Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 06 липня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

Білі звірі

Переглядів: 9702
Додано: 02.07.2007 Додав: Dauphin  текстів: 33
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: К: Молодь, 1983.
Ігор Росоховатський

БІЛІ ЗВІРІ
Повість


Пригоди, подорожі, фантастика — 83.
К.: Видавництво «Молодь», 1983
OCR і редакція Dauphin, травень 2003


Семенові здалося, що за кущами. промайнула тінь. Почувся тріск. Він швидко підняв пістолет.
Біла вузька морда з довгими вусами і червонуватими очима втупилася в нього. Цікавість в очах звіра змінилась плотолюбною жадібністю, немов він подумки облизувався. Семен уявив, як зараз із темного черева вирветься вдоволене гарчання. Однак біла морда почала розмиватися в повітрі, зникати. Замість неї лишилася тільки купчаста хмаринка. Кущі зробилися сірими, ніби запорошеними. Проміння ковзнуло по скелі, повело за собою тінь. Марево розсіялося...
Семен ударив тильною стороною долоні по каменю. Ще й ще раз, поки не відчув болю. Він озирнувся і побачив Тіма. Витягнута напружена шия, вузькі щілини очей, блискучі плити щелеп. Отже, і йому щось приверзлося? Тоді не варто докоряти собі й соромити себе. Може, це було не марево?
Тім подивився скоса, їхні погляди схрестилися. Тиша одразу стала хисткою.
— Там щось було? — спитав Тім.
У таких випадках він вважав за краще питати. Іноді він заганяв Семена своїми запитаннями в глухий кут, викликав у нього роздратування. Тоді той починав огризатися питанням на питання.
— Ти бачив?
— Я бачив, як ти прицілився.
«Та сама пісня, — втомлено подумав Семен. — Новий запуск старого диску. А втім, це тільки частина платні за право бути ведучим. По злочину й кара. Заслужив».
— Передай, нехай запустять зонд у наш бік. Для страховки, — сказав він і, зиркнувши на товариша, виправив себе: — Для перестраховки.
«Якщо вже попадаєш у безглузде становище, то краще першому посміятися над собою, — подумав він, помітивши, як здригнулися і враз стали непорушними губи «зброєносця». — Тім збагнув справжній зміст моїх слів і те, що криється за ними. Він добре вивчив мене. Це ще одна частина платні. Скоро він навчиться бачити мене «голим» — без прикрас і облуди. Чи витримаю я перевірку? Чи він скине мене з п'єдесталу?»
Тім увімкнув рацію, і за кілька хвилин з корабля надійшла відповідь, яка розвіяла останні сумніви. «Повернемося?» — подумав Семен. Мабуть, він подумав уголос, тому що одразу ж луною відгукнувся Тім:
— Повернемося на корабель?
— Додивимося квадрат, — з жалем заперечив йому і собі Семен. — Щоб удруге сюди не повертатися.
Він увімкнув електронний щуп, подивився на екран, звіряючись із картою, і повільно, як наказувала інструкція, рушив в обхід скелі. Тім, тримаючи напоготові зброю, йшов за ним, зберігаючи належну відстань. Він ні на мить не випускав з поля зору довгу незграбну постать, її рухи могли здатися вайлуватими й хаотичними, насправді ж були м'якими й нечутними. Тім примудрявся утримувати в полі зору й цю постать, і невелику ділянку навколо неї і водночас — бачити віддалену перспективу. Цього навчили його ще в школі косморозвідки.
Багряні відблиски танцювали на виступах скель, заповнюючи довколишній світ химерним мигтінням. Тіні були зовсім не такі, як на Землі. Вони щоразу змінювали колір, ставали об'ємними, наче на голограмі. Скелі й віддалені горби густо заросли чагарником — високим, безлистим, з тонкими закрученими вусиками, жорсткими, мов сталевий дріт. Тут стояв різкий нудотний запах: чагарник виділяв якісь летючі масла і, мабуть, тому над кущами клаптями хмар роїлися міріади дрібних комах — єдиних живих істот, що лишилися на планеті. Всіх інших, рахуючи й розумних, знищили білі звірі, про яких із забобонним жахом розповідалося в записках, зроблених синьою та оранжевою фарбою на матеріалі, схожому на стрічки грубого полотна. Мало не два місяці витратили учасники експедиції на розшифрування цих записів. Вивчивши мову аборигенів, вони водночас довідалися, що це — мертва мова, бо народ, носій її, вже не існував.
Семен зупинився, простягнув руку. Тім глянув у вказаному напрямку і помітив вхід до печери. На камені синьою фарбою було намальовано коло і стрілу. Тім підійшов до товариша, Семен відчув на потилиці його подих. Він усміхнувся, покрутив головою і промовив:
— Нас запрошують.
— А чи це запрошення? — спитав Тім.
— Зараз з'ясуємо. Чекай тут.
Семен низько нахилився і пірнув у печеру. Незабаром почувся його голос:
— Ласкаво просимо!
Повторювати запрошення двічі не довелося.
Печера виявилася просторою, в ній легко могли розміститися п'ятеро осіб. Крізь вузьку щілину в склепінні проникали розсіяні промені, під якими виблискувало вологе каміння. Довільно виникали і розпадалися орнаменти з росинок. У дальньому кутку печери громадився абияк топчан, поряд з ним — одноногий стіл, другим кінцем обіпертий об каміння.
На цьому саморобному столі Семен уже розгортав знайдений тут же сувій, густо списаний синіми позначками. Він робив це так обережно, наче сувій мав от-от розсипатися на порох. Спершись руками на заломи в стінах, він нахилився над сувоєм, вдивляючись у знаки і ворушачи губами. Зрештою, згадавши про Тіма, сказав:
— Тут був останній притулок вченого. Він залишив для нас послання.
— Для нас? — спитав Тім, зазираючи йому через плече.
— Атож. Окрім нас, прочитати його нікому. Проте він про нас не знав... Він, мабуть, гадав, що помирає останнім з людей на цій планеті...
— Для кого ж він писав? — спитав Тім.
Відлуння його голосу вдарилось об склепіння печери і, немов кажан, злякано метнулося назад...

