Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 27 листопада 2020 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Повість

Поміж ворогами

Переглядів: 25519
Додано: 14.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
— А з його от і вийшов праведник... — обізвався о. Артемій.

— Ох, де там в світі вже та правда! Правда коло порога тепер сидить, а кривда за столом на покуті... — промовив Коцюба і важко зітхнув, попрощався й вийшов.

— Ну, та й вийшов же з Коцюбиного сина праведник! — сказав о. Артемій до жінки, розказавши їй розмову старого. — Це такий праведник, що і в пекло не потовпиться з гріхами. Сам сатана візьме його в пекло за свого писаря.

«Ну, потривай же, Леонтію Петровичу! Тепер ти сам викопав під собою яму, сам і впадеш в неї, — думав о. Артемій, ходячи по світлиці. — Ой, полетиш ти сторч в яму, аж ноги задереш! Дався ти мені взнаки! розмізчу ж я тебе тепер! Треба зараз написать лист до мирового посередника. Саме, саме добрий час! Їй-богу, напишу листї Спишу за усі його неправди й кривди».

О. Артемій побіг до письмового стола, що стояв в столовій, витяг з шухляди шість листів паперу, заглянув в чорнильницю. В чорнильниці було чорнила тільки на дні. О. Артемій вхопив пляшечку з чорнилом, бурхнув в чорнильницю й спотання налив чорнила сливе вщерть. Він сів за стіл і почав думати.

«Вже коли писати, так писать, щоб і рук не паскудить. Спишу я все його життя», — думав о. Артемій. І він почав, як кажуть, трохи не од Адама: написав, як старий Коцюба оддав сина свого в школу, як хотів вивести його на праведника; написав про те, що Леонтій Петрович тягався по світах, бував в бувальцях, служив в москалях, був військовим писарем, а далі пішов служити на залізну дорогу. Далі написав, як він на залізній дорозі нібито проривав мішки з бакаліями, точив з мішків риж, родзинки, мигдалі, витягав фіги, ріжки, як це все він з компанією продавав крамарям за половину ціни... О. Артемій писав швидко, хапки. Його перо, як несамовите, бігало по папері, пищало, скрипіло, цвірінькало, як горобець, ще й до того бризкало. За ці бризки на бомагах о. Артемій не раз доставав навіть замітку од консисторських протоєреїв. Спохвату о. Артемій стромляв перо в повну чорнильницю, сягаючи аж до дна. Перо ляпало на стіл, на папір; дві краплі ляпнули на білу стіну й сіли, мов дві мухи. Довго писав він, виливав увесь свій гнів, аж доки рука не зомліла.

О. Артемій втомився, зітхнув і примітив, що для звичайного листа вийшло занадто багато.

«Ох лишенько! Це ж вийде ціле «посланіє»! Треба вкоротить», — подумав о. Артемій.

І він почав вкорочувать, перечитав написане. І швидко потім на фігах, родзинках та мигдалях подекуди простяглася довга смуга од краю листа до краю.

«А! цур йому! Багато честі задля писаря писать за все його життя. Треба приступить просто до діла, — подумав о. Артемій, — спишу його писарські кривди».

