляв, як вони слідкують за ним, затамувавши подих, і скільки різних почуттів відбивається на їхніх лицях.
Уповільнилася музика маршу, з'явилися попередливі паузи, почав наростати барабанний дріб...
Він напружив ліву ногу, пограв м'язами, намагаючись начебто перевірити і відчути їх всі зокрема... Зараз він виконає, а краще сказати, створить свій трюк — подвійне сальто-мортале з жердиною на дроті. Ще недавно такий номер вважався неможливим навіть для найкраще тренованого артиста. Але в нього, у Віктора, м'язи ніг напружаться і розслабляться на частки секунди швидше, ніж у звичайної людини, і цього мусить вистачити, щоб здійснити неможливе.
Десятки разів його обстежували лікарі, дивуючись феномену. Мабуть, пильніше за інших його вивчав сестрин знайомий. Здається, він не лише вилікував Таню, а й закохався в неї. Сьогодні Тетянка зважилася прийти в цирк подивитися подвійне сальто. Як шкода, що з висоти її не розпізнати...
Звідси він бачить тільки те, що називають «обличчям публіки» — сотні облич, об'єднаних напруженим чеканням...
Музика стихає, грім барабанів посилюється і раптом обрізається лезом тиші.
Поштовх. Напружується спина... І вже в повітрі, вже перевертаючись, Віктор відчув, як гострою стрілою його пронизав страх. Десятки разів він виконував цей номер — жодного разу ані найменшої непевності. А зараз... Права нога боляче б'ється об дріт і провалюється в порожнечу. Віктор падає, все в ньому обмирає, а назустріч мчать вогні і крики... Він не міг знати, що цього вечора реакції м'язів його ніг протікають, як у всіх нормальних людей, — на частки секунд довше...
Падіння закінчується несподіваним ривком за спину. М'язи конвульсивне напружені. Віктор гойдається на страховочній лонжі — безпомічний, мов риба на гачку. Він чує єдиний покрик залу — покрик полегшення, а сам ладен завити від приниження і сорому. Промайнула думка: «А ще ж просив як виняток дозволити мені виступати без страховки. Ображався, погрожував кинути цирк, коли відмовили... Що було б зі мною зараз?..»
Він відчуває, як зсудомлює усередині, й лякається, що його може занудити тут, зараз...
Зовсім близько поручень майданчика. Тільки простягти руку, вхопитися за нього й відчути під ногами тверду поверхню. Постояти там зо дві хвилини, віддихатися і спробувати повторити... Але навіть одна згадка про це викликає прилив нудотного страху. «Що це зі мною? Ну, схибив, зірвався, з ким не буває...»
І все-таки схопитися за поручень не може, хоча той зовсім близько... Наближається — віддаляється, наближається — віддаляється...
Уніформісти зрозуміли його стан. Страховочний канат обережно опустив артиста на арену. Асистенти підхоплюють попід руки, ведуть за куліси. Підбігає стурбований і блідий інспектор манежу:
— Слава богу, все обійшлося. Тепер житимеш двісті років. Я вже оголосив, що обіцяний номер глядачі побачать завтра-позавтра...
Віктор заперечливо хитає головою...
— Ну, добренько, не переживай і не впадай у відчай. В кінці програми я оголошу, що ти захворів і номер відкладається до твого одужання. Домовилися?
Віктор нічого не відповідає. Він до болю зціплює зуби, силкується витиснути з пам'яті притрушену дрібною тирсою жовту арену і натягнуту тятиву каната...

IV

— Артист Віктор Марчук після невдалого стрибка більше не виступає.
— А в цирку працює?
— Ні, рішуче відмовився.
— Конфлікт?
— Справа не в тому. Розумієте, товаришу слідчий, вибачте, не знаю, як вас е-е-е... Павло Юхимович? Так ось, Павле Юхимовичу, артист Марчук... як би вам сказати? Він став калікою...
— За моїми даними, у Марчука не було травми.
— Крім психічної.
— І...
— І вона виявилася невиліковною.

