Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 27 листопада 2020 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Повість

Поміж ворогами

Переглядів: 25510
Додано: 14.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0

— Я помагаю мамі в господарстві, — говорила Ватя далі, — бо мама вже нездужає. Я й люблю хатнє господарство. А більшої й кращої діяльності не можу знайти для себе на селі, хоч би й хотіла...

Ватя в душі почувала, що говорила це в високому тоні так собі, аби говорить: вона не цікавилась нітрішечки ніякою ідейною роботою й не шукала ніякої вищої діяльності. Але вона постерігала, що треба виявить таку думку перед Леонідом Семеновичем, щоб цим вйявком своїх думок підійти під його смак. Вона помилялась: і панич співав високим тоном більш через нову поведенцію; і в панича не було ніякого ідейного прямування, як і в неї його не було.

Стежечка дійшла до тину. Через тин був перелаз: два товсті низькі кілки були повбивані по обидва боки тину, а на їх лежала дощечка, просунута в тин наскрізь. Вона була прибита кілочками. Довгий рядок молодих паничів та паннів почав плигать через перелаз так зручно й швидко, як плигають кози. Ватя й сама не знала, чи лізти через перелаз, чи ні: вона спинилась і трохи гордо глянула на перелаз.

— Це такі сільські ворота. В місті, мабуть, таких чудернацьких хвірток нема, — почала промовлять до перелазу Ватя. І вона сама не знала, на яку ногу ступить: чи поводиться тоном аристократичним, чи держать себе просто й натурально — по-простацькому.

Ватя довгенько-таки постояла коло перелазу, а далі подумала: «Ні, треба лізти. Паничі тепер більше люблять простоту...» І вона вхопилась рукою за кілок.

Леонід Семенович підхопив її під руку й допоміг стати на дощечку. Ватя перелазила через тин якось ніби не вміючи, неначе вона зроду-звіку ніколи ще не перелазила через тин. Леонід Семенович вхопивсь обома руками за кілки, підобгав ноги і в одну мить перекинув свою легку постать за тин у город.

Усі побігли по широкій греблі, обсадженій знизу вербами. По другий бік греблі стояв млин, неначе притаївся за греблею в молодих вербах та лозах. За млином на пригорку піднімала вгору свою високу червону покрівлю гуральня.

—А що, Антоніно Григорівно, куди підемо заглядать: чи в млин, чи в гуральню? — спитав Леонід Семенович.

— Я маю більше потягу оглянуть млин, — обізвалась Антося, — в гуральні горілка, а я до горілки й неохоча, і не ласа до неї.

— Не станемо ж ми п'яницями, коли побуваємо в гуральні, та ще й од одного горілчаного духу, — жартував Леонід Семенович.

— Не знаю, як хто; але добре знаю, що я не стану, — одбивалась і собі жартами Антося, — про мене, як у гуральню, то й в гуральню.

— А ви ж бачили на своєму віку, як роблять те добро, що горілкою зветься? — спитав в Антосі один вчитель.

— І зроду не бачила, хоч і хотіла б побачить, — сказала Антося.

— Хоч і хочете, та не побачите, бо тепер гуральня замкнута, — сказала Ватя.

— А коли вона замкнута, то вертаймось назад. Ми вже геть-то загулялись, — сказала Антося.

Але нікому не хотілось вертаться в душні кімнати. Усі розсипались по греблі, балакали й жартували. Сонце вже спустилось низько. На греблі під вербами був чудовий холодок. Од води несло вогкістю, тхнуло жабуринням. Зелені очерети в березі неначе дрімали, заглядаючи в воду, своїми легенькими, як пух, нагнутими китицями-вершечками. Довгі тіні од верб простяглися трохи не до половини ставка. Гори, вкриті лісом, неначе як жар, пашіли теплом і робили надзвичайно ефектний контраст з супротилежним затіненим берегом, звідкіль потягувало холодком та вогкістю.

— Вертаймось додому! Час вертаться! — сказала Антося й побігла назад по греблі.

За нею слідком рушила уся компанія. Ватя, йдучи позад усіх, поруч з Леонідом Семеновичем, задумалась.

«Який чудовий вечір трапився в моєму житті! Чи був хоч один такий вечір для мене? Ще ніколи я не почувала себе такою щасливою. Усе на світі стало гарне для мене. Скрізь весело, скрізь радісно. Он пастушки женуть корови до води, біжать, хвиськають батіжками, неначе граються. Мабуть, і їм весело жить на світі. Он дівчата в березі перуть сорочки й гукають та вигукують пісні, аж луна йде між вербами. Певно, вони щасливі. Може, такого другого вечора вже й не буде в моєму житті...»