І він почав писати про ті кривди і закінчив так: «Якби я списав усі кривди й усю неправду Коцюбенка, то в мене б і паперу в столі на це не стало. Та й хто не знає за ці кривди? Усей світ знає за їх, хіба окрім вас... Хто обдурює людей в волості більше за всіх? Коцюбенко... Хто сипле, як з мішка, штовхани, стусани, помордаси, поляпаси та потиличники мужикам? Він же, той самий Коцюбенко. Хто краде й переводе громадські гроші й кладе в свою кишеню? Коцюбенко. На лагодіння управи громада постановила видать двісті карбованців. А хто бачив той ремонт? П'ять мазалниць обмазали та оббілювали управу за два дні й достали од писаря по восьмигривенику за день. От і все лагодіння! А де ж решта грошей? В кишені в Коцюбенка. Економія дала дубів та деревні на місток. Люде звезли дуби, звезли деревню і склали коло мосту. А де ті дуби? Де та деревня? З неї передніший волосний поставив собі саж для свиней, а Коцюбенко забрав собі дуби на слупи та підвалини на новий дім. А міст стоїть, як стояв, і сам писар з писаршею раз провалився на мосту. Писар — чоловік лихий, лайливий, битливий. Він бив рідного батька в волосній управі, лаяв волосного жінку, дуже шановну горобцівську матрону, усякими поганими словами, звав її свинячою мордою. Нашу стару титарку лаяв в батька-матір, ще й назвав свинячою порібриною та почеревиною і сухореброю шкапою... Рідного батька звав свинячим хвостом. Він бунтує людей проти мене, пускає в село штундівських проповідників, і вони ходять по селі, мов ті вовки по вулицях серед дня, й збивають з пантелику парафіян. Це не писар, а сам антихрист! Це горобцівська холера, горобцівська панама! Прийміть його з місця й посадіть якогось університетського молодого юриста. Коцюбенко збавить горілкою та п'янством добрі норови в народі на довгі-довгі часи! Йому крамарі несуть рибу, дають м’ясо, борошно дурнички... Це ж хабарник, усім відомий!»

Так закінчив свій лист о. Артемій і, вхопивши в долоню перо, з притиском поставив точку. Перо хруснуло й квакнуло, мов розмізчена жаба. На папері зосталась чорна здорова капка з промінням навкруги. Він перебілував чорняк дуже чистенько, але на кінці таки не вдержав свого баского пера: забризкав добренько й одіслав парубком до мирового посередника.

Мировий прочитав той лист і осміхнувсь.

«Ну, прислав мені о. Артемій цілий горщик приску, та ще й дуже гарячого! — подумав він. — Але треба наїхать та обревізувать горобцівську управу. Треба переглядіть книги. Щось там та є!»

Мировий не довго й гаявся: через тиждень приїхав в Горобцівку, зайшов в волосну управу й почав ревізію. Писар подав йому усі книги. В книгах було все справно записано: увесь прибуток і всі видатки були облічені добре й позаписувані. Усі бомаги були впорядковані й попричіплювані докупи до кожного діла. Мировий довго перевіряв, переглядав кожне діло, а писар стояв позаду та тільки осміхався собі під ніс: на цьому, мов, не впіймаєш!

Мировий поїхав далі в об'їзд по волості; але куди він не поткнувся, скрізь вже говорили за Коцюбенка й судили його. Недобра слава скрізь пішла за його по всій околиці; бо як кажуть, «добра слава лежить, а недобра слава коней біжить».

«Шкода мені цього Коцюбенка! — думав мировий. — І

пише гарно, і писар з його дуже справний. Я знаю, що він краде й бере хабарі. Та й який же писар не краде потроху вкупі з головою? Але Коцюбенка не впіймать по книгах! В його в книгах і в бомагах є усі виправдні документи. Та ба! Доведеться таки скинуть його з місця».

Вернувшись додому, мировий написав в горобцівську волосну управу бомагу, що Коцюбенко втратив місце писаря. Це було на саму «вербу».

Вранці в вербну суботу писар достав бомагу од мирового, сидячи за ділами в управі. Прочитавши бомагу, він зблід, вхопив шапку й пішов додому. Писарші не було вдома: вона побігла за якимсь ділом до дячихи. Серед світлиці стояв вже застелений для обіду стіл. Куховарка поралась в пекарні. Писар, блідий, як смерть, з лютими очима, з розкудланим волоссям на голові, никав по світлиці од кутка до кутка тривожно, швидко, неначе вовк, запертий в клітці. Він усе хапався долонею за голову, запускав пальці в густий чуб і смикав волосся з усієї сили, неначе шукав в чубі собі поради. Але ніякої поради там він не знаходив: його писарство в горобцівській волості пропало навіки. Писар це добре знав, і його тільки брала злість на своїх нібито ворогів та неприхильників. Він був злий і на мужиків, і на Леськову жінку, і на свого батька, а більше од усього на о. Артемія.