V

Слідчий Павло Юхимович Трофиновський зовні мало вирізнявся серед своїх колег: середній зріст, стрункий, з пружною ходою, з правильними рисами обличчя, прямим римським носом, енергійним з ямочкою підборіддям, з чітко окресленими повнуватими губами. Але іноді його губи трохи розкривалися і застигали, а в широко поставлених світлих очах з'являлася відчуженість, яку малознайомі жінки приймали за ознаку мрійливості. Однак колеги знали: «Паша моделює ситуації» або «Трофиновський взяв слід». Павло Юхимович у свої тридцять шість років мав дві урядові нагороди. Його вірші вряди-годи публікувалися в московських журналах. У слідчому відділі вважалося, що йому притаманна розвинена інтуїція, тож йому і доручили вести цю «дивну справу».
Павло Юхимович відсунув папку, відкинувся на спинку стільця, прикрив очі, сортуючи в уяві описи різних подій: балерина Борисенко під час спектаклю пошкодила ногу, боксер Пінчерський в тренувальних боях зазнав підряд три поразки від значно слабших супротивників. І ось тепер — випадок з канатохідцем Марчуком...
Важко згадувати, яким побачив його Павло Юхимович в останню зустріч. Губи тремтять, очі блукають. Здавалося, Марчук на когось чекає і до відчаю боїться, якби цей «хтось» не прийшов. Тільки згодом Трофиновський збагнув, що хворий боїться своєї пам'яті. Всі його відповіді зводилися до незрозумілого бурмотіння: «Звичайний профогляд — кров'яний тиск, пульс, прослухав легені, перевірив реакцію м'язів...» «Професора» він пам'ятає погано: «Невисокий, худорлявий, з запалими очима, говорить швидко, ковтаючи закінчення слів». Однак у клініці, яка обслуговує цирк, нікого схожого не виявилось. А тим часом у всіх потерпілих побував такий же «професор» з невеликим апаратом у чорній валізці. Говорив, начебто прислали з поліклініки для звичайного профогляду.
Аналізуючи свідчення, Трофиновський нетерпляче поглядав на годинника. Нарешті в двері постукали. Прийшла Тетяна Марчук...
Він бачив її до цього тільки один раз, після драматичної події в цирку. Тоді вона мала кращий вигляд, хоч і була налякана. А зараз поглибилися скорботні складочки біля рота, очі схожі на сторожких звірят. «Кого вона боїться?» — подумав слідчий і засумнівався в своїх скороспілих висновках.
— Добрий день, Тетяно Львівно, радий, що не забули про моє прохання.
Худенькі плечики Тетяни здригнулися:
— Як можна забути? Справа у нас з вами спільна...
— Попрошу вас ще раз пригадати обставини, які передували... — він затнувся, — випадкові з вашим братом. Розкажіть і якомога докладніше про людину з апаратом, котра приходила до Віктора Львовича.
— Це під час профогляду?
— Так принаймні говорив ваш брат. Віктор Львович запевняє, що ви знаєте цього... «професора», — він вас лікував.
— Ні, ні, не знаю ніякого такого професора!
«Кажучи це, вона поквапливо відвела очі. Чому?»
— Ви домовилися з братом, що прийдете на виставу?
— Так. Він залишив для мене перепустку в адміністратора.
— Брат не згадував про медичний профогляд перед виступом?
— Лікарі часто перевіряли його. Подвійне сальто — окраса програми, ви ж знаєте.
— Але цього разу його обстежував новий лікар. Цю людину ніхто в цирку раніше не бачив.
— На вашу думку, той невідомий з'явився з наміром занапастити мого брата?
— У тієї людини був з собою якийсь апарат, — слідчий силкувався спрямувати розмову в потрібне йому русло.
— Ви вважаєте, що цим апаратом він збив Вітю з каната?
«Схоже, що вона допитує мене, її прагнення якомога більше знати про причини братової невдачі зрозуміле. Але чому в неї такий напружений голос. Вона говорить зі мною так, начебто вбачає в мені не спільника, а ворога...»
— У мене немає підстав так думати.
— Справді. Адже Вітю уважно обстежили і визнали, що він цілком здоровий.
— Отже, вам все-таки відомо про огляд?
— Я мала на увазі огляд після... — Вона замовкла, не вимовивши слова «падіння». — Але мені не зрозуміло, чому ви запідозрили в чомусь поганому ту людину. Хіба мало лікарів обстежували Вітю? І нічого поганого з ним не траплялося...
«Можливо, я винен у тому, що не ділюся відверто своїми підозрами, не пояснюю їх причини?»
— Знаєте, у мене є дані, що одна й та ж сама людина одним і тим самим апаратом діяла на кількох людей. І всі вони потім мали неприємності. Звичайно, це може бути просто збігом. Однак...
«Не можу ж я сказати їй: «Мені підказує інтуїція...»
— Я зобов'язаний перевірити всі версії.
— Колись я вивчала закони елементарної логіки. «Після» — ще не означає — «тому».
— Справді. Але версію необхідно перевірити перш, ніж відкинути.
— І тому ви ладні доймати підозрами якогось там лікаря?
Трофиновський уважно придивлявся до співрозмовниці. Відзначив, як здригаються тонкі ніздрі, як уперто морщить вона лоба і ображено поводить головою, її кругле обличчя з великими голубими, майже ляльковими очима, було відкритим і беззахисним. Проте в зморшках на чолі, в стиснутих губах вгадувалися недовіра і неприязнь до слідчого. «Можливо, я вдався не до того тону. Не врахував її стан після невдачі брата? Може, наша розмова передчасна? Але я не квапив її з приходом. Вона сама попросила про сьогоднішню зустріч...»
— Вибачте, Тетяно Львівно. Прошу почекати з питаннями до мене і спершу відповісти на мої. Така зараз ситуація. Вам нічого не було відомо про попереднє обстеження брата?
— Я знала про те, що перед кожним виступом Вітю перевіряють різні лікарі.
— А новий спеціаліст? Людина, з якою ваш брат ніколи до цього не зустрічався?
— Звідки вам відомо, що вони ніколи не зустрічалися?
«Гра в схоластичні вправи в суперечці? Чому? З якої причини?»
— Але ви розумієте, про кого я питаю? Вам що-небудь відомо про нього?
Вона заперечливо хитнула головою.
— Нагадаю його прикмети. Середнього зросту, щуплий, з близько посадженими запалими очима. Широкий ніс, тонкі губи, причому верхня дещо нависає над нижньою...
— За вашим описом він не дуже привабливий.
— Можете поправити мене. Вам доводилося зустрічатися з ним?
Тетяна знову заперечливо хитнула головою.
«Вона щось не договорює. Я відчуваю її неприязність. Розмова не вдалася. Та чи тільки з моєї вини?..»

