Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 28 січня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Художня

Поміж ворогами

Переглядів: 22688
Додано: 14.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0

Молодий хлопець вже був ладен звернуть на поворотку до Горобцівки. Його брала нетерплячка. Але він глянув на сонце. Сонце вже ховалось за богуславський ліс.

«Поїду завтра, поїду завтра раненько. Сам за все досвідчусь та довідаюсь. Батько й стара мати нічим не цікавляться; нічого од їх я не допитаюсь. Там то їм клопоту про Ватю та о. Артемія! їм в думці воли та корови. Завтра субота чи неділя... чи то пак субота. В неділю піду до горобцівськоі церкви: певно, там побачу Ватю».

Вже смерком Леонід Семенович в'їхав в батьків двір. На ґанку нового гарненького домка з бляшаною покрівлею стріли його батько й мати і щиро привітались з ним.

Старий Панасенко був поставний чоловік — високий на зріст, здоровий та плечистий, ще й тепер гарний з лиця. Його карі блискучі очі були й розумні, і трохи хитрі. На його чорноволосій голові, на довгих вусах не видно було ні однієї сивої волосини. Його жінка Марта вже була сивувата, але ще кремезна й поставна. Семен Панасенко брав її удовою. Марта вийшла перший раз заміж за багатиря. Нещерета, прожила з ним два роки й зосталась багатою удовою.

— А що, тату, чи помирився зять з о. Артемієм? — було перше слово Леоніда Семеновича до батька.

— Оце диво! — аж крикнула стара Марта. — Чого тобі це слово перше навернулось на язик?

— Так, спало на думку... — якось заметушившись, обізвався Леонід Семенович.

— І вже! Якби ангол з неба прилетів в Горобцівку, то й він не помирив би їх. О. Артемій скинув зятя з писарства, — сказав старий Панасенко.

— Невже? — аж крикнув Леонід Семенович. І старий трохи догадався, чого то син питається в його за той мир, і розказав йому про всю тяганину, сварку та про всі змагання о. Артемія з писарем. Леонід Семенович сів на лавці й задумавсь. «Втеряв я Ватю, втеряв... А може, старі батьки мої не за все довідались гаразд... Треба самому поїхать до зятя та за все розпитать гаразд».

І цілий той вечір Леонід Семенович був смутний, все задумувавсь, ледве слухав, за що йому казали батьки, одповідав ніби знехотя. Мати зготувала добру вечерю. Старий батько ради сина переодягся: скинув синій старенький жупан і надів сіртук. Він попросив сина до гостинної й посадив його поруч з собою на канапі. Старий любив свого сина, бо він зостався в його один; менші сини його усі повмирали.

Вже за вечерею Леонід Семенович заспокоївсь і розбалакався з батьком та з матір'ю. Батьки розпитували в сина про його службу, а син все звертав на розмову за Горобцівку, про Леонтія Петровича, про Фесю та про їх змагання з о. Артемієм та Сусаною Уласівною.

— Чи вони там вже помирились, чи, може, й досі лаються та змагаються, про це напевно ми не знаємо, бо й зять вже давненько був у нас, та й нам не було часу до його їздить в гості, — в кінці розмови додала мати.

— Поїду я завтра до їх та сам за все розпитаю, — сказав Леонід Семенович.

— То й поїдь, сину! Довідаєшся й нам за все розкажеш. Може, вони вже й помирились. Знаю тільки, що в великий піст і зять і Феся не говіли в горобцівській церкві, а їздили говіть в Комарівку, — додав батько.

— Це поганий знак! — тихо обізвався син і задумавсь. Леонід Семенович ліг в постіль і довго не міг заснуть. Він довго перекидався з одного боку на другий і все думав за Ватю. Його думки літали далеко од батьківської хати. От він ніби в хаті писаря, розмовляє з сестрою Феодосією, сміється, жартує; от його думки полинули в садок о. Артемія, і він ніби гуляє з Ватею попід старими грушами, потім бачить широкий ставок. Далі блиснула перед ним Рось, заманячіла гребля, заманячів млин... І скрізь він ніби бачив поруч з собою Ватю, ходив з нею, промовляв до неї. І разом несподівано той манячий вид Ваті неначе розсіявся в легкому тумані, ніби розвіявсь імлою. Молодий хлопець заснув міцним сном після далекої й важкої дороги.

Вже сонце підбилося вгору, як Леонід Семенович прокинувся. Після міцного сну він спотання спершу не розібрав, де він знаходиться. Йому здавалось, що він спав в своїй квартирі. Але до його долетів якийсь гук з двору; десь кудкудакали кури, десь ревла корова; чийсь голосний голос кликав когось у дворі, і м'який одбиток того голосу луною долітав до його вуха. Леонід Семенович опам'ятався; його думки прояснились. Щось приємне й миле знов майнуло ніби перед його очима: то був вид не проворної доладної Антосі, а вид Ватин. Той милий образ привиджувався йому, ніби ставав перед його очима, надив його. Якесь приємне почування заворушилось в його серці, мов подих тихого вітру в гарячий пекучий день в спеку.