— Це його діло! Це він вчинив мені капость! Якби не він, я вдержався б на своєму місці. Недурно ж він посилав свого наймита верхом до мирового. Він послав на мене супліку.

І писар спинивсь коло стола й луснув кулаком об стіл що було сили.

— Я ж йому цього не спущу! Полетить і він з парафії. Буду слати ніби од громади прошения за прошениям до владики, до консисторії. Десять, двадцять прошеннів пошлю, а таки його витурлю з Горобцівки! — галасував писар, бігаючи од кутка до кутка. — Я одніму в його спокій вдень, вкраду в його сон вночі. Я пошкоджу йому, щоб достать наперсного хреста. Я вирву в його з рук того хреста. Я ж тебе обчорню, обганю; станеш ти чорніший од чорної ночі перед своїми начальниками! — говорив голосно писар і показував кулак сволокові та стелі.

Писар знов в одну мить спинивсь коло стола й тріснув кулаком по столі. Тарілки, ножі й виделки загарчали, як собаки, аж підскочили.

— Постайлю дві відрі, поставлю три відрі горілки мужикам! Напою їх, а таки свого дійду! Я ж накручу на його супліку. Я ж йому підставлю стільця під ноги! Бебехне він з Горобцівки! От тоді й я зарегочусь.

І писар мстиво й голосно зареготавсь од злостування, та так чудно, неначе в стайні кінь заіржав. Він знов став коло стола, постояв трохи й знов тарахнув кулаком по столі. Кулак впав на край стола. Стіл перехилився набік. Дві тарілки брязнули об підлогу й розскочились і розбились на дріб'язки. Писар знов зареготався, неначе кінь в степу заіржав.

Перелякана куховарка заглянула в світлицю через двері, зиркнула на писаря. Його вид був лютий, страшний. Молодиця прожогом кинулась в двері, побігла до дяка, вбігла в хату, викликала писаршу в двір і сказала тихо:

— Ой, ідіть швидше додому! З Левонтієм Петровичем щось ніби сталося: бігає по світлиці, нічого не говоре, увесь позеленів, посатанів та все кулаком лупить об стіл. А тарілки впали з стола додолу та й побились на дріб'язки. Щось так неначе він, борони боже, збожеволів або здурів, вибачайте мені: не то регочеться, не то ірже по-конячій та рве на собі волосся. Ой господи! Так перелякали мене, що в мене аж в душі похололо. Коли б не посадили його в божевільню!

Прибігла писарша й сама злякалась, вглядівши зелений вид та несамовиті очі свого чоловіка.

— Що з тобою? Нащо ти тарілки побив? — спитала писарша.

— Бо мене мировий зсунув з писарства. Ти вже не писарша, я не писар. А все через того... Я ж йому!..

Писарша заплакала. Втираючи сльози, вона втішала й заспокоювала свого чоловіка. Він трохи втихомиривсь, сів поруч з жінкою на ослоні, обхопив її повний стан рукою й з щирим коханням пригорнув до себе.

— Тепер ти в мене одна втіха на всьому світі. Не журись! Якось будемо жити, — сказав писар і важко зітхнув.

Того-таки дня вчительша зумисне аж тричі пройшла проз самісінькі писареві вікна й блискала своїми великодними очима — просто в самі писаршині очі.

На великодному тижні писар почав складать прошення на батюшку ніби од усієї горобцівської громади. Прошення було написано хитро, облесливо й разом з тим з отрутою. Писар знав, що в консисторію не можна сипать горщик гарячого приску, бо через це можна було б тільки програть діло. І він вилив в консисторію відро сліз та цебер «єлею», але влив туди й чимало крапель отрути, довільних для отруїння одного чоловіка. Писар написав до консисторії ніби молитву, і молитву дуже слізну, написав і до консисторії, і до архієрея заразом, мабуть, щоб прошения не потаїли. Прошения було написане ніби од горобцівської громади.