VI

От і з'явилася надія — прийшла до мене разом з цим лікарем. У минулі часи сказали б: «Його послало провидіння». Він з'явився в найважчі дні, коли припадки виснажили мене до краю. Жоден лікар не міг установити їх причину. Спочатку визначили, що це не епілепсія. І за те вдячний, якщо не виявиться щось страшніше. Причина ж є. Може, припадки — наслідок струсу мозку, що стався шість років тому в автомобільній катастрофі? Хтось мені розповідав, що віддалені наслідки струсу можуть проявитися і через багато років. Особливо, якщо в мозку є уроджені аномалії. А може, вони є і в моєму мозку?
Почекай, почекай, друже, але в такому випадку і струсу не треба. Досить спадковості.
Мама, наприклад, розповідала, що у моєї бабусі, іноді проявлялася дивна хвороба, схожа на епілепсію — зненацька вона впадала в пригнічений стан, потім її свідомість спотворювалася, починалося марення, перед нею виникали яскраві кольорові видіння. Так, як і в мене. Тільки бабуся не вміла їх відтворювати на полотні. Я довго розпитував маму про хворобу бабусі, аж поки не помітив, що вона починає занепокоєно стежити за мною, часто підходить вночі до мого ліжка і прислухається до дихання, до незв'язних слів, які іноді бурмочу...
Тоді хвороба лише починалася — з нічних страхів і гострого головного болю. Вони все посилювалися, набирали нових форм. Світ довкола мене змінювався, мов у кривому дзеркалі. Люди здавалися то велетнями, то карликами. Коли мене водили до лікарів, я не все їм розповідав, боявся якогось страшного вироку. Назви психічних хвороб фантомами роїлися в моїй бідолашній голові, дзижчали, мов бджоли у вулику. Та ось з'явилося якесь дуже велике медичне світило — академік зі світовим ім'ям. Він поставив діагноз: «Мігрень. Так, так, особлива мігрень, не більше». Він пояснив, що при такому захворюванні судини в мозку звужуються більше, ніж при звичайній мігрені. Порушується кровопостачання мозку. От і виникають дивні образи і ввижаються страхіття. Виявляється, такі мігрені описані в медичній літературі під оригінальною назвою «Аліса в країні чудес».
Академік запевнив: «Полікуємо — і все минеться».
Він сказав правду. Після сеансів лазеротерапії мігрені зникли. І я поступово забув про них.
Та ось майже через п'ятнадцять років вони виникли знову, супроводжуючись припадками. Пригніченість різко змінювалася напруженістю, зводило шийні м'язи, посилювалося тремтіння рук, в голові нескінченною низкою плавали кольорові видіння: розквітали в них казкові орхідеї — я бачив і запам'ятовував сотні відтінків, частину з яких мені щастило переносити на полотно, щоразу по-новому змішуючи фарби.
Мене лікували в різних клініках, марно. І коли я вже дійшов до відчаю, з'явився Він. Сказав, що прийшов з клініки. Його худорляве довге обличчя я спочатку ніяк не міг запам'ятати. Але вже через кілька днів, коли припадки почали слабнути, стала помітною чарівність його скупої недовірливої усмішки, яка ховалася в куточках близько посаджених очей. Вона спалахувала на коротку мить, коли він радів, і тоді навіть кинджальне рівний проділ волосся і широкий ніс, що надавав обличчю жорстокості, здавались менш помітними.
Іван Степанович вмикав свій апарат і сідав поряд з ним, позираючи то на шкалу, то на мене. Відблиски сигналів то спалахували в його очах, то згасали, як мої надії. І знову спалахували...
Після дванадцяти сеансів він сказав:
— Поки що досить. Ви вже практично здорові. Через пару місяців провідаю. Припадки не повторяться.
Він не помилився. Я чекаю на його прихід тільки для того, щоб висловити свою подяку...

VII
 
Наші Друзі: Новини Львова