Запис перший

«Ми оточили своє місто потрійною огорожею. Від самого початку я і мої колеги не вірили в байки чафхів про диявольську хитрість білих звірів. Проте навряд чи вони могли зрівнятися за розумом хоча б із чафхами. Ми боялися їхніх зубів та пазурів дужче, ніж їхньої хитрості.
На той час ми вже знали: білий звір нападає. на жертву завжди ззаду. Робить він це мовчки і, тільки досягнувши мети, видає короткий писк. Той, хто чув навіть на відстані цей писк, уже не може його забути. Стверджують, що він жахливіший від найгрізнішого ричання. Він вчувається людям ночами, і тоді вони зіскакують з ліжок і, роздягнуті, охоплені страхом, вибігають з помешкань. Вони мчать крізь ніч, не розбираючи дороги, і благають про смерть, як про порятунок.
Коли з'явилися на нашій планеті білі звірі?
Літописи про них не згадують. Правда, історики знаходили свідчення про різні чудовиська, але при уважному вивченні виявлялося, що то не білі звірі.
Вони мають іще одну назву — «небесні». Ця друга назва зацікавила мене. Звідки й чому вона з'явилася? Витончена фантазія, вигадки містиків, злий задум жерців, які лякали непокірних? Чи в цьому криється якесь свідчення?
У працях історика Ертауна я натрапив на розповіді мисливців з племені чафхів. Чафхам, як відомо, не можна цілком довіряти, однак їхні оповіді здалися мені цікавими.
Четверо мисливців, що полювали на горбах поблизу озера Лані, нібито бачили, як на небі, подібно до блискавиці, з'явилася розжарена куля. Вона впала на берег озера в болото. На місці її падіння здійнявся стовп пари, почулося гучне сичання.
Мисливці попадали на землю, закривши очі руками. Коли сичання стихло, люди побачили на кулі розколину. Одного з мисливців послали по вождя.
Але й вождь, ясна річ, не міг пояснити появи «небесного дарунка». Він просто звелів віднести кулю на Священну гору.
А за кілька днів, під час одного з молитовних ходів на Священну гору, мисливці побачили білих звірів. Чафхи запевняли, що тоді звірі були зовсім маленькими. Жрець оголосив їх священними тваринами.
Одного з них жрець приніс до храму. Він годував його з рук, і звірятко швидко звикло до людини: прибігало на поклик, розуміло деякі слова. І росло, перетворюючись у слухняного звіра-охоронця. Якось він навіть врятував священні храмові таблички від грабіжника. Жрець саме був у саду, коли з храму почувся нестямний крик. Прибігши в храм, служитель культу побачив мертвого грабіжника з прокушеною білим звіром потилицею.
Згідно з твердженням жерця, відтоді звір почав швидко рости. Незабаром він уже був по пояс людині. Звір лишався таким самим слухняним, як і раніше. Та чомусь жрець старався не повертатися до нього спиною.
Невдовзі і жерця знайшли у храмі мертвим з раною на потилиці.
Звір зник...
Це і є, як стверджує історик Ертаун, перше свідчення про білих звірів.
Я вирішив перевірити його твердження. Для початку необхідно було зібрати і систематизувати свідчення очевидців про зустрічі з білими звірами, впевнитись у їхній достовірності, потім порівняти їх між собою.
Але події розвивалися надто швидко, моя праця не встигала за ними. Білі звірі почали з'являтися всюди — на дорогах, у селищах. Вони вже нападали не на окремих осіб, а на групи людей.
Мене ввели до урядової комісії. Я виїхав у місцевість, де було зареєстровано кілька таких нападів. Нас супроводжували сотня солдатів і провідники-мисливці.
Невдовзі провідники знайшли лігво білих звірів і влаштували облаву. Я міг на власні очі пересвідчитися, що чутки про невразливість і хитрість білих звірів дуже перебільшені. Щоправда, самиця силкувалася відвести мисливців подалі від лігва, але так само чинять і інші тварини. Однак солдат, що застрелив її, стверджував згодом, ніби погляд самиці був не звірячий, а осмислений. Та чи можна вірити солдатові, бабуся якого походила з племені чафхів?
Одного з дитинчат білих звірів мені вдалося привезти додому. Про висновки комісії доповіли зібранню жерців, а вони оповістили про них народ. Паніка трохи зменшилась.
О, якби я міг передбачити майбутнє!»