Прошения було велике й довге. З початку прошения громада писала, що о. Артемій був колись дуже добрий для людей, був правдивим духовним пастирем. Усім він давав тоді пораду — і бідним, й удовам, і сиротам, наводив на добру путь, напутював і старих і малих, вчив і словом і ділом в храмі божому й поза храмом, і громада вже хотіла просить, щоб його настановили в Горобцівці протоєреєм і дали йому золотого хреста. Довге прошения на кінці гнуло одначе зовсім не туди, звідкіль починалось. «Тепер же ми з гіркими та дрібними сльозами в очах шкодуємо, що наш духовний пастир став не такий, який був перше, може, й за гріхи наші. Він у церкві й тепер навчає правди, а поза церквою чинить усякі кривди: розпустив сторожа, титаря й дяка. Сторож і титар небогобоюще крадуть церковні гроші, а дяк потріпує навіть старих і благочестивих дідів, не то що чоловіків та молодиць, усякими непотрібними словами: анциборами, харцизниками, людожерами, шибениками й усякими безглуздими словами. І сам наш духовний отець налаяв нашого писаря, шановного й благочестивого, налаяв, та ще й при людях, антихристом! Він теперечки сам збиває з пантелику людей, навчає на все лихе, піднімає людей проти власті, бо ославив, обговорив і обездовірив перед начальством нашого писаря, Леонтія Коцюбенка, чоловіка чесного, ні в чому поганому не заздрінного, через що наша волость втратила писаря, найліпшого, може, на всю губерню». Громада просила перевести з Горобцівки о. Артемія, а на його місце послать в Горобцівку луччого й вартнішого пастиря.

Писар, хоч і сам писав прошения, але під прошениям сам не підписався. Підписались тільки його приятелі та ті, котрих він підпоював горілкою.

Довго не було одповіді на тс прошения з консисторії. Вже аж літом о. Артемій достав бомагу з консисторії, в котрій говорилось, що на його громада жалілась архієреєві, але після справок виявилось, що о. Артемій бере за треби звичайну плату. В консисторії знали й про давнє змагання о. Артемія з писарем, знали, що писар злостує на його.

— Це Коцюбенко підвів під мене підступ! — сказав о. Артемій і постановив виселить Коцюбенка з села.

— Або мені, або йому не буть в Горобцівці! Ми вдвох тут не помиримось! — крикнув о. Артемій.

Він сів за стіл і зараз-таки переробив свій лист до мирового про Коцюбенка: одну переробку назвав кореспонденцією з К. повіту, а другій дав заголовок: «Прощення до київського генерал-губернатора». О. Артемій зараз махнув до Києва.

Він побував в редакції однієї газети, потім другої, показав свою кореспонденцію, жалівся на писаря й просив надрукувать свою допись з села. Але редакції, певно, боялись попекти собі руки тим горщиком приску й не схотіли друкувать. Генерал-губернатор прийняв о. Артемія дуже ласкаво, взяв прошения й обіцяв заступитись за його: обіцяв послать свого урядовця розвідати, розпитать про писаря. О. Артемій вернувся додому спокійніший.

Згодом потім прибіг в Горобцівку урядовець, розвідав, рознюхав і доклав своєму начальникові, що писар Коцюбенко не вчинив нічого такого, за що б заслуговував на виселення з Горобцівки.

О. Артемій і руки опустив: протоєрейського хреста йому все-таки не дали. А писар ставив новий здоровецький дім з бляшаною покрівлею, взяв в посесію землю в сусіднього пана й задумав господарювать, та ще й став сільським «аблакатом». Він, очевидячки, й не думав виселяться з села, а думав закорениться в Горобцівці, поки його й жизності.

Тоді писар почав бити о. Артемія по найпочутливішому місці: по кишені. Він скрізь намовляв людей не платить батюшці за треби або платить вдвоє менше, ніж передніше платили. Парафія стала нікчемною на приносини до церкви. О. Артемій зубожів і почав думать вже про перехід у друге село.