Ватя зирнула скоса на Леоніда Семеновича, він ішов мовчки, задумався, втиривши очі в землю. Йому вперше прийшла думка про оженіння. За цілий університетський курс така думка не спадала йому в голову. То за наукою, то за гульнею йому не було часу про це й гадати. Тепер чогось несподівано ця думка та гадка виникла в його в голові от тут, на греблі, серед зелених верб, коло дрімаючого берега, дрімаючої в вечірньому світі води. Поетична обстава, молоді панни, поетичний вечір, наводячий на душу задуманість, викликаючий думи, втихомирюючий серце, — все це якось проти його волі зворушило в йому це поважне питання. Він глянув на Ватю й почутив, що її вид, поважність та солідність чогось навели на його поважну думу.

«Швидко буде кінець моєму вчінню; через рік я буду доктором, вийду в світ, почну жити самостійним життям... Мені треба шукати пари», — думав Леонід Семенович, і він згадав за всіх паннів, яких знав і в Києві, і на селах.

І ні одна з їх не підходила йому під пару, не припадала до вподоби. Ватя починала йому подобатись, але Леонід Семенович був син практичного батька і, невважаючи на свою жартовливу вдачу, думав і за придане за своєю будущою жінкою.

«Цей о. Артемій, коли тому правда, що люде кажуть, дуже грошовитий чоловік. Цікаво б знати, скільки в його тисячок сховано в банку», — подумав Леонід Семенович.

Ця думка так зацікавила його, що він трохи не спитав у Ваті: «А скільки за вами дадуть приданого?» Він ледве вдержав свій цікавий язик.

І Ватя, й Леонід Семенович мовчки вертались з гулянки й ледве перекидались кількома фразами серед веселого щебетання молодих паннів та паничів. Ватя примітила, що Леонід Семенович став неначе не той, що був передніше одну годину. В його в душі почався новий момент життя, тільки зародок нового життя, коли з молодого пустотливого хлопця починає ставати мужній, дорослий чоловік.

В садку під густими старими грушами та яблунями вже полягла густа тінь. Молода компанія перебігла його й розсипалась на широченькій прогалині перед домом, серед квітників. Тут ще було зовсім ясно, тут дотлівав вечір останнім одлиском на високих грушах та яблунях. Усім не хотілося йти в кімнати; усі неначе ждали, доки замре останній світ вечора, доки темна ніч не поглине останнього проміння поезії вечора в садку, в квітниках, на вольному свіжому повітрі.

— А давайте лиш будемо грать в кота та в мишки! — крикнула на ввесь садок Антося. — Леоніде Семеновичу! чого це ви задумались? «Ставайте вряд, та й буде лад!» Ви будете котом.

— Як котом, то й котом, — обізвався Леонід Семенович, — але як ви будете мишкою, то я боюсь...

—Чого? Щоб вас не вкусила? — спитала Антося.

— Боюсь, що вас не впіймаю, бо ви дуже прудкі, — одповів Леонід Семенович.

— Ну, од вас не втече ні одна мишка. Мені вас аж страшно, — зачіпала його Антося.

— Ставайте в кружало! Беріться за руки! — командувала Антося і вхопила за руку Ватю.

Усі побрались за руки. Поділили котові і мишчині вікна. Леоніда Семеновича таки обрали за кота, а Ліпу за мишку. Почалася біганина. Хоч Ліпа була й прудка, але кіт її швидко впіймав і поставив в ряд, а потім взяв за руку Ватю й вивів з кружка. Ватя опиналася та одмовлялась, але їй нічого не помогло. Вона мусила тікать од страшного кота. Важка на ході, вона грала, ніби нехтуючи цією простою іграшкою, і швидко, неначе зумисне, попалась котові в лапи. Тоді кіт обрав за мишку Антосю. Прудка, в'юнка, як гадючка, жвава, як пташка, Антося пірнала в вікна, зроблені з рук, вирнала за кружалом, звивалась попід руками. Леонід Семенович крутився, як муха в окропі, але таки застукав Антосю за кружалом. Антося з переляку кинулась утікать і потрапила між високі кущі оргінії, котрими був засаджений усей куток між домом і садком. Леонід Семенович погнався за нею в оргінію. Кущі коливались, гілки тріщали. Антося звивалась між кущами. Леонід Семенович спотання кинувся на мишку просто через кущ оргінії. Кущ затріщав, кіт впіймав мишку, але кущ оргінії повалився під ноги котові. Піднявся регіт. Леонід привів до кружала засапану мишку, котра ледве дихала.

— А бачте! Таки впіймав! — говорив Леонід Семенович, втираючи хусточкою піт на лобі.

