Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 28 січня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Художня

Поміж ворогами

Переглядів: 22686
Додано: 14.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
— Ой титарю! коли б хутчій достягти нам оті здоровецькі бутлі! — обізвався один нахабний чоловік, котрий мав велику припадку до горілки.

— Та то не горілка, а вода! — обізвався о. Артемій. — Я знав, що після важкої роботи буде людям душно, та для прохолоди звелів понаставлять холодної води. Та в панів же скрізь ставляють воду на стіл, як обідають. А вода погожа та холодна, — з моєї криниці!

О. Артемій налив стакан води й випив з півстакана, ще й вуса обсмоктав.

— А! та й добра ж вода! — промовив о. Артемій насмішкувато.

Чоловіки тільки зирнули один на одного й почухали потилиці. Вони зараз збагнули своїм розумом ту мудрацію отця Артемія.

О. Артемій подякував громадянам за послухання, попрощався, надів шапку й швиденько майнув з цвинтаря. Люде, як обступили стіл, так і стояли навкруги стола, ніби сподівались якогось чуда, щоб з води в бутлях стала горілка. Постояли, постояли вони, але, дивлячись, що таке чудо не здіялось, мусили помаленьку рушать додому.

— Ну та й мудрий же наш батюшка! Еге! Отаку штуку удрав, — гомоніли чоловіки, розходячись.

— Чи ти ба, як гарно піддурив! А я думав, що то все горілка, та так працював, так падкував! А то свята кринична вода. Я сам оце покуштував, — казав другий чоловік.

Люде були лихі, що батюшка встругнув таку штуку, і почали гомоніть по селі та ганить о. Артемія, що він хибний і облесливий чоловік. Хоч писар сам і не був тоді в церкві, але чутка про хитрощі та мудрощі о. Артемія зараз дійшла до його. Писар вже прохолов од своєї злості й теперечки задумав поглузувать з о. Артемія: він задумав написать на його вірші й нещадимо обсміять його.

Того ж таки вечора писар, наскрізь проминутий злістю, сів за стіл, узяв листок паперу й перо в зуби і почав митикувать, щоб написати смішні вірші. Він писав і сам реготавсь. Жінка виглянула з кімнати.

— Що ти там таке смішне пишеш, що аж сам регочешся? — спитала вона в чоловіка.

— Те, що тобі не варт і не слід знать, — сказав писар.

— Та скажи-бо! І що то він пише?

— Одчепись! Ти мені заважаєш писать. Йди собі в пекарню до роботи.

— Оце лишенько! Та скажи-бо! Хіба таки не можна сказать? — аж благала писарша.

— Тікай! —крикнув на неї сердито писар. — Одчепись од моєї душі! Це тобі не жарти! Геть з хати!

Писарша потихеньку вийшла й двері причинила. Хоч писар був прозаїк трохи не на всю губерню, як він сам думав за себе, але поет з його був нездатний, поганий. Вірші його вийшли насмішкуваті й ущипливі, але зовсім недоладні. Вони починались так:



Скакав, стрибав, брикав, хвицав, — доки дострибався,
Роздявила верша рота — хап! в вершу попався!
Звідсіль тісно, звідтіль тисне, верша ззаду муля.
«Ой господи милосердний, спаси ж мою душу!»
І борсався й побивався — верша не пускає;
І просився, і молився, потім вершу лає:
«Чи ти знаєш, гидка вершо, шо я чудотворець?
Натворив я за ввесь свій вік чуда повну жменю:
Чисту воду претворив я в спиртову горілку,
Напоїв я сімсот дурнів й одну стару дівку,
Та й дурнички залатав я на цвинтарі дірку»...



Писар нанизав таких перлин поезії цілу низку, списав ними увесь лист навкруги, добирав та ставив рядком такі рифми, що одна рифма витріщала очі на сусіду, мов перелякана вівця на вовка.

Писар перебідував свій утвір церковними буквами, і хоч нічого не казав про їх жінці, але таки не втерпів, щоб не прочитати їх своїм приятелям та не поглузувать з батюшки. Запечатавши в конверт, написавши адрес, писар вночі зайшов через садок й уткнув пакет в щілину дверей, котрі виходили в садок.

О. Артемій, вставши вранці, одчинив двері в садок і знайшов пакет. Він розгорнув його, прочитав і одразу догадався, хто стулив ті вірші. Прочитавши Сусані Уласівні ту поему, о. Артемій написав внизу свою рецензію:

«Писала дурна писака, накрутила хвостом писаці собака; вірші писані дьогтем, а писав їх, певно, богуславський дігтяр Лейба. Погано! Варто поставить нуля! Таланту в автора стільки, скільки в дияконового кудлатого Рябка, а поезії в віршах стільки, скільки в Берковій ярмулці. Погано! В віршомази не годишся. Єдиними читальниками цих дурних віршів будуть хіба миші та пацюки».

І о. Артемій написав на віршах єдиницю, запечатав в новий пакет, написав зверху на пакеті, що посилається з Богуслава, приліпив марку, написав писарів адрес й одіслав на богуславську поштову станцію.

Довго о. Артемій бідкався, морочивсь, але після того мусив-таки для свого спокою покинуть Горобцівку й перейшов на іншу парафію, помінявшись на парафію з своїй старшим зятем.

— А що! А чий батько дужчий? — чванився писар після того перед людьми. — А хто кого подужав? Я таки доказав, що я був горобцівським губернатором, бо зсадив з місця навіть благочинного.

І в той час, як писар справляв свої вхідчини в новий дім та переносний, о. Артемій справляв свої вихідчини на нову парафію.

Не довелося й Антосі грати на сцені роль Маргарити. Вона незабаром потім достала од Леоніда Семеновича лист, потім другий. Між ними почалось листування. Леонід Семенович другого літа знов прибув до батька й почав вчащать до Антосі в гості. Там не було ні писарші, ні вчительші, і вони їх не розраяли й не розсудили, щоб їх розлучить. Він посватав Антосю й виїхав з батькового хутора вдвох з молодою жінкою.

1893 року 4 липця


--- КІНЕЦЬ ---


Текст звірено з виданням: Іван Нечуй-Левицький. Зібрання творів у десяти томах.Том шостий. Прозові твори. Київ: Наукова думка, 1966. Стор. 140-300.
Набір: Ярослава Левчук
Електронне форматування: Максим Тарнавський

Оригінальний текст взято з бібліотеки КІУС:
www.utoronto.ca/elul

У *.txt форматував Віталій Стопчанський


 
Наші Друзі: Новини Львова