— А що коли це були зовсім не звірі? — пошепки мовив Тім, округлюючи прозорі очі-крижинки й зводячи рідкі брови.
— Хто ж тоді? — безвинно спитав Семен.
— Він пише «небесні» й твердить, що. вони з'явилися з космічного апарата, — невпевнено почав Тім, введений в оману тоном товариша, — крім них, якщо вірити свідченням, в апараті нікого не було. Виходить, вони самостійно керували кораблем. Фатальна помилка могла таїтися в тому, що їх вважали за звірів.
— Невже? От молодчина! І як це ти одразу збагнув? — захоплено вигукнув Семен.
Цей бурхливий слововилив насторожив Тіма. Він відповів трохи ображено:
— Ти сам не раз казав, що не можна так просто відкидати навіть найневірогідніші гіпотези...
Семен примружився і похитав головою:
— Щось ти став надто вразливим. А може, я й. справді в захваті від твоєї прозорливості? До того ж і у фантастичних романах писали, як ті, кого вважали за звірів, виявилися розумними істотами. І навіть дуже розумними...
— І як у тих, кого вважали за розумних істот, з-під шоломів виднілися довгі вуха, — спалахнув украй ображений Тім.
Семенове обличчя лишалося співчутливо доброзичливим. Темні, майже чорні очі посвітлішали, в них мовби відчинилися віконця. Здавалося, що ось зараз на співрозмовника полинуть два ясні промені і тверді, виразно окреслені губи розтуляться в усмішці.
«Як він схожий на свого знаменитого брата, — подумав Тім. — Такий же величний, недосяжний і безжально глумливий».
Він, мабуть, не дуже здивувався б, коли б довідався, що в дану хвилину й Семен згадав про свого брата. «Він сказав тоді: «Я вже давно розучився помилятися, брате. Висновок з цього може бути тільки один». І пішов геть, навіть не глянувши на мене. Навіщо йому було роздивлятися на перешкоди, коли він навчився через них переступати? І тоді підійшла Валя...»