— Впіймали, але й шкоди наробили, — докоряла йому Антося, — поламали оргінію, ще й грядки покопирсали закаблуками.

— Нічого — те! Невелика шкода. За цю шкоду можна вибачить. Зате ж ти таки не втекла, — сказала Ватя.

Паничі одначе кинулися поправлять ту шкоду. Леонід Семенович звів полеглу оргінію. Знайшли коло других кущів лико й прив'язали оргінію до кілка. Ватя стояла серед кущів, обсипаних здоровими квітками. Темно-зелена оргінія, червоні та жовті квітки надзвичайно приставали до її лиця. На тому квітчастому фоні, вся ніби обсипана оргініями, її показна постать визначувалась надзвичайно ефектно. Леонід Семенович примітив той ефект і несамохіть задивився на неї.

Коло ґанку рядком стояли чотири здорові вазони старих олеандрів, рясно обсипаних важкими китицями ясно-рожевих квіток. Старі олеандри були високі аж до стріхи. Леонід Семенович звернув на їх ввагу.

— Які пишні та здорові олеандри! — сказав він до Ваті.

— Ці олеандри садила ще моя мама тоді, як вийшла заміж. Не диво, що вони так розрослись, — промовила Ватя.

— Квітки й дерева садять на щастя. Мабуть, ваша мама була на своєму віку дуже щаслива, що олеандри цвітуть рясно, що й листя не знать, — промовив Леонід Семенович.

— Була щаслива, це правда, та шкода, що не кожному дається таке щастя, — сказала Ватя, ніби за себе, й подумала: «Яке ж то буде моє щастя, що зачалось в цей вечір?»

— В такий пишний вечір на вас чогось находять сумні думи, як я догадуюсь: молоді панни не повинні журиться, — обізвався Леонід Семенович, — правда, Антоніно Григорівно? — додав він, обертаючись до Антосі.

— Авжеж правда. Я ніколи не журюсь і не думаю журитись, — промовила Антося.

— Та, мабуть, і паничі не дуже-то журяться, — якось знехотя обізвалась Ватя, — хіба ви, Леоніде Семеновичу, з журливих? Я щось цього не примітила.

— Я не з журливих, але часом находить такий час, що й задумаєшся чогось. І не журишся, здається, але й журишся чогось, — промовив поважно Леонід Семенович і сам справді задумавсь.

Дорого дала б Ватя, щоб постерегти в його серці, про що то він задумується й журиться.

Леонід Семенович постояв трохи мовчки, потім, не знаючи, що робить, що промовляти, простяг руку до гілки олеандра, нахилив гнучку гілку, притулив пахучу китицю квіток до лиця й почав з якоюсь жагою ніби втягувать та всисати наркотичний дух квіток.

— Вирвіть квітку, будьте ласкаві, коли ви любите пахощі олеандра, — сказала Ватя.

— Нащо збавлять квітку! Вона розпукувалась з пуп'янків, може, місяць, поки дійшла до такої краси; а я вирву її та й покину, — сказав Леонід Семенович.

— Одже ви дуже церемонні та жалісливі! — сказала Ватя.

І вона вхопила одну гілку, нахилила, проворно зірвала два розкішні китяхи квіток і подала паничеві.

Леонід Семенович з якоюсь задумою простяг руку, взяв квітки й подякував.

— Ходім ще в садок, походимо по доріжках, — сказала Антося.

Ватя попростувала по доріжці в садок. Леонід Семенович йшов поруч з нею. Над доріжкою росли рядком здорові кущі розкішної зеленої рути. Він нахилився, нарвав рути та оксамитових черничок, обклав квітки олеандра червоно-чорними черничками, а потім почав обкладати букет зеленою рутою.

— Ого! та вмієте ж ви складать букети. Ви таки не без вподоби. Ій-богу, вийшов гарний букет, — сказала Ватя.

— Кому ж це ви повезете цей букет? А може, понесете вчительші? — жартувала Антося.

Леонід Семенович, очевидячки, трохи вагався, але, зв'язавши букет довгим стеблом барвінку, подав Ваті. Ватя взяла, подякувала й зробила йому аж геть-то церемонний поклін.

Ватя, взявши букет, дуже зраділа. Вона страхалась, що панич подасть букет Антосі. Антося мовчала: вона ждала букета задля себе.

Взявши букет в руки, Ватя стала ще поважнішою. Їй здалося, що вона зосталась побідницею над Антосею, побідила серце молодого панича. Поважно й тихою ходою вона попрямувала стежкою в садок і цим неначе закликала йти за собою й молодого хлопця. Леонід Семенович пішов слідком навздогінці за нею. За ними пішла й Антося. Це Ваті дуже не сподобалось.

 
Наші Друзі: Новини Львова