Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 28 січня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Художня

Поміж ворогами

Переглядів: 22685
Додано: 14.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0

Паничі черпали воду з човна. Ватя поглядала на їх сердитими очима, їй бажалось сісти в човен вдвох з Леонідом Семеновичем, а мати вислала навіщось двох небожів.

Ваті заманулось поспихать з човна небожів і позакидати їх кудись в очерет. Леонід Семенович примітив той неласкавий погляд, примітив насуплений вид. і в його чогось минула охота перевозиться з Горобцівки до батька з усім добром о. Артемія, не вимикаючи й Ваті. Устя простелила килимок на перекладену серед човна дощечку й на дно човна. Ватя помаленьку увійшла в човен і, підобгавши трохи сукню, показала дрібненькі ніжки в малесеньких черевичках та й важко сіла на човен.

Паничі забрали весла. Володьо обперся веслом об піскуватий берег і зрушив човна з місця. Човен на трьох веслах полинув, мов селезень, по тихій воді.

— От несподівано мені знов довелося поплавать на цьому ставку, — сказав Леонід Семенович до Ваті.

— Тільки на цей раз, мабуть, вам не так весело тут плавати, як було той раз, коли ми тут гуртом плавали з цілою компанією, — сказала Ватя.

— А то чом так? Мені й тепер весело. Хіба ж я тепер не в приємній компанії? — сказав Леонід Семенович і глянув в очі Ваті.

Ватя втупила в його очі свій пильний погляд. Леонід Семенович був в літньому білому картузі. Той білий колір дуже приставав йому до лиця. І його вид, і очі стали ніби делікатніші й ідеальніші, наддавали йому делікатності й граціозності. Ватя знехотя милувалась ним, не зводила з його очей.

— А тим, що тоді було більше паннів... була Антося... — сказала Ватя.

— А тепер і паннів нема, і Антосі нема, а я все-таки гуляю тут залюбки, — обізвався Леонід Семенович.

Ватя наводила його на яке-небудь натякання про любов, хотіла випитать у його признання, але малі паничі заважали й неначе спиняли її в допитуванні.

«Оці малі паничі, мабуть, і його спиняють. Коли б ми були тут удвох, може б, я й випитала в його душу й серце», — думала Ватя.

Леонід Семенович почав розмовлять то з Льонею, то з Володьом, розпитував про гімназію, про вчителів. Ватя ще більше розсердилась і почала супиться. Перепливли ставок, повернули човном до греблі, потім попливли вздовж ставка, і Ватя дивувалась, чому на цей раз і ставок, і зелений берег, і червона покрівля забудування за греблею не подихають на неї такою поезією, як в той вечір, коли вона вперше гуляла тут з Леонідом Семеновичем. Вона була б рада швидше причалить човен до берега й піти гулять з Леонідом Семеновичем по садку.

Леонід Семенович замовк. Він навіть перестав розмовлять з Льонею та Володьом. Прогуляння на воді, на чистому повітрі, робота веслом, напруга й моціон несподівано розбуркали його апетит. Йому дуже схотілося їсти, і це почуття голоду неначе зав'язало йому язик.

— Вертаймось додому! Вже пізній час, —промовила Ватя, невдоволена прогулянням на човні і тим, що Леонід Семенович неначе зарікся признатись в симпатії до неї.

— Мабуть, нас дома вже ждуть на обід, —сказав Володя, котрому так само вже схотілося їсти.

Човен пристав до берега. Паничі забрали весла й пішли ховать їх у лози. Ватя з Леонідом Семеновичем повернули стежкою в садок. Апетит в панича розходився, як на злість. В його перед очима манячів стіл а усякими потравами, з гарячими пирогами на закуску. Він йшов мовчки.

— Чого це ви сьогодні такі смутні? —спитала в його Ватя, скоса поглядаючи на його чистий профіль.

«Тим, що дуже їсти хочу», — трохи не вирвалось в панича з уст, але він цього не сказав.

— Тим, що вакації минають, і незабаром треба буде засісти до роботи. От вам добре: в вас довічні вакації, — сказав Леонід Семенович.

— От і в вас швидко будуть хоч не довічні, так завсідні вакації, — сказала Ватя, — ви затого скінчите курс?

— Цієї осені, так, мабуть, перед різдвом, — обізвався Леонід Семенович і замовк: йому хотілось їсти на смерть. Він глянув на яблуню, ніби облиту яблуками. Стиглі яблука ще гірше дратували його апетит.