Запис другий

«Біле звірятко я назвав Бідолахою. Надто вже нещасний вигляд воно мало спершу. Бідолаха тихо скиглив і тицявся рожевим носиком у стінки своєї хатинки-коробки, наче шукав вихід на волю. Він міг довго лизати мені пальці, коли я просував їх у його коробку.
Звичайно, найдужче зрадів появі звірятка синок Гуруу. Тільки-но угледів його, закричав:
— Я гратимуся з ним!
— В нього інше призначення, — відповів я, вже шкодуючи, що показав йому звірятко.
Гуруу негайно вдався до випробуваного засобу — безліч разів повторював крізь сльози: «Чому?»
На допомогу йому, як завжди, заквапилася моя дружина Ксанда і вкрадливо спитала, чому б і справді не дозволити йому погратися із звірятком.
Я не міг коротко відповісти на її питання і замислився, підшукуючи слова. Цього було досить, щоб вона почала давню пісню про чоловічий егоїзм, про гарних та поганих чоловіків. Вона вдавалася до цього щоразу, коли хотіла добитися, щоб я діяв всупереч своїй волі. Вона думала, що я не розумію її справжніх намірів, що може обдурювати мене і водити за носа. А я добре розумів її гру, та... робив так, як вона хотіла. Те, чого не могли добитися мої опоненти й вороги — досвідчені старі вовки науки, — добивалася вона. Мені робилося тоскно, я починав жаліти і її, і себе. Я думав про те, чи варто псувати нерви і здоров'я собі і їй, і поступався. Це часто коштувало мені недешево, але я ніколи не знав наперед, яку ціну доведеться платити. Не міг я передбачити її і цього разу.
Гуруу годинами бавився із звіреням, гойдав перед його носом мотузочком і дзвінко сміявся, коли Бідоласі не вдавалося його схопити. Ксанді подобалося гладити шовковисту білу шерсть, подобалося, що звіреня поводиться тихо, майже не видає звуків, хіба що інколи тихенько попирхує.
За матір Бідолаха мав довгошерсту сульгіпу Масу. Вона вилизувала його, дозволяла гратися своїм хвостом, їсти із своєї миски.
Через два тижні після мого повернення до столиці мене викликав жрець Таліу. Його довгобразе, гостре, мов сокира, обличчя мало виснажений вигляд, наче після тяжкої хвороби.
Я ввічливо спитав про його здоров'я.
Таліу мовчки схилив голову, дякуючи за турботу.
— Я ознайомився з твоїм звітом, — сказав він. — Ми давно знаємо один одного, я довіряю тобі. Ти певен, що білі звірі не становлять великої небезпеки для людей?
— У кожному разі меншу, ніж ми для них, — відповів я, усміхаючись. — Мені розповідали, що два полки відправлено для винищення їх у провінцію Еме. Мабуть, невдовзі у мене лишиться один-єдиний екземпляр і я зможу вигідно продати його звіринцю.
Жрець ніяк не реагував на мій жарт.
— А ще ти писав, — провадив він далі, куйовдячи клинчик бороди, — що чутки про силу й хитрість білих звірів дуже перебільшені...
Я розчув грізні нотки в його голосі й насторожився. «Що сталося? Новий напад білих звірів? Чому ж я нічого не знаю про це?»
— Ми без зайвих зусиль знищили цілу родину цих звірів. Самця, самицю, шістьох дитинчат. Вони поводилися, як звичайні звірі, не виказали ні особливої сили, ні хитрощів...
— А чутки?
— Чи можна вірити оповідям неписьменних чафхів? Чафхи ладні напатякати що завгодно, аби їх слухали. Вони добалакалися до того, що хитрість білих звірів перевершує людський розум!
Я уважно стежив за жерцем і все ж проґавив момент, коли вираз його обличчя почав змінюватись. Тепер воно ще дужче стало скидатися на сокиру — холодне, гостре, без зморщок.
— Ну, то слухай. Два полки, про які ти згадав, геть . знищено. Провінцію Еме перетворено на пустелю. Знищено людей і худобу, посіви і сади. Гинуть ліси, бо кору на деревах погризено...
Його похмурі очі виблискували сталлю.
Я обіперся рукою об стіл, щоб не впасти. Я не міг повірити в те, що почув.
— І все те вчинили білі звірі?
— Може, в тебе виникла підозра, що я чафх? — він не підвищував голосу. Точнісінько так, не змінюючи тону, він посилав людей на страту.
— А чи правильні дані?
Жрець зневажливо знизав плечима. Він дивився на мене так, наче я вже стояв на помості перед катом.
— Кара чекає на тебе попереду, — сказав він. — А поки що за моєю рекомендацією тебе зараховано до групи розслідування. Треба визначити, як боротися з білими звірами. Збери всі необхідні інструменти й завтра зранку вирушай до жерця Сандуу.
Збентежений, я повертався додому. Хоч які великі були мої страх і тривога, я не міг не здивуватися, що біля порога мене не зустріла довгошерста Маса.
Я гукнув дружину, але відповіді не було. Обійшов кімнати — ні Ксанди, ні сина.
— Мабуть, пішли погуляти, а Бідолаху і Масу взяли з собою, — подумав я. — Але чому не дочекалися мого повернення?
Я вийшов на вулицю і зіткнувся з Ксандою та Гуруу. Дружина вела синка за руку, а другою він розмазував по личку сльози.
— Що сталося, Гу? — лагідно спитав я, взявши його на руки.
Він притиснувся до мене і заплакав ще дужче.
— Зникли Бідолаха і Маса, — відповіла за нього дружина. — їх нема зранку. Ми обшукали весь будинок, садок.
Як міг, я заспокоїв сина. Силкувався не показати дружині своєї тривоги. На її питання про причини виклику до Верховного жерця відповідав ухильно: треба уточнити деякі дані про білих звірів, доведеться для цього на кілька днів поїхати в провінцію.
Ксанда довгим поглядом знизу зазирнула мені у вічі, але промовчала. Невже не повірила?
Удвох ми ще раз обшукали кімнати, комірчини...
— Поглянь-но, що це? — раптом крикнула Ксанда.
 
Наші Друзі: Новини Львова