— А хто виграв, а хто програв? — часто говорив писар до своїх приятелів. — Одже я зостанусь в Горобцівці, а він мусить втікать. Отакий кінець нашої тяганини та вотування!

А тим часом, говорячи про це, Коцюбенко важко-важко зітхав: він знав, що вже навіки втратив і добрий, і легкий писарський хлібець.


IX



В кінці літа Леонід Семенович одпросився додому, щоб навідаться до свого батька та трохи спочить. Од останньої станції залізної дороги до батькового хутора було всього верстов з п'ятнадцять. Леонід Семенович найняв візника, вже на вечірнім прузі приїхав в Богуслав, сів на поштову труську чортопхайку і виїхав на високе богуславське взгір'я. З високого пункту перед ним неначе розгорнулась горяна місцина на двадцять верстов навкруги, ніби скам'янівші велетенські хвилі бурхливого моря. Гори й горби, перетяті глибокими долинами та балками, скрізь розбігались на всі боки чередою.

Вечірнє сонце обливало усі гори червонуватим тихим світом. В долинах полягла легка сиза імла й закутувала рядки зелених верб, натякаючи на села, заховані в балках та ярах. Надворі стояла тиша. Леонід Семенович задумавсь, дивлячись на рідні гори.

І на людей дуже практичних часом находять хвилини поезії; і на їх черству душу часом повіває своїм духом поезія чи з синього неба, чи а сизого моря, чи з зеленого лісу, чи з мелодій музики. І вони самі часом незчуються, звідкіль то найшов на їх такий чудний сентименталізм. Леонід Семенович хоч був практичний і зовсім не поетичний чоловік, але мав серце м'яке й добре. Він і сам незчувся, як черкнулась об його крилом ця поетична хвиля, неначе та ластівка, що несподівано влетить у хату через одчинене вікно, політає, покрутиться, мов спішний гість, звеселить хату, випурхне й щезне в зелених гілках в садку.

Він задивився на червонясті гори, впізнав рідні долини й пригорки. Он на горі сяє білими стінами панський дім; вікна неначе горять червоним огнем. Там за горою батьківський хутір. А ондечки далеко на обрії суспіль полягли сизими хмарами ліси та гаї! То горобцівські гори й ліси...

І він пригадав назвища долин та усяких корчом. І думки молодого хлопця наче спустились з тих далеких гір в долину. Там, під тими горами, ставок. Понад ставком розкинулась Горобцівка.

«На тому ставку колись ми плавали човником... з Ватею... Там пробуває Ватя...» — думав молодий хлопець..

І вид Ватин несподівано ніби з'явивсь уявки й став перед ним. Він згадав і її гарні очі, і її чорні брови; повні коралові уста неначе осміхнулись до його принадним осміхом. І той вид заступав усі згадки про інших паннів, котрих він знав, і стояв перед ним, і надив його, і манив.

Леонід Семенович зітхнув.

«Чи помирився зять з о. Артемієм, чи, може, вже до цього часу вони ще гірше полаялись, стали ворогами на смерть? Коли б помирився... коли б помиривсь... А як не помиривсь? Чи можна ж буде мені тоді їхать до Ваті? А як мене й не приймуть там?» — думав Леонід Семенович.

І він в думці забажав, щоб настав мир між ними. Його жартовлива, жвава й шумлива вдача вже ніби входила в свої береги, як входить в свої зелені береги весняний бурхливий та шумливий потік. Задума полягла на його чолі, як ті сизі тіні понад горами.

«Як приїду до батька, зараз-таки покатаю конем до Леонтія Петровича, до Фесі, сам їх розпитаю за все, розпитаю про Ватю. А може, вона вже й жениха має... вона з достатками, поважна, тиха на вдачу... Може, вже її хто й посватав. Поїду зараз до Горобцівки, зараз!»

 
Наші Друзі: Новини Львова