«Все Ватя й Ватя на моїй думці! Невже я її кохаю? Невже я її тепер так кохаю, як не кохав передніше? Чудне те людське серце!»

Але разом з тим щось неприємне підкинулось до тієї милої згадки, мов важкий дух полиню в пахучому квітнику. Молодий хлопець згадав про зятеву лайку та змагання з о. Артемієм.

— Поїду сам! Поїду й про все досвідчусь сьогодні! — аж голосно промовив Леонід Семенович і при тих словах раптом схопився з ліжка й одкинув обидві половинки віконниць. Ясний світ сонця полився в вікно. Леонід втирив очі в простий батьків двір, в розкидані по дворі залізні плуги, сіялки та п'ятиральники; далі він перевів очі на молодий садочок за штахетами. На молодих грушах та яблунях подекуди червоніли перші червонобокі здорові овочі. Але не поезія повівала на його з молодого садка. Йому забажалось зостаться тутечки на хуторі, стать хліборобом, орать та сіяти й гроші зароблять. Йому не подобалась служба. Батько намагавсь, щоб він йшов на службу, і тільки ради батька він служив.

«Осточортіла мені та служба! остогидла мені та залежність на службі, чи земській, чи урядовій! Не люблю я кориться та гнуть перед усяким дідьком спину. Нема в світі нічого кращого, як бути незалежним, самостійним. Один хлібороб зовсім самостійний чоловік. От би де пригодились мені Ватині тисячки! — подумав Леонід Семенович. — Прикупив би землі, розвів більше товару, більше волів, розвів би коні, орав би та сіяв та добра наживав і нікого б знать не хотів».

Мати одхилила двері. Її велика постать з'явилась на дверях.

— Вставай, сину, бо вже самовар кипить; кипів та й годі сказав. Вмивайся швидше! — сказала мати. — Батько вже спозаранку натупцявся коло хазяйства і хоче їсти.

Леонід Семенович похапцем вмився, одягся й вийшов до гостинної. В гостинній коло стіни на столі, застеленому білою простою скатертею, шумів самовар. За столом сидів батько й, очевидячки, ждав сина.

— Доспав трохи не до обід: чи не приснився ведмідь? А може, тобі снилось щось краще за ведмедя? — спитав жартуючи батько.

— А я оце думаю пїсля снідання побігти в гості в Горобцівку до Леонтія Петровича. Побачусь, побалакаю, —сказав син, сідаючи за стіл.

— А може, то до когось іншого тягне тебе в Горобцівку? — спитала мати. Син осміхнувся.

— До о. Артемія хоч і не заходь: приймуть тебе там не дуже привітно. О. Артемій, мабуть, зненавидів увесь наш рід через зятя та через Фесю, — промовив батько.

— Я поїду не до о. Артемія. Там то мені клопоту про о. Артемія! — обізвався син.

— Я тебе без обіду не пущу. Феся не знає, що ти приїдеш, і для тебе не зготує смачного обіду, — сказала мати.

Після обіду Леонід Семенович покатав в Горобцівку. В'їхавши в писарів двір, Леонід Семенович углядів велику зміну в дворі: над невеличким домком піднімалась високо вгору на слупах бляшана зелена покрівля; задня й причілкова стіни були вже закидані деревнею. Давніша хата входила в новин дім, сливе як одна тільки чимала горниця.

— Що це в вас за зміна? — спитав Леонід Семенович, поздоровкавшись з писарем та Феодосією.

— Розкорінюємось! На злість нашим ворогам розкорінюємось на місці назавжди! — гукнув Леонтій Петрович. — Тепер нас не викоренить ніякий о. Артемій. Це будую справдешнє панське житло для себе й своїх нащадків.

Леонід Семенович смутно спустив очі й похилив голову.

— Хотів мене о. Артемій виселить трохи не на Сибір, а я, мабуть, швидше випхну його з Горобцівки, — промовив писар.

Леонід Семенович признався зятеві, що хоче поновить знайомість і приятельство з о. Артемієм, що він має думку сватать Ватю.

— Ну, трудно буде вам потрапить поміж ворогами! А ми стали ворогами на смерть. Я й на весіллі в вас не буду, коли ви повінчаєтесь з Ватею, з Горобцівки виїду на той час, стану на царині за селом та буду гукати й одвертать, хто їхатиме до вас на весілля.

І цілісінький вечір в писаря та в писарші тільки й було розмови, що за своє ворогування з о. Артемієм.

— Який же панич тепер наїжджає до Ваті? — випитував Леонід Семенович.

— А дідько їх знає! Я послав би до неї за жениха якогось сажотруса або й самого дідька, та ще й рогатого! — сказав писар.

— А я послала б для неї в світилки та дружки найхвостатіших десять відьом! — обізвалась Феся.

— Тепер їздить до їх клешоногий та видроокий Іцько: закуповує пшеницю. Він оце овдовів. Саме був би гарний жених для Ваті! — сказав писар. — Та між Іцьком і о. Артемієм і різниці неначе й нема.