— Та й дорідні ж у вас яблука в садку! — промовив Леонід Семенович, підводячи очі вгору на гілля.

— Може, покуштуєте? Нахиліть гілку, а я вам нарву яблук. Буде нам десерт, як мама не догадається наготувать нам його на обід.

Леонід Семенович підняв руки вгору, підскочив, як заєць, вхопив гілку яблуні, нагнув її. Ватя підвелась навшпиньки, нарвала яблук і покидала їх на траву. Леонід Семенович позбирав їх у хусточку й поніс додому.

— От і ті олеандри, що вам так сподобались, як той раз ви були в нас. Іще й досі цвітуть! — натякала Ватя.

— І справді й досі цвітуть, — обізвався Леонід Семенович і замовк.

«От непогано було б перевезти до себе хоч би з пару цих олеандрів та поставить в садку коло батьківського ґанку, але... це чортовиння з бутвинням, як каже приказка: це бур'ян, а -вся сила в грошах», — майнула думка в Леоніда Семеновича, але тепер він був ладен оддати усі олеандри на світі за смачний шматок печені та за чарку доброї горілки.

«Чом це він і не жартує, і мовчить? Що це з ним сталось?» — подумала Ватя, ступаючи на східці ґанку.

«Слава тобі, сотворителю! От ми і в хаті. Може, покличуть обідати», — подумав Леонід Семенович.

Але Леонід Семенович помилився: в гостинній не було нікого. Ватя увійшла в гостинну, згорнула зонтик і кинула на стілець. Потім вона перейшла через гостинну важкою ходою і, ступаючи дляво, помаленьку, неначе волокла за собою ноги, сіла на канапу. Канапа на пружинах аж угнулась під нею.

«Ну й справді важкенька нівроку! — подумав Леонід Семенович. — Коли співають в пісні, що «жінка камінь за плечима», то Ватя буде важкенькою вагою, хоч і не за плечима.

Надворі стояла духота. Ватя й справді втомилась і неначе розімліла на сонці, її повна постать була зроду нервова, млява й наче втомлена.

— Ох, яка духота надворі! Я вся неначе розпеклась, неначе оце стояла коло печі, —говорила Ватя, втираючи чоло та вид хусточкою.

— Та й я трохи втомився... втомився, сидячи в човні, — почав жартувать Леонід Семенович, але він почував, що в його десь зникла охота до жартів: йому так хотілось їсти, що ніякі жарти не йшли на думку.

Він поглядав на двері в столову, двері не одчинялись. Нігде в домі не було чуть ні найменшого гуку, тільки в столовій маятник старомодного годинника гучно цокав, неначе одномірне вибивав такт.

І Ватя, і Леонід Семенович мовчали й одпочивали. Виходило, як кажуть всмішки: «вій мовчить, а вона слухає».

Ватя знов сперлась рукою на вишивану подушку, запалила собі папіроску й попросила курити й Леоніда Семеновича. Розмова не розв'язувалась. На щастя, до гостинної увійшов о. Артемій і розпочав розмову за хазяйство, про селян. Говорючий о. Артемій балакав без упину, але якось механічно, без звичайного в його запалу, без пафосу. І він вже добре виголодався; вже й його за живіт тягло так, що його широкі уста аж зблідли. Леонід Семенович слухав розмову мовчки та все поглядав на двері до столової.

«А! краще було б зостаться на обід в сестри. Натріскався б борщу, каші та й не мордувався б так, як тепер. Та й тягнуть же з тим обідом. І надав мені дідько зайти на смачний обід! Тепер мене на такий обід ніхто й калачем не заманить!» — думав Леонід Семенович, годуючись димом папіроски.

В столовій за дверима задзвеніли ножі та виделки, застукотіли тарілки. В Леоніда Семеновича аж душа зраділа.

«Слава ж тобі Господи! Може, вже покличуть обідати», — думав він.

А Сусана Уласівна мала на думці виставиться перед гостем з обідом і таки добре загаялась.

Несподівано двері з столової одчинились. Вийшла Сусана Уласівна.

«От-от попросе до столу», — думав Леонід Семенович.

А Сусана Уласівна спокійненько сіла собі в кріслі й почала провадить якусь розмову. В неї в пекарні допікалась шарлотка на третю потраву, і вона прийшла, щоб побалакать з гостем, розважить його та й — затягти трохи час.