І цілісінький вечір Леонід тільки чув лайку, та ще лайку, та розмову за змагання, за позви.

— Ой, говоріть вже за що інше, бо не видержу далі! Говоріть хоч про того клешоногого Іцька, все-таки буде якась одличка од о. Артемія, — аж крикнув Леонід Семенович.

«Ну, та й забісована й закатована в їх обох ненависність!» — подумав собі Леонід Семенович.

Другого дня в неділю Леонід Семенович впрохав сестру, щоб вона пішла з ним до церкви. Йому дуже забажалось побачить Ватю.

«Стрінусь у церкві, поклонюся їй: може, вона й мені поклониться... Може, Сусана Уласівна запросить мене до себе на чай. Буду з ними розмовлять, та про писаря не буду й словом згадувать, неначе його й на світі нема. Та й яке мені діло до тієї колотнечі, до того змагання між ними? Я сам по собі, писар сам по собі, а Ватя, певно, ні сюди ні туди, а може, так само сама по собі. Я знаю, що вона мене любила. Може, й тепер любить», — думав молодий хлопець, прибираючись до церкви.

Вже забевкав дзвін на службу божу. Вже й в усі дзвони продзвонили. Леоніда Семеновича брала нетерплячка. Він наганяв сестру, котра чепляла на себе золоті сережки, намиста й зачісувала голову перед дзеркалом.

— Фесю! станьмо в церкві з правого боку, там де стає Сусана Уласівна з дочкою! — просив Леонід Семенович сестру.

— Про мене, й там станьмо. Ти думаєш я їх боюсь? Не знала, кого лякаться. Овва, які вони мені страшні! — обізвалась Феся, повернувши голову набік од дзеркала. — Од того часу, як о. Артемій скинув з писарства Леонтія Петровича, я стаю в церкві по ліву руку, бо матушка з дочкою все стає по праву руку. Мені й дух їх противний, неначе вони тхнуть козою; і слід їх поганий, смердячий. Де вони пройдуть — неначе тхір походив.

— Та хутчій чепурись!

— Оце як хапаєшся! неначе до тебе приступає! Я оце зумисне приберусь, як на Великдень, щоб вчительша луснула од злості та зависності. Я це хочу запагубить її.

— Але, Фесю, їй-богу, ми прийдемо до церкви на святе «шапкобрання»! Вбирайся мерщій!

— Я вже готова. Ходім, бо й справді опізнимось, — сказала Феодосія, вхопивши в руки зонтик. І вони обоє пішли до церкви.

Писарша й Леонід Семенович і справді застали вже на «Херувими». Вони стали в церкві спереду по правий бік перед Іконостасом. Леонід Семенович все поглядав в одчинені двері в правому притворі.

Після «Херувими» в дверях з'явилась Сусана Уласівна в ясному літньому убранні. За нею слідком ішла Ватя. Леонід Семенович кинув на неї очима й примітив, що вона трохи схудла й зблідла, але через це покращала. Вид її став делікатно-матовий; темні очі стали ніби темніші й ясніші. Перебуті муки та смуток впали на очі й на вид сутінком задуми й смутку. На їй була темно-червона коротенька кофточка з чорними торочками на грудях, на шиї та на рукавах. Цей убір дуже приставав до її лиця. Щось східне, щось південне світилося в її постаті, в її виду.

Леонід Семенович ледве вдержав в грудях легке зітхання. Він повернув голову, і його очі стрілись з Ватиними очима. В її очах виразно виявилось, од несподіваності, дивування.

Сусана Уласівна зараз угляділа, що писарша стала на її місці. Вона гордо пройшла поперед самою писаршею. Леонід Семенович поклонивсь їй; вона тільки зирнула на його, але не поклонилась йому, гордо перейшла через церкву, перехрестилась перед царськими вратами й стала в лівому притворі. Леонід Семенович поклонився й до Ваті. Ватя зирнула на його, насупилась і ледве кивнула головою. Її густі брови ніби звело докупи, і кінчики брів подались униз. Ватя пішла слідком за матір'ю й собі стала з нею попліч.

«Обидві сердяться! Обидві понадимались. Нащо я запросив до церкви з собою сестру? Треба було йти самому. Може, тоді вони пом'якішали б, і подобрішали, і подивились на мене іншими очима. Ватя насупилась, ледве кивнула до мене головою. Діло пропаще! Це через Фесю! Та й з якої речі їм здоровкаться з сестрою? Ох, і справді трудно потраплять поміж ворогами. Накоїли вони мені лиха».

Як тільки Сусана Уласівна пройшла проз писаршу з надутим лицем, в писарші ніби серце заграло од великої радості. Очі в неї аж блищали, губи аж облизувались, неначе вона покуштувала коржиків з медом. Писарша була рада, що брат навів її на думку стати на тому місці, де Сусана Уласівна завсігди ставала в церкві.

«Вийдемо з церкви, я поцілую брата за цю спасенну думку. Оцим я так допекла Сусані Уласівні до живого!» — думала Феодосія Семенівна й на радощах вдарила аж три поклони.

 
Наші Друзі: Новини Львова