— Мабуть, ви вже їсти хочете, — в кінці усієї розмови додала Сусана Уласівна. — Вже б час обідати. А побіжи, Ватю, та глянь, чи застелили стіл?

Ватя вийшла до столової й зараз вернулась.

— Вже, мамо, все готово! — сказала вона до матері. Леонід Семенович трохи не перехрестився на радощах.

— Прошу вас до столової! — обернулась господиня до панича й одчинила двері до столової.

Стіл стояв вже застелений і прибраний. Тонка скатерть, тонкі салфетки, нові ножі й виделки, нові тарілки й чарки — все аж блищало. Сусана Уласівна повиймала усі нові прибори, що наготувала на придане дочці. Серед стола стояли непочаті пляшки вина та доброї горілки; свіженькі квитки на пляшках манили, наче дражнились. Чарки та стакани аж бризкали світом. Леонід Семенович був такий голодний, що навіть забув на той час перевозиться з усім тим столовим добром на Ватині вихідчини з дому й кинувся до чарки, а потім до закуски, до сардинок та сиру.

Він, довго попіснюкавши, їв, аж за вухами в його лящало, з апетитом молодого студента. Страва була чудово приготовлена: тривних та смачних потрав було багато. Сусана Уласівна була добра господиня й розуміла куховарську справу незгірше доброго кухаря. Леонід Семенович уплітав на всі застави й зробив честь умінню Сусани Уласівни. Мати виставлялась і з столовими приборами, і з потравами перед молодим паничем і, очевидячки, досягла до своєї мети.

О. Артемій після печені з курчат налив в чарки вина і випив за здоров’я дорогого гостя. Гість своєю чергою випив за здоров'я хазяїна, потім хазяйки, а далі за здоров'я Ваті, а потім за здоров'я паничів, Володі та Льоні. Усі підживились, стали бадьористі після доброї порції вина. Леонід Семенович кинувся на жарти, розвеселивсь, реготався. Після обіду усі перейшли до гостинної, куди подали кофій. І о. Артемій, і Сусана Уласівна, і Ватя — усі вважали на Леоніда Семеновича як на жениха. Бо на селі як панич заїде до якої дочки в батюшки двічі поспіль, то вже це був певний знак, що він постановив собі свататись. Так усі думали й про Леоніда Семеновича.

Після кофію Ватя сіла за п'яніно, довго грала й переспівала усі пісні й романси, які вміла. Леонід Семенович ходив по гостинній й підтягував чистеньким баритоном. Він почав передражнювать в співах деяких сусідніх паннів, передражнив Антосю, потім почав перекривлять дяка, далі вчителя, як він силкується в церкві брать низькі басові ноти, зовсім не маючи низового баса. Передражнювання вийшло таке вдатне та химерне, що всі в хаті аж реготались. Леонід Семенович передав навіть саму вчителеву міну співання, як він на криласі насупить брови, нахилить голову вниз, дивиться сторч, і розчепірить свої й без того широкі губи трохи не до вух, і стане такий лютий, неначе хоче з'їсти якусь сільську бабу або кинуться на амвон і потрощить його.

— Ви казали, що хотіли їхать в гості до Антосі. Коли ви поїдете? — спитав Леонід Семенович в Ваті.

— Поїду на тім тижні в четвер... або краще в неділю, — сказала вона.

— То й я туди приїду. От і добре! Останній раз на селі побачимось та розважимо себе трохи, — сказав Леонід Семенович.

— Чого ж це так, — останній раз? Хіба ви думаєте вже й не приїхать потім на село? Ви, здається, оце восени кінчаєте курс? — сказала Ватя.

— А може, вмру! Ми всі під богом ходимо, — сказав Леонід Семенович.

— Оце! Нехай бог боронить од цього. Хіба ви пророк, що знаєте, коли по вас смерть прийде! — сказав о. Артемій.

— Смерть латинці звалиmors,мабуть, через те, що як морсне, то й перекинешся і ноги задереш, і сам не знаєш коли... Так говорили в старовину. Може, тому й правда, — промовив Леонід Семенович.

О. Артемій позіхнув на ввесь рот без церемонії. Він звик по обіді полежати на боку й спочить з газетою в руках. Леонід Семенович це примітив і почав прощаться.

 
Наші Друзі: Новини Львова